Якраз оце тепер по селах в усі дзвони калатають, храми справляють…
Так ви ж, православні, не підгадьте!..
Дзвони гудуть, змійовики гудуть, в головах гуде…
Не підгадьте!
Храмувать так храмувать… “До положенія”:
Щоб знав бог, щоб знали всі святі, які ми вірні…
Піддержте віру православну на всі сто відсотків, бо підупадає вона, сердешна.
Пийте так, щоб зразу видно було, що ви віри святої не забули…
Ото тільки погано, що довго по церквах у такі дні правлять… Якби швидше. А то тяжко витримати.
Воно, положим, можна й до служби хильнуть — так боязко: може неприємність бути… Забажається, приміром, підтягти “Іже херувими”, а воно ж ото як почне півча:
Ііі…
Ііі…
Ііі…
Поки до того “же” дійде, можна забути, про що справа йде, й ушкварити:
І хліб пекти, Й по телята йти, Коли б мені, господи, Василя знайти.
Невдобно…
Оце тільки й невдобство храмових свят…
А так — урем’я підходяще, щоб і ікалось, і співалось, і щоб кров з носа капала…
Підходящий, одне слово, час “постраждати за віру православну”…
Валяйте!
МОЖЕ, ЩЕ ІНСЦЕНІЗУВАТИ НАКАЖЕТЕ?
Дивовижні іноді в людей бажання бувають…
Знав я одного невеличкого хлопчика, що кожного дня, як лягав спати, падав на ліжко, бив по ліжку ногами й кричав як зарізаний.
— Чого ти, — питає його було ніжно мати, — плачеш, Петюнечко?
— Місяця хочу!
— Петюнечко, — мати до нього, — голубчику, як же я тобі місяця того дістану? Місяць далеко. Місяць, Петюнечко, на небі, а ти в ліжечкові… Спи, Петюнечко, завтра до дідуся поїдемо, дідусь черешеньок нарве, а черешеньки солодкісолодкі… І мама з тобою поїде, і татко поїде… А місяця, Петюнечко, не можна в ліжко, він до маленьких діточок не ходить, він по небу ходить та з зірочками здоровкається… “Драстуй, — говорить, — зіронько!” Спи, Петюнечко, спи…
— Ой! Ойойой! Місяця! Дайте мені місяця! Я не хоцу церешеньок! Місяця хооооцу!
І ногами по ліжкові — тататата!
І так аж до того часу, поки входив до кімнати татко, здіймав із штанів череска, показував Петюнечці того череска й запитував:
— А цього “місяця” ти не хочеш?! Спать!!!
— Я вже сплю, таточку! Я вже не хоцу місяця!.. Місяць до маленьких діток не ходить!..
— Тожто бо й є!
* * *
Так отаке буває на світі…
У селі Суховолі, Володарського району на Волині, живе інвалід імперіалістичної війни Яків Іванович Тичина. Пролив Яків Іванович на війні всю свою кров мужичу, поклав на триклятий “олтар” живіт свій, і приїхав до рідного села для того, щоб носили його та на ліжко підсажували, бо всі 100 % своєї працездатності залишилося на галицьких, на волинських, на холмщанських, на польських та на інших чистою мужицькою кров’ю политих ланах…
В Якова Івановича семеро дітей малих. Жити тяжко, бо робити на наділеній революцією землі нема кому.
От і звернувся Яків Іванович за пенсією до соцзабезу…
Пішли з села папірці до району. Мовчить район. Пишуть удруге. Пише район:
Нехай Тичина доставить двох свідків, які бачили, що його поранено…
От вам задачка!
Дай свідків, що поруч тебе пішли в атаку й бачили, як тебе покалічено!..
Не можна, — пишуть, — цього зробити!
Дайте тоді,— пише район, — приговора загальних зборів, що Тичина інвалід…
Послали витяг із протоколу загальних селянських зборів… Протокол, — пишуть, — це протокол, а нам приговор потрібний.
Привезіть в такім разі Тичину до нас — подивимось… Повезли. Привезли. Лікар визнав втрату працездатності на 100 %.
Лежать папери в районі…
Довелося їхати інвалідові ще раз прохати, щоб прискорили якнебудь справу…
Послали папірця до окрсоцзабезу…
Чотири місяці лежать папери в окрузі.
Нарешті летить до села відношення:
В триденний термін доставить свідків, що бачили, як Тичину поранен о…
Знов за рибу гроші…
Як, ламає голову Тичина, я можу це зробити? І сидить з сумом в очах…
А ми оце думаємо: а що, як окрсоцзабез забажає, щоб йому інсценізували оту війну?..
Боже наш! Мобілізацію об’являй, маніфеста видавай… Ойойой!
— Місяця хооцу!
Воно, звичайно, РСІ череска не носить, як той татко, проте в неї є дещо, що того череска замінити може з успіхом.
“ЧЕСТЬ ІМЄЄМ ВАС ПОЗДРАВІТЬ”
Не знаю, чи знайдуться відповідні слова змалювати велику й урочисту подію, що сталася в селі Суботові, на Чигиринщині, у вересні місяці цього ж таки біжучого року?!
Ой, не знайдуться…
Тут великого майстра треба, бо велика й славна була в Суботові подія… Спробуємо… Господа благослови!..
* * *
Ревуть дзвони в Суботові… Світить сонце… Повіває вітерець… І виходить святий отець у білій ризі, з хрестом у руках на церковний ґанок…
А од ґанку підходить молодий молодець, комсомолець-удалець Коваленко Федот та ще й Митрофанович…
На нім френч вилискує, на френчі “КІМ” поблискує, а за ним несуть бойовий портфель секретаря Суботівського осередку комсомольського.
Лунає “революційна” пісня:
Гряди, гряди, Голубице моя…
І становиться молодий молодець, комсомолецьудалець Коваленко Федот та ще й Митрофанович Па рушник білий і схиляє свою голову революційну перед святою євангелією, квітчастою хусткою до молодої прив’язаний.
