— Помолимось.
— Двісті береш? (Лясь!)
— Двісті вісімдесят! (Лясь!)
— Береш, кажу, двісті? (Лясь!)
— Та ти ділом давай! (Лясь!)
— Та ти ділом і проси! (Лясь!)
— Та ти подивись на воли! Карасі — не воли! У яремці як діти! Канафетики! Бери за що хочеш, лізь під їх, — як сестра рідна! Дитини не займе, а ти “двісті”?!
І знову тягнуть сірого за хвоста, роззявляють сірому рота, давлять за горлянку, лапають під хвостом, беруть за холку, гладять по шиї…
Ходять кругом нього, дивляться на нього…
— Молись богу! Двісті двадцять! (Лясь!)
— Менш як сімдесят п’ять не буде! (Лясь!)
— Не буде? (Лясь!)
— Не буде! (Лясь!)
— Хай стоять!..
— Хай стоять!..
І пішов од сірого невідомий… Пішов, зза четвертого чи п’ятого воза кричить:
— Береш двісті двадцять?
— Ні, не беру!
— Бери, а то за печінку тебе візьме!
— Хай бере…
І стоїть знову сірий біля воза, думає думку волячу, аж доки знову:
— Скільки за ці бузівки?
— Триста!
І т. д., і т. д.
Може, поїде сірий додому, може, поїде сірий на другий хутір чи в друге село…
А може, потрапить сірий он до того “панка” з тоненьким довгим ціпком у руці, у піджаку й із золотим перснем на пальці,— і буде тоді з сірого “бефстроганов”.
Стоїть сірий, ремиґає…
І корови стоять… Стоять ті корови, що “заливають молоком”…
— Скільки за цю “нємку”?..
(“Нємка” сіра, вим’я торбинкою і в кізяках).
— Шістдесят!
— Тьху!
— Собаці під хбіст!
Не зійшлися, значить! Коротко, але рішуче…
— А за цю “мадаму” скільки б ви хотіли?
— Вісімдесят!
— Небагато й хочете…
— Та ви ж подивіться: картина — не корова!
— Та то так! Тільхи ж інша дівка як на пику, так така ловка, що хоч воду з лиця пий, а там погляди — вона й твердувата!
— Та то вже, як знаєте…
— Дааа! Менш би слідувало прохать!
— Дааа!
— Скільки за ребйонка?
“Ребйонок” — бузівок чорненький, кругленький, з отакунькими ріжками…
— Двадцять сім!
— Пущай дітьо подрастьоть!
— Хай росте…
І моляться, і хрестяться, і ляскають, і проводять, і божаться, і доять…
Купують — продають… Продають — купують… Міняють…
А навкруги:
— Мммуу!
— Веее!
— Меее!
…Ятки… Вулиця з яток…
“Ларьок” тріпоче червоною вивіскою…
Мають червоні прапори над маленькими вивісочками:
“Остапівське єдине споживче товариство”…
“Попівське ЄСТ”…
“Федорівське ЄСТ”…
Між ятками живий потік — просунутись нема куди… На штани, на спідниці, на сорочки…
— А це ж міцне?
— Зубами не розірвеш…
— А почім?
— Тридцять п’ять!
— Та й дорого ж!
І тягнуть той ситець, і на зуба пробують, і радяться, радяться, радяться…
Тут більше хусток, кохточок, безрукавок… “Баб’яче” царство…
— І ви тут? Драстуйте!
— Здорові були!
— На спідницю?
— Ні, це я Федькові на сорочку…
— Почім?
— Тридцять п’ять…
— А я оце дітям гостинця…
А “гостинці” ті барвистими папірцями пообкручувані, з хвостами на обох кінцях, так і тягнуть до себе, так і тягнуть.
— Почім?
— Три копійки штука…
— Еее!
— Є і по дві на копійку! А ці по п’ять на копійку…
— А ось по двадцять! Беріть оцих: солодкі та добрі.
— Дайте!
Дзвонять чавуни, дзвонять коси, деренчать гребінки…
— А тіки за цю гребінку?
— А ви, кумо, гребінку купуєте? 1
— Еге ж!
— Бери, тьотю, от єту гребінку!
— Малувата вона… Мені таки таку, щоб і вошу вбити, щоб таки і прясти…
— Бери оцю! Цією тигру вбити можна!
— Та ще щоб і плавкенька була…
— Єта сорок!
— Та хай вам!
— Бери меншу, дешевша буде!
Біля кїс діди… Дзвонять, дзвонять, дзвонять… Стружать одну об одну…
— Якісь вони не такі…
— А яких вам треба? І знову:
— Дзень! Дзень! Дзень! Півдня косу вибирає…
— Дзень! Дзень! Дзень!
— Ось яйця! Сюди яйця! Отут яйця!
— Дранки! Дранки! Баби, дранки!
— Неси курку! Сюди курку!
— Квасу! Ось квас! Только в Москві та в нас!
— Руб поставиш, два возьмьош!
Хрипить орган… Скиглить скрипка… А теноральний баспрофундо з тонісіньким байдужим сопрано розповідають праведним:
Птиця воздух наполняла,
Безпрестанно вся літала
І крилами трепетала,
Хвалу богу воздавала…
Ярмарок!
III
— Берррежииись! Побережись! Побережись!
— Ннноо! Ннооо! …Цьвох! Цьвох!
— Ех, арабська!!!
— Нноо! Побережись! Поообережись!
— Та не бий! Не бий! Ходою її, ходою!
— Не сіпай!
— Пррробіжись!
Коні… Кобили… Стригуни… Лошата… Пекло…
Тут без батога нема людей…
Тут спочатку батіг, а потім уже людина…
Тут батожний свист, ляскіт, лемент…
Тут:
— Ігигиги!
— їііііі…
— Тррр! Тррр!
І цьвох, і цьвох, і цьвох!
Тут провадять, пробігають, запрягають, проїздять… Тут оте “Молись богу!”, “Хрестись” — нервове якесь, рвучке, шалене…
— Кажи!
— Кааажи!
І це “кажи” не просто собі слово “кажи”, а божевільний крик…
— Каажи! Кааажи, ти!
Тут б’ють по руках скажено, з надсадою, з розмахом, що боїшся — осьось рука одірветься й покотиться під колесо!
— Кааажи! Та кааажи ж!
— Що ти на зуби дивишся? Ти на неї подивись! Ти дивись, що вона їсть? Хмиз! Тре… Як каменем, тре…
— Та…
— Та що ти такаєш? Що ти такаєш? Та щоб мене пранці їли, як вона щось у мене, крім соломи, їсть… А ти такаєш! Ти подивись на неї… Ти дивись, як іде! Іде як?! Ти на п’ятки дивись! Усі чотири п’ятки показує… Отуди давись, а не в зуби ти дивишся…
— Та й худа ж яка!
