Друкувати
І скерована вона виключно на шкоду людові православному…

Сила в неї, хоч що ви там говорите, од чорта! Не інакше!

* * *

Я скептик. Я не вірив і посміхався собі, коли мені розповідали про страшну силу в “бабикоровниці”.

А воно правду люди кажуть: не смійся… ніколи не смійся…

Не збрехали люди.

Довелося мені поїхати на пошту…

Їдемо… От Андрій Васильович і каже:

— Чорти “бабукоровницю” пруть!

— Буде щось?

— Буде…

Так і вийшло. Заїхали ми в Пісках до сільсько-господарського кооперативу ковбаси купити… Важить нам прикажчик ковбасу.”Тільки ото одрізав, а вона зпід ножа — плюсь! — і в мед!

І їли ми солодку ковбасу… А ковбаса з медом — не булка з медом: самі знаєте…

Я й кажу:

— Чи не “бабакоровниця”?

— Вона! Добре хоч не в дьоготь! Могла б і в дьоготь плюснуть…

Отака баба…

Страшна баба…

Гіпнотична баба… Гіпнотизує оддалеки й руками над вами не вимахує… І гіпнотизує… А ми їй віримо! Отакі ми!

СЕЛО ЗГАДУЄ

Це вже, коли ніч темна верхи сіла на ліси, на степи, на луки…

Сіла ніч і вмостилася…

Тоді сторожко кругом і чути, як десь далекодалеко собака гавкає…

Це коли вже корова біля ясел лягла, ремиґаючи, а небо зорями витріщилось…

Тоді тіні поза церквою сіртаються, а сторож церковний б’є чотири рази здорово, а один раз тихо…

Отак:

— Дзень! І замовк…

Дванадцята десь година вже…

І коли серед двору віз, а на возі сіно, а біля воза коні сіно те хрумкують, тоді всі, що біля воза стоять, про щось думають.

І палять, палять, палять…

А дим од цигарки пхукне й розтане в темряві ночі літньої… А Микита Микитович, суворий поглядом та м’який пополтавському на “л”, промовить:

— Були (“л” у його отак: ль) хлопці й у нас у Полівці, та загули… Повбивано…

— І Семена вбито?

— Вбито…

— Меткий хлопець був…

— Да… Добрий хлопець був… Зазнали ми з ним гіркої за денікінців… Були діла…

І тихо… Тільки хрумтять коні, та спльовують після затяжки слухачі…

— Як прийшов отой Денікін (я тоді в Червоній Армії був), в підпіллі ми залишилися… У партизанах… З Кременчуком зв’язалися — дано нам гвинтівок, кулемета дано… Ув отім лісі в нас уся зброя була… Якось поприходили додому, нас і згарбано… Мене, Семена, Гаврила й ще там одного… Згарбали — і в Кременчук! Найняли ми дві підводи: нас четверо, а конвоїрів денікінських троє… їдемо. Ну, думаю, діло не таке вже і скверне; бо їх троє, а нас четзеро… Я з Семеном на передній підводі, з нами один вартовий, а ті двоє на задній… І вартових у них двоє… Проїхали хутір… Я й моргаю:

— Хлопці, мовляв, не зівай!

Семен — той согласний, а ті двоє ніяк не хотять:

— Одкупимось, мовляв…

— Ой, кажу, хлопці, діло скверне… У земельний одділ підемо!

А вони:

— Одкупимось… Проїхали Федорівку…

— Хлопці,— моргаю, — хватайсь за гвинтівки, бо пропадем.

Не бере. Якби біля нас двоє, а там один — і пари б з вуст вони не пустили… А то ми цього, як муху, задавимо, так ті переб’ють…

Проїхали й Кринку… Пече мене… Щоб ото вчотирьох та трьох гадів не задавити?! Трясе мене. Ні! Не хотять…

Проїхали й Глобин…, Не хотять… Ну, значить, пропали… їду, як у різницю…

Привезли нас до Кременчука, кинули у в’язницю… Сидимо ми… Як ніч, так і готуємось… Щоночі приходять до камери, викликають:

— Такий-то! Збирайсь!

— З речами?

— Так!

Ото, значить, уже в “штаб Духоніна”…

Не стріляли тоді, а кололи… Отуттаки біля тюрми, за муром. Виведуть, заколять і покинуть… А потім уже загребуть…

— Що, кажу, хлопці, не хотіли? Мовчать.

Коли ось якось після перевірки брязь ключі біля камери:

— Ковтушенко! (Це Семен). Збирайсь! Такийто! Такийто! Збирайсь!

— З речами?

— Так!

І Гаврила тоді взяли. Вийшов Гаврило в коридор, а його надзиратель як уріже по морді…

— Ой, рятуйте! За що ж б’єте, в мене четверо маленьких дітей!

— Дітей, кажеш, маленьких четверо?! — Та бац його вдруге: — Нужні нам твої, растуди твою, діти?!

— Ой, рятуйте!

Семен збирається… Я до нього…

— На оцей мій піджак!

А в мене на ваті дообрий піджак був! Товстий та дебелий! Добре треба багнетом бити, щоб пробити. Узяв Семен мій піджак…

Повели їх…

А я на вікно та дивлюсь, що ж із ними робитимуть… Коли так і повели за мур…

— Ну, прощайте, хлопці… Затихло… Колять, значить… Коли це як ірвоне звідти:

— Бах! Бах! З гвинтівки… Та тоді:

— Ой, рятуйте! А далі ще:

— Бах! Бах! Бах!

Стрілянина пішла… Утік, значить, хтось. Я так і рішив: Семен! Ніхто, як Семен!

Коли так на другий день чутка пішла: Ковтушенко втік!

А воно ото, знаєте, як ударив його денікінець багнетом, — він і впав… А піджак товстий, — багнет, значить, усередину й не пройшов… Він іще його поштрикавпоштрикав, а Семен мовчить… Убитий, значить. Він і відійшов. Одійшов, кинув гвинтівку та й почав стягати чоботи з одного заколотого. А Семен підвівсь — та за гвинтівку, та його в спину:

— Бах! Бах!

А сам схопивсь та ходу! Через рів та через тин, ускочив у чийсь двір — та в хлів. Уліз у дрова й причаївся. Ранком, яврейка корову доїти, аж там людина. Вона до яврея. А той:

— Та не може бути!

