— Та де ж ти взявся, Васько? І що ти тепер робиш? Та ти, Васька, денді?!
— Спрашуєш?! Живу, брат, як ніколи не жив… І манети ось поки, і робота, і не важка, і інтересна… З любові живу…
— Одружився?
— Смійошся, щоб я одружився?! Не з своєї любові живу, а з чужої…
— Не розумію!
— Фраєр ти, як бачу, й досі… Інші люблять, а я живу…
— Тебе люблять?
— І який же ти непонятной… І не мене люблять, а самі себе люблять, а я живу…
— Як це?
— Ну, слухай! Тільки “ша”! Тобі одному розкажу… І щоб ніякої конкуренції, бо я тепер строгий… У парку тут один одного люблять… Розумієш?
— Не дуже розумію…
— Ех, ти! От ти сидиш тут у парку… І смотриш… От подходіт тринвай… Ідуть у парк парочки… Тулять вроді… Ти й смотриш, какі такі в них намірення… Тут треба нюх… Я вже нюх етой маю… Мене вже не одуриш… От парочка в бокову алею, і один до одного дуже близько… Я вроді без уніманія за ними… І назирцем — де сядуть… От примітив, де сіли… Зразу не йди… Хвилин так через десятьп’ятнадцять на те саме місце гуляєш… Гуляєш і натикаєшся… А вони якраз цілуються… Зразу до їх…
“Ааа! Так отакоє безобразіє?! І в обчественному мєсті? Та як вам не стидно?! Тут люди ходять, свєжим воздухом, можна сказать, дишуть?! Отакая, можна сказать, нравствінность?! Ходім! Ходім у контору!.. Притикол надо составить! Пажалуйте!”
Ну тут вони, канєшно, в смущенії:
“Та товаришу, та що ви?! Та ми нічого!”
А я їм:
“Який я вам товариш, коли ви такії безнравствінні? Ходім у контору!..”
Тут нада характер строгой видержать… Ну, тут вони, розуміється, просять: “Та незручно… Та…” “А робить це зручно?! Ходім! Ходім…” “Та гражданін…”
Тут уже можна немного попустить:
“Можна, положим, і тут оштрахувать… Квитанції зо мною… Штраху десять рублів заплатите, квитанцію одержите… І щоб єтого болі я не видав!”
Здебільша дають, бо вибираєш підходящих… Береш десятку й пишеш квитанцію… Квитанцій я купив… Пишеш: “ГІолучено за безобразіє у парку десять рублей…”
“Прізвище?”
“Та не треба прізвища…”
“Як не треба? Мінє,— говорю, — для відчиту треба…” На понт беру…
“Та ви, — просять, — щось напишіть там…”
“Ку, я вас жалєю… Напишу какоєсьнебудь прізвище! Получайте, — говорю, — квитанцію… І щоб єтого болі,— говорю, — не було! Ідіть…”
Вони — ходу… А я собі гуляю далі…
Так за день, смотриш, до п’ять черв’яків і наштрахуєш… Жиеється, як бачиш, непогано… І, зновутаки, й робота нравствінная…
Васька встав і пильно кудись задивився…
— Ну будь! Клюнуло, здається… Безпокойная робота! Бувай!..
І побіг Васька… А я дививсь йому вслід і думав: “От тобі й Васька! Мораліст, сукин кот!”
БЕРДЯНСЬК
Такий собі маленький, такий собі чистенький, такий собі — Бердянськ. Місто… Отак собі на березі Азовського моря притулився й сидить. Спереду в нього море, ззаду в нього невеличкі гори, колишній крутуватий берег моря Суражського, а він між морем та горою вдень зеленими кучерями акацій шумить, а вночі електрикою виблискує… Тихий такий, невеличкий…
Отакий… А йому сто років уже… Вік уже цілий Бердянськ провікував… Уже й моря Суражського немає, вже замість його Азовське, а Бердянськ як був, так і є…
Текла собі (і досі тече) річка Берда до Суражського моря, а в морі риби багато було, рибалки халуп понабудовували, селище заснували, і росло те селище потроху, а 1826 року його помітили, Бердянськом охрестили, й на мапу маленьку чорну крапку поставили… А воно — море, а воно — гаяань, а воно — навкруги земля чорна степова, що соками буйними пшеницю добре поїть. І пішло рости селище, і виросло скоро…
Тоді записали по календарях:
“1826 года стараннями князя Воронцова возник Бердянськ…”
Будували халупи рибалки, селилися переселенці, а “старався”, виходить, князь Воронцов… Так і народився Бердянськ.
А до того, як на річці Берді рибалки халупок понастровдвали, тут і скіфи були, бо могили скіфські біля Бердянська є, і ногайці були…
Скіфи пішли давно, ногайці пішли двома “виходами” 1812 й 1855 року, а натомість прийшли на місця на бердянські курці, орловці, полтавці та чернігівці, отаборилися тут і наплодили, дай боже їм здоров’я, населення краю Бердянського…
І не видко вже тут і отакісінького ногайця… Нема…
Є тут особливий тип населення бердянського, що, кажуть, од ногайців пішов. Звуться ті нащадки ногайські “шахаями”… В Харкові вони звуться “раклами”, в Києві “босяками”, а взагалі в УРСР — “шахраями”… Ніхто їх тут з історичного боку не вивчає, а піклується ними бердянська міліція, і то більше з боку дактилоскопічного…
А так взагалі населення мішане: українці, русьхі, євреї, німці, болгари, греки.
Азовська рибка й степова пшениця — речі інтернаціональні й притягли, й притягають сюди людність різної віри й різної національності.
Так-так, значить. 1826 року народився Бердянськ. І вже 1835 року охрестили його містом… А 1842 року Бердянськ уже повітове міто. Кар’єра, як бачите, блискуча… І пішоз після того Бердянськ рости та розвиватися… І торг з закордоном, і порт, і фінанси, й консули держав усіх — все було в Бердянську… Виросли колонії, виросли рибальські селища, пішли заводи, гімназії, банки, експортові контори, крамниці, проспекти, театри й інші атрибути культурного міста, що в нього бряжчать у кишені грошики… Припливали до порту кораблі, забирали пшеницю, привозили крам… Так і ріс Бердянськ… Так і виріс…
Зазирав, кажуть, сюди Пугач Омелько, на широкий на шлях чумацький з Дону потрапивши. Був, розповідала одна баба старезна, він у корчмі на Кобезівській горі, що тут, у Бердянську, вважається за страшне місце… Чого був, як був — ніхто не знає, тільки живе отой переказ, що Омелько Пугач завітав у Бердянськ…
А потім, пізніше, п’ятдесятих років минулого століття, гуляв у Бердянську уславлений серед бердянської голоти розбійник Астраїл.