Поооложил єси на главах їх вінці!.. Ревуть дзвони в Суботові…
* * *
Коли Федота Митрофановича запитали:
— Як же це так, Федоте Митрофановичу? Ви ж самі казали, що “релігія — опіум для народу”?!
— Казав! А що таке “опіум”? “Опіум”, коли без цього “опіуму” приданого не дають… Четверину цілу того “опіуму” вихилити можна, коли придане підходяще…
Пррравильно!
* * *
ЦК ЛКСМУ і редакція зо всіма співробітниками “честь імєєть поздравіть” дорогого Федота Митрофановича з законним браком і бажає в ділах рук і ніг його всякого благополучія…
Хай благословить господь бог весь рід його од віку й до віку…
Хреститимете першого — нас не забувайте… З великою радістю понесемо до церкви, тричі в воду опустимо, дунемо й плюнемо, як полагається.
* * *
В Суботові, одне слово:
То не вітер з двох боків —
З нашого і з того,
То до церкви піп повів
Когось молодого…
Молодого, молодого, молодистого…
НАЦІОНАЛЬНО, ПРОСТО, А ГОЛОВНЕ — ПРИЄМНО
Соборна Україна…
Не доводитимемо, що значать ці два слова… Ах, як це зрозуміло для всіх, хто живе і по той, І по цей бік отієї річки, що Збручем прозивається… Соборна Україна… Для всіх зрозуміло…
Не для всіх, правда, однаковий зміст цих двох таких привабливих, таких бажаних слів, але не в цім справа… Ах, не про те ми тепер, не про те!
Ми знаємо, що багато вже кісток лежить на поки ще несоборних ланах за те, щоб були ті лани соборними.
Ми знаємо, що багато мужицьких м’язів шляхетськими кайданами і тепер мордується за тую соборність…
Але ми ніколи не припускали, що все це задарма, що є прекрасний безкровний спосіб здійснити соборність всіх українських земель…
Емігрантська українська молодь, що на Чехах у Падебрадах навчається, той спосіб придумала…
І за посередника в цій великій національній справі обрала князя церковного, високопреосвященного митрополита галицького графа Андрія Шептицького…
Який прекрасний спосіб!
— Ваше преосвященство! — звернулися падебрадські студенти до митрополита. — Цілуючи ваші руці, ваші нозі, ми, цвіт української нації, молитовно благаємо вас: благословіть прислати до Падебрад хоч п’ятсот панночок із Галичини до нашої академії! Всі вони тут віддадуться за наддніпрянських студентів, і таким чином здійсниться ідея соборної України. Тільки ж, ваше преосвященство, не тягніть довго, бо дуже вже в нас та ідея назріла, видержати не можна!
* * *
Оце, я розумію, спосіб!
Це не те, що під Львовом або під Станіславом, в холоді, в голоді, в тифозних вошах, під шляхетською шрапнеллю соборність здійснювати…
Тут просто.
Підголився, черевики підлакував, вуса підкрутив і на падебрадську алею:
— Панунцю! Як вам погодка? І взагалі ніжка у вас… Хехехе!
— Що ви, пане, хто вам дав право?
— Соборність, знаєте! Хехехе!
— Ах, що ви? Хоч і соборність, але ж нащо ж так тискать?
— Ах, ідея ж! Та знаєте, панунцю, за таку ідею не те що притиснуть, задавить можна!
— Ах, побалакайте з мамунцею!
Потім серед товаришів:
— Ех, панове! До ранку сьогодні соборну Україну здійснював! Не піду на лекції — спати хочеться…
* * *
У нас, як ми парубкували, ця справа зовсім інакше звалася.
P. S. Може, хто подумає, що це вигадано. Не вірите мені,— повірте шановному Євгенові Чикаленкові, що з захопленням розповідає про цей намір здійснити соборність України на шпальтах “Українського голосу” № 40 від З жовтня 1926 року.
“ОЙ ГОРЕ, ГОРЕ МНІ”
Дев’ять літ, значить, уже, як “камунія п’є нашу кров”… Ото 1917 року, 7 листопада, як почала пити, та й досі… І які ж ми такі нещасні люди поробилися за цей часі Як ми видержали, бог його святий знає?! Ви тільки послухайте, яких способів уживали більшовики, щоб до цурки нас ізнищити…
Насамперед — землею нас задавити хотіли…
— Ходите, — говорять, — ручки в брючки позакладавши, сіряки наопашки, я ж вам!
Та зразу як шандарахнули на бідне, нещасне селянство п’ятдесят мільйонів десятин поміщицької землі…
— Ага, — кричать, — попались?! Викручуйтесь! Застогнало бідне селянство…
— Пропааали!
Та як же ж не пропадати: землі сила, поміщиків нема, обробляти нікому…
— Ряатуйте! — кричать селяни. — Гинемо! Це не інакше як анцихрист!
Дуже сильно надималися, поки сяктак ту силу землі до себе приборкали… Аж повпрівали… А більшовики не вгавають.
— З поміщицькою вже уговталися?! Почекайте, ми ще вам візка підтаскаємо…
— Оддать, — кричать, — ще тому селянству куркульської землі п’ятдесят мільйонів десятин! Додавлюй селянство до кінця!
Тяжко, дужетаки тяжко пришилося бідному селянству… Але якось із божою поміччю і з цією землею упорались. Упорались, сидять і думають. Чи кінець уже, чи не кінець?
Більшовики дивляться, що землею не взяли, живуче дуже селянство.
— Катай, — кажуть, — на них сільськогосподарські машини… Машинами їх, машинами! Не давай опам’ятатися!
Та як двинули, як двинули на бідне селянство машини… На сто дев’яносто мільйонів карбованців машин за цей час на село двинули…
Трактори татахкають, молотарки гудуть, паровики ревуть, віялки Цокотять, плуги блищать, сіялки риплять…
Таке знялося, таке піднялося, що паламарі по всіх церквах почали в дзвони калатати, — думали: війна.
І тут не взяла “камунія” — вискочили… Тракторами навіть почали весілля справляти… А сильно хотіли більшовики машинами селянство зничтожить, 21 тисячу тракторів на села пустили…Жарти вам?