Пішов сам, коли воно “може бути”… Так вони взяли його в хату, переодягли, дістали документи… Тиждень у їх був, доки оклигав трохи, бо аж шість ран на йому було! Багнетом ото його так поштрикано…

От вам і Семен! Здоровий був хлопець…

А потім таки десь його вбито було.

— А ви довго у в’язниці були?

— Ні!

— Випустили?

— Утік!

А ніч над возом синясиня, аж чорна! Може, вона від Микитиного оповідання почорніла?! Не від Микити Микитовича, а від його оповідання, бо Микита Микитович світлий… Він узяв хлопчика з воза: — Заснув, синок? Ходім додому, бо завтра рано вставать!..

ДЕРЖИСЬ, ХЛОПЦІ!

(Роман на 4 розділи з епілогом і з мораллю)

РОЗДІЛ І

Володимир Ячейченко… Комсомолець… Йому дев’ятнадцять літ… На нім шкіряна куртка, а на ній “КІМ”. Володимир Ячейченко бравий юнак й здорово співає:

Мы молодая гвардия Рабочих и крестьян.

РОЗДІЛ II

Досвітки…

А на досвітках дівчата…

1 дух на досвітках терпкий і млосний…

І Мотря на досвітках…

А в Мотрі очі голубі… Обов’язково голубі… А в Мотриних очах чортики… І губи в Мотрі червоні… А нижче в Мотрі шия… А нижче в Мотрі перси… А нижче в Мотрі кубова спідниця… І заспівує Мотря молодим “виводним” голосом:

Як була я молода, То я була резва.

І підхоплюють дівчата з хлопцями, і співають далі…

РОЗДІЛ III

Циркуляр окружкому:

“Охопити досвітки для культурноосвітньої мети”. І сказав Володимир Ячейченко: — Охопимо!

РОЗДІЛ IV

Володимир Ячейченко охоплював досвітки. На нім шкіряна куртка, а на ній “КІМ”. У руках циркуляр окружкому “Більшовик”.

А на столі каганець.

А круг його дівчата.

А круг дівчат дух терпкий і млосний.

І говорить Володимир Ячейченко:

— Товариші! Давайте краще замість “молодої і рєзвої” я вам про молоду про гвардію розкажу.

І сіла Мотря біля Володимира Ячейченка близько й нахилилася до його шкіряної куртки (а на куртці “КІМ”), і говорить голосом ніжним:

— Розкажи, Володю!

І почав Володимир Ячейченко:

— Товариші! Молода юнацька гвардія йде старшим на зміну… Одсунься, Мотренько!

— Чого б я одсузалася? Так гарно, як близько. Хихи!

— Так от, товариші! Наша молода гвардія… Не лоскочи, Мотренько!

— Хкхи! Хіба лоскоту боїшся?! Значить, ревнивий?!

— Так, от, значить, товариші, наша молодь… Ой Мотре, не напирай, бо й я наперти можу!

— Ану, як ти можеш?

— Хлопці, гаси лампу!

Епілог

Не видержав Володимир Ячейченко Мотриної з молодих грудей провокації…

Мораль Держись, хлопці, охоплюючи досвітки.

ВИСКОЧИЛИ…

І сталося в одному дуже хорошому кооперативі, в одному дуже хорошому селі, в одному дуже хорошому районі, в одній дуже хорошій окрузі отут-таки в Українській Соціалістичній Радянській Республіці,— так сталося, кажу, тому дуже хорошому кооперативові не дуже хороше…

Буває так у житті: от усе хороше, все гаразд, а потім — і не хороше, і не гаразд…

Зверху все ніби добре: уже в членів правління й галіфе нове, уже в членів правління й чумарки як чумарки, уже членам правління й “урем’я” немає з вами отут “разгозарювать”, уже члени правління знають, що “кооперація — це така, можна сказать, штука, що через кооперацію, коли тольки як слід, так вообче вона штука така, що як тебе туди виберуть, то не думай, що це тобі іграшка, бо я ось уже п’ять місяців, та й то… А я ж, — не ти! А ти розпатякуєш… А знаєш ти, що воно ніби й проста штука, а шлях до соціалізму… Отож не розпатякуй!”

Одне слово, все було добре та гаразд…

А потім раптом загули:

— Краму немає!?

— Галіфе!?

— Чумарки!?

— Ухналю нема!? Ситцю нема!? Манафактура дорога!? Кому ота пудра потрібна!?

— Куди ревізійна комісія дивиться!? Отак усе пішло: колесом…

Голова якось на засіданні правління не видержав і сказав промову:

— Кооперація — це дуже хороший шлях до соціалізму! О! А перо вставлять!

Підтримав і секретар:

— Прошу слова до постановки питання! Куди вставлятимуть?

Ухвалили резолюцію.

А тепер скажіть мені, люди добрі, як на вашу думку: яким способом можна вийти з такого становища?

Вищезгадане правління вийшло з того становища й вийшло з честю. Не догадаєтесь?

Дуже просто.

На другий день після отого засідання правління виїхало з того села до міста аж три підводи.

А через день ті три підводи повернулись до села… Що вже радості було! Привезли! Голубочку привезли…

Пляшечки біленькі, голівки в них черзоненькі, вона, голубочка, як слізонька! І пішло:

— Мені б оце на штани! Твину якби! А то свічу вже, свічу, як електрикою!

— Нема, товаришу, твину! Візьми пляшку! Вип’єш, так не то що з дірками, а голим вулицею підеш!

— А тобі ситцю? Та візьми та випий! В очах у тебе як найкращий ситець буде!

— Ревізійна комісія? Давайте, хлопці, по чарці! Тоді й ревізуватиметься як слід!

І пішло в тому кооперативові все як по маслу. Правління веселе… Ухвалили оце резолюцію:

“Беручи під увагу, що кооперація є єдиний шлях підвищити наш добробут, ухвалюємо:

Ой я п’яна, Та й хилюся”.

Дуже хороше село зробилось… І дуже в ньому кооперація поширилася. Не село, а весілля!

Хто ще на такий шлях не став? Поспішайте!

Та тоді на кооперативних вивісках лозунг новий напишемо.

Намалюємо кооперацію, а під нею підпис:

“ОЙ ВИПИЛА, ВИХИЛИЛА!”

ОТАКА МАТИ…

Жила та була собі на селі вдова старенька, а в тої вдови старенької та був собі сип удалець, молодий молодець…

Удова собі жила та й жила, до старості літ дожила, а неписьменності так і не ліквідувала.

