РОЗДІЛ II
Мали чухраїнці цілих аж п’ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:
— Це — чухраїнець.
І ніколи не помилиться…
Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса — все це так і випирає оті п’ять голівних рис його симпатичної вдачі.
Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:
1. Якби ж знаття?
2. Забув.
3. Спізнивсь.
4. Якось то воно буде!
5. Я так і знав.
Розглянемо поодинці всі ці п’ять характерних для чухраїнця рис.
Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні.
Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із глечиком.
Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвинена вже тоді культура.
Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний дослід того струпа виявив, що то — крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було накрито книжкою біля якогось великого міста.
Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна.
Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.
Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних прикладів: так, ми гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.
Якби ж знаття
Найхарактерніша для чухраїнців риса. Рисамати. Без неї чухраїнець, а риса ця без чухраїнця — не риса.
Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:
— Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!.. Геп!
— Не треба…
Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: “Не треба”.
І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:
— Якби ж знаття, де впадеш, — соломки б підіслав. Або:
— Якби знаття, що в кума пиття…
І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.
От будують чухраїнці якунебудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:
— Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.
Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно… А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати… Полемізувалиполемізували, аж дивляться — у всіх кров тече… Тоді повставали й стогнуть:
— Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.
Сильно тоді в них культура затрималася… Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш…
Вирішили якось, вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театра, а зовсім навпаки.
Тоді почухались.
— Якби ж знаття… І почали знову.
І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:
— Якби ж знаття…
Якосьто воно буде. Я так і знав.
З цією головною рисою тісно з’єднані четверта й п’ята риси в чухраїнців, а саме: “якосьто воно буде” та “я так і знав”.
Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хтонебудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:
— А чи так ви робите?
Чухраїнець обов’язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:
— Та! Якосьто вже буде! І починає робити…
Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:
— Я так і знав!
— Що ви знали?
— Та що отак буде!
— Так навіщо ж ви робили?
— Якби ж знаття…
— Так ви ж кажете, що знали?
— Так я думав, що якосьто воно буде!
Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:
— Дивне якесь perpetuum mobile.
Забув. Спізнивсь.
Друга риса — “забув” і третя — “спізнивсь” характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують…
— Чому ви цього не зробили?
— Іііти! Забув! Дивись?! Або:
— Чого ж ви не прийшли?
— Та засидівсь, глянув, дивлюсь — спізнивсь! Так я й той… облишив. Якосьто, сам собі подумав, воно буде.
Істинно дивний народ.
РОЗДІЛ III
Країну “Чукрен” залила стихія разом із Атлантидою.
Один чухраїнський поет, грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода вже заливала його притулок, він продекламував журно:
Ой, поля, ви, поля, Мати рідна земля, Скільки крові і сліз По вас вітер розніс.
А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:
— І все подурному!
ПІСЛЯМОВА
Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:
— Нічого. Якосьто воно буде. Тьху!
ЦЕ ВАМ НЕ БАНДИТИЗМ
Як вам розказать, так, їйбогу, не повірите…
Людина, що бандитизм і бандитів трощила, “як кошенят”, здала перед тяганиною… Розгубилась… Опустила руки й каже:
— Можна здохнуть. їйбогу, можна здохнуть.
Кажу ж, на бандитів ішла, груди вперед, без ніякого страху, а як побачила тяганину, кричить аж із села Дашківки, Кременчуцької округи:
— Рятуйте!
І людина, між іншим, зовсім не з боязких. От ким людина була:
а) Організатором червоного батальйону при 12й позачерговій дивізії.
б) Командувачем Ростовського фронту від Ростова до Новобатайська з 24 серпня 1917 р. до 13 червня 1918 року.
в) Командувачем бронепотягів.
г) Командиром експедиційного полку по боротьбі з бандитизмом.
д) Воєнкомом в огневім загоні по боротьбі з бандитизмом.
Людина має 12 ран і контузію.
Людина має три ордени Червоного Прапора.
Звуть ту людину Порфир Кіндратович Черкасов. Виходить, як бачите, що П. К. Черкасов не з полохливих людей…
Ну, так от…
Коли вже, значить, після баталій, тов. Черкасов осівся в селі Дашківці, і тогда считать ми стали ранн, товарищей считать.
Підрахував він, що дванадцять ран і контузія — речі, що й казати, почесні, та не дають вони йому як слід у невеличкому його сільському господарстві працювати. Забрали, капосні, в нього працездатність.
От 1925 року і написав тов. Черкасов до Кишинського тва взаємодопомоги, щоб пенсію інвалідську йому дали.
Кишинське РКВД послало всі папери до Кременчуцького окрсобезу.
Півтора року — ніякої відповіді.
Пишуть кишинці до кременчужан удруге.
Кременчужани відповідають:
“Забули документи. Починай спочатку..!”
Почали вдруге.
Лежала ця справа в Кременчуці рік.
П. К. Черкасов — до Кременчуцької РСІ.
РСІ “поставила на вид” усім винним у тяганині — запропонувала окрвійськкоматові скоріше розв’язати цю справу (протокол окрРСІ від 12 лютого 1927 p., № 6).
Пішов Черкасов по комісіях.
Був аж на трьох комісіях: на військовій, на двох експертних і на останній — у Полтаві. Визнано — друга група інвалідності. Надіслали справу до ВУЦВКу.
ВУЦВК розглянув і повідомив тов. Черкасова, що його справу для виконання надіслано до Кременчуцького окрсобезу.
Здається, все.
Не дуже все.
Кременчуцький окрсобез подивився і, маючи в себе всі документи і всі постанови всіх комісій, пише до Черкасова:
“Надішліть документи від лікаря, що ви таки інвалід, а від сільради про маєтковий стан…”
Весела пісенька:
Хвост поджала, побежала, Начинай сначала.
