…Простіть!..
ГІНЕКОЛОГІЯ
Медичного персоналу на селі небагато… От і тут… Село величеньке, хуторами з усіх боків оточене, а лікарня за вісім верстов.
Проте, дякувати милосердному, санітарна неписьменність серед населення потроху ліквідується…
Чимало маємо тут “фахівців” од всіляких хвороб, починаючи від “зглазу” й кінчаючи “сказом”, але в жодній галузі так не усвідомився люд православний, як в галузі гінекології, науці дуже делікатній і дуже на селі потрібній…
Не помилимося, коли скажемо, що, мабуть, чи не кожна особа жіночого роду, хоч трішки, а таки знає, що робить, коли лелека кружляє над хатою, щоб принести щасливому хлопчика чи дівчинку…
А є чимало таки й добрих спеціалістів-гінекологів, що мають велику практику, заробляють яйця копами, а полотно сувоями й вирішують гінекологічні справи значно швидше й рішучіше, як харківський професор Хажинський…
Ррраз — і є!
Клінік, операційних кімнат ще нема — операції робляться в хаті або в коморі, або в клуні. Професорують здебільша жінки, але є гінекологи й чоловіки…
Є навіть, як мені розказували, просто собі дяк, що може вам зробить операцію, як оріх розкусити.
* * *
Мені хочеться зазнайомити міщан з сільським досвідом у цій справі… Частобо доводиться бачити, як яка-небудь прекрасна жінка, сидячи за конторським столом, чи за “Ундервудом”, чи просто собі йдучи вулицею, замислюється, очі в неї затуманюються й на її чудовім лиці лягають тіні…
Що й казати, може, то й просто їй заміж хочеться, а часто-густо настрій той од того, що й ви знаєте…
* * *
От що роблять в таких випадках досвідчені доньки села нашого…
Коли, вставши ранком, відчує Євин нащадок, що осюди в неї підкочується й сильно її на солоний огірок тягне, починає вона стрибки з місця… Стоїть, стоїть, а потім зібгається й раптом шалено стрибає.
Гуп! Гуп!..
І прислухається…
Не чуть нічого…
Покиває головою і йде полоти картоплю. На другий день, коли потяг до солоного огірка ще більший, ще настирливіший, вона починає підіймати скриню. Підлазить під неї, обіймає обома руками й гирить угору…:— Що то ти, Меласю, робиш? — мати питає.
— Та щось наша скриня ніби боком стоїть… Так оце я її прямо поставити хочу…
— Так давай удвох.
— Ні, я сама… Вона не дуже важка… Ось дивіться… Ги… Ги…
— Підірвешся, божевільна!..
— Таке…
Попотягавши скриню, жінка чи дівка стоїть і прислухається.
Не чуть нічого…
Тоді йде під повітку й довго там чогось вовтузиться… Приходить батько й каже:
— Ка там лиха година мені віялку перекинула?.. …Не бере й віялка…
Багато різних способів отаких, “управ з тягарем”, буває… Часто бачите, як молода дівчина через рови до річки з жлутком, повнісіньким мокрої білизни, на рисях мчить… Або живу корову в хліві з місця на місце переставляє… Та всього не перерахуєш…
І після кожного разу стоїть сумна і прислухається… Не чуть нічого…
Після цього обличчя в неї ще сумнішає й очі гостро бігають по хаті…
Далі вже йде “хінізація”…
Хінізація, аж доки в голові так, як на Великдень в усі дзвони дзвонять. Не бере…
Тоді вживають так званого артилерійського способу… Набивають себе порохом. Не стріляє…
Тоді в жито за “ріжками”. “Ріжки” ті ложками їдять… Не сурмить…
Тоді крадеться в коморі десяток крашанок і до “фахівця”.
— Голубочко.
Самодіяльність в галузі гінекології закінчується… Далі вже робота перекладається на спеціаліста.
* * *
Фахівці…
Ну, тут уже, певна річ, деталей дати не можна: у кожного свої способи…
Здебільша, як гінекологічного інструмента, вживають головної шпильки, на кінці гачком загнутої… Операція ця зветься:
— Видряпувати…
Дуже часто рятує й гостре веретено… Це зветься:
— Проколювати…
Кров після операції дзюрчить вісім верстов — до найближчої лікарні. І все.
Потім місяців із шість жінка ходить скорчившись у чотири погибелі…
— Щось у мене всередині… Одні кажуть “гризь”, а другі — “сояшниця”…
Курс лікування закінчено…
* * *
Способи ці можна легко примінити і в місті, з невеличкими, розуміється, варіаціями…
Замість жлукта, можна бігати по сходах із “Ундервудом”, замість скрині, можна підлізти під письменний стіл або намагатися пересунути залізну касу, коли це в бухгалтерії, або просто шафу з “ділами”…
Ну, а про міських “фахівців” не писатиму: там їх хопить.
“СІЛЬСЬКА ЮСТИЦІЯ”
Авторитет народного суду на селі величезний… Звертаються до нього і старі, й молоді, й середні… І звертаються так, що оті дві людини, що завжди в камері сидять, суддя і секретар, плавають у “скаргах”, у “жалобах”, у “заявах”, у “заявленіях”, у “проханнях” й у “прошеніях”…
Бігають їхні очі, може, тільки трохи не по всіх статтях і карного, і сімейного, і процесуального кодексів, і судять вони щодня, з ранку й до вечора, і під час перерви кажуть:
— Хоч би перекусити чого, чи що? Пообідаємо, мабуть, уже ввечері!..
Це — радянський суд… Заведений, усталений, законний і дійовий на підставі революційних кодексів…
Але є ще на селі “кодекси”, що й досі існують, що початок свій вони беруть ще відтоді, коли розідрано було від матні й до горла святого благовірного й великого князя Ігоря.
Одне слово, “кодекси” ті дуже давні, але їх іще по селах додержуються, й хоч і не велику, а відіграють-таки роль ті “кодекси” в сільській юстиції…
“СІМЕЙНЕ ПРАВО”
Найголовніший артикул у “сімейному праві” — це справи “гречані”… Справи про те, що зветься “стрибати в гречку”. Літерально цього розуміти не слід… Це зовсім не значить, що йде-йде людина, побачить гречку, розженеться — й стркб!
Це зовсім не те…
“Гречка” тут — “символ”…
От, приміром, що значить гречка:
— Поведу оце хоня на ніч!..