Ще й тепер старі баби, з кописткою за безштанними рибальчатами ганяючись, сичать старечими губами:
— Астраїл ти анахтемущий!..
Потрошив Астраїл купців, що на рибі тут грубі гроші наживали, полохав їх, а іноді й туди посилав, “ідеже нєсть ні болість, ні печаль і ні воздиханіє”… Брав Астраїл гроші і роздавав їх бідноті. Біднота любила заступника свого, ховала його, переховувала… І довго гуляз Астраїл, різким посвистом холодний піт на купецькі лоби наганяючи…
Це од степів, од вітрів степових.
А од капіталу й свого, й закордонного — “благоустройство й процвєтаніє”: електрична станція, артезіанські колодязі, знаменитий своїми жатками “Ідеал”, завод сільськогосподарських машин, тепер ім. І Травня (колись Грієвза), курорт з цілющими бердянськими грязями та солодким бердянським виноградом…
А потім — революція… Окружне місто. А потім Для Бердянська “образа” — на район перевернули. Але й в “районнім становищі” Бердянськ є Бердянськ. Такий же чистенький, такий же привітненький і такий же з грошима…
— Ні в кого грошей не позичаємо, дефіциту не знаємо і драних штанів не носимо… І музика щодня в міському садку грає… От!
Та ще й додають:
— Хазяїн у нас путящий! Голова наш — хазяїн добрий… І живемо та хліб жуємо… А що район — так то нам без уніманія!..
Населяє Бердянськ 25 000 люду трудящого й нетрудящого… Ділиться те населення на робітників, на службовців та на інших…
Робітники — роблять, службовці — служать, а інші — “іншають”.
Що робітники роблять? Як що? Жатки “Ідеал” роблять, шкіру чинять, рибалять, виноградарствують, в порту пшеницю та різне там збіжжя навантажують, пароплави лагодять, “Рудзутака” клепають… “Рудзутака” не живого, а того, що пісок з моря вичерпує…
Службовці? Взагалі… Як скрізь… Пишуть, торгують і на радянській платформі стоять…
Інші? Тут уже “взагалі” не скажеш… Ті “інші” в кожнім місті інші… Вони, сказать би, певного кольору кожному шматочкові землі нашої радянської надають… Що в Бердянську “інші” роблять? Багато чого роблять… А багато вони роблять, бо й їх самих багато.
Найбільше в Бердянську, помоєму, ті “інші” фотографуються. Серйозно… Така сила в Бердянському фотографій, що просто очі розбігаються… Треба кожному мешканцеві не менш, як принаймні по двічі на день фотографуватися, щоб тим фотографіям робота була… А які фотографії? Думаєте, прості? Зовсім не прості… Там такі фотографії, що хочнехоч, а зайдеш, щоб тебе на “клішу” взяли. Ну як ви, приміром, встоїте, коли тобі плакат отакео кричить:
ГРАЖДАНЕ РОДИТЕЛИ!
Показалось солпышко! Несите своих птеїічиков в фотографию Ямпольского! Все єсть для дсток: Лошадь — велосипед, лошадь — “форд”!
Смикаю бистро и без долгой возни! Великолепію обставленная фотографи я!
І що ви собі гадасте? “Граждане родители” несуть своїх “птенчиков” до фотографії Ямпольського. Сидять у вітрині “птенчики” і на коні, і на велосипеді, і на “форді”. “Форд” нової конструкції: простий собі дитячий возик, а на ньому великими літерами написано “ФОРД”…
Це для “итепчикоя”.
А єсть і для солідних “птахів”…
КУРОРТНЫЕ И ПРИЕЗЖИЕ!
Что вы увезете на память о Бердянске?
Нужно зайти к Ямпольскому.
Свой пляж никого не обжигает, своя лодка на 15 чел. Декораций сколько — вибирайте любую, кака я по душе: украинцам украинская,
для учащихся своя декорация,
для пик ник ов своя декорация.
Все! Все! Все!
Доведеться піти… Хоч раз у житті сфотографуватися на тлі “української декорації”… Не можна інакше: жижка національна бринить же жі Чи як, повашому?!
І сидять… І в “своїй лодці” сидить компанія, і на тлі “деко рації” сидять… Лежать і на пляжі, бо “никого не обжи гает”…
А друга фотографія — та бере вище…
ПОРТРЕТЫ ВСЕХ ВЕЛИКИХ ВОЖДЕЙ РЕВОЛЮЦИИ!!!
Тільки великих… Маленьких ні… А на вітрині портрет дівчинки з кицькою… Не подібно до “великого вождя”?.. То нічого. А може ж, із тої дівчинки найбільший “вождь” виросте? Хто знає?!
Фотографуватись, одне слово, єсть де… І бердянці фотографуються…
Що ще роблять “інші”?
Морожене їдять, бо мороженщиків повне місто… Щоб труїлися, не чуть…
На музику в садок ходять…
Пристрастей емоціальних особливих таких не помітно. Це я на підставі (прости мені, доле!) підслуханої розмови:
— Ви говорите: любов?! Ніякої любові нема! От сьогодні мені докладчик поправився, а назавтра він мені “рознаравився”… А ви говорите: “любов — сила”! Яка ж вона сила?
— Так, Марія Андрєєвна, я ж не про ту вам любов, а про ту, которая тут от… І здесь… Близенько біля нас… Так та любов — большая сила… Бо, їйбогу, можу оцю тумбу вивернуть, коли схочете…
— Нєт, не вєрю я з любов, що вона сила!..
Не вірить, що ви їй зробите: людина для неї тумби вивертати збирається, а вона не вірить…
Які ж іще “занятія” мають бердянські “інші”?
Ага… От що захоплює їх найдужче… Бичків ловлять у морі… Ловлять, і ловлять, і ловлять, і ніяк їх виловити не можуть… Та як іще ловлять:
— Сів я на оцю одну вудочку… Тягну, й тягну, й тягну… Вісім чоловік позад мене стоять та з гачка знімають, а я тягну… Тисяч зо дві натягав!
Отак ловлять…
Бачив одну з “інших”, що особливу має професію: чекає на денаціоналізацію будинків… І не в Бердянську, а в Харкові…
— Ви часом не з Харкова?
— З Харкова…
— Чи вже пройшов той закон, що будинки повертає?
— Не знаю.
— Хоч би, господи…
— А вам що, бабусю?
— Та в мене на Пушкінській два будинки, так той… Я ото сюди до сестри ще 1919 року переїхала, а там, кажуть, повертатимуть…
Насінням бабуся торгує…
У футбола бердянці грають.
Хорошо грають: сталінці1 їм набили… Ну, так сталінці?! Сталінці — шахтарі! Це раз. Друге, погода була не підходяща для бердянців, а підходяща для сталінців.
Але:
— Ми їм іще наб’ємо! Сталінцям[7] отим!
