ТЕ, ДО ЧОГО ЛИЦЕМ СЛІД ПОВЕРНУТИСЯ
Отак: їдешїдеш і приїдеш…
“Лицем до села” — приїдеш… Сидиш на возі, і весь час твоє лице до села обернуте… Решта органів твого тіла міського до іншого чогось повернулася.
Спина твоя до полудрабка у возі обернулася, руки твої за ручицю вхопилися, нога одна на налюшникові дрижить, а друга об шворінь б’ється… А все тіло твоє прокатарене на соломі мечеться, мускули твої на стегнах за ресори “правлять”, і сам ти собі подушка…
Тільки лице до села…
Отам за передком у голоблях кінь сірий… На нім хомут і наритники, над ним дуга… Він хвостом крутить… “Зкипаж на одну лошадиную силу”…
Безпосередньо за хвостом за кінським, трохи вище за його, сидить рудобородий козельщанський гражданин… У лівій його руці віжки, а в правій дубчик.
Гражданин сіпає за віжки, махає дубчиком та:
— Нноо! Ццц! Нноо, сірий! Дорога тяжкувата. Воно, знаєте, дощик пройшов, так той… Нно!
Отак і їдеш…
І праворуч тебе злаки, і ліворуч тебе злаки… Поміж тими злаками дорога.
І праворуч тебе села, і ліворуч тебе села… То до одного села ти лицем обертаєшся, то до другого…
А віз собі котиться, а кінь сірий хвостом крутить, а дядько собі цмокає, а злаки собі ростуть, а ти собі їдеш…
І так аж до того часу, коли дядько каже своєму сірому: “Тррр”.
Ото як уже сказано тому сірому “тррр”, — ото, значить, ти вже приїхав…
Ото, значить, ти вже в селі… Ото, значить, ти вже у тій самій штуці, до якої весь народ тепер лицем обернувся… Так от, значить, і село…
Село — це така собі територія, а на тій території хати, хліви, льохи й церква… Поміж тими хатами вулички… У хатах і на вуличках населення, у хлівах худоба… У льохах нема нічого, бо давно вже все поїли… На церкві хрест, а на хресті галка… Хрест — золотий, а по позолоті по тій — купочки біленькі, то птиця господня антирелігійну пропаганду робить… За церквою будинок… Там червона над ґанком вивіска, а на вивісці написано:
Пролетарі всіх країн, єднайтеся!
М….СБКА СІЛЬРАДА. М….СБКОГО РАЙОНУ.
І серп із молотом на тій вивісці переплелися…
Біля церкви під оградою вівці оботарилися… Похнюпили голови й думають думку овечу… А баран голову над отарою підвів… Казання ніби баран каже, а вівці слухають… А над вівцями церква. Біла така церква з хрестами й з банями… Стоїть біла церква, а під нею вівці…
А село простяглеся… Як отуди — то до ланів воно простяглося й вітряками розмахує, а як отуди — так село те гаєм осиковоберестководубовим закучерявилось, збігло з невеликого узгір’я й перервалося… А од його луг послався… Зелений такий луг, аж до Псла послався… У Пслі луг купається, через Псьол перепливає й вільхами береться… Це — як просто і як ліворуч… А як праворуч — то луг знову у двори вскікує, у хліви, у вулички… То — село… То — Нижня М….а.
Так от, значить, і село…
Хати, комори, хліви, колодязі, льохи, школа, гамазеї, кооперативна крамниця, чоловіки, жінки, хлопці, дівчата, діти… флора й фауна…
Хати — це такі будівлі чотирикутні, соломою вшиті, а зверху бовдур… По боках у їх, у хатах тих, — вікна. Тут (не на вікнах, а в хатах) населення обід варить, спить і дитину колише.
Комори — це такі будівлі чотирикутні, соломою вшиті, а зверху нема бовдура. Всередині в коморах засіки… У засіках нема зерна, нема й борошна… Скоро буде…
Льохи — це вниз, у землю.
Поза хатами — флора, а біля хат — фауна.
Найголовніший представник селянської фауни є Манька — це тварина на чотирьох ногах, з рогами і з телям. Звуть її ще коровою. Держать її селяни в себе, бо всі вони переконані, що Манька дає молоко. Це одвічна помилка. Манька багато їсть, багато п’є, водить телята, махає хвостом, реве й ускакує в шкоду… Коли її приженуть додому, тоді хазяйка каже:
“Оце тільки й нацвіркала”.