— А може б, ти дома зостався?..
— Ні, поведу — напасти треба!..
— Ой, Іване!.. Годі вже тобі того коня водити! “Кобилу” пасеш, трясця й тобі, й твоїй “кобилі”!..
— Та… говорила-балакала!..
Отут уже пахне “гречкою”… Тут уже зацікавлена половина тінню за Йваном викрадається, бо вже прочула, що кінь пасеться в лісі, а Йван — у “гречці”…
Зловити, звичайно, не тяжко…
“Гречка” з чоловічого боку карається: Іванові трясця в усі його органи й різні слова специфічного призначення… “Гречці” — дьоготь на ворота й вікна на дріб’язок… Коли це не допомагає — тоді “волосний суд”… Розплутується з “гречки” волосся, вплутується права в те волосся рука й робиться вихор з криком:
— АаааН!
“Гречка” з боку жіночого карається смертельним боєм. Останніми часами бій цей утиха, бо:
— До жінвідділу піду, харцизяко ти нерукотворенний!..
КАРНИЙ КОДЕКС
Найголовніші статті кодексу карного суть: конокрадство, копокрадство, рибокрадство, вівцекрадство, курокрадство, бакалієкрадство, бакшокрадство, садкокрадство і взагалі крадство…
Конокрадство карається смертельним боєм… Характерна особливість цієї кари та, що вона накладається колективом, гуртом, скопом.
— Бий і ти!
— Не хочу!
— Бий, бо й тобі те, що тому злодію, буде… Відповідатимемо — так усі!..
І бий, значить…
Кінчається кара здебільшого “вищою мірою соціального захисту”:
— На січеники!
На перешкоді цьому артикулові стоїть міліція: не дає бить…
Копокрадство (красти копи)… Обвинувачений стоїть:
— Та я!.. Та я!..
— Клади, іроде!..
— Та я… та я…
— Клади, кажу, копи на воза. Обвинувачений кладе на воза копи.
— Наклав?.. Давай рубель!.. Лягай на воза зверху!..
І цупко притягається обвинувачений рублем… Аж кісточки пищать…
— Гей!.. їдь, ідоле!
Рибокрадство (трусити ятери)… Обвинувачений стоїть.
— Роздягайсь!
— Та я…
— Роздягайсь! Поринай десяток раз підряді Поринає…
— Одягайсь! Додомуі
Цієї кари вживають ранньою весною, коли тільки крига рушила…
Теплої години — другий спосіб: кара веслами або ятерами.
Вівцекрадство. Обвинувачений одягається у нечинені овечі шкури й з оркестром цеберок, чавунів і інших “духових струментів” на рисях проводиться селом.
Бакалієкрадство. Кара, як і попередньому, але замість овечих шкір, обвішується його торбинками, лантухами, пакетами, обмазується дьогтем, обсипається цукром, сіллю, крейдою…
І по селу.
А в цеберки та в чавуни тільки:
— Трам! Трам! Трам!
Курокрадств о… Гине не обвинувачений, а курка, розбита дощенту на голові в обвинуваченого.
Бакшокрадств о… Кавуни, дині. Кара кийком. Іноді вила… Старий спосіб, про який ще циган розповідав.
— Що то, — каже, — сила божа: раз блиснула, а на спині три смуги…
“Блиснув” його дядько виламитрійчатками якраз під час блискавки.
Садкокрадств о… “Солона” кара… Рушниця набивається сіллю й “пужається”… Щемить дуже довго й дуже-таки щемить. Після цього і груші, і яблука дуже солоні…
А взагалі крадство карається здебільшого способами фізичного “впливу”.
“ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС”
Об’єкт до суперечок цивільних здебільша ниви й межі… Присуд пишеться найчастіше навильником або лушнею по ребрах у обвинуваченого…
* * *
Забуваються ці “кодекси”, вже із моди виходять… Не так часто вже їх ви надибаєте… Проте вони ще й досі є…
І дуже часто вони переплутуються із справжніми судовими радянськими кодексами… Тільки тоді вже “обвинувачений” виступає як позовних, а бувший “суддя”, як обвинувачений…
Сидить здебільша бувший “суддя”.
ПОШТИ ЩО Й ЗДРЯ…
— Та воно б оце й нічого, та дуже ж таки кепсько, бо земля пошматована…
— А скільки ж у вас землі?
— Та десятин із вісім…
— А як же вона у вас пошматована?
— Та, мабуть, шматків на п’ятнадцять, коли не більше.
— Та невже?
— Та ось навмисне давайте порахую: на плавнях — півдесятини; на пісках біля Псла — четверть; на хуторах — півтори десятини; на материзні — десятина; під горою… за горою… біля дороги… за дорогою… під лісом… за лісом.
Біля… за… під… на… Біля… за… під… на…
— Ну та й що?
— Ну та й те… На осьмину за большак поїдеш — день. Поки сюди та поки туди… А воно верстов вісім… А воно волами… Поки туди — півдня; поки звідти — день… Волочити — день… Косити — день… Возити — день… А воно тільки ж осьмина… Та в другім місці… Та в третім місці. А воно їх у мене п’ятнадцятеро тих місць.
— Так чого ж ви землеустрою не проводите?
— Думали!
— Ну?
— Записалося чоловіка з двісті п’ятдесят!
— Ну?
— А ті не хотять…
— А чого не хотять?
— Та земля не однакова… Там чорноземля, там супісок, там солонці, там суглинок.
— Так що?
— Так якби ж земля вкупі…
— Землеустрій…
— Так земля не однакова…
— А ви знаєте, що нема землі скверної, а є хазяїн скверний?
— Та як же так?
— А так… Правильна сівозміна… Угноєння… Просапні… Пари…
— Так якби ж земля однакова…
— Культурне господарювання…
— Так земля Не вкупі…
— Землеустрій…
— Так земля не однакова…
— Культурне господарювання…
— Так якби земля вкупі…
— Землеустрій…
— Так…
А Дем’ян Федорович сидить, цигарку крутить: — А помоєму, так пошти що й здря ото воно розпатякує.
Робили б, та й усе! А то не розуміє, що йому краще, а що йому гірше — й балакає… І сплюнув…
“ТЕМНА НІЧКА-ПЕТРІВОЧКА”
Ех же ж і тюкають темної нічки та й петрівочки. Отак:
— Тюууу.