* * *
Так і живе Бердянськ. Так і живуть бердянці… Живуть собі, на базар щоранку ходять. А на базарі всіляка пожива продається, для “пропитанія”…
Там на базарі ще й бабуся сліпа сидить, з мисочкою в руці, сидить і причитає:
Помогніте, папаші,
Помогніте, мамаші,
Та помогніте ж, сестриці,
Помогніте, голубиці.
Когда б я світ божий видала,
Я б вашої доріженьки та й не засідала,
Когда б я світ божий виділа,
Я б рученьок не простягала.
Я б вашої головоньки та й не клопотала…
А дасть бердянець бабусі копійчину й дістає за ту копійку:
Сохрани, господи, вас у полі, Сохрани, господи, вас у домі, Сохрани, господи, вас у путі, Сохрани, господи, вас у дорозі.
І все це за копійку!
* * *
Ну, що іще в Бердянську є?
Пляж є… Там купаються, на сонці вигріваються… Це ясно.
Пошта є… На пошті поштових листівок нема… Але це ж не од Бердянська. Це от Наркомпоштеля. А Наркомпоштель вирішив: хай пишуть закриті листи. Більше напишуть…
Аптека в Бердянську є… В аптеці цвілі капсулі з рициною продають! І знову ж не винний у тім Бердянськ аж ні крапельки: то Укрмедторг таку йому ніжку підставив.
От що в Бердянську є… Все, думаєте? Ні, не все!
Наостанку я про найголовніше вам розкажу… Про діток про бердянських… Хароші дітки… Святкували оце вони цими днями свято закінчення шкільного року.
От як висипали на бердянські вулиці!.. Так і залили… Більш як три тисячі піонерів у Бердянську! І співали, і декламували в міському садку, і інсценіровки всілякі виставляли…
А як двинули пісні, що ото і:
Капітан комсомолець, Кочегар комсомолець, Всі матроси комсомольці, Комінтерна славні хлопці, Одно слово, ленінці!
Так куди вам?! Та ще не якнебудь, а з притиском:
ЛЕНІНЦІ!
Стара баба так не може. І “інші” так не можуть… Вони, дітки, — вони можуть!
А ви кажете: “Бердянськ?!” От вам і Бердянськ!
“БЛАЖЕННІ ІЗГНАННИЄ ПРАВДИ РАДИ, ЯКО ТИХ ЄСТЬ ПЛЯЖ НА МОРІ НА АЗОВСЬКІМ”
Харашо на світі жить, коли біля вас море шумить…
Тоді так добре на ракушках лежиться, бо під вами плахта, а над вами небо, а на небі сонце…
І знову ж таки море шумить… Азовське море. Воно з берегом бавиться: наляже грудьми своїми на берег, заворкоче, а потім одступить і так само заворкоче…
І так день, і так ніч… Воркоче море… Шумить…
Під воркіт морський добре казочки слухати… Море собі шумить, а ти собі слухаєш… А ті, що біля тебе лежать, розказують…
— І був я аж на далекім Уралі. І бив я білих… Ох, як я бив білих!.. А тоді потрапив я на Вкраїну… І бив я Махна… Ох, як я бив Махна! А тоді я демобілізувався і почав працювати на шкірянім заводі в Бердянську… За члена завкома був… В культкомісії працював… Робкором і місцевих, і губернських (тоді ще губернії були), і центральних газет працював… Дааа… Хароше життя було… Чотири роки робкорствував… А потім скоротили мене “по штату”… А потім — безробітний я… Нічого не зробите, “штати” — сувора річ… Сьогодні мене скоротили, а за два тижні на моє місце другого взяли, “кваліфікованішого” від мене, бо в нього чотири корови, садок, земля, а в мене нема того нічого… С и н к о в. моє прізвище… Скоротили, ще й посвідчення дали: активний член профсоюзу, активний робітник, активний робкор… Самий тобі “актив”… Дааа. Робкор — хароша штука… Передовик у робітничій демократії… Мне першого ж і кишнули… І от ходжуходжу, пишупишу… Дааа!..
…Робкор я… Старий робкор… Давній робкор… Тридцять літ робочого стажу… Слюсар… Активна участь в обороні Радянської влади… Останній час — робітник на Першотравневім заводі в Бердянську… Скоротили… Та ще майстер і говорить:
— Багато пишеш!.. І котись…
Я й покотився… Безробітний я. В садку тепер пораюсь… Прийдеш:
— Чи нема роботи?
— Ааа! Це ти?! Нема! Та так, мабуть, що й не буде! Робкор я… Ф е д ь к о моє прізвище… Дааа.
…Робкор, знаєте, я… Струсовський моє прізвище… Молодий я ще робкор… Комсомолець… На заводі шкіряному я працював… Скоротили, знаєте, “по сокращенію штатів”… Молодий я ще робкор… Так і ходжу… Дааа…
І я газетяр… Є г о р о в на прізвище… Секретарював у місцевій газеті… Тепер статті й кореспонденції пописую… Прийдеш кудинебудь:
— Чи нема посадишки, знаєте?
— Ааа?! Пишете?! Нема, голубчику! І так, що навряд, мабуть, чи й буде! Тяжко тепер, голубчику, з посадами, самі знаєте…
Ну й підеш… А там дивишся — другого й приймуть… Пишу я, знаєте… До газет пишу… Даа.
— Та й що нам, товаришочку, робити?
— Що робити? (Це вже я їм говорю). Робкорівське, говорю, “движеніє” в Бердянську… “Двигають”, говорю, робкорами… Інших по інших, говорю, місцях’убивають… Которі робкори й сількори, говорю… Ну, а вам, говорю, що вам… “Принімаючи, говорю, во вніманіє”, що город Маріуполь у вас, говорю, не без прокурора, з нами, значить, говорю, бог!! Давайте покупаємось…
Харашо в Азовськім морі купатись… Море шумить-шумить…
“ІДЕАЛ”
Не парфуми “Ідеал”, і не мило “Ідеал”, і взагалі не той ідеал, що ви його в думках укохуєте, а жатка “Ідеал”.
Жатка, машина ота, що пшеницю косить…
Так про той “Ідеал” мовитиметься…
Про найідеальніший “Ідеал”… І найпотрібніший…
Хто родить той “Ідеал”, як він родиться, куди йде, кому допомогу несе?