Не взяли машини селянство.
Хоч і з великими труднощами, а вижило воно.
Не зупинилися на цьому більшовики… Не дають дихати ніяк селянинові…
— Не взяли, — кажуть, — машинами, візьмемо чимось іншим, а таки додавимо. На те ми, мовляв, — “камунія”, гірша від анцихриста…
Та й вигадали на бідну, на темну, на затуркану голову Землевпорядкування та меліорацію…
— Позвикали, — кажуть, — за двадцять верстов на восьмушки їздити?! Позвикали на болотах порпатись?! Брешете! Ми вас примусимо на однім шматку біля хати хліборобити, ми вам повисушуємо болота! Ми вам покажемо!
Двадцять мільйонів карбованців державних коштів на це діло кинули!
61 мільйон десятин землі впорядкували!
180 тисяч десятин землі од багнищ осушено!
10 мільйонів тисяч десятин землі водою напоєно! Довго чухалось, довго стогнало й кректало селянство від цього лиха…
Та всетаки вичухалось…
Думало — край уже… Кінець! Нічого, — думало, — вже більшовик не придумає…
А більшовик хитрий, упертий…
Електрику вигадав!
Напускає електричество на села!
600 сільських електростанцій побудував.
Ні сірничка тобі засвітити, ні од тієї лампочки закурити… Крутнув штепселя, воно й горить…
Доводиться крутити, нічого не зробиш…
Бо ж жити хочеться, хоч і напосілася та “камунія” дуже здорово.
Та якби ж хоч на цьому окошилося?! Так ні!
Загальне навчанняі
Ліквідуй неписьменність на десяті роковини! Кооперує всіх поголовно!
А це ще Дніпрельстан вигадали… На Дніпрі таку електричну станцію будувати задумали, що півУкраїни в дроти візьмуть…
Що його робить, як його зпід тої “камунії” виприснути — хто й зна…
Дев’ять літ кров п’є…
А воно кров якась гаспидська… “Камунія” її смокче, а вона, іродова душа, грає, а вона грає…
І чим її вгамувати, і чим її припинити — способу не добереш…
Бідні селяни!
СЛУХАЙ, ОБИВАТЕЛЮ!
І коли після пива, після лото, після механічного тоталізатора він прийшов додому і напівроздягнений сидів у кріслі, велика втома залила його мозок, його м’язи, його нерви…
Тоді прийшла до нього чудесна жінка, в кривавочервону порфіру одягнена, і поклала свою сталевопрекрасну руку на спітніле чоло його…
І в очах чудесної жінки світилася тверда воля й велика мудрість.
— Хто ти є, чоловіче? — запитала його чудесна жінка. І, осяяний неземною красою жінки чудесної, промовив він:
— Обиватель я!
— Про що мариш, обивателю?
— Так собі… Спати хочу… Роздягатися ліньки… Сиджу… І промовила чудесна жінка:
— Десять літ завтра, обивателю, як прийшла я на землю цю. Десять літ завтра, обивателю, як у вирі, у вихорі, у бурхливому полум’ї, у кривавих загравах прошуміла я ланами, лісами, степами…
Десять літ…
— Хто ти?
— Я — революція!
— Рррят…!
— Не кричи, обивателю! Не бійся! Ти ж певний, що я не така тепер, як була дев’ять літ тому, коли од заграв моїх ти ховався в льохи, коли з перин, умивальників та урильників ти під дверима робив од мене барикади, коли од вихору мого ти закладав подушками вікна… Чого ж ти боїшся? Давай краще з тобою побалакаємо…
— Дддавай!
* * *
— Ну, обивателю! Як ти живеш?
— Сквернувато… 9й розряд, і нагрузки не дають…
— Ах, не про те я… Не про те… Ти колинебудь думав про мене?
— Думав…
— Коли ж ти думав?
— Як на загальних зборах у порядку профсоюзної дисципліни бував. Там про тебе говорили, а я думав…
— Що ж ти думав?
— Думав… Що дала нам Жовтнева революція думав…
Гнівно й гордо підвелася чудесна жінка… Іскри зневаги спалахнули в прекрасних очах її… І тверда сталь забриніла в її голосі.
— Що дала я тобі, ти думав?! Я дала тобі все! Ти хто — робітник? Я дала тобі волю, я дала тобі заводи, я дала тобі фабрики! Ти хто — селянин? Я дала тобі волю, я дала тобі землю! Ти — інтелігент? Я дала тобі волю, я дала тобі необмежені простори виявляти інтелект твій. Я все дала… І щороку ти думаєш, що дала тобі революція?! А подумав ти хоч раз, у цей день, що ти революції дав? Подумав?! Говори!
— Ні… Я… Я не буду!
— Та не тремти ти так! Не бійся! Я не битиму! Я питаю тебе, що ти дав революції?! Мовчиш?! Слухай, обивателю!
І буйним потоком полилися слова із прекрасних уст чудесної жінки… І в словах тих мідь дзвеніла, і був у тих словах і жаль, і гнів… І прорвалась лють у них, і звучала гордість…
— Слухай, обивателю!
Я прийшла до тебе вільною, як легіт гірських полонин… А ти причепив до мене “платформу”. Ти жабою дряпався на ту “платформу”, на всі боки озираючись… А видряпавшись, сів і завив голосно:
— Дай ставку!
— Яв бурі буряній принесла тобі машини, домни, паси… А ти запальнички почав робити… Я засвітила твої мартени, я завертіла твої машини, а ти не можеш дати мені нічого без “комісій підвищення продуктивності”, без комітетів “поліпшення якості”…
Я в вирі шаленім волю тобі кинула, а ти обернув її в прогули, в бюлетені та в черги біля поліклініки…
— Слухай, обивателю!
Я в загравах кривавих дала тобі землю, а з землі тої ще й досі трипілля соки висмоктує, а землю ту ще й досі будяки колють, мишії та пирії криють…
Я могутньою рукою скинула з тебе кайдани національної неволі, а ти з пригнічуваних культур зробив посміховище, ти з задавлених мов зробив “собачі”, ти красу національного відродження добачаєш тільки в “комісіях по українізації”, куди тебе ломакою заганяти треба.