Так те “тюуу” рве, як пострілом, чорну запаску ночі полтавської, стрічкою мчить поміж кущами, помЬк деревами гаю кучерявого, гонить луками, через Псьол перестрибує, б’є об кручу і, знесилено об кручу вдарившись, знов до гаю повертається і лягає в спориші таким кволим, таким стомленим:
— Тюуууу…
То так темної нічки-петрівочки.
То тоді, коли хата-читальня ставнями зачинена, коли в хаті-читальні миші книжки “читають”, а на лаві за столом сидить домовик і політосвітню справу провадить…
Тоді страшно в хаті-читальні…
Тоді, боже борони, навернутися до неї, бо там сидить “сікалялявовахо” — таке страшне, таке волохате, таке чорне, таке таємниче, що “гонить і хлопців, і дівчат от хати-читальні, вигонить їх і з хат, і з комор на колодки, що за церквою”…
А там, на колодках, гармонія грає, там беруться за руки і товчуть спориш молодими ногами, бо не можна не товкти, бо не можна встояти, коли з дворядної летить таке зазнобисте:
Полькипольки Та й кадрелі…
Тоді в хатічитальні й у сельбуді домовик повний хазяїн. Він сидить, розвалившись, на лаві, єхидно хихикає й благословляє темну нічку ще й петрівочку за те, що вона зробила його володарем цієї політосвітньої установи.
Він, домовик, нікого тоді не боїться, ні до чого не прислухається, бо він знає, що ніхто ні в хатучитальню, ні в сельбуд не зазирне ні вдень, ні вночі, бо й удень, і ніччю — щільно ставні там позачиняні…
А темна нічка та й петрівочка цупко село обіймає, до гармонії прислухається, зорями підморгує і реєструє по народних судах “справи про аліменти”…
І коли ляжеш ночі такої на вогку траву під кущем волохатим і вслухаєшся, то чується тобі регіт щасливий, і гармонія чується, і “тюууу”, і пісня, і зітхання, і обіцяння, і заприсягання…
— А далі що? — у нічки питаєшся.
— А далі комора, — нічка говорить.
— А далі що?
— А далі дитина…
— А далі що?
— А далі суд…
— А далі що?
— А далі піди й послухай…
— Ну, й піду. Ну й послухаю.
* * *
Коли темна нічка ще й петрівочка за Пслом уже, за кручами, коли вона втекла за моря, за ліси, за гори, за доли, сонцем підцьвохувана, тоді біжить селом народний суддя 10го поділу Кременчуцької округи… Він такий маленький, низенький, чорненький, лагідний і всміхається.
А за ним з отакенною папкою біжить секретар народного суду 10го поділу Кременчуцької округи…
Тоді біля будинку, де суд одбувається, підводи стоять, і люди сидять, і діти кричать…
Отак кричать:
— Уауауауауа.
Тоді молоді матері гойдають діти малі й приспівують. Приспівують не отакої:
Летів жук
Через Маринину хату. Пууук.
А в Марини живіт
Пууух.
Тюууу.
Такої на колодках майбутні матері виспівують. А біля суду, на ґанку, вони отакої приспівують:
Ой ну, котку, котку, Не лізь на колодку. Розіб’єш головку, Головка буде боліть, Нічим буде загоїть. Аааа. Ааааа.
* * *
І виходить суддя й народні засідателі й сідають за червоний стіл…
Тоді вітер слухає оповідання й батькове, й материне й вискакує у вікно, летить за ліси, за гори, за моря, за доли й розказує темній нічці ще й петрівочці, а вона регочеться, і витанцьовують на Чумацькій Дорозі зорі й, витанцьовуючи, приказують:
— А не зачиняйте ставень у хаті-читальні. Не зачиняйте. Не зачиняйте.
А вітер темній нічці ще й петрівочці переказує: “І сказав суддя:
— Марино Половенкова й Грицько Гніденко, ідіть сюди до столу… Ідіть і свідки… Розкажіть, Марино, як діло було…
Коли спізналися, як, що й до чого. Судові говорити треба тільки правду. За брехню відповідатимете по закону. Так і всі знайте — і свідки, й позовники. Говорити треба тільки правду… На це у вас і розписку одбирається… Ну, Марино, розказуйте…
А Марина хусточку аж на очі, у руках фартуха мне…
— Що ж розказувати? Гуляли. На колодках, на вулиці гуляли… Він залицявся… Ходив у комору спати… Спали спочатку “похорошому”… А потім почав умовляти. Казав: “Братиму…” А як “зайшла в положеніє”, кинув ходити… Не дивиться… А потім дитина народилася… Батько й мати з дому гонять… Робити з дитиною нема як… Прошу присудити з його на дитину…
— Правду кажете?
— Правду…
— А тепер ви, Грицьку, розкажіть.
— Брехня все. Ходить ходив — це правда. А щоб щось таке було — так ні… То вона на мене наговорює. До неї багацько хлопців ходило… Вона з багатьма спала, а потім усе на мене звернула… Не винуватий я… Гуляв, як узагалі всі хлопці гуляють з дівчатами… Вона десь набігала1, а тепер мене по судах тягає…”
Вітер темній нічці ще й петрівочці розказує, а нічка регочеться, а зорі стрибають:
— Не зачиняйте на глухі ставні хатичитальні. Не зачиняйте.
А вітер розказує:
“Потім свідки свідчать… І одні ллють помиї на Маринину голову, а другі на Грицькову голову… Одні надриваються, що Марина “цяця”, а Грицько “кака”, а другі, що Грицько “ангел”, а Марина “диявол”… І дивиться Марина в землю* віями моргаючи, і дивиться Грицько вбік, носом підсьорбуючи. Марині — вісімнадцять, Грицькові — двадцять… А батьки на лавах сидять, прислухаються…
І дивиться пильно на всіх суддя, і вдивляються народні засідателі:
— Хто із вас бреше, а хто правду каже?..
— Ходив?.
— Ходив.
— Спав у коморі?
— Спав. Тільки ж нічого не було. Та хіба тільки я ходив? Багацько ходили.
— Хто ходив?
— Хіба я пам’ятаю, хто ходив? Багацько…
— Коли дитина народилася?..
— Перед Великоднем.
— Коли ти ходив?
— Ну, літом ходив…
— Доки він до тебе ходив?..
— Та ще й після Покрови ходив… А потім, як дізнався, так і кинув…
“…Сім карбованців на місяць до вісімнадцяти літ.