— Куди вже нам? Хай молодші…

А хоч і неписьменна та вдова була, а любила, як чоловік їй вичитував було про вшестя, чи про Сарахвима Сарівського, чи про мироточиву голову чудотворную.

Підіпре було вона підборіддя долонею, схилиться й слухає…

Любила вдовиця написане послухати… От ударила революція… Помер старий…

Підріс син-удалець, молодий молодець, і став у сільській Раді за діловода…

Прийде було син-удалець, молодий молодець, додому із справами, сяде за стіл, на палець поплює й папірці різні перегортає…

А стара вдова край столу сидить, пряде прядиво коноплянеє…

— Почитав би ти, синочку, мені про що-небудь про цікаве!

Як помер старий, ніхто мені вже й не вчитає ніколи, а сама не втну.

— Що ж я вам, мамо, прочитаю? Нема ж у нас ні про вшестя, ні про Сарахвима Сарівського, ні про мироточиву голову чудотворную…

— Нема, синку, нема… Ще старий, царство йому небесне, покурив, як ото бомаги не стало… Так почитай хоч щонебудь… Пишете ж ви там у сільраді, от і мені б почитав, що ви там понаписували…

— Так ми, мамо, протоколи пишемо.

— От би й притиколів тих почитав, а я б таки й послухала…

— Ото які ви, мамо… Ну, слухайте, коли так уже вам забажалося… От вам один протокол:

Слухали: Постановили:

Про те, що вікна в школі Вжити рішучих заходів, повибивані.

— Шибок, значить, синку, в школі катма?

— Ну да, мамо!

— Що ж ви вирішили там?

— Вжити рішучих заходів.

— Іч, як тепер… А помоєму б, отак краще було б: “Повставляти шибки в школі”.

— Так то повашому… Ну, слухайте далі:

Слухали: Постановили:

Про культосвітню роботу. Вжити рішучих заходів щодо

поглиблення культосвітньої роботи на селі.

— Іч, як… “Вжити рішучих заходів щодо поглиблення”… Оті мені “рішучі заходи”… Хіба б не можна написати толком, що треба зробити, щоб оту саму, як пак її, справу налагодити?

— Та що ви, мамо, розумієте?

— Так я ж і кажу, що не врозумію, що ви там понаписували.

— А як же ж ви хотіли б?

— А так… Що треба робити, те й напишіть, а не одписуйтеся так, аби одписатися…

— Конкретная ви, мамо, женщина.

— Не знаю, яка вже я там, а пишіть толком, а то слухати не буду…

І одвернулась…

ОБЛІК

Довелося мені побувати (може, думкою, а може, й не думкою) в одній із семирічних шкіл на одній із станцій південних залізниць.

Був вечір якраз того дня, коли кінчався шкільний триместр…

В учительській кімнаті за столом сиділа методична трійка і закінчувала облік шкільної праці.

В кімнаті від підлоги й до одвірок, так аршинів на два з половиною завтовшки лежали облікові картки семи різних форм…

Шкільний сторож, старий залізничник, зігнувшись у три погибелі, власною спиною держав ті картки, щоб, бува, не посунулись і не засипали методичної трійки… Сторож стогнав, кректав і весь час прохав у голови методичної трійки:

— Підсобіть, Іване Семеновичу, бо задавлять!..

Голова повертав до діда стомлене обличчя, дивився на нього благливими очима і кволо кидав:

— Подержте, дєдушка, самі… Ще ж тільки сімсот карток розглянули… 2000 ще залишилось… Кріпіться, голубчику…

Один із членів трійки весь час проказував:

— Сім на дев’ять — сорок вісім! Сім на дев’ять — сорок вісім! Ізане Семеновичу, так же — сорок вісім?

— Сорок вісім! Я прислухався.

— Товариші, кажу, сім на дев’ять — шістдесят три буде! Одпочиньте трішки, а то щось у вас вигляд такий, що не тільки сім на дев’ять, а п’ять на п’ять у вас не вийде… Чого це ви так, хай доля криє?

— Картки облікові переглядаємо! Працю, сказать би, шкільну підсумовуємо на підставі розпорядження Дорожнього методичного бюро від 4.1 — 26 року № 75…

— А хіба тяжко?

— А ви порахуйте самі: триместр має п’ять підтем, на кожну підтему маємо сім карток… Тридцять п’ять, значить, карток на тему (триместр)… Клас має шість ланок, що повинні ці картки разом з учителями заповнювати… Кожний клас, отже, має запевнити (6×35) двісті десять карток протягом одного триместра… А класів — 7 основних та 6 рівнобіжних… Всі класи за триместр пишуть (210×13) дві тисячі сімсот тридцять карток. Оці 2730 карток наприкінці триместра мусимо переглянути ми, методична трійха… Коли покласти на кожну картку одну хвилину, треба для цього сорок п’ять з половиною годин безперервної праці… Це як тільки поверхово переглянути… А як зупинятися та обговорити кожну картку… Як по-вашому?

Я відповів:

— Сім на дез’ять — сорок п’ять!

— Ага!

ТА ДОКИ Ж?!

Народиться таке синеньке, маленьке, слизькеньке, кавкає…

— Дівчинку бог послав.

— Дівчинку?

— Атож.

— Краще б хлопець.

Отак і починається. І отак, як почалося, весь час:

— Краще б хлопець! Так і росте.

І гуси пасе.

— Ні, якби таки хлопець!

І корови пасе, та ще й рушника чи уставку вишиває, а хлопець цигарку в той час крутить. Хоч з капустяного листя чи з кізяка крутить… І всетаки:

— Якби таки хлопець!

І підростає, і по хаті товчеться з ранку до вечора, і спини не розгинає од роботи од тієї каторжної, а воно тобі батько вийде на колодки, люльку засмале, пихкає й сумує перед сусідами:

— У тебе, Іване, добро! Два сини! А мені нещастя: Марина та Уляна… Бабське військо!..

І далі.

Сиди ото: мий, ший, вишивай, пряди, вари і чекай… Чекай, доки який-небудь “принць” із картузом набакир, із цигаркою в зубах чвиркне з губів та процідить:

— Мабуть, я тебе, Уляно, посватаю… Ще не зовсім надумав… Може, тебе, а може, Ониську… Подивлюся ще…

Потім таки поставає який-небудь “принць”. І ходить, як Вільгельм Гогенцоллерн, імператор єрманський, по’ хаті.