— Слова нєт, коняка морена. А ти думав, їй мед? А якби тебе двадцять верстов прогнав та на солому потім поставив — ти б підстрибував?!
— Та…
— Та ти її на шматки рубай! Клади п’ятдесят пудів — і не здригнеться! А ти в зуби? Ну?!
— Та скільки ж ти хочеш?
Дядько держить на поводі свою білу. Вона підібрала задню ногу, одвісила нижню губу й дрімає…
— Даси тридцять!
Це, значить, коняку і тридцять карбованців додачі… Міняються…
— Візьми “токмо”… “Токмо” — міньба так на так…
— Що ти мені “токмо”?! Ти дивись, що ти держиш… Старця держить, і “токмо”…
“Старець” байдуже махнув хвостом…
Циган до нього підбігає, роззявляє рота, витягає язика:
— Тут же в роті, хай господь милує, як і в с….і!! А він “токмо”… Каажи! Ділом кажи! Та кааажи ж. Хочеш п’ять?!
— І то гроші!
І тріщать долоні, летять додолу шапки, гасає в повітрі “мать”, бігає коняка, цьвохкають батоги, ріже вухо:
— ПоообережисьП
Це на головній кінській алеї, де цигани, де баришники.
Тут вряд вози, біля возів підмощено землі, щоб коні стояли передком на горбку, — тоді вони постакиїші, рівніші…
Тут яка-небудь “арабська” пробігає крізь два мури кусючопалючих батогів і, прискочивши до воза, тяжко дихає…
Тут недосвідченого дядька еблапошать так, що, привівши нового коня додому, дядько кривдіть:
— Ряатуйте!
І веде його на другий ярмарок, де перед ним моляться, хрестяться, пробігають, проскакують, скидають з його шапку, ріжуть його по долоні, показують йому зуби, ноги, холку…
Дядько дивиться, хреститься, б’є по руках, каже:
— Двадцять п’ять!
Веде додому, приведе, роздивиться:
— Ряатуйте!
Веде в третій ярмарок…
Потім у дядька ні коня, ні грошей…
Тут як утаскають дядькові “ревуна”, так і сміх і горе…
“Ревун” — це кінь з хворобою легенів, чи що… Так він, коли стоїть — нічого з ним не трапляється… А пробіжи ним хутенько верстов із десять — він починає ревти (задихається), як бугай…
Показненька коняка, а не багато й додачі дав…
“Одурив”, — думає дядько…
На воза — й на рисях додому!
Прибіг додому.
— Тррр!
А кінь йому:
— Веее!
— О, рятуйте! Тррр!
— Веее!
— Ой боже мій!
— Веее!
* * *
Тут нема простих коней… Тут не кінь, а:
— Лев!
— Орел!
— Злитий!
— Орляка!
— Вітер!
— Юнкер!
Тут нема простих кобил, а тут:
— Птиця!
— Буря!
— Скеля!
— Одна в світі!
От вам, приміром, “лев”…
— Та це ж не кінь, а лев… Ти тільки подивись!
Іде той “лев” — у його задні ноги циркулем, з ока тече якась слизота, і ребра в його поверх шкури вже стирчать.
— Поберрежись!
“Лев” біжить, задніми ногами за землю чіпляючись…
От вам “орел”…
Як іде, так на задню, на ліву: руб двадцять! Руб двадцять!
— Кінь дійствительно прихрамує… Засікся в дорозі! А коняка добра! Мужича коняка! Орел!..
А в “орла” того ліва кульша на четверть вища від правої кульші…
“Орел”…
Ось “птицю” запрягли проїздити. “Птиця” гречана на масть, з козинцями й худахудахуда…
Під хвостом у “птиці” ціле провалля: втягло ото так її. Загнуздали “птицю”. Зав’язали “птиці” хвоста біля самісінької ріпиці.
Щоб усе було видать! Як іде! Як біжить!
— Нноо! Шість душ на возі.
— Ннноо! Цьвох!
А з провалля в “птиці” тільхи — чвирк!
— Ннно! (Цьвох!) А звідти: чвирк!
З “примочкою” бідна “птиця”. “Примочка” — то така в коней хвороба (нервова, чи що). Цьвох! Чвирк!
— Це! З фанталом? Ннооо!
Бідна гречана! А й вона ж колись на леваді іржала весело! Бігають “орли”, “леви”, “юнкери”, “вітри”, “птиці”, “скелі”, “бурі”…
Кусають їх безжалісні батоги… Вони підскакують, спотикаються, хекають…
— Та це ж жеребець! З ним мороки багато… Якби він виложений…
— “Мороки багато”?! “Жеребець”? А якби й тебе виложив?! Ти не туди дивись, а на груди дивись… Гора!..
— Це кінь?! Мені якби жеребця!
— “Жеребця”?! Та з ним, чортом, мороки скільки! Й ока, з нього не спускай! Ти на коня дивись! Це ж кінь, а не цуценя!
— Кінь, що й казати, добрий! Тільки ж чого ото по йому “гречка” пішла? Говорять, що то кров порчена, як гречкою посипало…
— Та яка там кров?.. Сіра була кобила, а “ділопрозводитель” гречаний… От і гречка… Сірий він, у матір пішов, а це тепер од батька гречка почала витикатися… Од “ділопрозводителя”… О!
— Купили, Петровичу, кобильчину?
— Та купив…
— Скільки віддали?
— Оддав свою рижу, одинадцять додачі, півкварти й п’ять пудів пшениці майбутнього врожаю…
…Скільки коштує кобильчина, — скажіть ви?!
— Пообережись! Пообережись!
— Нооо! Нооо!
— Е, ей! Е, ей!
…Бігають коні, бігають цигани, метушаться циганчата, гавкають під циганськими возами собаки, ляскають батоги, іржуть лошата, хрюкають жеребці!
Ярмарок!
IV
…Сонце пече!
Так пече, ніби воно з квасошниками “в долі”…
Просто просвердлює тебе промінням і наливає в груди, в живіт, у голову тії спеки скаженої…
І дуєш квас, і лізеш під воза, і біжиш до Псла, зриваєш із себе одежину, плигаєш у воду і вовтузишся разом з кіньми, з коровами, з волами…
А від Псла і до Псла тягнуть на налигачах, ведуть на поводах:
— Купать! Напувать!