— Ви вільні”.
І сміється темна нічка ще й петрівочка… І підстрибують золоті зорі…
А в хатічитальні миші книжки читають і домовик сам лекцію гонить на тему:
“ПОЛОВЕ життя”… “Полове” не на масть, а по суті.
“ШЛЯХ ДО СОЦІАЛІЗМУ”
Можете собі сміятись, скільки вашій душеньці завгодно, то нічого, а воно таки шлях… І таки до соціалізму… І таки ми, мануйлівці, ним ідемо…
Потихеньку, може, йдемо, поволеньки, спотикаємося іноді, а таки йдемо… І дійдемо…
На “шляху” на тім, на “соціалістичнім”, будинок, соломою вшитий, стоїть. Старенький уже будинок… А на будинку на тім літерами червоними написано:
ЧЕРЕЗ КООПЕРАЦІЮ І ОСВІТУ ДО СОЦІАЛІЗМУ
Крамниця Мського споживчого тва Кременчуцької райспілки
От у тім будинку, де за стойкою Марина стоїть, де на полицях лежать ґудзики, шкіра, переди, коси, горшки, ситець, цукерки, крашанки, цеберки, голки, гвіздки, крем “Македон”, пряники, пшоно, крупа, а під полицями — оселедці, дьоготь, гас, ухналі, а на стінах — черезсідельники, наритники, ушивальники, супоні,— у тім, кажу, ми будинку соціалізм будуємо…
Кооперуємося ми там.
На тім “шляху” ми збираємося, закурюємо, говоримо, обговорюємо:
— Чого воно дорогувато?
— А якби отак зробити, чи не краще б воно було? А іноді так і жартуємо…
— Ось я покладу оцей бублик на підлогу, а ти його з’їж так, щоб руками до його не торкатись. Із’їси?
— З’їм!
— Ану! Твій бублик буде! А не з’їси — мені бублика купиш…
— Давай!
І кладеться на долівку бублик, і простягається над ним людина, і хапає того бублика губами, і намагається з’їсти, щоб руками не доторкнутися…
З’їсть — його бублик!
Не з’їсть — купуй бублика!
А кругом ми стоїмо й дивимося — розважаємося… А то так іще цукерки збиваємо…
Ось спробуйте: покладіть цукерок на лаву, а на його ще один цукерок і вдарте по першому так, щоб другий не впав — чвертку заробите…
А як не зробите цього — мені чвертку…
То так ми робимо, коли навесні обсіємося, а косити ще рано, або коли восени обмолотимося, і хоч день і короткий, а нудний…
Тоді ми на “шляху” розважаємося…
“Шлях” наш не легенький, не звикли ми ще до нього, тільки невеличка частина нас уже пересвідчилася, що без нього жити тяжко, що без нього злидні обсядуть — от і взялися… І йде, а за тою невеличкою частиною і всі підемо…
Почекайте ще трохи — підемо! Обов’язково підемо!
Та й тепер маємо вже чим похвастатися…
Приватного крамаря на селі не маємо й отакісінького, купуємо всі тільки на “шляху”… Та й самі до приватного ні до кого не звертаємося, а тільки до райспілки до своєї…
Бо ми знаємо: в єднанні — сила.
Із “шляху” не збочуємо і збочувати не думаємо…
Щоправда, автами не їздимо, кабінетів не маємо, заходять до нас усі, кому треба, “без докладу”, і ніяких “докладів” ми не приймаємо.
У нас просто:
— Ти там, Демиде, як посилатимеш до Кременчука, так щоб отулків не забув.
— Записано!
— Та й “кичку” хай подивляться, бо коли б моя не луснула?!
— І кичку запишемо!
Демид Михайлович — за голову правління. Не в кабінеті він сидить, а на лаву схилився і цигарку курить… І бриль на ньому ширококрисий, і білі штани, і босий він… Але то нічого:
— На дві з гаком тисячі цього місяця оборот у нас… Ростемо помаленьку!..
А Денис Антонович — за скарбника. У його в зубах люльказіньківка, а гроші в капшуці… Залізної скарбниці в його нема, та тільки гаманець у його такий, що ніякими свердлами гартованими його не просвердлиш… Міцно зав’язується…
— Ордер!
І тільки отой “ордер” капшука й може розв’язати. Інакше:
— Чортового батька!
Андрій Васильович — “зав. транспортовооперативним відділом”.
Він не на грузовиках, а на гнідому… І телефону біля його нема, і ніяких агентів, а сидить він біля ящика — крашанки вкладає.
— Завтра на город!
Оці і справляють нас на “шлях”. А Марина заохочує…
Вона за стойкою стоїть, низенька така, біленька і в хусточці.
— Ви б цього на спідницю набрали — дуже ж таки ловке! А що вже міцне!
— А почім?
— Сорок п’ять! Наберіть — не жалкуватимете!
Отакий у нас “шлях”… Кострубатий, кажете?
Нічого. Він тихий, плохенький!.. Він із вибоями, а іноді через густий ліс…
Але ми ним ідемо й ітимемо… Куди?
“Знаємо ми куди!”
“БОЖЕСЬКЕ”
“Божеське “на горі на крутій… Ближче до “всемогущого”…
Як їхати з Полтави до Кременчука, то ліворуч біля станції Козельщини високий бугор церквами й келіями захряс, і далекодалеко на всі чотири боки видно те місце “божественне” серед широких кременчуцьких степів…
То Козельщанський жіночий монастир указує православним, як доскочити царства небесного, “де по раю походжатимеш, ангельських пісень співатимеш, яблука райські ірватимеш і спокій душеньці своїй матимеш”…
То славнозвісний дуже монастир, найчудотворніший, може, на всю Полтавщину, бо там є Козельщанська божа матір, що зціляла, просвітляла, калік виправляла і т.
д., і т. ін.
Дуже та ікона добре чудотворила, бо начудотворила була великі будинки, млини, олійниці, садки, корови, коні, птиці всілякої і десятин, десятин, десятин…
Обгорнули ті десятини степом степучим маненьку, стареньку, чорненьку іконку, діамантами та самоцвітами оздоблену, а вона серед тих степів ладаном пахла, восковим світлом сяяла, пригинала православних на коліна натруджені…
Ставали православні навколішки, чолом зморщеним об землю билися, а потім мозолястими руками розгортали хусточку чи розв’язували пазуху, витягали семигривеника чи копишника й кидали чудотворній:
— На чудо!