У Бердянську “Ідеал” родиться…
Під горою завод стоїть, а з димаря там дим курить… Завод стоїть “Первомайський”, робітничий ще й селянський… Дивись!.. Аж завіршувалось…
Так оцей самий завод “Первомайський” у Бердянську і виробляє знамениті жаткисамоскидки, типу Дорінга, відомі і в нас, і за кордоном під назвою “Ідеал”…
Колись завод належав Джонові Грієвзеві, спритному англійцеві, що прийшов до Бердянська простим ковалем, розпочав з невеличкої кузні, а кінчив багатющою акціонерною компанією “Джон Грієвз і К0″…
Виробив тип своєї жатки, зробив тую жатку легхоходною, неважкою, недорогою; жаточки виливав та весело поживав…
Робив він ще й букарі, плуги, снопов’язалки… Робив аж до революції…
Прийшла революція, утворила нове акційне товариство “Робітник, селянин і К” і передала завод новому хазяїнові.
“Робітника” й “селянина” ви, мабуть, знаєте, а за К° запросили вони до себе трудову інтелігенцію… Та й почали працювати…
Попервах не клеїлося. Робітник та селянин частенько дома не бували, бо то Врангель, то Колчак, то Махно — доводилося ж ото перестрівати, завертати і т. д., ну а К теж м’ялася, стояла перед отією, що й ви знаєте, платформою та чухалася: “Чи лізти, чи не лізти?”
Кінець кінцем прийшли хазяїни додому, подивилися з платформи на К, дали руку:
— Та ліз уже! Чого мнешся, “перепуганная”? Полізла К … Полізла і, як каже свята євангелія, на платформі “угобзилася”…
Та й запрацювали бони “разом трох”… Та працюють і досі… Працюють, сказать, непогано. Панську спадщину поширили.
Спорудили ремонтноінструментальний та будівельний цехи. Це для потреб самого заводу. Спорудили дві нові вагранки.
Збудували шість нових печей для “томленія” чавуну. Поширили деревообробну робітню.
Закінчують нову будівлю чавуночистки, прибудовують шишельний відділ гамарного цеху…
Перебудували ковальську й пресову робітні… “Женуть” 16 000 жаток на рік… І 500 на місяць… На той рік гнатимуть 26 000 жаток… От вам нові хазяїни!
* * *
Зовнішній вигляд заводу?
Завод як завод. Працюють люди… Формовщики — формують, гамарники — виливають, ковалі — кують, слюсарі — слюсарять, зборщики — збирають…
У директорськім кабінеті сидить не Грієвз, а людина з дуже простим прізвищем — Лисенко…
Підход до справи в директора правильний.
— Дозвольте, товаришу, подивитись, як ви свої “Ідеали” “в життя переводите”. Я з тих, що пишуть… Розповім, може, і про “Ідеали” ваші…
— А грошей це не коштуватиме?
— Ні, кажу. І сам я не беру, бо нема таких, щоб і давали… Я “платонічний” газетяр… Не з четвертої сторінки, де “за рядок нонпарелі…” Мої “оголошення” задаром і корпусом…
— Будь ласка! Обдивляйтесь! Вам усе покажуть!..
Зразу видно людину з пальцями, щільненько один до одного притуленими: копійчина не проскочить… Нічого не зробиш: директор з Донбасу.
* * *
Робітників 1 200 чоловік… Виробляє завод виключно жатки.
Виробництво прогресує широкою ходою: року 1924-1925 програма — 8000 жаток.
За 1925-1926 роки завод випустив 16 000 машин. На той рік намічено 26 000.
Коштує жатка на заводі 175 крб. Ціна прейскурантова передвоєнна.
* * *
Чи добра жатка “Ідеал”? Не знаю, не косив нею…
Бачив тільки в канцелярії заводській отакенне діло з листами од селян… Пишуть у тих листах такі “твори”:
“Дорогі товариші робочі! Виражаю вам благодарність за вашу жатку “Ідеал”, котора дуже легка в ходу й хорошо косить. Іще прошу вас, вишліть мені запасні часті… І многі спрашують, де можна купити вашу жатку…
С почтенієм…”
* * *
“Ідеал” — жатка легка в ході і дуже зручна для хазяйства. Це її робочі властивості… Але оригінальна вона й характером своїм. Народившись на півдні, вона більше за все закохується в півночі. У Сибіру… На Сибір її тягне. Укрсільмаштрест у цій справі їй за ретельну сваху править і віддає її радо за молодого, що “за Уральським хребтом, за рєкой Іртишом”…
Та так віддає, що наші південні “молоді” аж у ревнощі вдарились:
— Та дозвольте ж хоч трохи нам нашого “Ідеалу”…
— Не знаю, чи “сваха” погодиться, чи ні… А слід би… Хай би наша “дівка” і по наших ланах гуляла… Не вся, а хоч частина…
* * *
Беруть її й “за моря за океани”… В Персії вона косить, у Турції вона косить, завойовуючи поволі закордонні ринки. Бо вона — “Ідеал”.
ПТИЦЯ ПЛАЧЕ
Є на північнім березі моря Азовського велика коса, що колись звалася Денисовою, а тепер зветься Обіточенською…
Коса та на 45 верстов заходить в море і починається якраз отам, де розляглося на морськім березі невеличке місто Ногайськ.
Денисова коса, як і всяка морська коса, — вузький довгий півострів морського походження. Вкрита вона типовими дюнами, лагунами та лиманами…
Знаменита тая Денисова коса тим, що править вона за найголовніший етапний пункт для водяного та болотного птаства, що перелітає з півдня на північ і навпаки…
Щороку напровесні і восени мільйони птаства обліплюють ту косу, де птаство відпочиває після довгої путі… Частина птиці зимує… Частина залишається на косі й тут же кублиться.
Кублиться тут така птиця: крижні, чирята, гагари, лисухи, чайки різні, кулики, лебеді, журавлі…
Денисова коса — єдине місце на Україні, де залишилися величезні колонії бакланів, чайок, крячків…
Знамените місце — Денисова коса.
І от уявіть собі, що мільйони того птаства, такого симпатичного, плохого, беззахисного, прекрасного птаства, корисного і з наукового, і з економічного боку, плачуть…
Плачуть дрібненькими чистими сльозами, і сльози ті птичачі краплинками діамантовими падають у море в Азовське…
Чого ті птахи плачуть?
Через людей плачуть.
Через великих, сильних, мудрих людей плачуть плохенькі, кволенькі, беззахисні водяні пташки.
Людина нищить птицю…
Людина в особі радгоспу “Вольний”, що хазяйнує на косі, здала ту косу в оренду, під випас, а скот витоптує без жалю птичачі колонії…
Людина в особі бердянських, генічеських і інших рибалок щороку наскакує на косу й видирає сотні тисяч яєць та продає ті яйця на яєчні “натюрель”… Цілими баркасами людина ті яйця вивозить… Збирає в коші великі, опускає яйця в тих кошах у море: “запортки” (яйця з зародками) випливають на поверхню і їх вона викидає, а свіжі, не “запорчені”, забирає… Людина ця не зупиняється ні перед чим… Вона нападає на об’їздника, що його був поставив на косі Бердянський відділ мисливців та рибалок, і хоче того об’їздника в Морі втопити за те, що той не давав їй нищити беззахисну птицю…
Людина в особі Всеукраїнської спілки мисливців і рибалок (ВУСОР) чухається…
До неї писали, її прохали вжити заходів, щоб захистити птицю від людини, а вона собі чухається…
Щоправда, Денисову косу оголошено “заказником” на п’ять років, тобто заборонено п’ять років там полювати, але що значить “заказник” без ніякої охорони?