Ззаду в корови теля. Це — майбутня корова… Тепер воно живе для того, щоб висисати корову…
Збоку в корови — Рижа. Це — телиця. В списках вона значиться як одна голова рогатої худоби. З неї так само має бути раніш, ніж треба, корова, яку висисатиме теля і про яку населення казатиме:
“Хіба того молока наїсися? То так вона в мене… Без корови, знаєте, якось воно не так… Усетаки є кому в дворі все до цурки поїсти… А молоко… Ми його не дуже їмо… Хіба ото діти…”
Із фауни ще є воли… Це ті самі корови, тільки чоловічого роду. Держить їх хазяїн для того, щоб любити їх… Любов хазяйська — воли… Вони — воли ці — мірка для минулого:
“Колись були воли! От воли! А тепер хіба їх напасеш?..”
І гладить хазяїн їх, і за роги бере, і по шиї їх ляскає…
Худоба ця дуже бистра й ремиґає…
Ремиґати — це значить ніби морожене після обіду їсти… Люди до цього ще не дійшли, це воляча привілея…
Волами тут землю орють… Робота дуже бистра…
Дрібніші представники селянської фауни суть: Ряба, БришкиБришки і Рятуй…
Ряба — це свиня. Свиню всі знають, їх скрізь багато.
БришкиБришки — це худоба з довгою вовною, чорна або сіра, мекає і страшенно дурна. Одно слово; вівці.
Рятуй — це чотиринога тварина, що вискакує з двору і на всякого проїжджого гавкає…
Із птаства на селі бачимо — курей, качок, гусей… Курей найбільше. Вони несуть яйця, вигрібають на вгородах насіння і правлять за “яблуко роздору” між чоловічою й жіночою половиною населення.
Флора — поза хатами. Різноманітна: картопля, цибуля, гарбузи, хрін, любисток, буряки, м’ята, окріп, канупер, жалива, лобода, вишні, яблуні, груші, дуби, ясенки, берестки, осики й багато інших.
Із комах найбільше трапляється мух.
Панує над усім над цим так зване населення.
Населення, як ото ви вже читали, поділяється на чоловіків, на жінок, на хлопців, на дівчат, на дітей і на попа.
Чоловіки — це те населення, що з бородою, в картузі або в шапці й з цигаркою в зубах або в руках. Це населення кріпке. Ходить воно в черевиках “джіммі” тілесного кольору, штани й сорочка в його з шевйоту білого кольору, а руки в його виманікюровані. Манікюр воно робить не на нігтях, а на пучках великого й указного пальців, і манікюр той чорножовтий на колір. Живе це населення дуже рідко в хаті. Більше воно або на полі, або в дворі, або в кооперативній крамниці. В хату воно заходить тільки для того, що спитати: “Вже наварила? Давай”.
Чоловіки тут хліборобствують, тобто роблять хліб… Робота ця дуже легка й дуже некваліфікована… Це не те, що в місті в конторі якій, чи в тресті, чи в синдикаті. Там (у місті) доки встанеш, доки одягнешся, доки прийдеш, доки сядеш… І цілих вісім годин сиди, сиди й працюй… А потім на два тижні відпуск. А селянин увесь час у відпуску… Тут саме тобі “удовольствіє”… Цілий день на свіжому повітрі… Тільки встав — і вже на дачі… У поле виїхав — сонце світить, вітрець… І нічого й не робиш…. Воли плуга чи борону тягнуть, плуг землю оре, борона заволочує, лопата огород копає… А ти тільки ходиш та батіжком чи істиком помахуєш… А як на городі, то тільки нахиляєшся та ногою надавлюєш на лопату, а вона сама в землю грузне… Потім зерно в землю вкинув — воно собі й росте… Само росте… Потім помахав, помахав косою — воно й упало… Само впало… Потім помахав, помахав ціпком — воно з колосу й випало… Млин змеле, руки замісять, сиди тільки та їж.
У конторі й у “входящий” запиши, і у “виходящий” запиши, і ордера напиши, а тут само росте, а ти тільки їж… І все на свіжому повітрі, все на селі… На дачі… Харашо… Це — чоловіча робота.
Жіноча так само не тяжка… Жінки — це люди в спідницях і платках… Вони варять… Ото встала, корову видоїла, свиней нагодувала, дітей нагодувала, покопала, пополола, попрала, пошила, пов’язала, попряла, поткала, помазала, наварила, напекла, на поле збігала — і гуляй собі… Рано тільки дуже вони встають. То спеціально для того, щоби схід сонця зустрічати, бо дужетаки він гарний тут… Повітря чисте, холодочок такий приємний, роса слізьми дрібненькими на травиці на шовковій… Ну як ти тут спатимеш?! Вони й устають… І так щодня…
Хлопці — це майбутні чоловіки.
Дівчата — майбутні жінки.