П. К. Черкасов думає собі:
“Коли я воювався проти контрреволюції, і зовнішньої і внутрішньої, так я знав, що в мене є руки, ноги, м’язи, груди… В мене є. “гвинт”, є кулемет, є ентузіазм і бажання знищити своїх ворогів. Я йшов і нищив. Я знав свого ворога, який він на масть, я знав його звички, його прийоми… Аж коли проти мене виступила тяганина, так я не знаю, з чим проти неї воюватись. Так я кричу:
— Рятуйте!”
Страшні вороги бюрократизм і тяганина, коли перед ними герої Червоного Прапора пасують. Ой, страшні!
УНІВЕРСАЛ
До земляків своїх, на Україні й поза Україною сущих
Земляки! Всі земляки: вже перчені, перцьовані й ті, що ще мають перчитись.
Волею найкращих братів ваших настановлено мене, “Червоний перець”, на сторожі життя радісного на землі українській радянській.
Десять літ уже минуло, відколи землею українською порядкують робітники й селяни.
І гадалося мені, “Перцеві червоному”, що за десять цих років налагодиться життя наше так, що не треба буде нікого підперчувати…
Але не так склалося, як гадалося.
Хоч і маємо ми великі усіма сторонами досягнення, проте: Ще й досі ми сильно самогон п’ємо та в карти граємо; ще й досі ми не позбавились в апараті радянському бюрократизму та протекціонізму; ще й досі ми неписьменності не ліквідували; ще й досі ми газет, журналів та книжок не читаємо; ще й досі ми на трипіллі сидимо та над раціоналізацією в сільському господарстві чухаємось; ще й досі ми індустріалізуємось, як мокре горить… Ще й досі ми не всі кооперовані… А ті, що кооперовані, ще й досі не кредитовані; свині в нас не йоркширські; корови в нас не симентальські; коні в нас і не ардени, і не рисаки орловські; і спізнюються в нас ще й досі потяги; і не доходять учасно в нас листи; і запізнюються в нас телеграми; і не скрізь у нас є виробничі наради; і не Така, як слід, у нас продуктивність праці; і багато в нас бюлетенів до страхкас; і б’ються в нас сковорідками та макогонами по жилкоопах; і тягаємо ми ще своїх жінок за волосся; і не всі ми допомагаємо безпритульним; і не всі ми підписуємось на позику індустріалізації…
Ще й досі поза Україною… вилизують чоботи Пілсудським, Чемберленам, Пуанкарам, щоб Радянському Союзові хоть чимнебудь та нашкодити…
До всіх цих земляків моїх звертаюся я голосом пекучим:
Схаменіться! Десять літ уже, як ви “сини вільної волі”!
Схаменіться, бо перчитиму я вас і пектиму і на друге десятиріччя, і на третє, і на п’яте, і на десяте, і завжди, і нині, і повсякчас, і на віки вічні, аж поки не буде на землях радянських і з того і з другого боку, і всередині всього, всього, всього на всі 100 %.
“Червоний перець”
ДО ТИХ, ЩО ПОЗА УКРАЇНОЮ СУЩІ
Я не знаю, як ми з вами, читачі наші, назвемо тих, що поза Україну їх червоний Жовтень, сказати б, “запросив”, щоб вони не образились.
Свято ж у нас тепер оце, так ми не лаятимемось.
Чого нам лаятись? Ми краще до них так, як їм і належить:
“Панове й господа”.
Невважаючи на всю вашу допомогу, більшовики, а разом із ними всі робітники й селяни, не впали через два тижні, як про це ви й писали, й говорили.
Не впали вони й потім, через два тижні.
Уявіть собі, що й після цих двох тижнів вони так само не впали.
І отак всі десять років революції вони не падали через кожні два тижні.
Прожили вони, не падавши, й цілих десять років, — живуть і далі й не кашляють.
Живуть, значить, більшовики, а з ними живуть робітники й селяни.
Як живуть?
Жити під більшовиками, як сказати вам по правді, дуже тяжко.
Ви ж самі знаєте, що більшовики звірі, а не люди.
Ніколи ви не бачили живого більшовика? Це — жах.
Зуби в них великівеликі. І гострі.
Як зробить отак: “Гам!” — так аж мороз поза шкурою ходить.
Живих дітей їдять, їйбогу, правда!
В кожному селі сидить у ячейці такий більшовик, щомісяця на молодику пише декрет голові сільської Ради:
“Завтра — молодик. Наказую приставити мені з такогото кутка дівчинку 3х місяців. Я її з’їм, бо без чоловічого м’яса мені жити ніяк нідзя”.
Що вже плачу материнського, що вже голосіння! Та нічого не вдієш: треба давати. І дають!
Ви з нас тільки ж 300 літ пили й пили, а ці, мабуть, і за 1000 років не вгамуються.
Боже наш, боже наш…
Та хіба ж це все?
А що вони з вашими маєтками та з землею зробили! Селянам пороздавали. Пороздавали й кричать:
— Обробляй. Уродить — мели, їж або продавай. Кріпацьке право повернули.
І нещасні селяни тепер землю обробляють. УСю. І свою, й колишню поміщицьку. Отакі більшовики! І це ще не все.
Колись у нас були справники, і земські начальники, і губернатори. Та кого тільки в нас не було, що нами керували.
А більшовики як присікались:
— Самі собою керуйте. Самі над собою начальникуйте. До няньок позвикали. Ми — вам!..
І доводиться тепер страждати: то в сільраду тебе виберуть, то до виконкому, а то до самого ВУЦВКу або до ЦВК СРСР.
Та їдь тоді до столиці та й засідай. Та хоч би ж так: посидів би — та й вже. А то ні: скажи їм, як державою керувати, розкажи їм, як господарство налагодити, порадь, як із грошима, як із школами, як те, друге, десяте.