Я вихором зірвала з тебе чорну пелену темряви, а ти чухаєшся, коли тебе кличуть до школи, ти біжиш до пивної, ти біжиш на досвітки, коли в школі учитель чекає на тебе, щоб тобі, дорослому, розплющити очі знанням привабливим!
— Слухай, обивателю!
Я посадила тебе в апарат керувати величезною державою робітників і селян, а ти в тім апараті кубло бюрократичне зробив собі й видавлюєш із живого діла своїми чиновницькобюрократичними руками душу живу…
Коли кращі твої батьки, сини, матері, сестри, брати путь мою поливали гарячою кров’ю своєю, ти в черзі по пайки стояв, мене проклинаючи…
Коли тепер твої брати, твої сестри над верстатом надривають груди свої, ти посвистом різким вечори пронизуєш, ти обригуєш тротуари, ти “криєш” прохожих, ти фінку встромляєш у серце брата твого…
— Слухай, обивателю!
Я дала тобі скарби народні, а ти їх розтрачуєш, ти програєш їх у шмендефер, ти пропиваєш їх із прости” тутками!
— Слухай, обивателю! Що ж ти дав революції?!
— Говори!!!
— Заснув?! Тьху! Бодай же ж ти й не прокидався!
А МИ ЧИМ ВИНУВАТІ?
Оце ж лаятиметесь:
От, скажете, сукин син: на віру на православну нападає, на бога, на церкву.
На батюшок, на священиків.
А як по правді сказати, так оте все мені й за вухом не свербить.
Я вже знаю добре та гаразд, що, в царство небесне мене не пустять, у пекло теж не потрапиш, бо й з чортами я глека розбив. Сидітиму я на тім світі десь під вербою між пеклом та царством небесним, повішавши на вербі всі свої гріхи…
Так що воно мені ні до чого…
І не я винен, і не винна й редакція, коли ви самі, селяни, пишете до нас отакіо листи й запитуєте, що вам у данім разі зробити…
Отакий, приміром, лист.
“Прохаю звернути увагу на такий факт:
В нашому селі (не скажу в якому, — хай покортить. — О. В.) за останні два роки з простих малограмотних хлопців, навіть хуліганів та бандитів, вийшли вісім попів:
1) Кський Лука — амністирований бандит.
2) Кський Яків — хуліган.
3) Кцький Григор — сидів у бупрі півтора року.
4) Снюк Захарко — хуліган нашого села.
5) Бтан Андрій — хуліган самий кращий.
6) Бтан Марко — хуліган.
7) Гць Йосип — так само.
8) Пко Петро — хуліган на 100 відсотків.
І ще підготовляється таких багато…” Отакі листи нам пишуть і прохають одповісти, що робити, чому це так і т. ін. Мусимо ж ми відповісти? Мусимо.
І пишемо… А ви потім лаєтесь.
* * *
Що ж вам робити?
Сподівайтесь, запричащайтесь, хрестіться, ховайтесь, бийте поклони, несіть книші батюшкам…
Помоєму, так це найпідходящіші батюшечки…
Ви ж знаєте, що бог тепер твердий став. Не дуже й дощів посилає, з чудесами щось у нього загальмувало і взагалі не дуже обдаровує нас мил остями…
Що тепер зробить якийнебудь смиренний та тихий батюшка?
Нічого…
От і пробують отаких висвячувати… Щоб уже як скаже: “Подай,* господи”, — так хоч і не хоче господь, а подасть. Хай спробує не подасть… З таким батюшкою не зажартуєш. От для чого це, очевидно, робиться.
ЗОЙК НА “ДОРОЗІ”
Харитина Филипченкова, вдова Гуляйполя, почувши гасло “Дорогу жінці!”, вийшла на ту привабливу “дорогу”…
Ви гадаєте, що так легко на ту “дорогу” селянській жінці вийти?
Не легко. Та ще коли в тої жінки за спідницю держаться четверо дітей, та ще коли батько тих дітей “умер, бедняга, в больнице военной, долго, бедняга, страдал”.
Ой, не легко! Ой, як не легко!
Бо четверо ж ті їсти хотять, бо для них і для себе треба орати, волочити, сіяти, косити, молотити, молоти…
І все-таки Харитина Филипченкова вийшла на “дорогу жінці”…
Харитина Филипченкова була делегаткою. Харитина Филипченкова цей рік за члена сільської Ради правила.
Харитина Филипченкова не тільки числилася в делегатках, не тільки числилася в сільській Раді, Харитина Филипченкова, вийшовши сама на “дорогу” ту, вона, одна з “перших хоробрих”, повинна виводити й інших, котрі в спідницях.
І до того ще добре затямила Харитина Филипченкова, що і в спідниці права повинні бути.
І от скривдили в Гуляйполі одну “спідницю”. У сироти Кириченкової сотенні уповноважені Карпенко Іван та Тужик Михайло земельку загарбали та й до двору сирітського руки почали простягати. Сирота до суду.
А Харитина Филипченкова, твердо затямивши, що і в “спідницЬ права повинні бути, за ті права стала, на суді показала, що то земля Кириченкової, і одсудив суд сироті землю.
І зробилася після того Харитині Филипченкової ота “дорога жінці” не простою “дорогою” привабливою, а глибоким яром, терном порослим, з ямами вовчими. Зробилася вона “дорогою” темною, страшною.
Уже улюлюкають на Харитину Филипченкову, коли вона “дорогою” тою йде, вже обороняють її од Карпенка на базарі люди, бо вже до волосся Харитининого він сікається…
Вже кричить Карпенко Харитині:
— Пожди! Ще й Тужик тебе зустріне!
Вже лунає зойк “першої хороброї” Харитини Филипченкової з “дороги жіночої”.
— Що робить?.. Рятуйте! Нема вже мені тут життя. Мені вже й земелька буде за 10 верстов, і невдобна та земля буде, ще всього мені буде. Удовабо я, жінкабо я, а вони чоловіки, вони в нас диктатори.