Діти — майбутні хлопці й дівчата…
Піп — це батюшка… Це — від бога. Він учить, як на світі божому правильно жити та книші їсти… Харч у його “льогкая”, бо в писанні сказано: “Не одним хлібом жива буде людина, а треба ще й до хліба…”
* * *
Оце й є село. Оце й є та штука, до якої лицем обернутися слід.
Посеред села майдан великий… А на майдані кізяки коров’ячі. Ця штука на торт Покровський скидається, тільки значно від торта корисніша, бо не було б кізяка, менше було б тортів…
Так от як станеш серед майдану того великого — виходить чудернацьке діло… З “лицем” твоїм чудернацьке діло виходить… Як повернеш “лице” до сільради — до церкви виходить спиною… Як повернеш “лице” до церкви — до сільради виходить спиною…
От штука…
До великої садиби з коморами, і клунями, і повітками повернешся — до халупи виходить спиною… До халупи повернешся — до великої садиби спина вигнулась…
І ото як, приміром, Сільмаштрест плуга продає за готівку за 40 крб., а як у кредит за 50 з гаком, то він не “лицем” продає, а зовсім навпаки…
І ото коли агенти воли в дядьків купують та потім за ті воли по 10 карб, виплачують — то не “лицем” вони купують, а зовсім іншими органами…
Багато, ой як багато на селі вуличок, вулиць та завулочків…
Гнучку шию треба мати, щоб “лице” до села виставляти.
А в кого товста шия — хай краще в гросбух дивиться… А село лице любить і радіє, як хороше лице бачить…
ТЕ, ДО ЧОГО І ЛИЦЕМ, І МОРДЯКОЮ ПОВЕРТАЮТЬСЯ
Отак через вигін ідешідеш, а потім у вуличку повертаєш і далі йдеш…
Минеш справжнього попа… Минеш розстриженого попа… У справжнього попа кінь весело хвостом крутить, бо книші кінь їсть… У розстриженого попа кобила сумно хвостом крутить, бо книшів кобила не їсть… Минеш іще, іще минеш, а потім уже вітряки крилами розмахують…
Дотирають вітряки останнє торішнє, а з вітряків бороди визирають, на прийдешнє дивляться, на цьогорічне.
А оте прийдешнє за вітряками…
Як станеш отак на шляху та як глянеш і на схід, і на захід, і на південь, і на північ, а воно, оте прийдешнє, стоїть, а воно наливається, а воно красується, а воно хвилюється, а воно цвіте, а воно шумить, а воно гомонить, а воно радується…
І радує…
А бороди сміються, а бороди шуткують, а бороди милуються…
Бо прийдешнє радує…
— Стояв оце, діду Пилипе, на межі, так видно, як пшениця з землі лізе. Отак дивлюсь, а вона гонить стрілку, гонить, гонить…
— Дощі ж благодатні! Вилазить з ріллі те, що ніколи вилазити не думало… Так і пре…
— Коли б ще моя стара не вилізла… А то ще як пожене й її в стрілку, хай господь милує…
Радуються бороди…
Бо є з чого радуватися… Станеш на межнику, а жито тебе по обличчю: Лясь!
Дістає жито до лиця твого до обвітреного… Вітер його хилить, а воно: лясь… Так ніби сказати хоче:
— Повертайся, сукин коту, до села оцим самим місцем, по якому тебе я цьохкаю! Повертайся!
Лясь!
Та шумить, шумить.
Та нахилиться, нахилиться повним колосом, та припаде, припаде до землі чорної, а потім випростається, стане й наливається…
І дивишся ти на його колос стозерновий і бачиш, як пухне зернятко, як полова роздимається…
Ось на школи налилося, ось на лікарні, ось на Червону Армію…
Ось роздалося на промисловість… Це так швидко, швидко наливалося.
— На який же ти відсоток, — питаю, — полове та красне, на спекулянта наливаєшся?
— Я б, — каже, — на його, сукиного сина, й зовсім не наливалося, так нічого не зробиш: єсть і досі вони… На кооперацію — каже, — так наливаєшся, як мед їси… Ну як тільки почуєш, що на спекулянта соки з землі тягнеш — ніякого апетиту.
Ну, просто й сік той якийсь ніби гіркий, ніби весь він не з радісного поту селянського трудового, а ніби на йогб впала найгірша краплина, гіркагірка та важка, що від захеканого серця селянського на чорну ріллю котиться…
І замислилося жито…
А потім тяжко зітхнуло та й каже:
— Ще ж і на попа наливатися треба, і на дяка, і на паламаря, і на преподобних, і на богоносних, і на рівноапостольських, і на великомучеників. От народ! Живими були — їли, а на мощі попереверталися — ще більше їдять!
Та похитало жито сумно колосом, та само до себе:
— Наливайсь, наливайсь! І на попа наливайсь! Може ж, колинебудь хоч не я, так онуки мої не наливатимуться…
Наливається жито… На всіх наливається.