Ви, спасибі вам, самі нами керували, ніколи, дай боже вам здоров’я, не питали нас, чого нам потрібно, чого нам треба, щоб нам краще жилося.” Віддані було вам останню корову і живеш собі потихеньку, як бог приказав.
А як коли неспокійний заявить, було, вам про те, що йому треба, пошлете його, спасибі вам, або в Вологодську губернію, або у Наримський край. Сидить він там собі тихо та мирно й не ворушиться.
Відпочити тобі нема коли. Радіо це по селах позаводили, спати не дають.
До того повиснажувано, до того нас позамотувано, що як про все згадаємо, так не те що за ломаку, а за голоблю хапатись хочеться.
І це за десять років.
Усього тільки за десять років.
Що воно далі буде, не знаємо!
* * *
Ну, а ви як там?
Цілуєте князів та гетьманів?
Цілуйте й далі, пошли вам, господи, довгі губи та слизького язика.
Щоб поцілувавши, ще й лизнули.
Князям та попам це дуже приємно, бо ж тоді краще житиметься. Бувайте!
З десятими вас роковинами життя вашого закордонного.
КОЛИСЬ І ТЕПЕР
Що, якби колись, за царя, та під час якогось перепису, коли тебе запитали б:
“Якої ти національності?” А ти взяв би й бабахнув би: “Українець я!”
От би штука була. І пристав би біг з дзвониками, і справник летів би з присяжними, щоб на таке диво дивне подивитися, на живого українця.
А губернатор би одну телеграму бив би справникові:
“Приставіть ме. чі оте чудоюдо в губернію”.
А другу до міністра внутрішніх справ:
“За честь маю доложить вашому високопревосходительству, що в селі такому один мужик українцем прозвався.
Вже сидить. Молебня про здравіє государя імператора одправлено. Чекаю наказу”.
А міністр телеграму:
“Вислать у 24 години!”
І були б ви аж у Наримському краю, кайданами поторохкували б.
А тепер і українцями ми прозиваємося, і вдома живемо, і в школі українською мовою вчимося.
А ви так запитайте свого вчителя, що вчителював до революції, як йому було наказувано вчити нас.
Що йому було, коли він навчить дітей якоїсь української пісні співати.
Він вам отакого розповідатиме.
Як тільки пролунає в школі хоч невеличка українська пісня, тоді батюшка сідають уночі за стола й пишуть до інспектора народних шкіл:
“Ваше високоблагородіє. Маю за свій пастирський обов’язок з сумом повідомити вас, що в нашій школі появився гетьман Іван Мазепа, що хоче відділити малую Русь ізпод скіпетра Великого Білого Царя. Діти в школі вже співають “Ой за гаємгаєм, гаєм зелененьким”. Коли не буде вжито заходів, у нашім селі буде республіка.
Ваш покірний слуга отець І. Пресвятобогородицький”.
Тоді випадково ніби приїздить до школи іспектор.
— Драстуйте.
— Драстуйте.
— Ну, як у вас тут?
— Та нічого.
— Співають дітки?
— Співають.
— Можна послухати?
— Можна. Доляфа. “Боже, царя храні”.
— А ще яких пісень ваші дітки співають?
— “Коль славен наш господь”.
— А ще?
— “Во саду лі, в огороді”.
— А мєстних, малоросійських, не співають?
— Та трошки й своїх співають.
— Ага. Ну, спасибі. А тоді в учительській:
— Ось що. Ви б, може, подали прохання поки що на перевод ваш на хутір. Це я тільки зважаючи на дітей ваших не звільняю вас зовсім з посади.
— Та за віщо ж?
— Так, знаєте, “для пользи служби”. І поїде собі інспектор.
А тепер…
Тепер і всеукраїнський день музики є, а не то що “Ой за гаєм, гаєм…” Тепер ми — українці, й ніхто нікому про це телеграм не посилає, й ніхто за це ніде кайданами не бряжчить…
І вже десять літ!
І як усе ніби просто.
І живемо ми, українці, і живуть з нами руські, німці, болгари, греки, молдавани.
І кожний народ має свою школу, суд зі своєю мовою, мають цілі свої райони.
І за чуби не беремось.
А перейдіть з нашого Поділля тільки за річку Збруч — і зразу вас за грати.
І скільки плачу, сліз і крові, щоб мати українську школу. А чи маєте ви хоч би ж у тійтаки Польщі український суд?
А напишіть ви там якенебудь прохання поукраїнському, — що вам там зроблять?
От вам і революція! От вам і Жовтень!
З ВАШИМИ ПРЕМІЯМИ…
“Всеукраїнський огляд сільських Рад!” “Кращим сільрадам буде видано премії”. Легко це вам, сидячи в столиці, взяти й оголосити отакийо конкурс!
А як нам?! Думаєте, нам, що по сільських Радах губернаторуємо, — нам, думаєте, легко цей огляд пережити?!
Сиділи собі спокійнісінько, головували собі помаленьку, — колинеколи там хтось про нас напише, чи десь розкаже, трішки очима поблимаєш, трішки одбрешемся, іноді на того писаку кулаком накиваємо — дивись, і проминуло.
А тепер — виходь на люди, показуй, чого такого наголовував, як насільрадствував…
Порозстібають на тобі всі ґудзики і роздивлятимуться з усіх боків:
— Ану, чого ти тут радянського набудував?
— А як населення “увєренне” обслуговуєш?
— А покажи, де, в якім саме місці на соціалізм повернув?
— А покажи свою кооперацію!
— А школа з вікнами чи без вікон?
— А в лікарні холодно чи тепло?
— А сельбуд?! А лікнеп?! А агроном? А хатачитальня?!
— А хто в тебе на селі хазяїн: чи незаможник із середняком, чи глитай?!
— А на якім щаблі у тебе вчитель?
— А як у тебе з червоноармійками та з удовами?