Для того, щоб птицю там не нищили, треба 800 крб.
на рік на сторожу…
ВУСОР тих грошей ніяк не може вичухати, хоч організація він економічно не квола, бо збирає він гроші за право полювання на Вкраїні, і збирає немало…
Мелітопольський відділ ВУСОРу, куди за новим територіальним поділом одійшла коса, спить.
Як завжди: один спить, другий чухається, а птиця плаче.
Чи не за таке відношення до Денисової коси вилаяв у ювілейному числі вусорівського журналу “Украинский охотник и рыболов” вусорівський поет Уралов всіх вусорівців?
А вилаяв “хльостко”. Отак:
“Ми вільної спілки Вусорові діти, Ми лісу й простору лихії син и”.
Істинно: лихії сини!
Давайте щось робити! Давайте рятувати птицю! її в нас не багато!
Птиця — створіння ніжне! Воно лаятись не може!
А як би воно вилаялось, коли б могло!
Треба оголосити Денисову косу державним заповідником.
Треба, щоб на Денисову косу звернули увагу наукові установи (о, Наркомосе! Хай благословенне буде ім’я твоє!), бо це єдине на Вкраїні місце, де можна збагатити новими дослідами орнітологію, біологію й іншу “логію”…
* * *
Птиця плаче! Разом із нею плачуть наука і наші радянські скарби природні!
Невже ж ми такі до євангелія щирі, що на всі плачі ті говоритимемо:
“Блаженні плачущі, яко тії утішаться!”
Євангелія тут не допоможе. Вона б могла допомогти тільки тоді, коли б була вагою пудів так на п’ять з половиною, щоб можна було нею бити по голові тих, хто нищить птицю.
“РИБАК РИБАКА НЕ ДУЖЕ БАЧИТЬ НАВІТЬ ПОБЛИЗУ”
Як той казав:
— Хоч не дуже в риму, так зате ж правда.
І це не так, ніби “навздогад буряків”, а таки про справжніх рибалок, що на Азовському морі рибу ловлять…
Про тутаки справу, що й рибалку до соціалізму повинна витягти, — про “кипарацію”, та ще й про рибальську…
Є в Бердянську вуличка, на вулиці дворище, а в дворищі хаточка, а в хаточці канцелярійка… За хаточкою — хлів, у хліві — “склепчик”, ліворуч — льодовня, у льодовні — шаплики для просолу риби, серед двору на жердях розпанахана риба на сонці висить…
Оце є Бердянський союз рибалок…
Вузлова станція, звідки бердянські рибалки до соціалізму мають простувати…
* * *
Історія цього кооперативу такенька… Організувався був він у 1917 році… До того часу бердянський рибалка був у “польнім і потомственнім володінні” в прасола, в дуки в того, що “попив нашої”… Силу тут була тих, що “пили”, “пили” і добре розуміли, що роблять, бо цілий “синдикат” зпоміж себе утворили.
— Ні сюди, бувало, ні туди, а тільки йому в зуби, — розказував старенький член правління кооперативу, піонер бердянського рибальського кооперативного руху. — Купували рибу в нас 1 крб. 80 коп. за пуд, а вже в Катеринославі по 18 крб. за пуд торгували…
Зрештою накипіло. Взялися, щоб без “прасола”… Спочатку заснували таке собі “товариство, та й годі”… По надцять карбованців з носа, щоб і по снасть послать, щоб і рибу продавать… Потім на статута перейшли. Народився, значить, кооператив…
В 1919 році, одне слово, “со святими упокой” бердянський рибальський кооператив…
Випливла ж ото тоді по всіх морях, по всіх океанах, по всіх річках веееличезна риба, така, як тисяча китів укупі… І звалася вона Г л а в р и б а… Главала вона, главала, а як вона вже була Главриба, то вся та не главриба, а просто собі рибка, що не главала, а плавала, так та рибка з переляку не дуже тоді ловилася…
Потім Вукоопспілку на азовську рибу потягло.
— Дай, — каже, — я рибки половлю!
Сіла Вукоопспілка край моря Азовського і кооперативно задекламувала:
— Ловись, рибка, велика й маленька!
(…Ну, не буду, не буду! Вукоопспілка дуже симпатична установа).
Да… Взагалі, значить, довелося в 1924 році бердянським рибалкам удруге кооперуватися. Так вони взяли й скооперувалися, маючи 8 крб. 70 коп. основного капіталу…
“Потрішечку та з папкою” стали вже, не сказать, щоб зовсім на ноги, а так “вроді” рачки…
Так і стоять. Членів мають 180 чоловік. Пай у них 10 крб. з носа, а оборот на рік 12-13 тисяч карбованців… Мають невеличкий просольний пункт у Бердянську, мають на базарі крамничку, а в дворі халупочку, а в халупочці — канцелярійку.
* * *
Так через віщо воно ото так виходить, що “рибак рибака не дуже бачить”?
А як ви гадаєте: хіба легко тебе побачити, коли перебуваєш ти у вищенаписаному стані? Не легко. Бо й самому голову тяжко піднести, та й тому, хто тебе вздріти схоче, не дуже “сіє становище” примітне єсть…
А чому таке становище утворилося?
Вважайте…
Бердянський район має біля 300 чоловік рибалокпрофесіоналів, чоловік на сотню набереться рибалокаматорів, що так само немало часу витрачають на рибальство і в яких рибальство при ліпших умовах легко може перевернути на професію. Додайте до цього ще чоловік з сотню “резерву”, тобто тих рибалок, що їх занепад теперішнього рибальства кинув на другу роботу… Маєте, отже, армію бердянських рибалок — 500 чоловік. Приблизно, певна річ… Армія чималенька, як бачите. Кооперовано з них тільки 180 чоловік, та й то так кооперовано, що тільки 35 % здають рибу до кооперативу. Решта — “і вашим і нашим”…
В чім річ, що рибалка так туго йде до кооперативу?
Не бачить для себе вигоди.
Ясно, що ми не можемо вимагати від рибалок свідомості, культурності і т. ін. Рибалки в такім іще перебувають стані, що тільки матеріальна зацікавленість може залучити їх до гурту, тільки зайва дешева мережа може довести рибалці, що “в єднанні — сила”…
Кооперативові треба затягати рибалок. І не промовами та відозвами, а дешевим рибальським посудом, збутом їхньої продукції, культосвітньою серед них роботою.