І зморена, і галасом прибита товарина з охотою бреде в воду, стає, дудлить воду й обмахується од мух мокрим хвостом… І од хвоста того бризки по Пслу, мов од попівського кропила…
А над Пслом, на майдані, торг іде… Власне, більше галасу, як торгу… Бо:
— Ну як із волами?
— Тихувато.
Купця немає… Так самі між собою ото перекидаємося… Якби збоку грошва — діло б пішло…
— А коні?
— Та й коні ж… Що ж коні?.. Цигани ото та баришники каліччю менжують, а хазяї он повиводили — так ніхто не вкусить. Грошей у дядька обмаль, якраз оце перед урожаєм — де ти тих грошей набереш…
— Нема “сурйозного” купця. Надержує на осінь… На зиму спродуватимуться — тоді дешевше й гарбатиме…
Риба йде… Мануфактура потроху… Начиння різне хазяйське… Дріб’язок… Вовна йде. Смушки рвуть із рук. Кури хапають із кошиків… Яйця… Прядиво…
Тут і галасу менше, а діла більше…
Уже сонячне проміння навскоси трохи… Притихає навкруги…
Попід возами, попід гарбами сидять купки, підобідують… Летять угору пробки з руської гіркої. Стоять пляшки, ганчіркою позатикувані: то власного виробу…
Це могорич.
— БудьмоІ
— Будьмо!
— Хай же ваша гніда прудко бігає та лошата справно водить!
— Хай!
І булькає з пляшки в рот біленька й розливається по жилах, і червоніє людана, соловіють у неї очі, і голосніше вона балакає, й мотає швидше руками…
Напідпитку…
Он уже посунули й додому. Запрягаються коні, запрягаються воли… Додому…
Потяглася строката гадюка од Псла на степи…
Оживає “тічок”…
Це там, де коні… Одв’язуються коні від возів і виводяться на шлях між возами…
Тічок…
— Ей, мінці, налітай!
— Кому булану?
— Хто сірого візьме?
— Бережись!
— Нно! Нноо!
— Бережись!
— Кажи! Кажжи! Лясь! Лясь! Лясь!
— Поообережись! Остання агонія…
Ще година — й затихає ярмарок…
Тічок… порожній… Баришники, кому додому ближче, запрягають коні…
Кому далеко — ладнаються ночувати.
Бо завтра ж ярмарок!
Складають товари крамарі. Вечоріє…
Біля циганських шатрів поблискують огнища: варять вечерю…
Не чуть сліпців… І тільки орган на каруселі благає Ваньку:
Бросай, Ванька, водку пить,
Пойдем на работу,
Будем деньги получать
Кожную субботу…
Затих орган… Вечір…
* * *
А потім уже ніч…
Темна ніч, чорна ніч, тьмяна ніч…
Такої ночі циганські шатра — лірика, а цигани — поезія… Такої ночі циганська журна пісня, ота пісня, що її біля Яшиного шатра чорноока Галя співає,— отака пісня:
АаааІ Аааа! Аааа!
Тягуча, як степ, пісня, — так і така пісня за вільну здається… І слухаєш пісні тої журнотягучої, і забуваєш, що Галі чорноокій їсти до смерті хочеться і що її батько, Яшка, п’яний біля шатра Галину маму б’є…
Отака та ніч…
Чорна ніч… Чарівна ніч…
Може, то ніч, може, то зорі, а може, то… порожній шлунок зірвав Ваньку, молодого цигана, зпід воза і…
— Галю! Веселішої!
І тоді рвонулося з молодих грудей швидке:
Атарарарайра! Атарарарайра! Атарарарайра! Атарарарайра!
А Ванька пішов дрібнодрібно круг вогнища… Він іде, мов пливе, а вогонь йому халяви лиже, а з грудей його рветься:
— Ех! Да! Пайшов!
І чеше Ванька вільної циганської, і руки в нього в такт по халявах дрібушечки вибивають:
Тратата!
І вискакують із возів скуйовджені люди, чухаються, стають круг багаття, ляпають в долоні, нижуть плечима, тупають ногами…
Атарарарайра! Атарарарайра!
— Ех! Пайшов!
— Молодець, Ванька!
А Ванька пливе круг огню, і тільки ноги в нього ходором ходять, а стан як струна…
— Ех! Ех! Ех!
Садить Ванька закаблуками… Садить з захопленням, садить з запалом, ніби там, на землі, круг вогню, доля його гірка простяглася, ніби отам, у спориші, його злидні причаїлися, його недоїдання, його недосипання, виснаженість його жінки молодої, брудота його малих дітей, кашлюк його запальних та “козиньчастих” голодних коней…
— Ех! Ех! Ех! Ррраз! Ррраз!
Закаблуками! Закаблуками! По злиднях, по гіркій по циганській долі закаблуками! Погасло багаття…
…Тихо на майдані… Порожньо на майдані… …Бовваніють в темноті ятки… Сіріють циганські шатра…
Лежиш серед майдану, під головою купка сіна, а над головою величезний чорний підситок в мільйонах мільйонів місць зорями попропіканий…
…Заіржала коняка.
Цьвохнув батіг…
Гавкнула собака…
Тихо…
Спать…
— Тррр! Стій!
Кліп очима — а сонце тобі в самісінькі очі:
— Вставай, хлопці!
І знову їдуть, і нокають, і гейкають, і цобкають, цабекають, і тпрукають, і божаться, і хрестяться… Другий день…
По голові дзвони дзонять, волочаться ноги, мружаться очі…
— Додому! Чи скоро додому?
— Скоро!
…Кааажи! Кааажи! Лясь! Лясь! Лясь! А в голові тільки:
— Дзень! Дзень! Дзень!
— Запрягай! Додому!
Біжать кобили, стрибає ззаду руде лоша… Додому!
Поярмаркували…
А насупроти вітерець легенький повіває — гармидер ярмарковий з голови вивітрює.
— Нооо!
— Беррегись! Роздавлю! Ех!
То Альоша котить… Намогоричився по самісіньке підборіддя. Сидить навколішках на возі, держить в одній руці віжки, в другій батога і періщить пужалном своїх пару гніденьких коненят…
— Ноо! Роздавлю! Всіх подавлю!
— Стій, Альоша, а то і справді подавиш!..
— Берегись! Альоша єдіть! Альоша всіх подавить, бо Альоша, брат, на всю округу баришник! Альоша, брат, культурний баришник!.. Альоша, брат, розумний од усєх! Ану найди розумнішого від мене! Ага! Не знайдьош, брат! Альоша всіх обкрутить! Во гдє обкрутить! Видиш? Ноо! Ноо, лошаді! Берегись!