* * *
І озима пшениця наливається. Наливається й стогне…
Застогне колосом зеленим і валиться, під колінце підкошена.
Біленький черв’ячок звалив її.
Упаде пшениця, уткнеться колосом у землю вогку й ридає: — Принцесу, — плаче, — Гессенську Алісу з чоловіком Миколою II, з дітьми, з камергерами, з флігельад’ютантами, з генералітетом, з правительствующим сенатом перемогли, а мухи гессенської не переможуть. Хазяї! Щастя, — каже, — твоє, хазяїну мій любий, що стебло в мене не таке, як у будяка. Підняла б я тоді сорочку та по тому місці, яке чухаєш: раз! раз! Не засмічуй поля! Переори стерню глибоко! Вилущи стерню! Роби все вчасно! Не знаєш сам, що робити, — агронома спитай! На дослідній станції довідайся! Та колючим його стеблом, стеблом!
І плаче озима пшениця…
А гречки цвітуть, та пахнуть, та бджілками дзвонять:
— На гречану кашу прем, на гречану кашу прем! Дзень! Дзень!
А ярова пшениця важко:
— А я на книші! А я на книші!
А ячмінь вуса довгого випустив, голову похилив та до мене:
— А йди сюди поміряй… Чи до жита не дорівнявсь?
— Дорівнявсь. Так із тебе ж яшники! Куди ж ти лізеш? А він вусом:
— Шшш!
Мовляв, геть! Яшники теж не погано, коли з салом чи з сметаною. А од мене й свиня як свиня й корова як корова…
— Правильно! Рости!
Повертався я додому, так вони всі — і жито, і пшениця, і ячмінь, і гречка, і просо — як гаркнуть:
— Уродили! Уродили! Уродили!
— Ну й добре, кажу, зробили, що вродили!
— Ми, — кажуть, — уродили оце. Так тепер сила всякого люду до села “лицем повернеться”… Перекажи, будь ласка, там, де слід, щоб лиця підходящі поверталися… Хай там “Сільський господар”, Хлібопродукт, Держбанк, Українбанк… Щоб поменше отих хапунів, що на базарах та на ярмарках з воза клунки тягнуть. А як їхатимуть ті, кому слід їхати, то щоб на зсипищах до дванадцятої спали, а потім щоб чай пили та щоб хазяїна нашого за квитками до полудня ганяли, а ми щоб на возі лежали…
— Перекажу!
А сонце гріє… А вітрець віє…
От тільки волошок по житах небагато… Для тих, що в біленьких платтях, на полі нецікаво: саме жито. Хай не їдуть…
І ВУЦВК, І РАДНАРКОМ, І ДЕРЖПЛАН, І У ЕР, І… І…
Одне слово, сільська Рада, а найчастіше просто собі “спадком”.
Над нею, над установою тою, червона вивіска, з серпом та з молотом, а сама вона — невеликий, залізом критий будинок, а круг його дерева… То парк… І не простий парк, а князівський, і будинок не простий, а князівський…
А тепер сільська Рада…
Буває…
За Радянської влади, як той казав, усього буває…
Он у тій кімнаті, де голова править, може, колись “дійсвительний тайний” сидів, а тепер голова сидить, і зовсім не “тайний”, а видать його з усіх боків…
А як ліворуч, де, розповідають, її сіятельство будуарились, — там селяни книжки читають і на князівському роялі бринькають, бо там хата-читальня…
Колись там княжата плодились, а тепер там свідомість “плодиться”…
Буває…
Князі Ширинські-Шахматови селом цим колись володіли… А тепер воно наше… І парк наш, і поза парком наше, і перед парком наше, і туди наше…
Колись було:
— Чия земля?
— Калитчина.
А тепер:
— Чия земля?
— Наша… Буває…
Так і оцим селом, що на горбі за парком, і самим парком, і отими полями, що поза селом парк той квітчають, — усім оцим селянським скарбом ота сама сільрада править…
Чотири тисячі п’ятсот чоловік населення під цією сільрадою…
Сидить у їй голова, сидить у їй секретар… Сидять уже, як сонце тільки зза обрію витикається, і сидять іще, як сонце вже за обрій ховається… Сидять і пишуть… Пишуть і говорять…
Тут нема з 10ї до 4ї, тут до десятої і після четвертої… Тут нема “без докладу не заходити”, а тут тільки рип:
— Здрастуйте!
— А подивись, скільки там ти мені продналогу нацокав? Подивись…
— А скажи мені, як ото воно з отою лучкою, що за Хоминою пшеницею ріжком пішла?