А оце все й шкандибає на всі чотири…
Що робить тепер кооператив?..
Бореться за своє власне життя. Йому жити треба. А для того, щоб йому жити, він кинувсь у торговельні операції, бо ні від кого підмоги не жде… Значить, всіляка організаційна справа, культосвітня робота, всякі там плани — на заднім плані… І жевріє… І стан отакий: ні встав ні впав.
Рибалки його (чи від його) ждуть, а він на рибалок чекає.. Даси рибалкам — самому нічого не залишиться (смерть!), не даси рибалкам — членів не буде (смерть!). І крутиться в зачарованому колі.
Треба те коло зачароване розірвати!
Хто його має пірвати?
Всеукррибакспілка!
Як?
Допомогою! Якою?
Перш за все організувати ринок збуту. Кооператив захлинається, не маючи ринку.
Друге — кредитом. За час війни, і імперіалістичної, і громадянської, рибалки залишилися без “посуду”[8]. Нема мереж на білу рибу, нема гачків на красну рибу… Нема човнів… Без допомоги з боку кооперативу неможливо правильно й широко організувати рибальство.
Третє. Треба відкрити консервний завод. Він є в Бердянську. І, здається, в розпорядженні Укррибакспілки, але він спить.
Оце треба зробити, і зробити негайно.
Вважайте, що завмерла багатюща галузь нашої промисловості в Бердянськім районі. Можливості її колосальні. Наукова експедиція проф. Книповича довела, що війна спричинилася до того, що риба в Азовському морі збільшилася неймовірно. (Єдина користь, що від тої триклятущої війни маємо!). За передвоєнного часу Бердянськ ловив 200 000 пудів риби. Тепер ловить ледве 50 000. А ловити може “тисячу тисячів”…
* * *
“Розкачайтеся”, товариші з Укррибакспілки!
І качайтеся скоренько, бо біла риба знищить в Азовському морі “красну” рибу. Серйозно. їсть, стерво, ікру “красної” риби…
Чим тоді закусюватимете? Огірком солоним?
“ТАК МИ Ж НАРОД ТЬОМНИЙ” (Конспект до трагедії)
В Азовському морі, на дні оного, росте трава зелена, що к о м к о ю зветься…
Травка вона приємненька, ніжна й м’якенька, не “кусається” так, як наш кушир триклятущий, а як улізеш у неї — так вона тільки лоскоче… Лоскотлива трава… Хороша трава…
І от, як вона виросте, хвилі морські її гойдають, з кореня зривають і прихлюпують її до берега, де й лягає вона понад берегом зеленими мокрими “ковбасами”…
Найбільше її хвилями пригортається до берегів азовських кіс — Денисової (Обіточенської) та Бердянсьхої…
Тоді приходять люди православні, вигортають комку тую на берег, на піску її розтрушують, сонце її припікає, висушує, і робиться вона сухасуха, та м’яка, та рипуча…
А потім того її збирають, складають у такі пакунки, як ото сіно, й пресують особливими машинами…
А потім уже одправляють її в усі кінці СРСР нашого, де з неї ліжники роблять, подушки роблять і всілякі м’які меблі роблять, щоб гражданам не дуже муляло, коли вони після “трудов праведних” чи лягають, чи сідають відпочити для…
Хороша трава комка, корисна і хорошу котировку має на ринку нашому радянському…
Вже Бердянську, приміром, тамтаки, на місці, по півтора карбованця за пуд комки платять[9].
* * *
Сидимо ми якось на Денисовій косі, на березі, та й дивимось на шкаралущі з яєць морської птиці, що енергійно несе яйця для яєчні православного населення, на косі “обитаємого”… А шкаралущі ті, як яєчня вже спечена, викидаються в море, щоб не бачив ніхто, як нищиться морська птиця на Денисовій косі…
Сидимо та й “дакаємо”, бачачи, як у нас природа наша охороняється…
Підпливає баркас, а на баркасі п’ять засмаглих “гражданов”, з вусами попід носами (декотрі з сивими) і з залізними вилами в руках…
— Здорові були, — кажуть граждани.
— Драстуйте, — кажемо ми.
— На охоту?
— Ні, так… Подивитись, як тут, на косі, що й до чого… А ви?
— А ми комку збираємо…
— Ну, сідайте, закуримо… Сіли й закурили…
— Так комку, кажете, збираєте?
— Комку збираємо…
— Що ж у вас — артіль, чи як?
— Яка там артіль? Од “хазяїна”…
— Ну й що?
— Та що ж. “Гіркі, сестро, заробітки”… Хіба ти його багато назаробляєш, коли й вигорни, і висуши, і збери, і спресуй, а воно тобі по п’ятнадцять копійок з пуда за всю ту роботу платить…
— А хто ж у вас за “хазяїна” править?
— Та Гальперин якийсь, із Харкова…
— А що ж воно за Гальперин такий?
— А ми хіба знаємо, а ми хіба бачили його? Живе собі в Харкові, а ми тут робимо… Тут у нього уповноважений е… Так іноді приїздить з Харкова, подивитись, та й усе…
— Іч який Гальперин!.. Сидить у Харкові, а ви тут збираєте?
— Еге!
— А почім той Гальперин продає ту комку, що ви йому збираєте?
— А ми хіба знаємо? Може, по карбованцю, а може, й по півтора… Вона не дешева…
— А ви йому по п’ятнадцять копійок збираєте?
— Еге!
Тут уже (з пісні слова не викинеш) в таку спокійну нашу бесіду почали вскакувати, з нашого (признаємось) боку, слова, що їх аж ніяк не можна на папір навести… Нехороші почали слова вскакувати…
— Так що ж ви4,— кажемо, — не можете того самі робити, що робить Гальперин? Не можете скласти артілі, щоб не годувати Гальперина?
— Та воно…
— Що воно?
— Так Гальперин заплатив за оренду чотири тисячі, та машини…
— А ви цього скопом не могли б зробити? Чи вам би не пішов Наркомзем на поміч, щоб дати в розстрочку оренду? Чи у вас нема КНС, що міг би це на себе взяти? Чи ви не маєте кооперації? Ви стоїте, чухаєте поперека, а Гальперин у Харкові не на комці, а на перинах спить?!
— Та воно так!..
Так ми ж народ тьомни й!..
— Тьомний ви народ?! Так ви (трах! трах! трах!) Гальперинові на перину заробляти “не тьомний”, а для себе “тьомний”?!
— Та воно (трах! трахі трахі) так! Правильно!
— А потім скиглите, що “жисть чижолая”?!
— Ну що ви з нами зробите, коли отакі ми. Ех (трах! трах! трах!) “жисть”!..