— За чудо!
— За живих!
— За мертвих!
А чудотворна копишники збирала, “чуда” творила й щороку сяяла або новим діамантом, або новими десятинами… Така маленька, чорненька, старенька…
* * *
— Аз того, мій голубе, пішло. Граф Капніст тут жив колись, іще слободи не було. А в графа Капніста донька була. Крааасива, мій голубе, донька була та гожа… І заболіла молода графиня на хворобу тяжкую… Не ходила вона, сердешна, — ноги в неї одібрано було… Возили ж її по дохтурах! Куди тільки її не возили. І за границю, і в Петербург, і в Полтаву… Не зціляється графиня… І вже їй було худо іздєлалося… Помирає графиня… Тоді говорить вона близьким своїм:
— Дайте мені ікону оту, приложуся я і помру!
Дали їй ікону, що в графів удома там висіла, вона перехрестилася і приложилася… І зцілилася… Зразу ноги заработали, й руки зразу заработали…
— Зразу, бабусю, і заработали?
— Зразу, мій голубе, і заработали… І з того часу чудеса пішли. І видимі й невидимі. Усякі чудеса пішли… Монастир построїли… Народу, народу щороку… А вона, милостивая, висить та чудеса творить…
— І досі творить?
— Ні, тепер урем’я ж яке?! Одібрали землю, гостиниці забрали!
— Розгнівалась, чи що?
— Розгнівалась, мабуть. Спаси нас, цариця небесная, заступниця наша милосердная!..
— Ну, моліться, бабусю, моліться…
* * *
— Возив я колись дрова до цього монастиря… Ще за старого режиму… Тепер вони не такі… А тоді було як вийде, там на ній ота штука, що ото на голові, та аж до поперека… Як вона?.. Манія, чи що? Та чорна, та блищить, шовкова… А пика, аж налита… А в кряжі отака… Складаємо ото ми дрова, а вона стоїть над душею, додивляється, щоб щільно складали… Тут хочеться, щоб більш сажнів вийшло, ріденько скласти хочеться, а вона:
— Раб божий! Не так складаєте!.. Перекладіть!
Як же ж, думаю, гада звідси витурити… Кладемо, а вона над душею стоїть… Так я тоді до Йвана!
— Так чого ж ти, так-так-так, так ото кладеш! Клади, розтаку твою, щільніше! Бачиш, матушка, так перетак твою, недовольні!
— Раб божий, — вона до мене, — хіба ж можна таку хулу з вуст своїх зригати?! Гріх тяжкий!
— Та ну його, трах-трах-трах, з гріхом! Для святого монастиря робимо, а він, розтак-перетак, кладе, як не їв три дні!
Так вона за рясу та ходу. Більше й не приходила…
* * *
А чудо творила божа матір добре…
Для Радянської влади чудеса творила…
В кам’яницях, що церкву оточили, — райвиконком, нарсуд, сельбуд, семилітка спасаються…
Все до царства небесного ближче…
Та кам’яниці добрі — до другого пришествія якраз вистачить.
Дебелі “чудеса”…
* * *
Церква так саме дебела… З каменю… Стоять ще навколішки біля церкви “жінки розкріпачені” й садять поклони, аж чоло “сознательно” тріщить…
І хрестяться перед могилами, де ото:
Здесь почієт Ігуменія Агвія
А на кладовищі біля воріт могила під берестком першої протестантші проти “опію народного”. На хресті в неї написано:
Здесь почієт… Видя безнадежное виздоровленіє мирно почила о господе…
Повісилась послушниця…
Хотіла покинути монастир з протестом проти всіх чудес, що творилися в оному…
І покинула молодою світ цей, тугою петлею горло здавивши…
Бо заперла божа її матір за грати, оголосила божевільною і задавила…
Вона, милостивиця, і гніватися вміє… От і “почієт”…
* * *
Менше тепер чудес у Козельщанськім монастирі: землю одібрано, добра різні одібрано, а без землі та без грошей тяжко чудеса творити…
Проте ще сили “господньої” вистачає, щоб прогодувати триста чоловік Христових сестер, і прогодувати хоч і “скудно”, але так, щоб можна всетаки і хвалу Всевишньому сильним голосом поперти й вискочити за мур чи під мур монастирський пригорнутися, тремтячи, до молодого парубка…
Для цього ще сили чудесної є…
Для десятин, для діамантів уже, що й казати, не хапає…
Ладаном біля монастиря пахне… Як біля небіжчика… Шукаєш напису: “Здєсь монастир почієт”.
“ЛЕРИГІЯ”
Нічого, братця, не зробиш: бог є… Не знаю, як деінде, а в Мануйлівці бог є. Он і церква серед майдану, он у їй, у церкві тій, у дзвони хтось бемкає…
Для кого ж ото, ви думаєте, церква? Для бога.
До кого ото в усі дзвони людина репіжить? До бога.
Ви думаєте, хто ото через майдан у білому брилі, в білім піджаці і в чорних на випуск штанях іде? Ціпок у його в руці, і він так важно-важно виступає, що навіть вівці в купу збилися? Хто то такий, по-вашому?
То дяк.
У кого, ви думаєте, ото в кишені торбинка для паляниць та для крашанок одтопірчилась? У дяка…
А ото ззаду за дяком хто такий чимчикує? Спідниця вроді на йому і волосся довге та сиве. Хто то такий? То піп…
От вам і кажи, що бога немає. Є бог.
Кому ви думаєте, ото баби та діди йдуть молитися до церкви? — Богові…
А не було б бога — йшли б вони тоді до церкви? Ні.
— Воно, положим, мені не дуже й потрібне, так як ти без його обійдешся?
— Я, положим, забув уже, коли й у тій церкві був, а що ти зробиш? Хай стоїть, — хіба вона мені заважає?.. Воно мені без діла… То там баба, а я, — так воно мені все одно, чи є вона, чи нема її… Говіть, слова нєт, говію… Та воно, сказать, і попам же їсти треба… Хай їдять, черви б їх були поїли…
— Що вже не терплю їх, попів отих… Усе дай, і дай, і дай, і дай. Коли воно вже і припиниться… Та ненажерливі які, не надаси їм… Ти ж, Іване, з двору нікуди не ходи, а я тільки до церкви збігаю, лоба перехрещу, а то вже не знаю, коли я там і була…
* * *
Бог, як бачите, є, бо “воно мені без діла”, а “їсти ж і попам щось треба”.