Вже сльози ХаритининІ “дорогу жіночу” миють.
Ах, як тяжко ще в нас на “жіночій дорозі”.
Хто “улюлюкне” на Карпенків та на Тужиків?..
Щоб не тернами колючими йшла Харитина Филипченкова на жіночій “дорозі”… Щоб сльози її на ту дорогу не капали…
А ТИ, МАРКУ, ГРАЙ!
Ми, розпочинаючи видавати свій журнал, категорично вирішили ігнорувати Чемберлена.
Категорично!
Хоч на голову, думали ми собі, хай Чемберлен стане, хай монокля надіне ще на одне око — не звертатимемо, сказали ми собі, ніякісінької уваги ні на його монокль, ні на його циліндр. І на Болдуїна не звертаємо. І на Черчілля, і на Хікса… Мов їх нема зовсім.
Коли один із наших співробітників якось заявив:
Та ми ж усіх перчили, Поперчимо й Черчілля,—
всі в редакції, як один, замахали руками:
— Не займай Черчілля, не буде черчіллить! І так у редакції душно.
А секретар редакції до цього додав:
І не станем на колена — Плювать нам на Чемберлена.
Ну всетаки ми вирішили, що плювати не будемо, бо, поперше: слина теж річ у хозяйствї потрібна, а подруге: в дипломатичних зносинах плювати не прийнято, тим паче, що містер Чемберлен — людина дуже образлива і пише ноти навіть з приводу карикатури, намальованої на нього в “Известиях”, так що, якби ми плюнули, попер би ще на нас війною. А ми народ мирний. Нам он треба Дніпрельстан будувати, а не воюватися…
Вирішили ми просто собі ігнорувати його — й край!
І от нате вам: нота.
Нота — висока дуже. На верхнє “до”. Так що вже не проста собі нота, а фальцетиста. Аж пищить!
Коли ми про ноту вперше почули, ми думали, що то просто радіохвиля з чергової трансляції знизилась десь до розсадника расових йоркширів, якраз у той час, коли їм (йоркширам тим) їсти давали, підхопила вона (хвиля) йоркширські нервові голоси й принесла у гучномовець…
Аж воно — ні.
Виявляється, що то Чемберленова нота. Ми просто зніяковіли: отака подібність! І перший момент не знали, як же нам реагувати… З одного боку — обіцянка не звертати на Чемберлена уваги, а з другого — отакий галас.
Думали довго, що нам робити. І вирішили всетаки що:
Ми не станем на колена — Плювать нам на Чемберлена. Хай пищить англійський пан, Наша справа — Дніпрельстан.
ВІЧНА ЇМ ПАМ’ЯТЬ
Все село плакало…
Йшло за марами, на яких пливли дві новенькі осикові труни, і плакало справжніми гіркими болючими сльозами…
Та й як же було тому селу не плакати?
Ховали голову й секретаря сільради.
Хароші таки були люди, чесні, трудящі, роботящі, недавнечко оце їх переобрали, — і раптом обох їх знайшли висячими над ставком, на вільхах, один перед одним, в смутних позах трагічних шибеників…
Повісились хороші люди…
Все село плакало, проводжаючи в далеку путь двох хороших, чесних, активних, роботящих людей…
І було це так для села несподівано, на думку ніколи нікому не спадало, щоб можна було чекати отакого страшного кінця…
Веселі ж були, жваві, здорові…
Оххохо!..
* * *
Поховали…
І коли вже поховали, тоді зібрався актив сільради, довго сиділи, думали і, нарешті, вирішили покликати жінок покійних товаришів і розпитати, в чім же ж справа…
Прийшли заплакані жінки.
— Скажіть, де причина? Через віщо це вони так?
— Ох, і не знаємо! Ох, і не скажемо! Ох, і не докажемо!
— Та, може ж, хоч помічали щось таке за ними останніми часами?
— Нічогої Тільки й того, що обидва почали оце перед благовіщенням у ставку купатись!
— Як?
— О доле наша…
І розказали жінки неймовірну історію. Прийшли якось їхні чоловіки з сільради сумні дуже і об’явили їм:
— Завтра поринаємо!
— Як поринаєте? Куди поринаєте? Де поринаєте?
— В ставку поринаємо! Вглиб!
— Та що ви, побожеволіли, чи що? Та ще ж крига не розтала!
— Нічого не поробиш: треба! Човна нема — треба поринати… Наказано…
— Та…
— І не такайте, бо не вашого, — кажуть небіжчики, — це розуму справа… Треба…
І справді… Другого дня вранці пішли кудись… За годину приходять, зубами цокотять, мокрі як хлющ. Попереодягались, позалазили на піч, гріються і один в одного питають:
— Дістав дна?
— Ні! Ще трішечки і дістав би, так духу не хватило…
— От нещастя, — каже другий, — і де воно на нашу голову взялося?
— А ще ж і рибу передивитись треба, якої вона породи!..
На другий день те саме…
Пішли, а потім поприбігали — й на піч.
Балакають:
— Нічого, мабуть, не вийде. Дна, може, й дістанемо, а рибу навряд чи перепишемо… Дуже трудно… В глибу риба сидить.
А на третій день ото пішли:
— Ой, горе наше, горе! Та хто ж наших діточок доглядатиме? Та хто ж…
Сумувала сільрада… Та що поробиш?
Вибрали нового голову, нового секретаря… Почали працювати, згадуючи добрим словом небіжчиків…
І вже аж через місяць, перекидаючи папери, закричав секретар новий не своїм голосом: — Ось! Ось! Всі до нього…
Папірець… А на папірці резолюція: “Оце наша смерть!”
Прочитали:
“Райземвідділ пропонує вам терміново дати відомості про рибні вгіддя місцевого значення:
1) Які рибні вгіддя маються в вашій с/раді (річки, озера, ставки).
2) Площа окремого рибугіддя (довжина, ширина, глибина).
3) Які породи риби і т. д., і т. д.” Догадалися члени сільради…
Терміново… Березень місяць… Човна нема… Поринали… Міряли… Вічна їм пам’ять.