“Лопіаді” — “нно”! Альоша падає на возі навзнак, “лошаді” сідають на зади, Альоша б’ється лобом об передок, “лошаді” — вперед, Альоша — навзнак, “лошаді” — назад, Альоша — вперед…
— Ноо!
Взяли в Альоші віжки, зборкали його на возі.
— Паняй помаленьку…
Їде “на всю округу баришник” і правою рукою в повітрі крутить.
— Всіх обкручу! Бачиш — ось пара коней — проп’ю! Хочеш? Завертай, всьо пропйом! Завертаааай. Пущай усі знають, як Альоша гуляє! Ноо!
— Сиди, Альоша, а то зв’яжу!
— Нооо! Ти знаєш, хто я? Я, брат, не дурак! Я не дурак! Ти на мої коні посмотри! Були в тебе колинебудь такі коні! Нооо! От лошаді! Радість, а не лошаді!
І сміється Альоша, заливається, на возі перекидаючись…
— Стой! Тррр! Стой, я тобі кажу, бо оцей гнідий больпой! Он здохніть! Стой, не гони, бо лошадь больная! Хороший кінь, а больной…
І плаче Альоша, і сльози ручаями течуть, брудними краплями на синю Альошину сорочку капаючи.
…Заснув Альоша… Вперся лобом у шворінь, навколішках спить Альоша…
Торохтить віз, б’є лобом Альоша об шворінь…
Дивишся й не знаєш, хто ж кого порішить: чи Альошин лоб шворня залізного розтрощить, чи шворінь Альошиного лоба розколе…
Їде з ярмарку “культурний баришник”…
Поярмаркував Альоша…
Дома…
А ще й на другий день у голові:
— Пообережись!
— Кааажи! Кааажи!
— Нооо!
— Квасу! Дранки! Лясь! Лясь! Лясь!
Ярмарок!
ДІД МАТВІЙ
Онон біля пшеничних кіп дід Матвій гуси посе…
— Здорові були, діду Матвію!
— Здрастуйте!.,
— Як живете?
— Нічого собі!..
Тільки дід Матвій каже не “нічого собі”, а каже дід Матвій про те, як він живе, посвоєму…
Дуже “круто” дід Матвій каже… Взагалі дід Матвій говорить дуже “кучеряво”, і за кожним висловом і за кожним словом дід Матвій “загинає”, і “загинає” так, що ніхто навкруги так “загнути” не може…
Великий дід у цій справі архітектор: у його стільки поверхів, з такими карнизами, з такими візерунками, що не балачка в діда Матвія, а мереживо, “богом”, “душею”, “Христомбогом”, і “матір’ю” вимережане…
То змалку ще як почав панів лаять, та й по сі пори…
Хай і панів уже нема, та не відвикати ж дідові Матвієві в 73 роки!..
— Ото як викинув мене був батько отаким іще під лісу, так я встав, та як пішов, як пішов!.. А було мені тоді… Таке було — ні хлопець, ні парубок… Так за свій вік я й набачився, я й наслухався… Та нічого, не звалили. Живий. І житиму ще, бо наша тепер узяла…
Дідова тепер узяла…
Дід Матвій стоїть серед лану, а праворуч у його Псьол, а перед ним у його луг… І луг, і лан, і Псьол, і все навкруги, тепер “наша взяла”…
Стоїть дід Матвій, на ціпка спирається… Невисокий дід Матвій, у білій полотняній жилетці, в білих полотняних штанях, у чорнім картузі, на брови насунутім, і дивиться дід Матвій на всі чотири боки, дивиться своїми вже не зовсім прозорими очима… І ноги в діда Матвія вже трохи колесом, і хляпають по дідових Матвієвих литках коротенькі халявки. У чоботах дід Матвій, бо:
— Е! Колеться!.. Стерня колеться!..
А скільки ж оті дідові очі, тепер уже трохи непрозорі, за 73 роки поперебачили, а скільки дідові оті, трохи колесом, ноги попереходили, а скільки оті дідові порепані руки поперетягали, а скільки ота дідова Матвієва спина попереносила…
Може, через те й очі в його тепер слізьми миються, бо:
— Не вбачу вже тепер, трясця його матері, як колись бачив! Ліве слізьми береться й закисає!.. Трояндою казано промивати, промивав — не бере… Якби мені оце крашанку, я б у п’ять секунд вилікувався… З крашанки такий лік знаю, що намастю — й усе… І пройшло…
Може, через це й ноги діда Матвія трохи колесом, бо:
— Не вбіжу вже тепер, як колись бігав. Гуски іноді,— здохла б вона йому, — не наздожену!.. Таке…
І руки вже в діда Матвія не так косу цуплять, і спина в діда Матвія вже не так швидко і згинається, і випростується…
Тільки дух у діда Матвія, як і колись:
— Та не скорюся, їйбо, не скорюся… А як побачу неправду, так дивись: для неправди в мене цього й ціпка застругано… Так і порішу… Враз!
* * *
— І попоробив же ж я, якби ти знав. їй же богу, не менш, як оту гору труда витрудив… Як пішов ото зпід ліси на Таврію, до пана вівці пасти… Хвайн — пан прозивався…
— Який, діду Матвію, Хвайн? Фальцфайн, може?
— Ну да, Одівард Іванович… Два їх було: один Одівард Іванович, а другий Ілля Іванович… Ланів у їх, ланів та степів… Та як станеш, то не видать тобі ні краю, ні кінця… Скоту того, скоту, а овець, овець — тьматьмуща… Чотири роки по степах по тих виганяв… А потім на Чорномор’я перекинувся… До козаків… За косаря там був…
Дасть було хазяїн склянку горілки:
— Катай, Матвію!
Та візьмеш косу — і як підеш, як підеш уподовж, а хазяїн стоїть та тільки рукою махне, де повертать… Тоді вільні степи були, — скільки хто закосив, те й твоє… Так ніхто було за мною не вкосить… Скільки ж ото я трави тої степової виложив?! Оцими все руками… Та й додому повернув… Та тридцять три роки в якономії у пана Корецького витовкся!
— Тридцять три роки?
— Тридцять три роки, як одну копійку… І на одробітку, Гв строку… І зимою й літом… І в дощ, і в сніг. А пан скажений. Вийде оце на поле — та матюка, матюка… Ну вже ж і матюкав, сукин син! Матюка було, матюка, а я мовчу. А тоді до його:
— Кончили, барин?
— Кончив!
— Так тепер я почну. Та до його:
— Та доки ж ти, раз… знущаться будеш?
Та як візьмусь, як візьмусь!..
Він матюка, а я ще Дужче. Він матюка, а я ще дужче… Тоді він як загримить:
— У тюрмі ізгною сукиного сина!