Якби бога не було, що б тоді попи їли?..
Раз годує — значить, є.
І годує, хвала йому, не погано…
— Та тепер їм, положим, увірвалося… Приніс оце за два тижні дві паляниці та троє крашанок… І все… Так воно ж тепер не “сезонт”… Ні з молитвою тобі, ні з молебінем… Ото в піст та святками — тоді нічого: є що їсти… А тепер скрутнувато… Колись було! Ііі! Жили ж вони та в сметані купалися, а тепер не так, не той народ пішов…
— Та й тепер іще, положим, як на хутори поїде, то хуру везе.
— Та то так… Хутори — такі… Ті дають… А ми не дуже.
* * *
Бог є.
Раз хури є, значить, бог є…
А хури є, значить, жити можна.
А раз жити можна, значить, і бог є, бо хто життя на землі дає? Бог…
“Увірвалося”. То нічого, що трохи увірвалося…
Життя повне… Життя з отакими сценами на цвинтарі:
— А скажіть, гражданко, чи прелюбодєйствовали ви з отцьом Терепентієм? Чи правда тому, що ото на селі говорять, що вони, отець Терепентій, ребьйонка з вами прижили?
То церковний титар гражданку запитує при всій парахвії… А поруч титаря батюшка в ризах і з хрестом стоять…
— Та ні… Хіба я знаю?..
— В от видітє, братіє, що злі люди на нашого отця духовного клевещуть. Вот видітє, братіє, как вони, ізверги, віру христову підривають. Помолімося ще, братіє, щоб господь милосердний одвьол од нас гідру тую…
А “братіє” шепочуть одне одному:
— Я вчора сам бачив, як одтирили їй два мішки пшениці…
— А позавчора борошна мішок…
Або отакої:
— Ґвалт! Люди!
— Чого ти?
— Попа біля жінки згріб!
— Пусти, а то нікому буде вечерні правити.
* * *
А ви кажете:
— Бога нема. Є бог.
“БЛАЖЕН МУЖ, ІЖЕ НЕ ІДЕ НА СОВІТ НЕЧЕСТИВИХ”
Коли тихого-тихого вечора ви йдете понад сагою[2] не звертайте ви в глухий завулочок праворуч, звідки до вас пливе якийсь одноманітний спів…
Такий якийсь спів: і не сумний і не веселий… І не тихий і не голосний… Тягучий спів…
Не йдіть ви на той спів…
Не йдіть, бо як у завулочок глухий ви звернете, будинок із зачиненими ставнями побачите.
І як станете біля будинку, почуєте, що спів той тягучий із будинку того крізь зачинені ставні проривається, залазить вам у вуха і дратує ваші перетинки барабанні.
І коли всетаки цікавість примусить вас дізнатися, що то за спів такий, — не йдіть у ту хату…
Не йдіть, бо тоскно вам зробиться…
Так тоскно вам зробиться, аж сумно… І отут вам буде тяжко, і йтимете ви додому й думатимете: “Кому це здалося? Навіщо воно?”
Як зайдете в хату, побачите лави, як у сельбудинку, на лавах душ із п’ятнадцятеро люду… Чоловіків і жінок… Чоловіки сидять, як ви ввійдете, ліворуч од вас, а жінки праворуч… Чоловіків душ із шість, а може, із п’ять… Чоловіки сидять уроздріб — там один, там один… Жінки — купкою, одна до одної попритулялися…
Перед лавами “кафедра”… Шафочка, чи що, така, як ото налойчик у церкві, на помості, а помостик той з огородчиком навкруги… На налойчикові тому невеличка бляшана лампочка блимає, а на стінці над налойчиком наліплено:
єдин господь
ЄДИНА ДУША ЄДИНА ВЄРА ЄДИНЕ КРЕЩЕНІЄ…
Лампочка блимає, а люди тягнуть якоїсь тягучої пісні…
Жінки тягнуть тоненько й різко, чоловіки тягнуть товсто і глухо…
Потрапили ви на молитовне зібрання “штундів”…
В хаті присмерк, в повітрі тягучі звуки, а отут у вас нудно…
Кінчився спів…
Виходить на “кафедру” людина, років тій людині тридцять п’ять — сорок і говорить:
— А тепер вислухаймо, дорогіє браття й сестри, псалом Давидів… Перед тим, як вислухати, помолимось господеві милосердному, щоб він поміг нам зрозуміти цей псалом… Прошу преклонить коліна, а хто не може, просимо встати…
Молимося, значить, щоб бог поміг зрозуміти Давидів “псалом”…
Потім читається Давидову псальму про те, що, як його всі залишать, він звернеться до “господа бога мойого”, бо “господь його прибєжище й сила…”
Пояснюється псальма…
— Коли, мовляв, ти сам уже залишився, то духом не падай, бо є бог, і в такі хвилини ти згадай про нього… Він допоможе тобі, підтримає тебе і т, д., і т. ін.
Сидиш собі і думаєш:
“Молодець усетаки Давид… Коли в тебе все є, коли тебе оточують друзі, тоді на лиху годину тобі й бог іздався… А от як уже тебе прикрутило, прийшло тобі, як той казав, “узлом до того самого місця”, тоді — “господи, воззвах к тобі”.
Помоєму, це не потовариському. Раз уже з богом поприятельському, так не забувай же його, коли й у “двадцять одно” граєш…
Потім знову співали… Вірш написаний не верлібром[3], а тристопним ямбом, і говорилось у тім вірші про любов, про птиці, про небо голубе, про висоти, про душу…
Лірика, одне слово…
Співали довго, співали тягуче…
Потім знову:
— Вислухаймо псальм Давидову! Ось що пророк Давид говорить: “Блажен муж, іже не іде на совіт нечестивих і на путі грішних не ста…”
Помолімось, щоб ізрозуміти…
Пояснювала цю псальму молода, може, тридцятилітня людина.