* * *
Не скажу, в якім це було селі! Не скажу, якого району! Не скажу, якої округи!
ЯК МЕНЕ ПРЕСА ПІДВЕЛА (Факт)
Сьогодні — наш день. Хоч один день на рік, а таки наш. Цілком наш, з гамузом, з уздром. Сьогодні можна про себе… Про свої справи, про “пресові”, бо хоч що ви там собі кажіть, а ми таки преса…
Так, значить, про себе…
Сьогодні, як на духу, розкажу вам, як мене підвела преса, друковане тобто слово, як воно, оте слово, поклало мене на обидві лопатки, як я витріщив очі, довго кліпав віями, а потім плюнув і вилаявся…
Так от, слухайте… Майте на увазі, що це тільки сьогодні й більше ніколи нікому я цього не розповідатиму. Нізащо в світі.
Те, що ото колись мені трапилось в потязі, коли я в купе розбалакався про літературу з якимось незнайомим мені інженером і той інженер, перебираючи українських літераторів, мене особисто (не знаючи, що то я перед ним) так крив, так крив, що я й совався, й вертівся, й вікно одчиняв (та ще й підтакував, бо вважав за незручне сам себе захищати), — так це все проти того, як мене підвела моя книжка оце недавнечко, — дрібничка…
Є в мене одна сільська усмішка, що зветься “Охорона здоров’я народного”. Ввійшла вона в збірку моїх “Сільських усмішок”. Висміюю я там сільських “наркомздравів”, бабівшептух, а висміюючи, даю зразки їхніх “ліків”, молитов їхніх різних од глазу, од сказу й од усього такого іншого…
Написав я ту усмішку колись і подумав: “О! Доб’ю я таки оті забобони! Пропали тепер баби Палажки, бо висміяв я їх круто…” І що ж би ви гадали?
Недавно оце одержав я листа від одного бібліотекаря з одного невеличкого українського міста. І пише він мені отаку пригоду.
Приходить до нього в книгозбірню старезна бабуся й каже:
— Дайте мені книжечку Остапа Вишні, оту, що там про бабівшептух написано.
“Здивувався я, — пише мені бібліотекар, — що така старенька бабуся й цікавиться новою літературою…
— Навіщо вам книжечка, бабусю?
— Перечитати хочу.
— Звідки ви знаєте, що є такий письменник і що в нього є така книжка?
— Знаю. Дочка моя працює в цегельні, так вона брала у вас ту книжечку й читала вдома уголос…
— Так що вам так вона сподобалася, що ще раз перечитати хочете?
— Е, ні! Не те, щоб вона мені сподобалася, а там такі хороші молитви понаписувані од хвороб різних. Як ото брала дочка книжку, так у мене якраз бешиха була… А там молитва од бешихи така ж хороша! Як помолилася я тоді з тої книжечки, одпустило мене зразу! А тепер так мене на кольки взяло, що ні чхнути мені, ні дихнути. Так там, кажуть, і від кольки є молитва, дайте, пожалуста!”
Ну?!
Як вам це подобається?!
Вбив, називається, бабу Палажку! Висміяв!
Я люблю пресу!
Але на цей раз я плюнув і вилаявся! Ну хіба ж таки можна отак підводити?
РАДІО
Чи чули наші батьки отаке, як оце ви тепер щодня чуєте? Та ніколи в світі.
Найбільше й найдовше в наших батьків було радіо, це коли один стоїть на однім березі Ворскли, а другий на другім та:
— Подай перевозу!
На оті тільки метри й була в наших батьків радіохвиля.
А тепер бачите, що воно виходить?
Ми тут у Харкові газету говоримо, а ви десь аж у Шенгеріївці чи в Бирках стоїте, чи сидите собі та слухаєте.
До того вже з цими газетами дійшло, що й очима водити по папері не треба.
Сама в уші лізе.
Ой, до чого ж ми з оцим докотимось?!
До чого нас, грішних, оце радіо призведе?
Я ото колись писав був, що така штука, як голосномовець, як гучномовець, цілий переворот у хазяйстві зробить, бо тим гучномовцем дуже добре можна, сидячи в хаті, горобців на вгороді та хлопців на бакшіполохати.
А тепер уже чого доскочили?
Уже от вигадали отаку штуку, що можна не тільки слухати, як ми тут оце говоримо, а просто перебалакуватися один з одним.
У вас апарат і в жінки, приміром, апарат.
Поїхали ви по снопи, а рубля забули. До апарата зараз:
— Марусю! Рубля забув. Мерщій неси, бо як же ж я ті снопи довезу?..
А вона вам в апарат:
— Про що ж ти, іроде, думав, як по снопи їхав? Про куму?
І летить вам трясця по радіохвилі. З таким апаратом просто — й дома, й замужем. Оришка десь буряки поле, а Андрій тина за сім верст городить. Пополола, пополола й потім до апарата:
— Андрійку, прийдеш увечері! А Андрій в апарат:
— Опридільонно.
А що вже нашим дівчатам городським, що по канцеляріях у нас отут соціалізм будують, так не життя буде, а масниця.
Тепер тільки й розваги, що побігла попудрилась перед дзеркалом, а тоді — боже мій!
Побігла, в апарат потихеньку, щоб ніхто й не чув:
— Колю, Колю! Вже скоро пів до четвертої. Де ждеш?
— На Лібкнехта.
— Цілую.
— Обратно й вас.
Хороша це штука — отакі апарати.
Та треба ж вам сказати, що вигадали ще дивовижніший апарат. Це вже такий, що я б його ніколи не дозволив розповсюджувати.
Такий апарат, братця, вигадали, що й подумати страшно.
Через його, через оцей нововигаданий апарат, видно, що поза хатою, де ви сидите, робиться…
Ви розумієте, що це буде?..
Сидите ви в хаті. Схотілося вам дременуть кудинебудь. Куди?..
Та то вже ваша справа — куди. Яке кому до того діло?..
Жінці ви кажете, що підете на дуже важливий пленум.