Скажи…
— А може б, оце ти нас повінчав сьогодні? Вінчай…
— Дід сьогодні приставилися… Ховай…
— А мені бог доньку вчора послав! Хрести…
І за попа, і за дяка, і за диякона…
Все оте в цім будинку невеличкому, залізом критому.
Скільки в столиці є наркоматів?
Скільки в столиці є комісій?
Скільки в столиці є комітетів?
Всі вони, пошли їм боже здоров’я, урядують…
Всі вони пишуть так:
— Усім губ…
В губах папірці ті по відповідних відділах… Відділ той чиркчирк:
— Усім окр…
В окрах усі папірці по відповідних відділах… Окри ті:
— Усім рай…
В райях всі вони по відповідних відділах… Райї ті:
— Усім сіль…
І отут ота хмара з усіх відділів висипається перед головою чи перед секретарем отакою купою…
І сидить голова в невеличкому будинку перед невеличким столиком і дивиться на ту купу паперу писаного…
Він і Наркомос, він і Наркомзем, він і Наркомздрав, він і Наркомвнусправ, він і Наркомюст, він і УЕР, він і Держплан, він і ЦСУ, він і ТАПУК, він і Доброхем, він і МОДР, він і ДОБРОБУТ, він і трест, і синдикат, і Наркомфін, і ВУЦВК…
Йому й косити, йому й полоти, йому й на пар орати, йому й на зяб орати…
І все йому “за особистою відповідальністю” й “негайно”…
Їй-богу, по тридцять п’ять окремих папірців сільрада на день одержує…
А ще ж і неписьменності всієї не ліквідували…
От запишемо, як ліквідуємо!
“ВІВЧАРСТВО”
“ВІВЧАРСТВО” — це значить викохувати вівці… А вівці тварина, як ви знаєте, дуже корисна, бо дає молоко, дає вовну, дає хутра овечі, дає баранину, дає ягнята, а ягнята дають смушки, смажене ягня й шашлик…
Користі з овець чимало, а викохувати їх справа для господарства прибуткова.
І викохують хазяї вівці… Викохувати вівці діло не мудре.
Упасти їх легко, і стригти їх не тяжко, і в зимі їх годувати не велике діло, бо їсть вівця щонайгрубіше сіно, і тре вівця і бур’ян, і солому…
І з вовною мороки небагато: пострижи, помий, помикай, попряди, потчи… І все…
А з “бараниною” та з “смаженим барашком” — не робота, а іграшка: бери і їж…
Отже, виходить, що вівчарство діло не тяжке і не хитромудре…
Одна тільки у вівчарстві є штука, що до того заморочує голову, до того мучить вівчаря, що:
— Або заріж, або вмру! Та їй же богу, отут ляжу й умру! Штука ця — баран.
Потрібний він на якихось там дватри дні для твоїх десятка овечок, а держи його цілий рік!
Не держатимеш — ягнят не буде…
Держатимеш — годуй його, ірода, цілий рік…
Та то ще нічого — годуй! Ні, ти встеж за ним, щоб він на дурницю чужі вівці не повалував!
От у чім заковика!
Ти ж держиш барана, а п’ятдесят хазяїв не держить, на твого надіються… Підеш до їх:
— Здрастуйте!
— Здрастуйте!
— Баран там мій ув отарі ходить… Так треба це, щоб похорошому… Ягнята ж і у вас будуть, а годувати мені самому! По тридцять копійок од вівці — тоді хай ходить…
— Та… І за віщо там по тридцять копійок?
— Як за віщо? За ягнята!
— Будуть і так!
— Так знайте, що не буде ягнят!
— Та…
Отут і починається…
— “Воспреп’ятствувать!”…
* * *
— Ший, жінко, баранові фартуха!
— Не хотять платити?! Що воно й за народ такий… І шиється на барана фартух…
Іде баран ранком ув отару, як “чистая горничная”. З фартухом…
Дуля у вас буде, а не ягнята!
* * *
Приходить баран додому.
Тяжко баран дихає, лоб у нього мокрий, роги набакир, фартух на боці, ноги волочаться… Уконтінтувавсь!
— Прив’яжи й не пускай! Не пускай, хай у хліві стоїть! Прив’язали барана…
— Піди поклади баранові сіна!
А на майдані якраз вівця мекнула.
Баран “прижки у вишину”! На приз! Ясла по хліву, як авто їздять!
Хазяйка з сіном, а він її:
— Бац!
Летить з хліву хазяйка, а за нею сіно, за сіном баран, за бараном ясла…
— Од’яжи, бо вб’є!
Цюк сокирою по налигачеві, і баран, як “Горе-Прочь”[1] через тини, через городи — на майдан! Ммме!
Або заріж, або вмру!.. Їй же богу вмру!