— Наварила?

— Сорочку помила?

— А свині винесла?

— А чоботи мені помазала?

— Ти мені не той… А то я тебе той…

А потім і в неї маленьке й синеньке й кавкає.

Бог послав.

Вона до “принця”:

— Може б, ти, Степане, дитину подержав, доки я хоч розчешусь.

— Держи, коли ото виплодила. Воно мені без надобності.

І так ото все життя.

Та трясця ж його матері!

Дівчатка! Та до школи! Та до хати-читальні! Та до комсомолу!

Та доки ж воно ото так буде?! Ану, візьміться!

БЕРЕЖІТЬ ДОБРО ДЕРЖАВИ

Кампанію, значить, таку оце ми всі скопом розпочали поважну…

За ощадливість, за бережливість, за економію боремося…

Щоб кожна наша копійчина марно не пропадала, щоб не просвистували добра народного, щоб не казали, тикаючи, приміром, на кооператора, чи там на кого іншого:

— Просвистався, сукин кот. Плакали наші грошики!

Отака кампанія розпочалася…

Що ж вона значить, ця кампанія?

А от що…

Чули ж ви, мабуть, про такі дуже хороші штуки в наших господарських органах, як от: усушка, у т е ч к а, утруска, командировочні гроші, надурочні, н а г р а д н і і т. ін.

От купили ви, приміром, шкіри чи там цукру для крамниці…

Купили сто пудів, а доки привезли та доки воно в крамниці трохи полежало і “всохло”, чи “втекло”, чи “втрусилося” пудів із п’ять…

Що ти з ним зробиш, з іродовим цукром?

Сохне. Сохне, холера, так сохне, так утрушується, так розсипається, що волосся догори лізе.

А потім ревізія.

— Де цукор?

— Утрусився.

— Як утрусився?

— Їй-богу, утрусився. Щоб я з оцього місця не зійшов — утрусився… Я вже сів перед лантухом, прошу його: “Та не втрушуйся, голубчику…” А він утрушується… І нема тепер п’яти пудів…

Так і з всілякими командировочними грішми… Поїдеш ото купувати мануфактуру в город… У городі по 45 коп., а доки до села довезеш — 1 крб. 45 коп.

— Та й дорого ж.

— Е! Дорого. Сам би поїхав та й узнав, чи дорого, чи не дорого. Дорого… А прожить у городі… А довезти… Дорого… Та “всохло”, доки доїхав, аршин із п’ятдесят.

— Як усохло?

— А так. Мокру мануфактуру продають… А воно мокрий аршин — довгий аршин… Віз, а сонце припекло, аршин і покоротшав… І нема тепер п’ятдесят аршин… А ти кажеш: “Дорого…”

Отаке в нас було… І є отаке в нас і досі… Так от тепер, щоб такого не було… Тяжко це, та нічого не зробиш: треба щось робити… Бо вже так почало “всихати”, що як не візьмемся як слід за цю справу — самі повсихаємо.

“ПІДКАЧАЛА”

Розкажу я вам, братця, яка трагічна пригода сталася в одному дуже кооперативному місті.

Старовинне таке було собі (та й досі, положим, воно є!) місто… І кооперація в тому місті квітла буйно та розложисто… Та було там усе, чому бути слід у всякому дуже кооперативному місті… Не “шлях” у тому місті “до соціалізму” був, а паркет. Не йди, а пливи.

Так от… Було собі отакео, як бачите, місто…

І замаячило в тому місті одного разу гасло:

“Жінку до кооперації!”

Його, те гасло, й підхопили:

— Ай справді! “Соціалістична республіка”… “Дорогу жінці”… “Міжнародний жіночий день…” Кожна кухозарка повинна вміти керувати державою… Треба, братця, й нам! Що ж ми, не громадяни республіки соціалістичної, чи що?! Проведемо!

А в місті тім та була собі жінка, вчителька, що дуже кооперацією цікавилася і на кооперації таки непогано й зналася… І взагалі в громадському житті тая жінка неабияку роль відігравала: вона й по дитячих будинках, і по охматдитах, і по “каплях молока”… Енергійна і розумна…

Можна й на ім’я назвати: Катерина Петровна Григоренкова її звали…

І залунало в кооперативних колах:

— Катерину Петровну на члена правління райспоживспілки! її!

Вибрали…

А на першому засіданні нового правління хтось пустив:

— А що, як ми Катерину Петровну та на завідателя торговельним відділом?! Га?!

А чоловіки зразу поміж себе:

— Шушушутшу! А давай!! І призначили.

Катерина Петровна погодилась:

— Що ж?! Торговельний то й торговельний! Спробуємо!

І взялася Катерина Петровна керувати торговельним відділом райспоживспілки у дуже кооперативному місті…

Справа велика, справа серйозна: торговельні операції на сотні тисяч, склепи, комори… Мільйонне майно…

Сіла Катерина Петровна за стіл за свій, глянула на накладні та на дублікати:

“Не підкачай, Катерино! Ти перша в цім місті!”

І запрацювала.

Працює тиждень, працює другий… Нічого, справа йде потроху.

Аж ось правління:

— Збирайтеся, Катерино Петровна! Поїдете, треба велику партію шкіри закупити!

— Поїду, раз треба!

Поїхала.

За тиждень назад.

— Уже?

— Вже!

— Купили?

— Купила.

— Почім за пуд?

— Тридцять шість, найкращого дублення!

— Як? Ми ж по тридцять дев’ять брали.

— Пощастило, значить, дешевше купити.

— Може, сорт не такий?

— Ні, найкращий!

— Гм! Подивимось!

Подизились — сорт справді найкращий.

— Гм! Не забудьте ж, Катерино Петровно, звіт до бухгалтерії… Скільки ви там на поїздку витратили. Гостиниці там, візники, носії, обіди, залізниця.

— Та дрібниця… Тільки за квитки залізничні та за підводи, що крам везли… Зупинялася в знайомих, їздила трамваєм, а більше пішки. Сьогодні напишу…

— Гм… (Це — один член правління).

— Гм… (Це — другий член правління).

— Гм… (Це — третій член правління).

— Гм… Гм… (Це — бухгалтер).