А самі вийшли та й чкурнули, куди вже там вам хотілося… А жінка до апарата. І бачить, з яким ви там пленумом засідаєте…
Прийшли ви додому. Ну, ви ж розумієте, яка вже буде після того пленуму дискусія?..
Це — апарат безумовно шкідливий.
Оті всі апарати: гучномовець, приймачі, радіотелефони — то корисні апарати. А це — це язва. Як на мене, я б його заборонив обов’язково. Смертельний бій буде через той апарат, а не життя.
Так до такого, значить, життя ми з вами дожили.
До радіожиття.
І коли вже повигадували такі апарати, що за сто верстов можна буде все бачити й чути, то вигадають же радіо на кожний випадок життя.
По радіо будемо ходити, чоботи скидати, спати… І в церкві богу по радіо молитимемось.
А чого, справді, чимчикувати до тієї церкви, коли можна по апарату сказати паламареві:
— Приліпи там, Іване, свічку пресвятій богородиці, а я полежу.
І їстимемо по радіо. Просто в апарат жінці:
— Пообідай, Марино, сама, а мені пусти по радіохвилі борщу на три вольта та вареників на п’ять, бо обідати мені ніколи йти.
Життя буде хороше.
Сидітимемо тільки та в хвильки гратимемо…
МИСЛИВСТВО
Ах, тумани над озерами!
Ах, луки над Дінцем, над Пслом, над Ворсклою!
Ах, ліси! Ах, лани широкополі!
Господи! Та хто ж вигадав оце все?!
Хто вигадав крижня, хто зайця сотворив та лисицю?
Та ви знаєте, що оце все робить з людиною?!
З тою людиною, що в звичайний час життя свого повсякденного нормальніша за нормальних усіх людей, а в суботу або в день перед святом починають у неї (у людини в тієї) бігати очі, починає та людина на кріслі крутитися, соватися, поглядати щохвилини на годинника, а потім непомітно, бочком, бочком, за картуза — і шусть з установи!
І біжить та людина додому, хапає рушницю, ягдташа, патронташа, собаку і мчить на вокзал, бо ж о 4й годині потяг іде!
І ніяка сила не в силі зупинити тої людини!
І ніколи ніхто її не зупинить, бо… ах, тумани над озерами! Ах, ліси! Ах, лани широкополі! Ах, качки! Ах, зайці!
Бо та людина — мисливець!
Нема в світі найбільшої сили, як жінка!
Але в цім разі і жінка нічого не вдіє…
І жінчина сила розбивається об тумани над озерами, об ліси, об лани широкополі…
* * *
— Іване Петровичу, в суботу їдемо?
— Як вирвусь, так їдемо!
— Звідки вирвусь?
— З дому! Заховала, триклятуща, рушницю!
— Ну?! І не поїдете, значить?
— Нічого це, брат, не значить, бо дав синові полтиника, щоб винюхав, де вона її заткнула, та переховав у інше місце! Він у мене такий, що знайде! Поїдемо!
* * *
Яка ж це сила велика — мисливство!
А хіба не сила?
Уважайте!
Коли ви сидите у вагоні і в думках уже націляєтесь на крижня, розлітаються двері, і в вагон ускакує солідна людина.
— Товариші! Нате мою рушницю, нате мої ягдташа й патронташа, а я поки що під лаву! Та прикрийте мене, голубчики, вашою сукою, бо витягне!
— Хто витягне?
— Жінка витягне! Ззаду біжить!
І коли вскочило у вагон те, що “витягне”, так старий мисливець, що на своїм віку “медведів давив, як кошенят”, перехрестився й проказав з острахом:
— Тигра бачив, гієну бачив, а ніколи так не лякався, як це тепер! Моя вже вмерла, царство їй небесне, одвик уже!
Ах, тумани над озерами!
* * *
Ви, товаришу, ще не мисливець? Як же це так?
На самій Харківщині вже дев’ять тисяч мисливців, а ви ще не записалися?
— Айайайайай! Записуйтеся — це ж не так тяжко!
Для того, щоб бути мисливцем, треба ось що:
1) Складну алюмінієву чарку!
2) Баклажку таку, щоб містила не менш як літр.
3) Фунтів зо два мисливських сосисок.
4) Патронташ.
5) Ягдташ.
6) Рюкзак (це така сумка, що за плечі одягається)…
7) Чоботи мисливські. Довгі такі — аж по самі тпруті…
8) Реміняку — зайці носити…
9) Тороки — качки носити…
10) Барклайку — набої набивати.
11) Закрутку — /іабої закручувати.
12) Мірочку — порох та шріт одміряти.
13) Мисливський квиток.
14) Рушницю. Остання — не обов’язкова, бо можна самому собі або товаришеві ногу чи голову прострелити.
Все це на себе одягається й ідеться полювати. Коли потім вас запитують:
— Що, товаришу, вбили?
— Та пляшок з чотири таки вбили! А потім у порожні пляшки поціляли!
Ви вже — справжній мисливець.
Ви вже абсолютно нічим не відрізнятиметесь од 95 % всіх наших найдосвідченіших мисливців!
ЯКІСТЬ ПРОДУКЦІЇ
Їхав я якось залізницею. На одній із станцій витяг я із валізки склянку, вискочив, приніс до вагона води й поставив у купе на полиці.
Літній чоловічина, що сидів поруч мене, попрохав дати йому напитися.
— Беріть, будь ласка.
Чоловічина випив воду, подякував і, показуючи мені склянку, промовив:
— Подивіться на цю склянку.
— А що таке? — запитав я.
— Подивіться, як її зроблено. Вінця якісь нерівні, кострубаті, боїшся просто в рота взяти, щоб не подряпати себе.
— Да, — відповів я. — Чи не вміють, чи не хочуть, а роблять погано. Можна б уже й кращий посуд випускати.
Розбалакалися ми.
— Я сам, — розповів мій супутник, — робітник із гути. Давно вже працюю на виробництві, і скажу я вам, що це просто неохайність виробнича. Нема догляду на заводі, нема ока. Робимо, аби з рук. Директор або управитель дбає, очевидно, щоб програму виконати, а свідомості серед робітників теж не багато… От і маємо таке, що бридко в руки взяти…
— А правда ж, — перебив я його, — можна вже робити як слід?