— Ото тільки й нашого: я на вас — “трах”, а ви на “жисть” — “трах”, а Гальперини на перинах сплять…
Іще одно. На Денисовій косі, кажуть, комки щороку збирають щось 40 000 пудів… Підрахуйте, скільки Гальперини можуть перин придбати, бо: “так ми ж народ тьомний”. І не забувайте, що для того, щоб тую комку збирати, не треба навіть “світла” особливого: комка собі росте, сама на березі лягає, а ти тільки згрібай та пресуй…
Так навіть і для цього “ми народ тьомний” (трах! трах! трах!).
“БЕЗ ГОЛОСУ ВОВНА”
Щось ізнову з “правдою” непорядок…
Що вона за знак такий, що за тою “правдою” до Харкова почав народ частенько навідуватись?..
З гречкою, чи що, повикошували “правд}'” ту на ланах на широких на українських?
І виходить якась нісенітниця: щоб знайти “правду” на Харківщині, треба їхати аж до Харкова.
Хіба “праЕда” здалеку видніша, чи що?..
На Харківщині, в селі Ковалюхах, одібрали у селянина Соколовського “голос”…
Була людина з “голосом”, а потім з ласки райвиборкому “охрипла”… На виборах тепер тільки сипить…
А через віщо його “охрипли”? Сказать, і людина ніби для “голосу” підходяща, а “голосувати” права не має…
Соколовський — бідняк… До шістнадцяти років — наймит… На початку революції — член Київської Ради депутатів. До 1920 року — інструктор Полтавського земвідділу. Хвороба… Тяжка праця… Торік — хліборобство в с. Ковалюхах, на наділеній землі… 1922 року проводить селянство Соколовського в сільраду… Декому з місцевих царків (так пише Соколовський), це не до вподоби, і його позбавляють права голосу. ВУЦВК відновлює його в правах. Біжучого року бідняцькосередняцькі лави висувають кандидатуру Соколовського в сільраду. На перевиборах виступає він і трохи проти гладить РВК, вказуючи на дефекти в роботі…
Через кілька часу нема в Соколовського “голосу”!
Нема…
Тиць сюди, тиць туди — нема. Має Соколовський вовночіску. Чеше вовну… Кустар, одне слово. Так от:
— Експлуататор. Фабрикант.
— Та помилуйте, я сам чешу, з найманої праці не користуюсь!
— Еее!
І нема в Соколовського “голосу”…
І запитує з сумом Соколовський (а за ним і ми):
— Чи всіх вовночосів позбавлено на Вкраїні голосу, чи тільки самого Соколовського?
Як же тепер бути? Раз я схочу чесать вовну, так, значить, бери свій “голос”, загортай у папірець, неси до Хорольського РВК і кажи:
— Нате голос. Вовну збираюсь чесати. Так чи ні?
Соколовський має одну конячину… І пишуть:
“Соколовський дає в експлуатацію коня…”
Угу… Це значить, як повезе мене Йосип Явдокимович з роз’їзду до Лиману качки стріляти, так його “голосу” за це слід позбавити.
Експлуатує ж він коня!
Не їздитиму, хай вибирає Йосип Явдокимович раду, бо людина він усіма сторонами хороша… Ходитиму тільки…
Щось воно не те… Десь, щось, когось, комусь, чогось не тогось…
А Соколовський уже просить:
— Якщо на світі нема правди, вибийте з моєї голови міцну віру в силу революційної законності.
Бачите, що виходить?..
Таке, хоч кидай печене й варене та вибивай з голови віру… Давайте краще так робитимемо, щоб віра сама в голову влазила…
Для всіх краще буде…
ЩЕ ПРО ХВОРОБИ ЖИТЛОКООПЕРАЦІЇ
Согласний, товаришочки, согласний, що житлокооперація наша перебуває в статиці, а не в динаміці…
Согласний, товаришочки, согласний, що маса житлокооперативна малоактивна і дуже пасивна.
І з тим, товаришочки, согласний, що правління житлокоопів виконують свої обов’язки показьонному…
Обома руками підписуюсь і я під отаким діагнозом хвороби нашої житлокооперації…
Прааавильно!
Тільки ж дозвольте й мені, на підставі власного досвіду, поділитись з вами й своїми спостереженнями й додати дещицю до синодика житлокооперативних хвороб…
* * *
Дуже тяжка, затяжна й дуже болюча хвороба (просто житлокооперативний рак!) в житлокооперації— це ват е р… Спільний ватер в житлокооперативній квартирі…
Він, ватер, він валить житлову кооперацію, він точить її, як шашель могутнього дуба, рве її на шмаття, пускає їй кров і кидає її, знесилену, на поталу ворогів колективного життя радянського.
Він із тихого, спокійного вихованого члена житлової кооперації робить буйного опозиціонера, крикучого, шипучого, лютого, що потім сам говорить:
— Почуваю, що валю кооперацію! Але не можу! Зрозумійте, що не можу! Я їй говорю:
“Чи довго ви там сидітимете?” А вона мені:
“Сидітиму, — говорить, — до побєдного конца!.. Я вам не качка!”
Я тигрою налітаю на двері й б’ю їх коліньми. Вона в крик:
“Не лякайте женщину в такім положенію!.. Я жінка голови правління!”
“Гражданка, — кричу, — не я вас лякаю, а фізіологія моя вас просить!.. Пустіть, пожалуста!”
Сидить…
Тоді я біжу з дому… Я сварюсь з кондуктором на автобусі, я розштовхую по дорозі публіку… Я… я не можу так!
Я визнаватиму житлокооперацію тільки тоді, коли на кожного члена буде окремий ватер…
* * *
Друга тяжка хвороба житлової кооперації — це к у х н я. Кухня — це житлокооперативна саркома…
— Може б, ви, Маріє Петрівно, не ставили отут своєї каструлі, бо давно вже ж вам сказано, що це місце моє?
— А що вашому тому місцеві зробиться, коли моя на ньому каструля постоїть? Полиняє од того хіба ваше місце?
— Я ще раз прошу вас, Маріє Петрівно, заберіть ви звідси вашу каструлю, і взагалі хай ваш Петька не мочиться в коридорі… За дітьми доглядати треба.
— Я б прохала вас, Катерино Михайлівно, не вчити мене виховувати дітей, бо ще вопрос, хто мочиться…
— Хто мочиться?! Я мочусь?!
— Я не сказала, Катерино Михайлівно, що іменно ви мочитесь, я тільки говорю, що єсть такі, що мочаться.
— Подумаєш — муж бюстгалтер, так я вже й мочусь?!
— Прошу вас, Катерино Михайлівно, мене в ці справи не мішать… Я бухгалтер, це правда, я відповідальний робітник, це правда, але це ще не значить, що жінка всякого шофера може жмакать моє ім’я…
— Ааа?! Так я жінка “всякого шофера”?! …Тррррах!
— За що б’єш?! Ой! 1і!