— А місток через річку є чи нема?
— А шляхами твоїми їздити можна чи ні?
Та душу твою просто через отой конкурс вивернуть! їйбо, якби був знав, що отакого конкурса вигадають, — зроду й звіку б на отого голову не вибирався! Господи, пронеси!
У нас оце, як принесли “Вісті”, як прочитали про таку на нашу голову халепу, так я просто сказав секретареві:
— Пропали! їй-богу, пропали! Посилай до Одарки, хай поверх норми жене, та скликай пленума! В останній раз засідання зробимо! Де мої дві курки не пропадали?! Члени хай сало зносять! Все одно не викрутимось!
* * *
Вам здається, що керувати населенням на терені якоїсь сільради дуже легко?
Думаєте, що це те саме, що взяти й оголосити конкурс у газеті?!
Воно б, може, й нічого було, якби не оті гемонські “підходи”*
До всього, до найдрібнішої справи — дай “підход”.
Та якби ж підход той можна дати якийнебудь, а то дай правильний підход.
Не “дійшов” або “перейшов” — неприємність.
От, наприклад, у справі з самогоном.
“Не дійдеш” — тобі радощей ніяких, “перейдеш” — крик на все село:
— П’янствує! П’янствує! П’янствує!
І знайдеться яканебудь “комса”, що сяде та й чиркчирк до газети.
Та то звичайного часу чи знайдеться ще, чи не знайдеться, а тепер через отой конкурс обов’язково знайдеться, бо ж і йому премію!
І розпише тебе так, що з півроку чхатимеш!
* * *
— Та от зі мною така штука трапилась. На селі — весілля. Пішов і я. Ну, самі ж знаєте, на весіллі, як на весіллі! А я ж голова? Голова! Де мене садовлять? На покуті! Простій людині чарку, а мені — дві! Сидю, головою крупо! Уже моя чарка не чарка, а дві чарки. Устав, музика грає. Я бах по столу кулаком:
— Грай для голови, танцювати хочу! А не гратимеш, позаарештовую всіх!
Ну, танцював! Ну, принесли мене додому!! Що ж тут такого?!
Так ви думаєте, до газети не написали? Написали, ідоли! Насилу одбрехався!
І ото так живи й озирайся!
Уважиш кому-небудь, зробиш якесь хороше діло, а тебе тоді на цугундер. Та от вам!
Приходю до сільради, голова тріщить, моторошно так, що й на світ дивитись не хочеться.
Аж ось дівчина. У хусточці пляшка й сала шматочок. Так уже ж учасно, що куди вам!
— Чого тобі?
А вона почервоніла та потихеньку до мене:
— З Іваном гуляла! Тепер чувствується. Дайте посвідку, що вже чувствується, бо щось Іван до Марини вчащати почав! Ось вам і гостинця.
Ну що ж? І написав:
“Сільрада свідчить, що Килина вже два місяці в ременості”.
І печатку приклав, і підписався.
Килина до суду!
А потім увесь район сміявся:
— Що ти, — кажуть, — уже за лікаря правиш, чи що?! От і вваж!
Та якби вам почав розказувати, чого тільки там у нашій роботі не трапляється?!
І хоч що б ти там зробив, все’ дно ти винуватий.
Та ще ось що вам іскажу, — може, хоч ви мені розтовкмачите, чого воно так. Поки ти був собі простою людиною, ніяка собака тобі й драстуй не скаже! Як тільки настановили на голову — всі приятелі. Батюшка привітно всміхається, повз крамницю Харитонову не пройдеш, щоб він тобі чаркою не брязнув.
Де хто жене, всі запрошують, — одкараскатись не можна:
— Та зайдіть, по чарці вип’ємо! А ми од вас анічогісінько! Хіба ото тільки як міліція виїздитиме, то накивайте й на нас!
А винуватий ти. Все ти!
А тут тобі ще оті конкурси, ще оті премії!
Життя нема.
* * *
Слухав я оце, слухав і дуже мені шкода стало мого приятеля хорошого, голову однієї сільради…
І сильно мені забажалося допомогти йому, щоб із цього конкурсу він вискочив…
І порадив я йому ось що.
— Надміться, кажу, Пилипе Андрійовичу! То вже таке діло — треба викручуватись. Тижнів зо два роботи буде неабиякої, та проте, може, таки вискочите! Хай уже ваші кури постраждають, а актив “обработать” треба! Не поскупіться на чарку, скличте актив та й обговоріть, що про вашу сільраду написати слід… При добрім закусоні, дивись, іще й на премію вийдете!
Подумав Пилип Андрійович і погодився.
— Кури, — каже, — є! Первак з цукру добрий тепер женуть.
А гусей доведеться прикупити! Спробую!
Щасти йому, доле!
ВІДЬМА
Дописувачі Войт і Снігур пишуть нам, що в селі Голдашівці, Ольгопільського району (Тульчинщина), є відьма.
Я особисто ніколи не мав найменшого сумніву в тім, шо в нас на Україні відьом іще є видимоневидимо, а от редакція наша мене за таке моє переконання затюкала й засміяла
Річ, товариші, ось у чім.
В учителя (так, так, в учителя!) села Голдашівки перестала корова давати молоко.
Учитель (так, так, товариші, учитель!) з дружиною вирішили, що тут справа не без відьми.
До відповідної баби.
Баба поставила діагноз: відьма!
Як і належить в таких випадках, було взято святу воду, свячену сіль, німицю, ножа, горня й вирушено до корови.
Корову було оглянено з усіх боків і ще раз констатовано, що молоко одібрала відьма.
Моментально ж було вжито відповідних заходів:
а) помолилися,
б) похрестили свяченим ножем,
в) обхлюпали йорданською водою,
г) обтерли свяченими ганчірками,
д) обору обсипали кругом свяченою німицею та свяченим маком.