— Та, звичайно ж, можна. Я не знаю, якої це гути оця склянка, а знаю, що з нашої такої б не випустили. Ніколи б не випустили. Наш директор би цього не допустив.
— Налагодали, значить, вже виробництво?
— Налагодили. А знаєте, як налагодили?
— Як?
— Шлунок допоміг.
— Який шлунок?
— А такий звичайний шлунок… Робимо ми, як ви знаєте, всілякі скляні вироби: пляшки, склянки, лампове скло, аптечний посуд. Робимо ми, між іншим, і наконечники для клістирів. Робили ми раніше отаке казнащо, як і оця склянка. Аби зробити. Піде, бо кращого все ж одно немає. І от одного разу заслаб наш директор на шлунок. Треба було клістир поставити. Прибігла директорша до склепу по наконечник. Дали їй… Вона й засунула. Так директор як не підскочить, як не крикне:
— Що ти мені їжака сунеш?!
Перелякалася директорша страшенно.
— Що ти, Ваню! (Його Іваном Федоровичем звуть). Якого їжака? Це з вашого заводу наконечник.
— З нашого?
Та як ухопить того наконечника, та як брязне об землю… А на другий день скликає загальні збори. А потім виробничі наради.
Як узявсь, як узявсь — так тепер наша гута на першім місці. Посуд у нас, як хрусталь. І всі задоволені.
“Що бог посилає, то все на краще”, — подумав я.
“ЧУКРЕН”
Сивасивезна старовина…
Отоді ж таки, як жилабула на світі Атлантида, гонів із сотню за Атлантидою, трішки вбік, праворуч, була друга казкова країна, що мала чудернацьку трохи назву “Чукрен”.
Звалася так та казкова країна через те, що її населення, люд тобто її божий, завжди чухався.
Дитинча маленьке, як тільки починало було спинатися на ноги, і коли було його чи запитають про щонебудь, чи загадають що зробити, зроду воно лізе до потилиці й починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже…
Через те й країна звалася “Чукрен”…
Власне кажучи, перша її назва була не “Чукрен”, а “Чухрен”, але згодом “хи” перейшло в “ки”, а правописна комісія той перехід “хи” на “ки” затвердила. Так назавжди й залишилася назва тої країни “Чукрен”.
Жили там люди — чухраїнці. Усе було вони чухаються та співають. До співів вони були великі мастаки. Співають було цілими століттями.
Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні і з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено “Всечухраїнський день музики”, починали співати “Корита”:
Ой корито, корито, Повне води налито. Там дівчонки води мили, А мальчишки воду пили. Не хочу я чаю пить, Не хочу заварювать, Не хочу тібє любить, З тобою разговарювать.
Співали вони так, що сусіди їхні, атлантидяни оті самі, аж вікна було зачиняють;
— Співають чухраїнці! От народ!? А коли ж вони вже за індустріалізацію візьмуться?
А ті співають, а ті співають… Перестануть, почухаються та знову:
Ти скажи мне пачєму, По какому случаю, Одного тібе люблю, А десяток мучаю.
Отак і жила та казкова країна “Чукрен”.
І якось вийшло так, що мала вона святкувати якесь дуже велике ювілейне свято: чи то десятиріччя якоїсь події, чи то ювілей якогось громадського дуже важливого чинника, — одне слово, дуже якесь велике мало відбутися свято.
Вирішили святкувати.
От надіходить уже й свято, а чухраїнці чухаються собі помаленьку.
Сусіди збоку нагадують:
— Не проґавте, хлопці! А чухраїнці їм:
— Нічого! Встигнемо з козами на торг.
Та й дочухалися до того, що перед самісіньким святом тикмик, а святкувати нема з чим. Не підготувалися як слід… Що маєш робити?
Так вони що втнули? Хитрий нарід був. Рік у них мав 365 день, так вони взяли й ухвалили:
Через те, мовляв, що рік для нас дуже короткий, ухвалюємо, що з цього числа рік у нас має бути на тисячу днів.
Щоб не дуже, значить, поспішали. Зраділи всі дуже…
А заслужена їхня артистка вийшла на сцену в народнім театрі й проспівала художньо:
Віють вітри, Віють буйні,
Ажажаж дерева гнуться.
На тім, поки що, і кінчився “народний здвиг” з цього приводу.
Отака була колись казкова країна “Чукрен”.
“ЧУХРАЇНЦІ”
(Спроба характеристики)
ПЕРЕДМОВА
“Чухраїнці”, як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні “Чукрен”.
Країна “Чукрен” була по той бік Атлантиди.
Назва — “чухраїнці” (і про це ми знаємо) — постала від того, що нарід той завжди чухався…
В цій моїй науковій праці ми спробуємо, за виконаними матеріалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.
РОЗДІЛ І
Країна “Чукрен”, як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопках гробниці чухраїнського царя Передериматнюріохора, розлягалася на чималім просторіш від біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гір. Це — на заході…
Південь країни “Чукрен” обмивало море з водою синього кольору. Синім те море зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі катаклізма — бог одділив океани від землі. Тоді те море хотіло зробитися океаном — надулося, посиніло, та так синім на ввесь свій вік і залишилося.
В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході була велика річка Дсітро. Од цих річок і чухраїнці прибрали назв: Наддмитрянців і Наддсітрянців. Наддмитрянці — це ті, що жили над річкою Дмитром, а Наддсітрянці — над Дсітром.
Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять мільйонів, — хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть…
Як запитають було їх:
— Якої ви, лорди, нації? Вони, почухавшись, одповідають:
— Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.
“Чукрен” була країна хліборобська. На ланах її на широких росли незнані тепер хліба: книші, паляниці, перепічки…
А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники.
— Хороша, — казали вони, — рослина. Як зацвіте-зацвітезацвіте.
А потім як і схилить і стоїть перед тобою, як навколюшках… Так ніби він — ти, а ти — ніби пан.