— Граждане! Та будьте ж сознательні! Граждане!
— Пущай вона, стерва, будеть сознательна! Як у мене чоловік шофер, так я повинна буть сознательна, а як у неї бюстгалтер, так вона ні?!
Я визнаватиму житлобудівництво тільки тоді, коли на кожного члена буде окрема кухня…
* * *
Тяжка хвороба, товаришочки, в житлокооперації ще й ванн а…
— Це хто води у ванну напустив?
— Я напустила! Купаться буду.
— Ви напустили?
— Я напустила!
— Вона води напустила! Бачили?!
— Я напустила!
— Хіба ви не знали, що я сьогодні думала купатись?
— Чому ви?
— А чому ви?
— Ні, ви скажіть, чому ви, а не я?
— Ні, ви скажіть, чому ви, а не я?
— Купатимусь я!
— Ви?
— Я!
— Ну так купайся ж, купайся ж, купайся!..
— Граждане! Рятуйте! Топлять!
— Граждане! Та будьте ж сознательні! Граждане!..
Я визнаватиму житлобудівництво тільки тоді, коли на кожного члена буде окрема ванна…
Це основні три хвороби житлової кооперації.
Але патологія, товаришочки, нашого житлобудівництва і багатогранна, і різнобарвна…
І сила-силенна в ній таких хвороб є, що не придумаєш, як їх кваліфікувати…
Я знаю житлокооп, що його розвалило манісіньке кошеня…
Одного тихого вечора страшенний крик пролунав у житло. коопівськім дворі. Серед двору бігала гражданка — член житлокоопу. В правій руці вона держала за хвоста мокре як хлющ кошеня…
Гражданка кричала:
— Утопили! Мою бідну кицьку втопили! Он він, буржуй, которий в першім номері, кошеня втопив! Товариші! Та доки ж це буде, що ті, которі в двох кімнатах живуть, кошенята наші топитимуть?!
Одні “за”, другі “проти”…
Житлокооп розвалився…
А я на власні очі бачив, що та гражданка сама вмочила своє кошеня в діжку з водою і побігла з криком по двору…
* * *
Буде нам тяжко “перші триста літ” з житловою кооперацією, коли ми не вигадаємо апарата, щоб поглиблювати моральні борозни у мешканців наших житлових кооперативів.
“ГУМОРИСТИ”
Їй же богу, помирати не хочеться!
Ну, кої його лихої години помирати, коли жити весело, коли на кожному тобі кроці падаєш та регочешся!..
Життя — воно таки чуднувата штуковина: йдеш отак, напапужишся, такий ото ніби серйозний, а тут тобі життя щось як підтаскає — просто на кольки тебе бере…
Думалося, що оце, як режим економії завели, так не так смішно буде, приборкають, думалося, життєві всякі витівки…
А воно ще смішніше…
Зайшов оце якось до Наркомзему… Серйозна така справа була. Обговорювати хотіли, як звірину од людини захистити, бо сильно людина на звіра насідати почала. Зайшов… Дивлюсь, Наркомзем заливаєтся… Та як заливається?! Зупинитись не може… Хочуть мені щось сказати, — не можуть: давить сміх.
— Торкніть, кажу ж, і мене, й я буду сміятися. Торкнули… Так і досі регочусь…
Була в їх бюджетна нарада… Обмірковувалися рибальські справи… Був і представник Наркомфіну… Вимагалися кошти на риборозвідники, вимагалися кошти й на рибну ловлю в морях і т. ін.
Слухав-слухав представник Наркомфіну, встав і заявив:
— Що це, — говорить, — за установа така? В однім місті розводять рибу — давай гроші! В другім місці виловлюють рибу — давай гроші!.. Я протестую!
Пропала наша нарада: прореготали…
Оце вже трохи почав був заспокоюватись, так понесло ж мене в Наркомос, до Головнауки… Зайшов, а там гомеричний сміх…
— Невже, питаю, й у вас представник од Наркомфіну був, що так смієтесь?..
— Не був, — кажуть, — а листа прислав… Я так і впав…
— Пропало, кажу, тижнів три! Сміятимусь. Коли так і є… Показують мені “відношення”:
До Народного комісаріату освіти
При перевірці відчитності за березень завважено, що на Всерадянський з’їзд ґрунтознавців (ботаніків) у Москві були відряджені з Харкова т. т. (ім’ярек)… Таким чином, одночасно в однім місці по одній і тій же справі приймали уділ(? — О. В.) дев’ять представників НКОСу. Таку кількість співробітників, що були зайняті одною справою, фінансовоконтрольне упр. НКФ вважає прибільшеною взагалі, а маючи на увазі режим економії,— і зовсім хибною, через що, звертаючи увагу НКО на вищевказане, ФКУ прохає НКО висловити свої міркування.
Нач ФКУ НКФ (Маламедовський) Кер. контр. відд. (Руднів)
Ой, товариші з Нархомфіну! Ой, пожалійте! Не можна ж так народ смішити… Сміх — штука хороша, але ж коли тебе вже на кольки бере, — хай йому грець!
Тож професори на з’їзд на всесоюзний поїхали, кожен з собою доклада повіз, радіти нам з того треба, а ви їм “справу” припаяли!..
Ой, помилуйте!
Ви ще такої хоч штуки не встругніть…
Незабаром оце буде Всесоюзний з’їзд Рад… Чоловіка, мабуть, 400 виїде “одночасно в одне місце по одній і тій же справі уділ приймати”…
Ну що буде, як ви настрочите до ВУЦВКу:
“…Маючи на увазі режим економії, можна було б просто собі збігати до Москви самому Григорію Івановичу… Та так, щоб і не барився… Та хай уже за одним рипом і ґудзиків для ХЦРК захопить вагонів зо два… Прохаємо ВУЦВК з приводу цього висловити свої міркування…”
Помремо! їйбогу, помремо! Зо сміху!..
НЕ ПІДГАДЬТЕ, ПРАВОСЛАВНІ!
Часи веселі оце якраз на селах понаставали… Храми скрізь пішли…
І воздвиження, й роздвиження, й усіх пречистих, і покрови, й Семена, й Михайлів, і Андрія, й Митрофана, й Кузьми з Дем’яном, й Казанської, й Астраханської…
Гуляй — не хочу!
Святі знали, коли й “воздвигнутись”, коли й “успіти”, коли й “омофором покрити”, коли й іконі якій чудотворній із’явитися…
У жнива ніхто з них не з’являвся… Ніколи було… Воно, мабуть, і на небі якраз жнива, де там тоді про “покрову” дбати, коли треба снопи в’язати…
Оджнивувавсь, одмолотивсь, одсіявсь — отоді можна й за чудеса…
Народ ото відпочиває потроху після трудів праведних, воно тоді чудо саме раз ізробити.