Свячене горня із свяченою сіллю баба віддала вчителеві (так, так, товариші, вчителеві!) та його дружині, щоб вони другого дня вдосвіта пішли з тим горням по воду, а йдучи, тільки придивлялися, бо перша жінка, що зустрінеться їм на дорозі, і є ота сама триклятуща відьма.
Учителі так і зробили.
Ще не благословлялося й на світ, а вже учителева жінка чимчикує з горням по воду.
Відьма зустрілась. Це була Марина, сусідова жінка.
Знялася баталія, під час якої учителева жінка голосом, повним височенних нот, довела всім сусідам, що впіймала відьму.
Епілог. Корова здохла. Про відьму нічого не пишуть, а про вчителів пишуть, що вони й досі твердо переконані, що Марина — відьма.
Оце й усе!
* * *
Про все це я розказав редакції, всіма способами доводячи, що відьми в нас є і що не вірити в це я ніяк не можу.
Редактор до цього поставився скептично. Він зразу запитав:
— Літає?
— Хто, кажу.
— Відьма!
— Літає, кажу.
— Який мотор? Крила Елінсон? Гази куди пускає: в кабінку чи одведені за кабінку?
— Не знаю, кажу.
— То ж бо то й є! Взнайте! Коли крила Елінсон, — украдено в інженера-конструктора Калініна! Коли гази поза кабінкою — це вже досягнення! А взагалі йдіть к лихій годині з вашою відьмою. Тут авієтки нема де зробити, а він з своїми відьмами…
Іона Азраїлович Вочревісущий сказав, що він від усяких відьом застрахований, бо в те місце, де він “сущий”, уже надцять літ ніяка відьма не залізе. Одне слово, його це не цікавить.
П. Лісовий махнув рукою:
— У мене, — каже, — конкурс не відьм, а сільрад! Прирівняв хвіст до пальця! А ще Остап, а ще й Вишня!
Марія Яковлівна проказала:
— Відьма? А який тираж? Як передплата? Гонорар вимагають чи ні? Я у телефону! Не заважайте по телефону говорити!
Молодь загогокала, засвистіла, і тільки Настя стисла мені руку й зашепотіла на вухо:
— Є! Відьми є! Сама бачила! Хай сміються!
Таке відношення редакції до народного лиха мене страшно вразило.
— Товариші,— крикнув я. — Вам смішно! Але ви подумайте! До вчителів, не до темних селян, а до вчителів уже відьми добираються, а ви смієтесь! Що робити?
— Роби, — кажуть, — що хочеш! Коли ти віриш, ти й роби!..
Сумний я вийшов з редакції.
Поки що я придумав ось що. Хай відділи народної освіти розішлють такого циркуляра:
до всіх шкіл Позаяк на вчительські корови почали нападати відьми, учителям належить, побачивши відьму, читати тричі: “Да воскреснет бог і розточаться вразі його”.
Зав. ОНО (підпис) Секретар (підпис)
Про дальші заходи доведеться, очевидно, поговорити на Всеукраїнському учительськім з’їзді.
ХОЧ НЕМАЄ РИМИ, ТАК ЗАТЕ Є СМАК
“Жінці — дорогу”.
Це — гасло. Воно лунає по цілому Союзу.
— Що це значить?
Це зовсім не значить, щоб узяти свою жінку за руку, вивести за ворота, пхнути її коліном і гаркнути:
— Туди тобі й дорога. Це значить зовсім інше.
Значить те гасло, що жінка повинна бути в сільраді, в ТВД, в кооперації і т. д., і т. д.
В селі Малі Виски так це гасло й зрозуміли: взяли та й вибрали двох жінок до правління кооперативу свого.
Ну, а як, знаєте, воно новина, то поки що (зразу ніби страшно, чи що) настановили їх на кандидатів у члени правління.
Добре. Хай буде так.
Незабаром голова правління попрохав, щоб його звільнили з посади’ з якихось там причин. Ну?!
Ну, а далі розкажуть вам вірші, що їх прислано до нас із села Малі Виски.
Ось що кажуть ті вірші:
Я тут хочу дуже, брате, Одну справу розказати Про жіноктаки отих, Що вони, як бач, на сміх. Скрізь по них ніби в турботі Всяк говорить — так, так, Щоб була жінка в роботі В государствених ділах.
Так ото для того, “щоб жінка була в роботі, в государствених ділах”, вибрали маловискнянці дві жінки до кооперативу.
Звільнився голова. Зостається пусте місце. Хто ж повинен туди сісти, Як не жінкакандидат? Ні, голубчику, яе так.” Не так, значить. Як же? А ось як: Порішили зізвать збори, Щоб на зібранні зібрать Нового члена правління, А про двох жінок мовчать.
Голова райвиконкому Слово перше бере, Ну, “товариші селяни, Хто ж нам діло поведе? Кооперація не штука. Хто нам діло поведе? Туди треба чоловіка, В мене вже й кандидат є.
О, бачите! “Про двох жінок мовчать, бо в мене вже й кандидат є”.
Хто ж той кандидат?
Твердоступа ‘звільнимо, А Фесенка посадимо, Він райначмілом був І собі грішка набув”.
Он хто кандидат.
Голова райвиконкому начрайміла на голову садовить, он кого.
А як же жінки, що в кандидатах на членів правління сидять?
А жінки. Жінки на місці Нехай киснуть собі в тісті.
Он як із жінками.
Отаке в Малих Висках скоїлося.
І бачите, які злі вірші написали у Висках.
В них, може, й рима не така вже добірна, та проте “смак” у них (у віршах) великий.
І правильно кидає автор на адресу маловисківського начальства:
Все для вас тільки слова,
Сиплють ними гарно.
Та все це проходить марно.