Мова йшла про те, що тільки та людина щаслива, що не йде на “совіт нечестивих”, що залишає всі оті “мирські” діла й перебуває з господом…
— От тепер багато книжок пишуть, про все книжки пишуть, але то книжки не книжки, а так собі, ні до чого… От книжка: “Євангелія”… Вона, тільки вона одна і книжка… Говорять про техніку, говорять про науку, а не знають, що ні наука, ні техніка не можуть бути без “любві”… Яка може бути наука й техніка, коли люди забули про великий заповіт нашого святого вчителя, про любов… І коли ви, свою життьову путь проходячи, запитаєте себе, якою вам стежкою йти, — ви завжди згадайте великий заповіт про “любов” і не йдіть іншими шляхами, а тільки шляхом любові… Тільки в любові, тільки в перебуванні з господом ви знайдете велику собі нагороду на тім світі, де душа ваша перебуватиме в блаженстві…
Довго говорив, багато говорив, гаряче говорив проповідник…
А його слухали…
А потім іще співали…
Ішов я додому “путтю” через луки…
Таку путь я собі обрав…
Ішов і думав:
“Молода людина, не дурна, очевидно, людина, енергійна людина, і віддавати всю свою енергію на отакі казання…”
І думав я собі:
“Яку б він міг отим селянам хорошу лекцію про “Землеустрій” або про “Ранні пари” розказати…” А то про “любов”, щоб на тім світі раювати… А на цім світі?! Ні, думаю собі:
“Блажен муж іже не іде на совіт нечестивих…”
Нема рації міняти ні науки, ні техніки на співи райської птиці на тім світі…
Краще до “Аерохіму” записатися та хоч один раз тут на юнкерсі[4] політати, а на тім світі можна вже й підсмажуватись.
Прямий рощот: тут радість людської перемоги, а там все дно богові доведеться на електриці людей пекти… Смола вже буде не в моді…
І товариші ж усі в пеклі будуть — невже ніхто не догадається штепселя висмикнути…
ЯРМАРОК
І
Ще й сіріти надворі не починало, а під дверима мов з гучномовця:
— На ярмарок! Уставайте!
То Веремій Васильович парою своїх уже до школи під’їхав.
На ярмарок треба зарані вирушати, бо до нього 20 верстов, а приїхати туди треба так, щоб і місце вибрати, щоб і стати як слід і щоб не проґавити жодної з того ярмарку хвилини…
Дехто так іще звечора волами посунув, то отак, щоб по дорозі ще й попасти товаряку, — буде тоді вона на ярмарку, як налита, і коштуватиме тоді вона “цілий світ”.
— Нно, малі!
Малі біжать, хвостами крутять, “хід” торохтить, печінки, губи й зуби стрибають.
— Нно! А вона! А вонааа!
“А вона” біжить над нивою, а колоски по самій “храпі” дряпають, ну, “а вона” і смикає. …На ярмарок!
Благословилося на світ. Виткнуло заспаний писок сонце, стьобнуло промінням по луках, по степах, по садках, по левадах…
І видно: ажажаж ген до того ліска, куди око дістає, дорогою вози потяглися… І кіньми, і волами, і коровами… І гарби, і вози, і возенята… З кучами, з сіном, з соломою… А на возах і кури, і вівця скручена, і теля мекає, підвестись намагаючись… А за возами і стригунці, і бузівки, і корівки з прив’язаними до хвоста телятками.
— Гей! Цоб! Цабе! Нно! На ярмарок!
І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть…
І дорога вже не дорога, а строката величезна гадюка, жива й покручена, що за отой лісок, не поспішаючи, полізла…
І де її голова, і де її хвіст — невідомо, бо за лісок аж вона потяглася, а хвіст аж за отим бугром, десь там іззаду.
А наш віз вискакує з тої гадюки, лишаючи її то в праву руч, то в ліву руч, торохтить по грудках, шелестить травою…
— Здорові були, Петровичу! І ви на ярмарок?
— Атож! Здрастуйте!
— Галанську свою ведете?
— Атож!
— Заливає молоком?
— Заливає!
— Не продешевте ж!
— Та то вже як буде…
Верещить на возі порося, пришнуроване до драбини мотузкою… Сірпається, бідолашне, і не знає, що воно вже сьогодні не звичайне порося, а об’єкт домашнього бюджету…
— Іч! Барина повезли!
Барин у кучі… Кабанюка годований… Куча на гарбі, як. баня на церкві, а він, “барин”, розляглися й нервово хрюкають…
— Скільки за барина?
— В ярмарку спитаєш…
Пливе річка селянських возів… На ярмарок!., їдуть манивці, їдуть броварці, василівці, попівці, федорівці, хуторяни…
І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть…
І вся ця гадюка строката, ця стрічка барвиста, переїхавши через Псьол, розливається на майдані, перемішується з тими, що вже отаборились, і кричить і коням, і волам, і коровам:
— Тррр!
Приїхали…
Заливається майдан людськокоров’ячоволячокінськоовечою масою, та маса розпливається, розпливається, розпливається і докочується з одного боку до Псла, а з другого, третього, четвертого — аж туди, де жито, схилившись, коси чекає…
А шатра, а ятки вже там… Заздалегідь, ще вчора, їх понапинано, і вони, мов оті пухирі, випинаються серед ряборухливої юрби…
Захряс майдан…
Захряс гарбами, возами, бідами, кіньми, коровами, вівцями, волами, телятами, горшками, мисками, курми, вовною, лантухами, хмелем, смушками, матерією, чобітьми, цукерками, пряниками, квасом, пивом, руською гіркою, гребінками, косами, шкірами, ременем, чавунами, прядивом, хустками, полотном, дьогтем, гасом, дранками, сорочками, спідницями, килимами, щетиною, діжками, рогами, майками, воском, медом, мелясом, таранею, оселедцями, колесами, ходами, склом, яйцями, запасками, плахтами, пирогами, салом, м’ясом, ковбасою, смаженою рибою, ряднами, скринями, гвіздками, молотками, свиньми, крамарями, циганами, баришниками, людьми, дітьми і сліпцями…
…І все це ворушиться, дихає, курить, говорить, кричить, лається, мукає, мекає, ірже, ігігікає, ремиґає, позіхає, кувікає, хреститься, божиться, матюкається, заприсягається, пахне, кудкудахтає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонію, на скрипку, причитує, п’є квас, їсть тараню, “будькає”, лускає насіння і крутиться на каруселі…
А над усім над оцим голоблі, голоблі, голоблі…
То вози поздіймали голоблі догори й ревуть:
— Торрргуємо!
Он на голоблі свитка кричить:
— Ось де ми!
Он підситок закликає своїх до себе:
— Сюди йдіть!
Он колесо спицею за сторч поставлене дишло зачепилось:
— Ми тутечки!..