А помічник бухгалтера, так той просто запротестував:

— Це проти інструкції!.. На видатки для поїздки має бути, за інструкцією, такий відсоток… А тут ніякого відсотку нема… Незаконно… Такого звіту й затвердити, помоєму, не можна… Треба до центру, як центр…

Інцидент!

Неприємно Катерині Петровні, що через неї бухгалтерія шкереберть іде.

Але нічого, працює.

Зайшла на склад.

— Скільки у вас цукру? — питає в завідателя.

— Шістсот пудів.

— А не можна переважити?

— Можна. Переважили.

— Скільки?

— Шістсот двадцять! Але справді шістсот, бо ті двадцять із усушки, утечки і з розсипки набрались,

— Запишіть, що у вас на сьогодні не шістсот, а шістсот двадцять пудів!..

— Як?! Інструкція… Не можу ж я проти інструкції… — Запишіть.

— Гм… (Це — один член правління).

— Гм… (Це — другий член правління).

— Гм… Гм… (Це — бухгалтер).

А помічник бухгалтера, так той просто запротестував:

— Це проти інструкції… За інструкцією усушки, утечки й розсипки має бути такийто відсоток… Записати не можна… Треба до центру, як центр…

Інцидент.

— Катерино Петровно! Ми оце, члени правління, порадились поміж себе та й вирішили прохати вас узяти культурноосвітній відділ… Робітник ви дуже хороший і дуже для нас корисний… І цінимо ми вас. Тільхи для такого діла, як торговельна справа, досвіду у вас іще небагато… Попрацюєте, придавитесь — з вас прекрасний буде кооператор-оператор… Ви не гнівайтеся… Інтереси справи…

— Та ні… Я нічого… Мені все одно, де працювати.

Бачив я колись Катерину Петровну.

— Ну, як живем оможем о?

— Підкачала, голубе! Нема досвіду. Вчусь! Придивляюсь!

А оце вже давненько не бачив Катерини Петровни… Як там вона, не знаю… І по газетах не чув щось про неї… Так тільки на одну замітку й натрапив:

Де жінка в кооперації — там розтрат не помічається.

А про Катерину Петровну нічого не знайшов.

ПРО ДІТОЧОК…

Що таке діточки — ви прекрасно самі знаєте…

Господові милосердному молимся ми усердно й щиро, і він не забуває нас своєю милостію: посилає діточок справно, щороку, а іноді, спасибі йому, й по двоє…

Так що, як висиплять улітку на вулицю в самих сорочечхах у “бакшу” гратись, то ніби хтось хур із десяток білих гусей висипав…

Рясненько в нас на селах діточок, бо грунт у нас для цього підходящий…

І лекцій про те, як збільшити “врожай” на дітей, ніхто не читає, ні тракторів для цього не треба, ні ранніх парів, ні багатопілля, а така “інтенсифікація”, що дивишся тільки та радуєшся…

На населення, видать, ніколи голоду не буде…

А от уже коли придивишся, як росте дитина, доки “в колодочки вб’ється”, доки само “аліменти” починає платити, то доводиться визнати, що можна було б і краще…

Одбиваються на дитячому організмові нестатки та неорганізованість життя нашого селянського…

“Кушають” наші дітки влітку, коли тато з мамою на роботі, і блекоту, і болиголову, і багацькобагацько кізячків: і гусячих, і курячих, і свинячих…

А воно, як ізгадаєш, не дуже смачно…

Хто не куштував, хай покуштує: значно гірше це все і від пирогів, і від пампушок, і від горішків…

І обдимає від цього всього здорово, і блюєш од його так, ‘ ніби тебе навиворіт вивертає…

А потім школа…

А ‘в школі?

У школі які умови для діточок наших?

І дме іноді, і свистить, і чадно йому, і холодно йому…

А на його дитячім організмі це не відбивається?

Ой, одбивається! Та ще й як одбивається…

І ходять діти бліденькі, ходять діти худенькі, кволенькі…

І шкода дивитися на них…

І так іноді ляснути хочеться, а по чому ж ти його ляснеш, коли ляск той такий, ніби по лаві вдарив… Не гаразд із дітками… Увагу на них звернути треба…

Подумати та погадати та зібратися і заснувати товариство таке, щоб поліпшити здоров’я дитяче…

Та позакладати ясла та лікарські порадники та подбати, щоб у школах дітям здорово та любо сиділось.

Дітки будуть здорові!

Ляснеш — а воно аж виляски підуть.

І серце батьківське радуватиметься…

Коли теля, приміром, вибриком на леваді,— милуєтесь же? Іч, мовляв, яке? Ну й телятко!

А хіба не приємніше, коли дитина завжди весела й “вибрикує”?

Дитина! Не теля!

Отож давайте візьмемось, щоб у нас діти “вибрикували”.

СТЕПАМИ ТАВРІЙСЬКИМИ

/Подорож/

Степи таврійські…

Хто з нашого люду не знає їх?..

Степами тими безмежними колись запорозькі козаки-вершники скакали, потім чумацькі вози степовими шляхами рипіли, по сіль та по тараню гейкаючи, а потім…

Потім залилися степи пшеницею буйною, уквітчалися селами та хуторами, табунами коней, отарами овець, чередами худоби рогатої…

І не скакають уже тепер ними козаки запорозькі, не риплять вози чумацькі…

Трактор торохтить по степах по Таврійських, електрика блимає, пробігає авто, ховрашків та орлів степових полохаючи…

МЕЛІТОПОЛЬЩИНА…

Рівно… Так рівно, як на долоні… Так рівно, що ні об віщо зорові вашому вдаритися, і летить той зір на десятки верстов — і вперед, і назад, і ліворуч, і праворуч — і тільки іноді наткнеться десь у блакитній імлі на хреста церковного й зупиниться там…

Тамтам он десь хрест бовваніє…

— А скільки ж верстов он до хреста до того? До церкви?

— Та Еерстов, мабуть, із двадцять!..