Ага… З’їли…
А тепер от перевибори правлінь у кооперативах: от і прочитайте ці вірші всі, хто так до жінок ставиться, як у Малих Висках.
“ДОРОГУ ЖІНЦІ”
Все, що оце напишу я, я з великим здивуванням присвячую всім тим, хто в день 8 Березня, в день жінки-робітниці, стоятиме на трибуні і, бія себе в груди, вигукуватиме:
— Дорогу жінці!
Я трішки неточно висловився. Присвячую я цей твір не “всім тим”, а… та вони самі догадаються, кому цей твір присвячено.
* * *
Слухайте, що іноді на світі буває…
Одна молода жінка (заховаємо її прізвище за літерою К.) 1926 року закінчила Одеський сільськогосподарський інститут.
Жінка, значить, агроном.
І от за вимогою Вінницького ОЗУ її було направлено як стажорку до Вінниці.
Приїхала вона до Вінниці разом із шістьма своїми товаришами.
І була вона одна жінка, а решта її товаришів були чоловіки.
Вінницьке ОЗУ чоловіків-стажорів призначило на роботу, а жінці сказало:
— Ви хочете бути в нас за агронома? Не можемо ми вам такої посади дати, бо в нас, слава богу, ще жінки-агронома не було, та, сподіваємося, й не буде.
Пішла жінка-агроном до Вінницького відділу Цукротресту, де колись одбувала практику.
Не дали їй і там місця стажорки, хоч її чоловіка (теж агронома) зразу призначили на роботу на Махаринецьку цукроварню.
На Махаринецькій цукроварні жінці-агрономові пощастило особисто влаштуватися стажувати, але пішли балачки, що працюють в однім місці і чоловік, і жінка і т. д. і т. ін. Довелося роботу залишити.
І от з 20 вересня 1926 року жінка-агроном сидить і пише до всіх земуправлінь, до дослідних станцій, до Цукротресту і т. д.
І дістає жінка-агроном відповіді: “Мест свободных нет”. А іноді й отакі дістає вона відповіді: “Посад вільних не мається”.
І жінка-агроном не має змоги пройти стажу, щоб здати вже написану дипломну роботу.
Одного разу жінка-агроном пише до земельного управління заяву про посаду і в заяві говорить, що вона не жінкаагроном, а чоловік-агроном.
Тоді вона дістає таку відповідь:
“Приїздіть. Посада є!”
І сидить от уже два роки жінка-агроном, і не може дістати посади!
* * *
Оце й усе!
Товариші, ті, кому я з великим здивуванням оцей твір присвячую.
Коли ви виступатимете в день 8 Березня з промовами, то перед тим, як вигукнути: “Дорогу жінці” — вщипніть себе, боляче так ущипніть себе.
І коли після цього ви не заїкнетесь, тоді говоріть: “Дорогу жінці”.
А коли заїкнетесь, тоді краще не вигукуйте, бо самі ж знаєте, що збрешете.
НА РУДНЯХ
І
І от я, син села, Уриваюся в серце Донбасу, Димарями земля поросла, Буйним зіллям машинного часу.
Це вірш, як ви знаєте, не мій, а вірш хорошого поета Андрія Панова.
Я, треба вам знати, в серце Донбасу не “уривався”, а в’їхав поганеньким поїздом у серце Криворіжжя, якраз отуди, де добувають залізну руду й марганець.
Коли навіть прийняти фабричні димарі за зілля, то на Криворіжжі такого зілля дуже небагато, а вкрито воно (Криворіжжя) горами химерного каменю, що вилискує на сонці чорними, синіми, зеленуватими і сіруватосрібними вилисками.
— Що то, — питаю я в сусіда, — за камінь такий?
— То кварцит!
“Кварцит! З чим же він, — думаю собі,— римується?” Кварцит… Антрацит… Первоцвіт… Апендицит… Я, їйбогу, не брехатиму в своїх враженнях про криворізькі шахти.
Через те, власне, я й починаю з того, з чим “кварцит” римується…
Бо, “урвавшись” на якийсь там тиждень в копальні, ні чорта ви про кварцит більше не взнаєте, як тільки те, з чим він римується або якого можна до нього причепити асонанса чи алітерацію…
Щоб дізнатися про той кварцит докладніше, щоб знати, що з тим кварцитом зв’язане (а зв’язано з ним ой як багато!), не тиждень, і не два, і не три треба нюхати той кварцит та до нього придивлятися.
* * *
Так, значить, перше враження — кварцит. Друге враження — копьор. Скрізь: копьори, копьори, копьори… Що таке копьор?
Це слово, що римується з словом шахтьор.
Всякий письменник, приїжджаючи на копальні знайомитись з пролетарським на них життям, може, не доїхавши навіть до копалень, уже написати такого вірша:
Випинаються копьори,
А на них стоять шахтьори…
Коли вам люди обізнані на шахтарськім житті, скажуть:
— Що ви, товаришу, мелете? Ніколи ніякі шахтьори на кольорах не стоять!
Ви на це відповідайте сміливо:
— А от на честь мого приїзду повилазили! На кольорах скрізь шківи.
І шківи придатні для вірша:
І стоять копьори з шківами, Як ті коні буйногривії.
Шківи так подібні до гриви, як, приміром, я до канарейки.
* * *
Далі вас сильно вражає кар’єр.
Кар’єр — це штука дуже подібна до ночов.
Величезних ночов. Завглибшки ці ночви бувають сажнів у п’ятдесят та завдовжки сажнів півтораста. Дітей у кар’єрах не купають, білизни не перуть, а здобувають там руду залізну.
Римується кар’єр із словом фокстер’єр.
Кар’єр він зветься через те, що в ньому пролетарські і непролетарські письменники кар’єром тікають від бурок.
“Бурка”… Що таке бурка? Знову ж таки це не те, що на Кавказі з вовни виробляють.