І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть…
— Держи цоб! Цоб держи!
— Цоб! Цоб! Та цоб же, вовки б тебе були не з’їли!
— Держи цоб! Цоб держи!
— Тррр!
За ярмо зачепилося…
— Чорти тебе на чужі ярма пруть! Бачиш, що стою?..
— А ти хіба сам у ярмарку?
— А ти хіба сам?
— І я не сам!
— Так що тобі, об’їхати не можна, чи що?
— А ти хіба сам у ярмарку?
— А ти хіба сам?
— І я не сам!
— Казав: “держи цоб”… А тебе лиха година на ярмо поперла?
— А ти хіба сам у ярмарку?
— А ти хіба сам?
— І я не сам!
— Назад! Назад! Тррр — назад!
— Роз’їхався тут на весь ярмарок!
— А ти хіба сам на ярмарку?
— А ти хіба сам?
— І я не сам!
— Цоб іди, гей! Розчепилися…
Гуде… Гуде… Гуде…
І в гуці тім, як в акомпанементі якогось грандіозного органа, пливе одноманітний речитатив:
Дайте милостиночку, мій батечку,
Дайте нам, Христа ради!
Дайте, божої та праведної душі християни…
Дайте, возлюбителі, ненько моя, дай Христові..
Дайте, наслідителі, батечку, милосерднії…
Дайте нам, душа спасенная,
Хоч єдиная душечка, милосердная…
Дайте, помимо йдучи, слово чуючи,
Що в рученьках, мамочко моя, та й маючи…
Родителів, кревних та й померлих споминаючи…
Душечку свою в тілі та й спасаючи…
…Дайте од трудов своїх,
Од сили чистої…
Дайте од трудов своїх,
Од праці вірної…
А акомпанемент гуде, гуде, гуде, переходячи часами у якесь шалене ревище…
Ось він затих і послався на майдані низьким рокотом…
Хвилина, дві, три…
І раптом лясь біля вашого уха:
— Дранки[5]! Баби, дранки! Ось дранки приймаються, за дранки гроші виймаються! Ось дранки! Баби, дранки!
— Квасу! Холодного, душистого, солодкого, солодкого! Квасу!
— Руб поставиш, два візьмеш! Налітай! Налітай!
— Красная виграйоть, чорная програйоть…
Загуло, загуло, загуло… Знову загуло…
І тріщить, і рветься теноральчй баспрофундо у рудого сліпого, що з скрипкою в руках і з сліпою партнершею збоку, намагається пересилити той гук сумним псалмом про те, як:
Ноч прийшла тогда к месії
З ороматом у руках.
Йшли печальнії Марії
З безпокойством у серцях…
Гуде ярмарок…
Бігають коні, кричать крамарі, регочуться дівчата, крутиться карусель…
А орган на каруселі хрипить, свистить і викидає поміж яток, поміж возів, поміж телят пісню про купця, що:
Полюбил всей душою дівицю,
За нейо готов жисть всю й оддать…
І під пісню ту хрипучосипучу й парубки, і дівчата, і діти радість собі “накручують”…
— За п’ятака! Тільки п’ятак! Ярмарок…
II
Чого так трагічно-безнадійно ревуть воли на ярмарку? Як увійдеш у волячокоров’ячоовечу половину, так саме тобі:
— Ммууу! Веее! МеееІ
Отак стоїтьстоїть половий чи сірий, чи ряба, чи гніда, подивиться навкруги себе і зненацька тоді:
— Мммууу!
— Веее!
— Меее!
Чи то вони підтримують загальний ярмарковий галас, чи не хотять до другого хазяїна переходить?.. Чи, може, ще що?
А вівці?
Таке мале, а як “мекне”, так ніби в його всередині радіо сидить… Та рвучко якось, пронизливо:
— Ммеее! Як вистрілить…
Саме одне слово: “Меее”. І яких тільки їх тут і немає?
І полові, і рябі, і гніді, і сірі, і чорні, і мишасті, і лисі, і круторогі, і безрогі…
І бугай, і воли, і бички, і бузівки, і корови, і ялівки, і телиці, і телички, і телята…
І біля возів, і біля ярем, і в руках у дядьків, і біля тички…
Просто собі в землі кілок, біля кілка корова, біля корови хвіст, біля хвоста теля…
І хазяїна не видно… “Соло” — корова…
Ото тільки як хто підійде, тикне ціпком у корову:
— А ця скільки просить?
Тоді не знати звідкіль витикається бриль або картуз, так кудись на поле або на Псьол кидає:
— П’ятдесят!
А які воли тут є?!
Ну трохи хіба менші, як міст через Лопань! Стоїть біля воза, ремиґає і думає свою волячу думку… Про що він думає, отой сірий, з отакезними рогами? А думає про щось!
Може, й він теж бачив десь в Кременчуку трактора й тепер меланхолійно дивиться кудись уперед, і по його мізкових борознах лізе думка: “Та оце вже я скоро й непотрібний зовсім буду?”
І ображений:
— Мууу!
Думас сірий віл сіру думку волячу.
Думає, аж поки прийде хтось йому невідомий, цьвохне його батіжком і до хазяїна:
— А що за цих пару індиків?
— Та просю триста!
— Триста, кажеш?
— Триста, кажу!
— Довго рахувати треба!
— Кажіть, скільки, щоб менше було рахувати… І починається…
Тягнуть сірого за язика й роззявляють йому рота, беруть за роги, давлять за горло, міряють батогом од ратиці до холки, цуплять за хвоста, щупають під хвостом…
— Триста, кажеш?
— Та те ж, що чуєш…
— Ану, проведи!
— Можна й провести… Одв’язують сірого од воза:
— Гей!
— Тихо-тихо веди! Не гони!
— Та хоч не дивись… Ідуть, як часи…
— Такими “часами” моя баба до могили йшла!
— Побалакай…
— А скільки, як ділом?
— Та й кажу ж ділом!
— Ні, ти кажи ділом!
— Кажу ж: триста!
— А за сто вісімдесят ти їх не оддаси?
— Походи десь іще!
— І походю!
— І походи!
— Та ти не одвертайсь! Гроші даю!
— Та не черепки ж!
— Дебрі гроші даю! Ти ке думай!
— Я і не думаю!
— Та скільки ж? Двісті береш?
— Ні! Коли вже хочеш, так ото двісті вісімдесят! Ото!
— Та що ти “двісті вісімдесят”?..