На двадцять верстов зір ваш просторінь степову обіймає… Рівно…

Стіл перед вами зеленою пшеничною скатертиною засланий…

Торохтить гарбамажара, підтюпцем гойдаються коні, розсипають бите скло пісень жайворонки, плаває блакиттю орелстеповик, шарахаються в нори ховрашки перелякані…

Ловиш десь над дорогою хоч кущик споришу нашого… Нема…

Понад шляхом не спориш, а синець степовий бліденькою синькою з листя бризкає… А навкруги пшениця зеленіє… Росте праця селянська, хазяйське око радуючи… І ні деревця тобі ніде, ніде ні кущика… Степ…

Села степові… Хутори степові…

Голо… Ні садка, ні деревини… Не росте дерево на землі степовій… Широкі вулиці… А на них хати селянські… Глина… Стіни з глини, дах із глини, тини з глини, хліви з глини… Здерідка тільки якесь подвір’я черепицею зачервоніє… А так — глина…

Великі дворища… Мало не в кожнім дворі — жатка… Видно віялки, граблі кінські, плуги, букери молотарки… Реманент сільськогосподарський…

Кріпко степовий хлібороб живе… Не підводить степова пшениця… Хоч і дахи на хатах глиною прибиті, хоч глина й обгортає товстим шаром комори, та, проте, видно і під дахами тими, і по засіках по глиняних ще товщим, як глина, шаром восени зерно пшеничне лягає…

Воно степовикові й за садок, і за холодок… Воно літом холодить, а зимою гріє…

В кожнім дворі коні… В кожнім двору тачанки… Коней по двоє, по троє, по четверо… Є й по п’ятеро… Є й по більш… Степові коні… Їздять добре, бо є куди поїхати, є чим поїхати, і є на чім поїхати…

А лошат?! Степова земля, видать, не тільки на пшеницю щедра… Степова земля й лошата щедрою рукою по дворах сипле…

А поза селами череди! А поза селами отари! На траві на степовій худоба степового селянина викохується.

Ех, і випаси ж! Степові випаси! Є де й наїстися, є куди й подрочитися…

Ходять череди, молоком наливаються!

Ходять отари, вовну нагулюють!

Простір!

* * *

Село Покровка… НовоТроїцький район на Мелітопольщині… Як і скрізь по степових селах, глина та здерідка тільки черепиця…

Як і скрізь голо: нема дерева…

Хати, а поза хатами ожереди з соломи великі…

Селянський будинок… А на ньому афіша… І на сільській Раді афіша… А на афіші на тій хтось когось на хресті розпинає.

ВБІСТУПЛЕНИЕ ИЗВЕСТНОГО ГИПНОТИЗЕРА ГКЕЗДЙЛОВА

Будет демокстрироваться Распятие на Кресте

То Покровка розважається.

“Распятием” політосвітню роботу в селянськім будинку провадить.

Кого той “известный” Гнєзділов розпинатиме, невідомо…

Було б добре, коли б насправді розп’яти завідувателя того будинку та разом із ним і культосвітню комісію…

Спробували б вони, як ото воно на хресті висіти, може б, тоді й вишукали розумнішу розвагу для “уверенного їм населення”…

А то воно якраз великдень…

Воно, очевидно, й пристосовано до такого підходящого дня оте “распятие”…

Допіру минув “страшний тиждень”, коли господа нашого Суса Христа, сина божого, ГанноКайяфа, розп’яли, а тепер, мовляв, подивіться, як це в натурі було…

Так хотілося подивитися, як ото воно там у Покровці розпинають, та заніколилося якраз… їхати далі треба…

* * *

На Чурюк!

І котить мажара далі степом, торохтить шляхом, синцем заквітчаним…

Чурюк — острів на півдні Мелітопольщини… Там, за Чурюком, через невеличку протоку, вже радянський Крим витикається…

Сиваші, Гниле море, той острів обхоплює…

А Гнилим морем зветься північна частина Чорного моря, затоки, що в Мелітопольщину солоною водою врізується…

І Гниле воно через те, що солоне без краю, й нема в ньому ні риби, нічого… Не виживає у воді тій ніщо, крім рачків якихось манісіньких, що міріадами кишать у зеленкуватій воді…

Чайки скиглять над морем, свистять кулики та блищать на сонці над водою хмари сніжнобілих мартинів…

Село Чурюк притулилося над затокою… Невеличке, дворів, може, з півсотні, може, з сотню… Таке село, як і всі степові села.

А далі гребля через затоку з глини та з соломи…

А за греблею за тією село Петрівка… Рстаннє вже село… Далі острів, частиною розораний, частиною під цілиною… І далі протока й Крим…

* * *

— Трру! Драстуйте!

— Драстуйте!

— Як живете-можете?

— Помаленьку!

Зупиняюсь в хазяїна… Середняком зветься… Велике подвір’я… Велика хата, з прибудованою до неї стайнею. Пара коней… Чотири корови…

— Ну, як живеться?

— Та нічого…

— Росте? Родить?

— Та потроху…

У сінях сепаратор. У дворі жатка…

— А скільки земельки?

— Та слабкувато… По три десятини на душу… Малувато земельки…

— А “душ” скільки?

— Батько старі та мати… Та я, та жінка… Та брат… Та троє діточок… Та й усе…

— Слава тобі господи…

— Та так… Та тільки ж стиснєніє нащот землі… Своєї ж ото обмаль, доводиться з фонду підорекдоеуБати’…

— А скільки ж з держфонду підорендовуєте?

— Та скільки підняти зможем… “Нічого, — думаю собі,— “стиснєніє”…”

Народ червоний, вітрами обвіяний, солоною водою обхлюпаний. Солоний народ… Степовий…

— Більше біля скоту ходимо… Масло продаєм… Худобу… За літо викохаємо на випасах, а восени продаєм… А потім знову купуєм занехаяний, випасемо і продаємо… Народ ми бєдной…

— Дай господи всім таким бідним бути…

— Та воно той…

— Та той же… Отой…

* * *

Кріпкі хазяї степові… Дебелі хазяї… На ноги стає земля степова радянська… Пшеницею дзвенить, травою степовою шелестить, молоком пахне… Засіка українська — Мелітопольшина…

Ех, степи таврійські! Степи радянські!

Цвітіть цвітом буйним, селянство з робітництвом радуючи!

“ТЯЖОЛІ БРЕМЕНА”

І шити, й мити, й вибирати…

Одне слово, такої мороки за Радянської влади, що й не говори…

— Ну от… З’їзд Рад…

— Пожалуйте держазні діла рішать… І зразу тобі:

— Промисловість… Раз!

— Сільське господарство… Два!

— Бюджет… Три.

— Культурноосвітня справа… Чотири…

— Безробітні… П’ять!

— Безпритульні… Шість!

Та душеньку ж ви мою помилуйте! Ех! Проминули часи хороші! Сидиш собі дома… Нічого не знаєш… Земський начальник є… Пристав є… Урядник є… Стражників хоч греблю гати… І всі за тебе роблять….