* * *
Так, ото найтяжча у вівчарстві справа держати барана й не пустити до чужих овець! А решта — дрібниці.
“МОЛОЧАРСТВО” (Ідилія)
“Тихесенький вечір на землю спадає…” Це щодня… Такий уже того вечора тихесенького обов’язок…
Корівки додому йдуть, головами покивують, хвостами помахують…
Телятка за корівками біжать, помукують…
Пастушки за корівками йдуть, матюкаються…
У дворі Маринка Ваську чукикає, примовляючи:
— Цить, Васильку, цить! Мама корову видоять, моньки дадуть! Цить, Васильку, цить! Та замовчи, кістка тобі в горло!
Батько з луки прийшли, на призьбі сидять, цигарку із “Товарищ, строй воздушный флот!” крутять… Курочки на вгороді гарбузи вигортають… “Тихесенький вечір на землю спадає…”
Мама зараз корову доїтимуть…
— Миню, миню, миню! Стій, гніда, стій! Тррр! Стій! Та стій, бодай ти в ката в стовпах стала! Пилипе, та йди подерж, доки видою!
— Тррр! (Це Пилип).
Мама сіли, за дійку вхопились — сіп!
— Виссало! Ой, рятуйте! Знову виссало! А бодай же твого сукиного сина путь погибла! Гони! Пилиипе! Виссало! Гони, бо теля пропаде!
— Хай воно тобі здохне! Сама гони!
— Гони! Гони теля, а я того сучого сина ганятиму! Куди ж ти дивився, тобі б повилазило?1 Кажи, га?!
— Та, їйбогу, не виссало, я ж дививсь! То воно само виссалось!
— Рибу тобі вудити, сучий ти сину?! Я тебе повудю! Я тебе повудю! Куди ж ото ти тікаєш?!
— Їй-богу, не висисало!
— Прийдеш, шкуру спустю!..
“Тихесенький вечір на землю спадає…” Тато теля на корді гонять:
— Брички! Брички! Брички!
— Гони, Пилипе, бо пропало теля!
— Та гоню!
— Пилипе!
— Га?
— Гониш?
— Гоню!
— Виссало?
— Хай воно йому здохне!
— Та ти сам би оце випив глечиків зо три, щоб недаром бігать!
— Іди к чорту!
— А я тобі казав: вимасти дійки кізяком — не виссало б!
— А я тобі казала: зроби з гвіздків намордник — не виссало б!
А лелека стоїть на одній нозі на хаті, дивиться на хазяїв, сміється й думає: “Якби оце вимазати хазяїна в кізяки, а хазяйці ремінець із гвіздками почепити, — молоко було б!”
“Тихесенький вечір на землю спадає…”
Виссало!
КОСОВИЦЯ
Коли трава в’яне…
Тоді вона сіріє й жовкне, і стебло її зморшками береться, і нема в ній життя, отого життя, що й зі стебла, і з листа зеленого силою дзвенить…
Тоді хилить трава голову й чекає…
Вона, мабуть, знає, що прийдуть білі штани й біла сорочка, що дзенькатиме від мантачки коса, що з отої дірки, що під брилем, вискочить:
— Господи, благослови!
І гостра криця в стебло впнеться… А трава ляже на бік у покоси, й засохне.
І нема вже трави, а є тоді сіно… А сіно те з соломою перемішають, кинуть у ясла… І тертимуть колись зеленобуйну траву кобилячі або волячі зуби…
А потім упаде вона кізяком у хліві, зберуть її докупи, поллють водою й міситимуть із неї “цеглу”.
Горітиме потім та цегла й димом піде або зостанеться попелом на вгороді, де й вікуватиме, аж доки не засурмлять сурми архангельські і не сяде “Оченашу” на престолі і не скаже:
— Товаришу Іване Кіндратовичу Недодериматня, а якої ви трясці не вгноювали попелом ріллі своєї?.. Не знали, що попіл для вгноювання штука хороша? А про те ж у газетах раз у раз писалося!
— Оче нашу, скаже Іван Кіндратович Недодериматня, — що єси на небесі… якби воно знаття?!
І скаже “Оченашу”:
— Вхопить Івана Кіндратовича Недодериматню й увергнути його в піч огненную… Додрать йому матню його од пояса до пояса й посадити його, грішного, на стерні його! Хай коле йому стерня його завжди, нині, й повсякчас, і на віки вічні.
І засурмлять янголи й архангели у труби срібноголосі:
— Ааамінь!