— Тюрма, — я йому, — наша! Для нас тюрма! Чого ти лякаєш! Та прийду ж я колись із тюрми, не вік же там вікуватиму. А де ж ти тоді дінешся?! Ізожгу! На попіл ізожгу!
Так він тоді на коня та ходу…
Чотири нас таких було… Один з Федорівки, один із Пісок, один з Броварок, а я з Манилівки… Та нікому ми ані під шапку…
Казав тоді пан:
— З кожної слободи по сукиному синові. Та боявсь мене пан! їйбо, боявсь!
А малося і в тюрмі сидіти… Приказчика трохи не вбив!.. Ех і бив же!
— За що?
— За неправду бив… На одробітку снопи возив… Важкий був одробіток. Дасть пан десятину, а ти йому за одну ту десятину три десятини викоси й вив’яжи, і звози, і склади. А. баба моя тоді оцією дочкою важка ходила… А снопи як гирі… А скирди під хмару… Я на скирді, а баба снопи з гарби кидає… Попокидай снопів, як вона осьось розсипеться… А він, прикажчик, значить, ходить, гад, і все йому не так, все йому не так… Та зліз на скирду й давай те, що я склав, розкидати… Та я його як пошпурив із скирди, а сам за ним. Та як насів — так бив, поки схотів. Судили мене — викрутився… Найшли, що неправильно прикажчик робив… Не коривсь!.. І тоді не коривсь!.. Мене ще й тоді звали… Як пак воно… Ліворуціонером мене звали… Я й тоді цього ждав… Я знав, що воно буде… Оце буде, що тепер оце прийшло… Революція… А вже ж як і прийшло?! Ні одного разу у зборні не пропустив… Та все думаю: “Що б оце пан сказав, якби жив був…” Пропав пан іще до революції. Вмер… Та ходю до зборні, слухаю. Нема панів. Нема й подивиться. А я тридцять три літа й тридцять три зими підряд панові сала оцими руками за шкуру закладав. От як було. А тепер наша взяла… Ходю я та радуюсь… Коли це кажуть: “Гетьман”… Коли це: “Німці”. І до нас явилися… Б’ють. Невже, думаю, пропало бсє?.. Прийшли німці, зібрали нас на майдані, а самі круг нас… Що ж воно, думаю, буде?.. З ними й наші, карателі… Уже декого били… Стоїмо ми… А я до них:
— А дозвольте, говорю, спитать вас, як вас атитолувать? Бо я вже бачив, як один їх спитав:
— Куди ви, товариші, їдете?
Так вони його в чотири нагаї як узяли:
— Товариші, кажеш?! Клаптями з його м’ясо рвалося…
Так я ото й спитав, як їх атитолувати, — чи господами, чи благородіями.
А один підскочив та нагаєм мене по ногах:
— Аратар! — говорить.
“Бий, — думаю. — І тебе колись ударимо”. Скільки вони тоді люду тут перепороли?! Буржуї виказували…
А потім ізнову наша взяла…
Та було, всього було. А таки наша зверху…
— А як Махно був колись на Великдень у село вскочив… Попоплакав я тоді… Савку мого трохи не зарубав, ідол… Вісім чоловік тоді на тріски потесав… Приїхав тоді якраз Савка з Червоної Армії… Взяв дитину й пішов до куми. А махновці й ускочили… А він призодягся, підголився… Звісно, з армії прийшов…
Вони до нього:
— Документ?!
А в нього тоді документ був, що він на курси призначається…
Забрали вони його з дитиною та в штаб. А ми й не туди… Сидимо в сусіда на обіді: жінка в його саме померла… Коли це біжить баба:
— Савку вашого забрали!
Так я як схопивсь із невісткою та в штаб. А штаб у Верхній Манилівці… Біжимо з невісткою… А невістка, хоч і з дитиною, — так вона молода, а мені куди ж уже бігти! Біжу, а тут під грудьми гірко мені, гірко… Не добіг до штабу, може, так, як отуди до нужника, і впав. Схопився та знову біжу… Прибігли… Впав я навколішки та плачу, плачу.
— Савку мого, просю, оддайте! Один він у мене! І діти малі!
А Махно сидить край столу, а біля його милиці… А ми з невісткою до землі припадаємо, та плачемо, плачемо… Коли це входить якийсь атютант… Отак в його головища, як ото бува собачка кучерява.
— Потесать, — питає,— батьку?! Коли це:
— Зобирайсь! У похід зобирайсь!
Тікати, значить, треба… А Махно до Савки:
— Щастя твоє. Іди!
А той, кучерявий, і говорить:
— Може, батьку, хоч нагаїв дати?
— Не треба. Зобирайсь! Вискочили ми з Савкою.
А вісім чоловіка хороших хлопців на тріски порубав.
Розповідає дід Матвій про життя своє… І люльку курить, і спльовує… І в голосі в діда Матвія сила якась земляна почувається…
Пережили. Все пережили.
— А скажи ти мені, що воно ото за “шехпалка” такий? Звідки воно пішло?
— То, діду, на поміч нам, на село, щоб із темряви скоріш вибрались… Робітники в місті, вони свідоміші, от і взялись за шефство, щоб допомогти вам…
— Он воно що! Так і я за “шехпалка” був… Над лазуретом… Взялося наше село лазурета содержувати… Так мене й призначили… Так я яйця збирав і в Кременчук возив у лазурет… Там солдати з Червоної Армії лежали… Болні й пораняті… А чого мене призначили? А того, що в мене, брат, не попасешся. У мене, брат, чортового батька до кишенів поприлипає… Все, брат, до крихти в лазурет. Було так, що не дорахувавсь у комітеті п’ятнадцяти крашанок… Коли дивлюсь, а вони під шахвою… Я туди — а вони з дірочками… Хлопці кажуть:
— То, діду, миші!
А я кажу:
— Щоб мені, кажу, отих мишей більше не було! А то голови, раз… поодриваю. Для ранятих зібрано, ранятим і дольжно буть.
У мене не попасешся…
Та накладу хуру — і у Кременчук, у лазурет… Привезу:
— Здорові були!
— Драстуйте, дєдушка!
— Воспитанія вам привіз!
Устаю й іду в палату… А дохтур за мною. Підходжу до больного: лап за тухляк.
— Перемініть, бо негодящий! Підходжу до другого: лап.
— Перемініть.
А я нових тухляків привіз…
Уношу хліб, уношу яйця:
— їжте, товариші раняті. А дохтур:
— Не можна так, дєдушка. їм по назначенію їсти полатається.