А твоєї й роботи, що повів коров’ячку на ярмарок, податок заплатив, ходи собі тоді та тільки шапку скидай… Іде пан — шапку з голови… Іде стражник — шапку з голови… Іде пристав — шапку з голови…

Іде врядник — за комору не встиг сховатись — шапку з голови…

Більше шапці було роботи, як тобі… Землі не було — гуляй собі!

Та на що вже їсти! Сказать, робота вже ж така, що всякий може її робити, й по університетах не вчившись.

І тут за тебе пани робили…

Пани їдять, а ти собі ходиш та тільки плямкаєш… І нікому до тебе ніякого діла нема: чи в тебе вродило, чи в тебе є яка коров’ячка чи коняка…

Урядник чи стражник, може, коли й згадає:

— А в Петра, мовляв, коров’яка завелась… Треба б заїхати… Фунт масла на дорозі не валяється…

А тепер?! А тепер?!

Дбай про все сам… Та дбай не тільки за своє подвір’я… Ні! Дбай за всю Харківщину…

Та не тільки за бсю Харківщину, за Україну за всю дбай! За цілий Союз!

За цілий світ дбай!

А потім — гульк! А тебе вже за члена колегії Наркомзему вибрали!

— Та помилуйте! Та чи мені снилось?! Та чи мені ввижалася коли отака рахуба?!

І нічого не зробиш:

Хазяїн!

Треба робить!

І все-таки яке щастя, коли колективом таких, як сам, життя будуєш!?

ТРИ СОСНИ

Аж тепер виявилася вся складність становища…

Ще в Версалі, коли знаменитий мир підписувався, було ухвалено пункта про роззброєння.

Після того щороку з’їздилися на збіговища Ліги націй наймудріші люди з дуже мудрих європейських і неєвропейських держав судити й радити, як їм, великим миролюбцям, р оззброїтися…

Їм так усім тихо та мирно жити хочеться, а тут, мов навмисне, гемонські заводи аероплани бойові будують, дредноути в океан випускають, танки дивовижні конструюють, проміння смертельне винаходять… Життя просто нема…

Билися щороку мудрі люди, цілих п’ять років бились і ні до чого не добились…

Озброюються держави!

І оце вже вирішили 1926 року з’їхатися та вже остаточно роззброїтися.

З’їхалися дуже великі персони: лорд Сесіль із Англії, Поль Бонкур із Франції, де Марініо з Італії, Бернсдорф з Німеччини, Гібсон із Сполучених Штатів, де Брукер з Бельгії і ще якась дуже поважна Кобіяна з Іспанії.

Посідали…

Посідали та й сидять…

— Ну так як? Роззброюватися, чи що? — питає Кобіяна.

— Угу! — говорять члени…

— А як?

— Нда. Справа серйозна…

І встав Поль Бонкур французький…

— Дозвольте, — каже, — запитати: а що таке роззброєння?..

— А справді: що таке роззброєння?

— Отожто й є… Роззброюйтесь, роззброюйтесь, а що воно за штука — зброя, не знаємо.

— А що ж воно таке?

— Хто й зна… Та от візьміть: гармати зброя?

— Зброя.

— А як у мене нема гармат, а є заводи, що під час конфлікту вмить гармати виллють… Заводи зброя чи ні?

— Хто й зна…

— Бачите…

— І далі… Скільки зброї залишити державі? Од яких це умов залежить? Як ви вирішите, скільки, приміром, Англії можна держати зброї, скільки Франції, а скільки ще там комусь іншому? Як?

— Хто й зна…

— Бачите?.. Умови, значить, треба зважити, і од умов залежатиме, вирішити справу так, а не так… Господарські умови кожної країни слід вивчити, географічні, історичні, політичні, соціальні, релігійні… А може, я дуже бідний — дай більше зброї… А може, я дуже в бога вірую, а ви не віруєте… Кому більше треба зброї? Га?

— Хто й зна…

— Правильно! — італійський Марініо гаркнув. — Он у нас сировини на зброю не вистачає, як ми роззброюватимемося?

— Бачите?

— Так-так. Він сьогодні без зброї, а в нього потенція он яка. Повір йому. Знаємо!

— Бачите?.. Ні, не виходить…

— А що ж робити?

— Та передамо в комісію…

— В яку?

— В редакційну…

— Правильно!

— А далі?

— Та поки що озброюватимемося, а там побачимо…

— Правильно!..

І хочуть, отже, люди роззброюватись, ну що ж ви зробите, коли ж невідомо, що таке зброя?.. Нічого не зробиш…

Озброюватимуться, мабуть, усі, як і досі озброювались.

“СУКНО В СТЕПУ” (Подорож)

Скільки ж того “сукна” по Чапельських степах цілинних гуляє!

У тому державному заповідникові імені X. Г. Раковського. Та яке “сукно”! Тонке та кучеряве!

Величезними “шматками” тисяч по півтори, по дзі розкидане те “сукно” по безмежних степах колишніх панських, а тепер радянських…

І зветься те сукно: “шпанка”… Мериноси’— вівці…

Колись у степового пана Фальцфейна овець тих було біля 400 000 (чотириста тисяч) штук…

Громадянська війна “вдарила” й по них, але замовкли гармати з кулеметами, і з того “шматка” овечок, що залишився після баталії (біля 3000), тепер знову щипає зелену степову траву 20 000 прекрасних овець, нагулюючи вовну та м’ясо…

Коли їдете ви степом — бачите десь удалині колодязь… Біля колодязя стоїть гарба чабанська, біля неї пара сірих круторогих волів, біда (двоколеска), кобила з лошам…

То — тирло овече…

То там поблизу “шматок” пасеться…

Стоять з довжелезними ґирлиґами чабани, сонцем засмажені, гавкають вівчарки — собаки, дзвонить дзвоником, до рога прив’язаним, “вождь” отари озечої бородато-гордий цап…

З ранньої весни й до глибокої осені пасуться вівці по степу. І тільки коли вже придавлять морози, тоді наближаються нони до кошар, куди на ніч і заганяються… А вдень і зимою пасуться вівці. Не годують їх нічим: усесь час, і зиму й літо, на пасовиську.