Травицина кар’єра…
Сіріє колись зелена трава, попеліє, жовкне, хилить голову свою й чекає смерті…
* * *
Коли в’яне зелена трава, тоді клепають коси. Тоді пробують коси на палець, гострять коси брусом і мантачать…
Тоді по ярмарках і в кооперативних крамницях довго вибирають коси, беруть їх за пупець, б’ють носком об землю чи об лавку і довго до дзвону прислухаються…
Дзвоном коса по селянських барабанах б’є і розказує майбутньому хазяїнові, чи тверда вона, чи м’яка вона, чи уходиста…
Тоді м’яка коса дзвонить довгим, слабеньким:
— М’яакккаа!
Дзвоном сильно-дзвінким і коротким б’є тверда коса:
— Я така!
Одкладається м’яка коса й береться тверда коса, клепається й на кісся набивається… Тоді на луках скрізь:
— Дзеньдзень! Дзеньдзень! Траву косять…
* * *
А коли гурт чоловіка в п’ятдесят на луці вишикується!!
“Обчеську” валять!
Як ото в пісні співається:
Вийшли в поле косарі
Косить ранком на зорі,
Гей, нуте, косарі,
Що не рано почали…
Тоді мантачать!..
Ах, як тоді мантачать!
Тоді так мантачать, що не косовиця перед вами, а мантачиця.
— Мантачиш, Іване?
— Та затупилася!
— Котрий раз? Дзеньдзень! Дзеньдзень!
При гуртовій косовиці який прекрасний струмент мантачка! Як вона тоді потрібна! Як вода, як повітря! І живіт.
— Що ти, Дмитре, тричі сьогодні обідав, чи, може, Мелашка недовареним нагодувала?
— А що вже, повашому, й піти не можна?
— Ми думали, що вмер… А дід Остап:
— Для колехтивної роботи, я вам іскажу, дольжен буть народ сознательной… А то він тілько те й робить, що мантачить або за кущем сидить.
Коли в’яне трава… Коли попеліє трава,
МАШИНИ!!!
Ви коли-небудь сиділи біля брусниці, над перевернутою косою після того, як пройшли в житі ручку?
Держали коли-небудь за носок косу й човгали мокрим бруском по дзвінкій косі?
Навхрест так:
— Човг-човг! Човг-човг!
Не сиділи?
Інтересне, я вам скажу, почуття, особливо коли це не перша ручка, а так п’ята або шоста підряд… А жито, як дріт, а ручка аж он до тої межі, а перед вами косар добрий, не поденний, а косархазяїн, що в його навіть матня на вас іззаду скепсисом віє…
Ви знаєте, де тоді у вас болить?
Ні, краще все по черзі.
Так от, коли ви сидите після п’ятої ручки біля брусниці (знаєте, що таке брусниця? Це така “ваза”, а в ній вода для бруса й пісок для мантачки) і ото брусом тільки — човгчовг! — так голова ваша ніби на мотузці “в унісон” отому “човгчовг” тільки: “кивкив”.
Сама голова… Самохіть…
Дихаєте ви так:
— Хихи! Хихи! Хихи! А потім:
— Хииии! Знову:
— Хихи! Хихи! Хихи! Хииииии!
Мокра у вас голова… мокра шия… Тече з лоба на ніс… З носа капає під ніс… З голови” котяться струмки на шию, за шию, там вони з’єднуються з власними “джерелами” на спині, на попереці, на грудях, на череві й уже великими ручаями течуть далі і пливуть униз вашими власними ногами й упливають у мать сиру землю…
Ви підіймаєте сорочку й полою везете себе по обличчі, по шиї, встаєте, робите отак:
— Фффу!
І п’єте з тикви воду.
Знаєте, що таке тиква? Це така ніби “братина”… Сама вона широка, а горло в неї вузеньке. Вона полив’яна, а в ній вода, й стоїть вона під копою…
Ви коли-небудь пили воду з тикви після п’ятої ручки?
Не пили?
Так підіть тоді кудинебудь і випийте, коли у вас спрага, стакан “мазаграну” (так, здається).
Добрий “мазагран”?
Так вода з тикви в сто раз добріша.
Ви п’єте її не з бокала, а навхилки, але то нічого…
Нічого навіть і те, що вода поллється на груди вам. Цього ви не боїтесь, — плям на “шифоні” чи на “піке” у вас не буде. На гарячі груди вам литиметься вода, а враження таке, як у вас там у Харкові, коли “найдорожча й найкраща” до вашого серця свою наманікюрену ручку прикладає…
Отака вода з тикви після п’ятої ручки.
Та не тільки після п’ятої, а й після першої… і після другої… Після кожної…
Не траплялося з вами ніколи такого?
Шкода!
Ви б тоді знали, що таке жнива, й не питали б у мене:
— А де ж воно болить після п’ятої ручки?
Болить воно зразу отут — у правім плечі… Й отут — у лівім плечі…
Смика в лівім лікті, бо:
— КіссяІ Кісся до себе! На п’ятку, на п’ятку більше! П’яткою беріть!