— Як, кажу, не можна? Хай їдять та подчиняються. їжте. Щоб усьо при мені поїли!
— Ні,— говорить дохтур, — так ніззя… Ми їм видаватимемо, скольки треба.
— Ну, говорю, видавайте. Тольки щоб усьо до цурки їм було видано!
— Та не безпокойтесь. Хороший дохтур був…
— А чого, говорю, пах у вас у лазуреті важкуватий? Прибрать нада!
Зразу вони помили, керболкислотою побризкали…
— От єто, говорю, так. Так і дольжно буть! Ходять бони за мною, слухаються:
— “Шех палка” я — нічого не зробиш.
— Правду люблю. Розірву, як не по правді… Оце й у Полтаву, на суд ходив за правду.
— Як це?
— А так… Лісничі обуск (трус) на селі робили… Усе село трусили. Дерева, чи що, шукали… Приходять до мене:
— Драстуйте, діду!
— Драстуйте!
— А чи можна у вас обуск зробить?
— Чого не можна? Можна, говорю. А з Манжелії, з району, мандат у вас на обуск є?
— Нема.
— Так ідіть ви, кажу, з откуда прийшли! Один до мене… Замахується.
А я його мітлою.
Подали в Манжелію в суд… Не берьоть їхня. Тоді вони в Полтаву…
Приходить повістка… На суд у Полтаву. Я за ціпка, за торбинку й у Полтаву… Приходю… Сидю в суді… Коли це:
— Матвій Дерев’янка!
— Тут, говорю, іздєсь, осьдечки.
— Пожалуйте за рішотку…
А збоку там поміст такий, рішотка… “Ну, — думаю, — загарбали!”
— А в мене, кажу, й хліба нема, а ви вже й за рішотку!..
— Нічого, — говорить, — пожалуйте.
Став я, на рішотку обперся. Нічого, — стоять харашо… Сидять їх, отак — троє, отак — один і отак — один. А я проти їх…
— Ну, — питають, — отець, розкажіть, як діло було.
— Та як же діло було. Отак й отак діло було… Прийшли, а я їх і послав.
— Як же ви їх, отець, послали?
— А хіба, питаю, тут так можна говорити, як я їм сказав! Нічого мені за це не буде?
— Говоріть усе по чистій правді, як було.
— Ідіть ви, говорю, к… Так я їх послав! Вони так і попадали.
— Нічого, — говорять, — отець. Посилать умієш!
— Та хто й зна, говорю, щоб хто ще так умів, як я вмію.
— Ну, а виламитрійчатками бив?
— А хіба там написано “вилами”?
— Вилами.
— Брехня, кажу, мітлою!
— Ну, — говорять, — садись, отець.
Пішли вони в совіщательну. Коли ж виходять:
— Ідіть, дєдушка, додому. Напрасно вони вас по судах тягають…
А я їм:
— Як же я, кажу, піду додому, коли в мене і хліба нема?
Тоді вони:
— Нате вам оцю, дєдушка, бамажку та підіть у комфуз[6]. Там вам усе дадуть…
Дали вони мені отаку бамажку, ну не більшу, як оцей палець… Пішов я в той комфуз, і прямо до віконця… А там біля того віконця у затилок стоять, і на вулиці стоять. Як підхватили вони мене (ті, що ото в затилок стоять), так аж на вулицю так і винесли… Коли це дядько один з Ганнівки:
— Чого це ви тут, діду Матвію?
— Так і так, кажу.
— Поїдемо, — каже, — я вас довезу, бо ви тут три дні ходитимете… Бачите, скільки біля того вікна народу.
Та й забрав він мене…
Виплів я за це йому дві корзини.
— За правду не тільки в Полтаву піду. До Харкова далеко… Якби мені оце хоч карбованців сім, я б до Петровського! До самого Петровськогої
— Чого, діду?
— Діла є. Такі діла є, що тільки до Петровського… Ні до кого іншого… Мені вже казано, що Петровський — цей розбере…
— А що таке, діду?
— Дохтура нема, фершала нема… Хіба це порядки?
І стоїть дід Матвій на стерні біля пшеничних кіп і кудись у далечінь дивиться.
Про т. Петровського, мабуть, дід Матвій думає…
Коли приїде дід Матвій до Харкова й “загне” денебудь, не пишіть на нього протокола…
Шістдесят п’ять літ діда Матвія кривдили, а тепер, коли правда показалася, дід Матвій хоче, щоб правда та в усіх найвужчих щілинках була, щоб на місці того поту селянського, що землю озерами вкрив, — щоб правда буяла…
Скрізь… Скрізь…
ПСЬОЛ
Стьожка зеленоблакитна — Псьол…
Он вона попід горою… Тече, на сонці вилискує, потихеньку об круті береги хлюпочеться… Іноді вона гладенькагладенька, мов полірована, а іноді зморшками береться… То вона на вітер гнівається, що дмухнув на неї… Тоді вона хвильками маленькими захвилюється й булькає… Сердиться… А вітер пролетів — і знову вона гладенька, і знову вилискує, і знову зеленоблакитніє в крутих берегах своїх…
Лагідна яка річка Псьол!
Отак сидиш над ним, і погладити його хочеться, який ти, мовляв, хороший…
Такий він тихий, такий він плохий, такий він увесь м’який якийсь…
І вода в ньому лагідна…
Отак улізеш у неї, а вона обгортає тебе, лащиться, гладить, колише…
І прозора вся… Нема в неї таємниці безодньої, чиста вона, чиста, і вся зверху… І мокра вона посвоєму, і свіжа посвоєму, і холодна — та й то посвоєму…
І ніколи, мабуть, Псьол лютим не буває… І коли лежить у нім бересток чи дуб, що з кручі підмитої звалився, то не зозла це зроблено… Не згубив його Псьол, у себе кинувши, а сам дуб чи бересток стоявстояв, дививсь у воду прозору, і покупатися йому забажалося… Він і стрибнув із кручі… І купається…
А Псьол тече, миє його віти, обхлюпує стовбура й біжить потихеньку далі… І не шумить біля нього, не бурує, а тільки лагідно хлюпочеться.
— Ну що ж, — каже, — купайсь!
І подавсь далі…
І лагідні у Псла кучеряві береги… Зелені береги.