Шахтарські бурки на плечі не накинеш, нею не вкриєшся, від дощу під нею не заховаєшся.
Вона й невеличка, і не дуже помітна, — тільки й того, що стирчить од неї невеличкий маленький хвостик, що зветься ще бікфордовим шнуром, а тікають од неї люди, особливо письменники, — як я вже казав, — кар’єром.
Бурка — штука на шахтах дуже популярна.
На однім із наших літературних там виступів подано було нам записку з таким запитанням:
“Скажіть, чи здорово ви втікали від бурок?”
Ми сказали правду:
— Втікали здорово!
Ця відповідь цілком задовольнила слухачів, бо вони побачили, що й ми, чужі на шахтах люди, серйозно до бурки ставимось.
Коли бурка “рветься”, тоді в кар’єрі гримить грім, тоді люди ховаються по штреках і не виходять звідти, аж поки не дозволить їм цього свисток.
Для того щоб зробити бурку, треба мати забурника і пневматичний до нього молоток.
Що таке молоток, ви знаєте. Пневматичним він зветься через те, що молотком тим “б’є” згущене повітря.
А от що таке забурник, пояснити я вам, мабуть, і не зможу. Це така штука, що забурюється, тобто глибоко кудинебудь усередину входить.
На руднях ви часто можете почути такий вираз:
— Ех! Вставити б оце тобі забурника! Отже, забурник той ще й “уставляється”…
У всякім разі, коли ви поїдете на шахти й почуєте вищенаведений вираз, я вам не рекомендую напрохуватись:
— Вставте, будь ласка, мені забурника!
Виконати ваше прохання, щоправда, можуть, але щоб од цього ви зробилися справжнім шахтарем, — навряд.
Особливо цікавий спорт на руднях — це збігати у кар’єр глибиною в 40-50 сажнів сходами. Сходи ті майже сторчові. Я їх не рахував, але їх чималенько.
Спорт цей найбільше рекомендується людям так пудів 67 на вагу. Пробігтись можна разів тричотири туди й назад. Прекрасний після того з’являється настрій. Тоді кожна людина, що вивела в анкеті все своє походження ще з прапрапрапращура й тепер перебуває на посаді завідувателя торгвідділу в будьякім тресті, лежить і мріє:
— Ах, як прекрасно бути шахтарем! Ах, які щасливі шахтьори, що мають змогу щодня того спорту вживати!
* * *
Вище, як ви, може, помітили, я згадав одно з незрозумілих шахтарських слів — “ш трек”.
Слово “штрек”, очевидно, походить од українського дієслова “штрикать”.
Хоч у штреках ніхто нікого не штрикає, але яке до цього діло такій науці, як філологія?
Штрек — великий під землею коридор, такий приблизно, як у гостиниці “Спартак”, тільки значно чистіший. Він — поземний.
До штреку веде — штольня. Штольня — сторчова.
По штольні ходить кліть, а кліть возить у шахту або людей, або порожні вагонетки, а з шахти витягає ті вагонетки, повнісінькі прекрасної залізної руди.
Як спускатися в шахту?
А так. Становитесь у кліть, і вона везе вас углиб. Страшно?
Мені не було страшно, бо з мене ще не вийшов той переляк, коли я, летівши з Баку торік аеропланом, злетів через якийсь “лоп” у якійсь трубці в жито. Тоді було страшніше…
Опускають, як казали нам, іноді в шахту з “вітерцем”.
Що воно значить, не можу вам сказати, бо нас спускали без “вітерця”. Пожаліли, мабуть, кліті, бо коли ти її вимиватимеш, як вона безнастанно і днями, й ночами возить і в шахту, і з шахти!
* * *
Штрек.
Величезний коридор з рельсами для вагонеток. Зветься це “продольною”.
А ми встали, покурили, По продольной разошлись, По продольной разошлись, За работу прийнялись.
Шахтарська пісня “довоєнного качества”.
Од “продольної” праворуч і ліворуч — розгалуження.
А над “продольною” — люки.
У розгалуженнях тих і в люках — забої.
“Забой” — літературна на Донбасі організація, що входить до складу ВУСППу і поділяє письменників на українських і пролетарських.
Це — в літературі.
А забой в шахті — це щось зовсім інше.
Там ні віршів, ні оповідань не пишуть. Там забойщики здобувають гордість криворізьку — прекрасну залізну РУДУ
Забойщики — прекрасні руді люди. Руде в них усе: руда одежа, руді чоботи, руді руки, руде обличчя… І тільки сліпучобілі в них зуби та блискучі очі… Біля забойщиків — лопаточникиодкатчики. Забойщики “забивають”. Одкатчики — “одкачують”. Зрозуміли?
Ну? Ну, давайте докладніше.
Забойщик — з забурником у руках і з пневматичним молотком. Він бурить руду. А потім приходять “буйщики”, закладають у ті пробурені дірки бурку. (Динаміт — от що таке бурка!).,
А коли залунають по шахтам сигнальні свистки, тоді “рвуть” руду. Запалюють бікфордів шнур, і тоді попід землею гримить грім і валиться в забоях руда…
Одкатчики накидають ту руду у вагонетки й одкачують до продольної, а там уже зачіпає їх коногон і гонить до штольні.
А там на кліть і вгору.
А там на вагони… А з вагонів у домни, а з домен у бесемерові печі, а з бесемерових пічок на завод, а з заводу у трест, а з тресту у Вукоопспілку, а з Вукоопспілки у райспілку, а з райспілки в “потребилівку”.
А там уже:
— Дайте мені гвіздків з півфунта!
Отже, коли ви колинебудь заженете в ногу гвіздка, згадайте хоч тоді прекрасну людину в рудій одежі, в рудих чоботях, з рудими руками, з рудим обличчям та з сліпучобілими зубами й блискучими очима.