Чаплі — мабуть, чи не найкращий у Союзі розсадник расових овець…

Щороку тисячі баранів вивозяться в усі краї Радянського Союзу, поліпшуючи по всіх усюдах вівці…

А які там вівці?

Нг розбереш, де в неї перед, де зад — отаке во;ю кругле… Вовни тієї на ньому — так ніби хто навмисне їх тою вовною повкривав… А вовна?! Шовк!

Є вівці, що за одну стрижку дають по 34 фунти вовни одна! Мало не цілий пуд вовни на вівці!

В такої вівці, доки розгорнеш вовну, щоб до м’яса добратися, так більш як на чверть аршина колупаєш тої вовни.

Торік кожна вівця пересічно дала чотирнадцять з половиною фунтів вовни… Це — голова в голову, рахуючи молодих і т. ін.

Число, як бачите, яке для селянських отар і не снилося… Даа… Овечки в Чаплях підходящі…

А ще славні Чаплі не тільки тим, що розводять на своїх цілинних степах вівці… Це ще не все…

Чи не славніші вони своєю науковою роботою над вівцями.

Наукові досліди над поліпшенням овечої породи провадить там славнозвісний професор М. Ф. Іванов.

А роботу він провадить справді знамениту…

Ось що там робиться з вівцями…

Перш за все пильну увагу звернено на б о н т и р о в к у овечих отар. (Бонус — латинське слово, значить воно — гарний). Поліпшення овець. Робиться воно через добір найкращого овечого матеріалу…

Тобто щороку одбираються найкращі барани й найкращі матки і тільки такі паруються. Це дає здорових чистокровних нащадків.

Другий шлях до поліпшення овець — прилив свіжої, чистої крові…

Професора М. Ф. Іванова було командировано за кордон, 1 він звідти привіз до 500 штук расових мериносів, американських “рембульє”. Свіжа кров підновить нашу тутешню породу й застрахує її од вимирання…

Вівці привезені знамениті. Найкращий баран коштує 2 тис. 500 крб. Оце він на фотографії. Бачите, який красунь! 1

Величезну роботу провадить професор Іванов, паруючи різні породи овець, щоб вишукати вівцю, найпридатнішу для селянина… Різних порід овець сила. Одні з них спеціально вовняні. Є серед них тонкорунні, груборунні… Є вівці м’ясні, що вовни багато не дають, а йдуть на м’ясо.

Нарис у газеті було ілюстровано.

Паруванням отаких порід професор Іванов хоче винайти таку вівцю, що давала б і м’ясо, і вовну!

Вже є такі вівці… Над ними ведуться спостереження, вивчають їх, і, можливо, в недалекому часі селянство наше матиме вівцю, яка даватиме йому і вовни вдосталь, і м’яса…

* * *

Гуляє “сукно” по степу. Хай гуляє.

Штани суконні будуть. Піджаки будуть.

“НРАВСТВІННА РОБОТА”

З Ваською Лобом ми давно не бачилися…

Колись ми з ним хоч і не були великими приятелями, але, зустрічаючись, завжди раділи один одному…

Випадково якось доля нас із Ваською Лобом стукнула, інтереси наші зійшлися, і частенько ми з ним сиділи за кухлем пива в “Баядерці” або в “Евриці”…

І в “Баядерці”, і в “Евриці”, та й по інших таких місцях Васька був своєю людиною… А я хотів бути там своїм…

У мене було на пиво, а Васька любив пиво (і горілку теж!), — зійшлися ми, одне слово, з Ваською характерами…

Були ми з Ваською Лобом і в підвокзальних катакомбах (він і там був своїм), ходили й по “малінах”…

Вчив мене Васька цікавого життя днового, багато пив, немало їв і в хвилини особливої любові до мене ляпав по плечу й говорив ніжно:

— Фраєр ти ізчо! І хороший ти, видать, парень, свой парень, а фраєр… Нічіво, — навчишся! Ти тольки мінє слухай…

Мені Васька подобався… Може, через те, що він “бувший артист”, а може, через щось інше… Я слухав його залюбки.

— Ех ти, — говорив мені Васька. — Он ти, хто ти такий? А я артист! Ех, якби ти знав, який я артист… Біло як вийду на сцену, як заспіваю:

Отичівво же, доригая,

В ету ноч ти нєе со мнооой!

Мліли всі!..

І Васька співав…

В такі хвилини приходив служка, сіпав Ваську за рукав, казав:

— Пєть іздєсь нідзя!..

А Васька дотягував ноту й запивав пивом:

— Не буду! Чого пристав?

І замислювався… Тоді я з його лоба милувався… Ах, який у Васьки лоб був?! Який лоб?! Власне, не лоб, бо лоба не було видно, а зачіска на лобі… Дивна зачіска… Якимсь таким кандибобером спускалася вона на лоба, волосина до волосини, потім загиналась, і бігла на висок, і там уже губилася на Васьчиній невеличкій голові… Але оцей біг Васьчиної зачіски, її порядочок на лобі, її “баранчики” на кінці волосся — все це було прекрасне, і так художньо воно закривало Васьчин маленький лоб… Такі зачіски робляться не інакше, як помочивши волосся, пильно те волосся на лоба зачесавши, а потім долонею лівої руки притиснувши його до лоба. Потім треба вільним рухом гребінця (зубці сторч!) у правій руці обвести напівкругом те волосся до виска… Тільки тоді така зачіска буде… Інакше ні… І то не у всіх вона буде… А у Васьки вона була завжди, і була найкраща, яку мені коли доводилося бачити… Отакий був Васька! Отака була в його зачіска… Через те й подобався мені Васька… А потім шляхи наші розійшлися… Загубив я Ваську… Три роки я його не бачив… Починав уже навіть забувати… Та не сходиться, як кажуть, тільки гора з горою…

Лежу оце якось я в міському парку, на траві на зеленій, догори спиною, й пильно дивлюся, як між кущиками кульбаби жовтогарячої одна комашка другій голівоньку одгризає…

Дивився я на це й думав думу гнітючу: “Чому одна комаха другій комасі голову одкушує?.. І чому саме голову?..”

Коли це хтось іззаду лясь мене дубчиком. Зирк — Васька…

— Да воскреснеть! Васька?!

— Я!

— Звідки?! І чому тут? І чому в такім вигляді?

А Васька стоїть передо мною, костюм на нім новий, темнозелений, на ногах “джімі”, а на лівій руці рукавичка замшева…

І курить Васька “Espero”.

Рейтинг