Стоять над Пслом осокори високі, стоять дуби, стоять вільхи, кущиться лоза під кручами… І всі вони схилилися своїми кучерямивітами над зеленоблакитною стьожкою і дивляться в неї, мов у свічадо, вітром причісувані…
А од лівого берега аж он попід гору луг послався… Там копиці стоять сіна пахучого, там місцями пшениця спіє, соняшники похилили важкі жовтаві голови, щільним муром молоденькі кавунці та дині обступивши…
На лузі на тім Псьол навесні гуляє, землю поїть, рівчаки прорізує, ріллі виполіскує, а погулявши, вертається до круч до своїх і тече, лагідний, несе до Дніпра до старого прозору воду свою…
Правим берегом ліс шумить… Над лісом шуліка кружляє, бо в лісі тому озерця Псьол навесні позалишав, там в очереті качка причаїлася з каченятами. На неї шуліка чигає…
І аж до Юрок ліс… І отуди аж до Манжелії правим берегом ліс шумить… Шумить шумом лісовим, привітним…
Тим шумом своїм ліс селян вітає, хазяїв своїх втішає…
А нещодавно шумів ліс зловісним, ляскав куцаками, нагаями та бомбами бандитськими…
Тоді страшний ліс був…
Тоді не було в ньому спокою, не було в ньому привіту, тоді там за дубами смерть зуби вишкіряла, народ трудовий полохаючи.
Ох, скільки ж їх було в тому лісі! Кишіло бандами… Та як узялися незаможники з Червоною Армією, — нема їх тепер.:. Як нагнали раз на Псьол — скільки їх тоді води у Пслі понапивалося.
Тоді Псьол за бандитське кладовище правив…
Приймав, топив і плив собі далі…
Скільки їх у Пслі?!
Він не знає… Йому не цікаво… Він не рахував їх… Він тече собі далі й усміхається, бо радий, що не ляскають на його берегах куцаки, не рвуться бомби, не чигає ні на кого за верболозом страшна смерть…
Пливе Псьол…
І однаковий він скрізь… І дивишся на нього: мов і глибоко, мов і не глибоко…
От тут не глибоко, а крок далі — дна нема… А зверху однаково…
І з того, хто його не знає, поглузувати може…
— Дівчата, тут перебрести можна? Тут, кажуть, брід!
— Брід! Можна! Тільки які ми вам дівчата?
— Ну молодиці! Не все одно?!
— Все, та не все!
— Можна брести?
— Можна. Тільки глибоченько. По плечі. Треба сорочку скидать…
— То й скину…
Скидає дядько все, що є, загортає в вузлик, вузлика того на голову і бреде…
— Так глибоко, кажете?
— Та не мілко.
Бреде дядько, руки на голову задрав, а молодиці аж падають на тім березі…
— Та де ж глибоко, коли тут по кісточки?
— Далі буде глибше.
Бреде дядько, а молодиці лягають з реготу. Піддурили дядька, бо глибше, як по кісточки, нема в тім місці.
— Чого ви регочетесь, на кутні б ви реготалися?
— А може б, ви, дядьку, ще й картуза скинули? Хахаха!
І Псьол усміхається, бо разом із жінками дядька піддурив…
Він не соромиться, що там тільки по кісточки… Він знає, що трохи далі,— там уже безодня.
Там — яма… Глибокаглибока яма… А в ямі тій “сом живе”…
— Там такий сом живе, ну не менший, як оцей мій човен… Я його вловив був раз. На гак зачепився. Так він мене як ухорив, так пер з човном аж отуди на Панькову… Як пароплаві Злякався я і одрубав мотузка… Думав, що пропаду. їйбогу, не брешу.
Тече Псьол…
Тече, на сонці вилискує, землю поїть, ліси годує і око радує… Хай тече…
“РИБКА ПЛАВАЄ ПО ДНУ”
Риба — в Пслі…
Отак течетече спокійно Псьол, і раптом серед його тільки:
— Ллясь!
Так крулсала по воді й побігли… То риба “балонулась”…
Риба в Пслі любить “балуватись”… Там її до гибелі.
— Ох і риби ж у нас у Пслі! Як хмари!
Ну, а вже ж і любить люд православний рибку впіймати! І ловлять…
— Ну як, Іване Семеновичу? Клює?
— Та щось не чуть. Скоро клюватиме… Така, оце бачу, прикмета, що об’язатілно заклює!..
— І таки й ловите іноді?
— Та ловили… Колись так ловили, що насилу було додому дотириш… Лящ — по пуду! Коропи — по пуду! Марена — по пуду! Головні — по пуду! Підусти — по пуду! Щуки — по пуду! Одного разу як завудив, так повірите — у воду втягло! Упав у воду, дивлюсь — короп. Я вудки не пускаю… Він тягне, а я пливу… Вш тягне, а я пливу… Та все його до берега, до берега справляю. Дивлюсь — заморився вже… Я тоді як підскочу до його та за зябри, а сам верхи… Та як ударю його п’ятами по ребрах, так він на берег, як жеребець… А я на йому… Та ще й берегом мене віз, так, як одвіціля та до тієї осики. Два пуди тридцять один фунт короп… Шкура на йому вже отака, як оце в мене свитка, а луска як срібний карбованець… Ловили. Скільки я її, тієї риби, попотягав, так хай господь милує і криє. Та воно, положим, і вударя такого, як я, ви тут і не знайдете. Я та ще Петро… Петро, положим, не такий вудар, як я, а ловить непогано… А то, що ото сидять, — то так: тільки воду каламутять та рибу полохають… Хіба воно розуміє, як її ловити?
Сидять вударі, у воду дивляться… І кожний із них:
— Ловили… От як завудив. Я сюди, а вона туди. Я сюди, а вона туди. Так повірите… Три пуди. Та воно, положим, і вударя такого, як я, ви тут не знайдете… Я та ще… А то хіба вударі? То так…
Ловлять рибку…
Я довго придивлявся, як тую рибу у Пслі ловити… Штука, сказати вам, дуже інтересна… Різними способами можна рибу ловити. Ловлять, приміром, “хваткою”…
“Хватка” — це така довгадовга палка, а на палиці на тій обруч великий, а на тому обручі сітка, на манір великого лантуха, начеплена…
“Хватку” ту заводять потихеньку в річку й цуплять до берега… Витягають лепеху, латаття, глей, каміння й корчі…
“Хваткою” вона зветься через те, що доки ви її з річки витягнете, вас починає хватати за черево, за поперека, за “отут”, і ви тяжко дихаєте…
Коли оддихаєтесь, кажете:
— А щось велике вдарилось! Мабуть, щука!
Ловлять сіткою… Напинається через річку сітка, а рибалки заїздять човнами з “хрокалами” в руках, “хрокають” — наганяють рибу… “Хрокало” — це дерев’яна така штука, всередині видовбана ну як ото глечик, чи що, і надіта на довгу палицю. Як шугнеш тим “хрокалом” у воду — так згук такий получається:
— Хрро!