Згадайте криворізького забойщика з його вірним сотрудовником, лопаточникомодкатчиком.
II
Шахтарське життя-буття.
Оте саме, що про нього “довоєнное качество” під єрмонію виспівувало:
Ех і розпроклятая Жисть шахтьорськая, Хто не знає, той ідьоть, Хто не знає, той ідьоть, За собой народ ведьоть!
Або ще отак:
Єн, да шахтьор пашеньки не пашеть. Коси в руки не берьоть. Шахтьор курить, шахтьор пьйоть, Шахтьор з музикою йдьоть]
Про таку “жисть шахтьорськую” розповідала пісня “довоєнного качества”.
А яке тепер життя шахтьорське?
Ах, та не знаю ж я, яке воно, товариші мої дорогі!
Тиждень же ж тільки довелося пробути на руднях, з копальні на копальню перескакуючи.
Хіба ж можна за тиждень? Та ще про життя, та ще й про шахтарське?!
Я не чув, щоб хтось із шахтьорів говорив чи співав:
Ех і розпроклятая Жисть шахтьорськая.
Я не бачив ні одного шахтьора п’яного… Але я бачив симпатичного забойщика з марганцевих копалень Марка Фоковича Шпиндю.
їхав він залізницею з окружної виробничої наради. І говорив мені Марко Фокович:
— Три дні оце не робив, три дні не був у забої, і мені вже ніби чогось не хапає. Скучив…
— Як живете?
— Нічого живемо. Робота, щоправда, не легенька, а проте нічого. Приїздіть до мене, подивіться. Людьми живемо. І квартира хороша, і чисто живу, і жінка з дитиною в мене люди… Від самих нас залежить, як живемо. А жити можна полюдському.
І розказував мені Марко Фокович про роботу в забої, про свої копальні, про дніпровські плавні, що недалечко біля копалень, про річку, про рибу, про качки, про свою бабу, що жила 107 років і пам’ятала ще запорожця, про куріпки, про полювання.
Марко Фокович і в забої працює, і на виробничі наради їздить…
Він і копальні свої знає й любить, він любить і те, що біля копалень…
Марко Фокович і шахтьор, і забойщик, і хазяїн своїх копалень, і громадянин, і мисливець, і людина… Чи всі такі шахтьори, як Марко Фокович? А як і не всі?
Важно те, що такі забойщики, такі шахтьори є! А чи були вони колись?
* * *
Неділя. Надвечір…
І прислухаєшся, чи не різне де єрмонія і чи не залунає:
Шахтьор курить, шахтьор пьйоть,
Шахтьор з музикой ідьоть.
Не чути нічого.
Аж ось у кімнату: стук-стук.
— Прошу!
— Чи тут товариші письменники?
— Тут.
Перед нами літній уже робітник.
— Я вам листа приніс. Читаємо:
“Робітники копальні ім. Дзержинської групи бажають бачити уважаємих письменників. Прохаємо прибути в зал касарні ч. 8, де поділится коєчім научнім.
18/Ш 28 р.
Робітники”
У нас того вечора не було виступу, і ми з радістю пішли на це запрошення.
Невеличка зала. Столи червоним понакривані. Сидять робітники, грають у шахи, в шашки, в доміно.
Вітаємось.
— Що робитимемо? — запитуємо.
— Розкажіть нам про літературу, розкажіть про письменників, бо багато з нас не зможе бути взавтра на вашім вечорі, працюватимуть у шахтах…
Ми прийшли до них о 6й год. вечора і розказували й читали до 12ї години… Це так тепер. А раніше:
Шахтьор курить, шахтьор пьйоть…
* * *
А тепер, товариші, я маю запитання. Спокійно! Хто сказав, що робітництво не розуміє української літератури?
Хто сказав, що робітництво не цікавиться українською культурою?
Я говорю про робітництво з криворізьких копалень.
З отаких копалень: “Комінтерн” (марганцева рудня), Ленінська рудня, Жовтнева, ім. Лібкнехта, ім. Артема, ім. Дзержинського…
Хто це сказав? Прошу встать…
Ага… Ви сказали…
А дозвольте тоді вас запитати:
1) Чим пояснити, що на всіх цих копальнях робітництво переповнювало аж через вінця всі клуби й театри, де виступали українські письменники?
2) Чим пояснити, що українських письменників на всіх копальнях робітництво зустрічало музикою?
3) Чим пояснити, що на всіх руднях українські письменники бачили плакати: “Хай живе українська пролетарська культура”, “Хай живе українська пролетарська література!”, “Привіт українським письменникам!”?
4) Чим пояснити, що робітництво півторагодинну доповідь про українську літературу вислухувало з надзвичайною увагою?
5) Чим пояснити ту тьмутьмущу запитань і записок, що їх діставали українські письменники, виступаючи перед робітництвом криворізьких копалень? І записки ті були найрізнохарактерніші, що зачіпали найдрібніші нюанси українського літературного життя?
6) Чим пояснити, що робітники прохали письменників прочитати той чи інший свій твір? Значить, вони того письменника читали й раніше?
Чим все це, дорогий товаришу, пояснити?
Мовчите?
Сядьте!
Та ви знаєте, що за всю подорож українських письменників на Криворіжжя тільки на НЕСі (будівля нової електричної станції — в районі Жовтневої рудні), в будинку для приїжджих, де дано було їм притулок, вони на таку притичину нарвались.
Завідательку тим будинком, така собі опасиста мадам, що, як кажуть, нічого з Жовтневої революції не придбала, а “зовсім навпаки” (і кажуть, що дуже “навпаки”), записуючи письменників до книги, запитала:
— Хто ви такі?
— Письменники.
— Пісьменнікі? Что такоє пісьменнікі? Нєт уж, пожалуйста! Я — руская женщина і такімі словамі не буду портіть кнігі.