Риба того згуку страшно боїться і мчить прямо на сітку. Потім тую сітку витягають на берег… Тягнуть її потихеньку, тягнуть, тягнуть…
— Ііі! Бодай твоя і путь погибла! Знову зачепилась! Я ж і знав, що тут “чепа” є! Ііі! Одчіпляй! Поринай! Тягни! Не смикай! Тягни! Та не смикай! Уже!
Витяглил.
— Я так і знав, що порвемо. Згортай сітху, неси додому та сідай латай… Учора зачепилися і позавчора зачепилися. І торік зачепилися. І позаторік зачепилися…
— Ну, а як? Ловите сіткою?
— От ловили. Було як затягнемо — пудів двадцять. Та все отака.
…Ловили…
Найцікавіше ловити рибу вудкою… Це дуже інтересний, захватний, прекрасний спорт… Тільки й вудка — на що, здається, проста штука, а вимагає вона великого і вміння, і знання справи… Не знаючи, рибки не впіймаєш…
Тут (с. Мануйлівка) з берега не ловлять… Тут будують гатки у воді і вудять із тих гаток.
Гатка — це такий поміст на палях, де сидить бородата людина і дивиться на вудки, що лежать у воду закинуті…
— Заклює. Таку вже прикмету бачу!..
Але до того, поки ту вудку закинеш, треба чимало дечого знати й зробити… Насамперед — принада.
— Принадити рибу треба. Хіба путній вудар без принади вудить?!
Для принади найкраще варена пшениця…
— Коли звариш пшениці, та ще якби з сиром, — от тоді кишить у тім місці риба!
Пшениці на сезон треба пудів із п’ятнадцять… Добре, як такий час, коли вона в копах на полі лежить, — можна свиснути, вимолотити, зварити й засипати…
А як нема?
Тоді:
— Доки ти, скажи ти мені, пшеницю з комори Для тієї риби тягатимеш? Видохла б вона тобі! їйбогу, вудки на твоїй голові поб’ю…
— А де ти стоянки поставила?
— Навіщо тобі?
— Сиру хочеться!
От коли ви вже ту принаду засипали, тоді можна й вудки закидати…
Ловлять рибку на черв’яка, на коника, на макуху (конопляну), на хліб.
Найбільше тут ловлять на макуху…
Шматочок макухи на гачок чіпляється і у воду закидається.
Сидить людина й давиться на вудку. — Заклює. Таку вже прикмету бачу. Через хвилин десять витягається вудка й чіпляється новий шматочок макухи, бо той уже вода змила… І так можна цілу ніч вудити… Дуже інтересний спорт… У Пслі є дуже велика риба…
Приміром: короп, лящ, марена, головень, окунь, сом, щука і т. д.
Короп — не ловиться на черв’яка, на коника, на хліб і на макуху…
Лящ, марена й головень — не ловляться ні на макуху, ні на черв’яка…
Найкраще ловити на “живця”.
“Живець” — це маленька жиза рибка, що чіпляється на гачок. На живця дуже добре ловиться хижа риба: щука, окунь.
Єдина хиба ловлі риби на живця — це та, що живці не ловляться…
Ловить рибу дуже багато народу. Сила гаток на Пслі набудовано… А ше є такі, що й не ловлять…
— Чому ви рибку не ловите? — запитуєте ви їх.
— Рибка плаває по дну! — вони кажуть. Що вони хотять цим сказати — хто їх знає?!
“ГІПНОБАБА”
Гіпноз.
Річ, як знаємо, дуже таємнича й дуже ще не досліджена…
Чудеса професорів-невропатологів не один раз примушували волосся дратися догори й очі широко розплющуватися…
Все це таке незрозуміле, таке “потойбічне”, таке дивовижне…
І хто міг подумати, що десь у невеличкому селі за п’ятнадцять верстов од залізничної станції живе людина, що нагонить страху і чоловікам, і жінкам, і малим дітям своєю таємничою, ніким і нічим не з’ясованою силою, своїм отим страшним “зглазом”… “Чудернацькі діла твої, господи!”
От іде вона, тая людина страшна, йде вулицею, ногами плутаючи, на ціпок спираючись, іде і кляне свою невістку, що витолочила в неї траву, що ніяк од неї вона не відбере півклуні, що їй присудила районна земельна комісія.
Проста собі баба — подумаєте ви…
Ог сидить перед вами людина, полу, очевидно, жіночого, у свитці, в полотняній спідниці, боса, з закутаною у велику сіру латану-перелатану хустку головою, і дивиться на вас вицеілим одним оком і розповідає, причитаючи, про життя своє безрадісне…
Проста собі баба — подумаєте ви… Ні, граждане, то не проста собі баба, а то страшна баба, то “бабакоровниця”, що вже сімдесят із гаком літ полохає сільське населення…
То така баба, що зустрінете її — значить, обов’язково з вами лихо якесь трапиться…
То така баба, що, як перейде вам дорогу, — краще вертайтесь, бо все одно нещастя буде…
Отака баба…
Прізвисько “коровниця” нічого спільного з її таємничою силою не має: то її чоловік колись барині корови пас… Таємнича баба…
Йде “бабакоровниця” через майдан… І от ви бачите, як пастухи галопом летять, аж вітер шумить.
— Куди ви, хлопці?
— Оббігаємо, щоб “бабакоровниця” дороги не перейшла, бо телята молоко повисисають.
— Обов’язково повисисають?
— Об’язательно!
І то вже так і знайте: повисисають.
— Чого це, Йване Дем’ямовичу, додому їдете? Вчора ж казали, що в ліс по дрова поїдете на цілий день.
— Та оце ж і їхав, так “бабакоровниця” дорогу перейшла… Вернувся додому, бо все одно або гілляка приб’є, або перекинусь дорогою, або коні поносять…
— Обов’язково?
— Об’язательно! От ви смієтесь, а я на собі перевірив… По снопи поїхав… Перейшла вона мені дорогу… А, думаю, лиха тебе година бери: поїду… Поїхав… І що ж би ви гадали: перекинувся… Перекинувся і війя поламав… Отака вона…
І хоч кого ви тут розпитаєте про бабину силу, всі в один голос: “Таємнича баба! Чи око в неї таке, чи в іншому якомусь місці в неї та сила сидить, а що сидить, то сидить…”
І не говоріть…
І пішла демонстрація бабиної сили: і осі ламалися, і шворні лопалися, і обіддя розпадалися, і війя перебивалися, і коні носили, і воли дрочилися, і телята висисали, і… і… і…
Безліч прикладів…
Сили в тої баби невичерпані родовища.