Коли ви кінчили шосту ручку й станете після того прямо, тоді зігнуться не дає. Поперек ваш як дошка…
Коли ви скінчили шосту оту ручку й сядете, зігнувшись, вам випростатись не дає… Поперек у вас, як арка… Дугою в вас поперек!
Тремтять у вас руки, тремтять у вас ноги, тремтить у вас черево, нігті навіть у вас тремтять…
Серце ваше як дзвіночок, а печінка як чавун… Гуде…
— Жнива…
* * *
Дурниці, кажете?
Ніколи коси в руках не держав, три ручки пройшов і хекає під копою…
Ні, високоповажані…
Борис Степанович (а про Бориса Степановича тут кажуть: “То добрий косар”), — так Борис Степанович казав оце:
— Оце перед обідом піднажав — так насилу додому прийшов… І не зігнусь, і не випростаюсь, і отут мені смикає…
Виходить, що не дурниця…
А ще як підскочить жито, прекрасною зеленою березкою переплетене, і коли ви на всю косоньку махнете, а потім на покіс її вигоните. Тягнете на покіс.
Знаєте, що та березка з вас тягне?
Тягне вона з вас руку, рука тягне груди, груди тягнуть печінку, печінка тягне дванадцятиперсну кишку…
І все це тягне і кладе разом з прекрасною зеленою березкою і з достиглим житом на покіс.
А вже як положили все це на покіс, тоді ви глибоко зітхаєте і зітханням тим втягуєте в орбіти ваші очі, що за цей час гнучким рогом полізли на високий ваш лоб…
* * *
Ах, як лежиться під копою після п’ятої чи шостої ручки!.. На стерні ж, а немов на перині… А Андрій Васильович:
— А чи три махи викосите так, щоб лягти й витягтись?
— Не пробував. Може, й укошу, тільки сам витягнусь…
— А я викошу! Тяжкувата робота…
— Як помахаєш день, а потім сядеш галушки їсти, візьмеш ложку, вхопиш галушку та до рота… А рука тільки: кидь!
І викинула галушку “на покіс”. Сама ручку гонить…
— Та даймо ж машину! Та, пробі, даймо машину! А то тільки: кидь! кидь!
КОЛИ ЧОРНА ЗАПАСКА НОЧІ ПОЛТАВСЬКОЇ ЛУГ ОБГОРТАЄ (Елегія)
Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай…
Це понад Пслом…
Попід гаєм тече річка,
Як шкло вода блищить,
Долиною широкою
Кудись вона біжить.
Це — Псьол…
Лугом іду, коня веду,
Розвивайся, луже.
Це і по той бік Псла, і по цей бік Псла…
Ой у лузі трава росла,
Трава росла високая, шовковая.
Це в лузі понад Пслом.
Коли чорна запаска ночі полтавської вкриє луг зелений, тоді сплять у траві в зеленій коники, тоді пахнуть гостро васильки, тоді дрімає й не цвірінькає жовтобрюшка, тоді тільки перепел почувши перепельчине солодке “хавав! хавав!” — спокушає стару перепелку молодецьким “жить ідьом”…
Тоді молодий парубок, вертаючись із тьмяної комори, сумно в перепелів дзвін услухається, чеше парубоцьку потилицю й говорить пошепки:
— Патьпадьомкав і я б оце, коли б не аліменти… Здох би він йому.
Тоді — кіч…
Тоді трава вогка й легка, тоді коса в траві йде тихотихо, тоді тихотихо падає трава під гострою косою й лягає зеленим покосом на мать — сиру землю.
* * *
Тоді — ніч… Тиха ніч… Зоряна ніч… Ах, такої ночі, коли не стрибають коники, коли гостро пахнуть васильки, так манить до себе шовкова трава— Чужа трава…
Ах, такої ночі взять косу гостру, пройтись лугом, вдихаючи п’яний аромат лугових квіток, вибрать невелику балку, де по пояс трава, розмахнуться й пройти двітри ручці…
Бо такої ночі хазяїн тої трави, що в невеликій балці, спить, працею зморений…
А викосивши, швидко-швидко згребти траву в рядно й швидко-швидко, вдихаючи аромат лугових квіток і озираючись на всі чотири боки, городами та стежками прибігти додому…
Ах, такої ночі!..
* * *
Ах, такої ночі!..
Такої ночі, коли не стрибають коники, коли гостро пахнуть васильки, коли вогка трава шовкова, коли коса тихо-тихо в траві йде, коли трава тихо-тихо падає зеленим покосом на мать — сиру землю, — такої ночі тихий спокій на душу спадає, мрії очі застилають і лагідна думка заколисує сторожкість твою… Тоді плечі напівсвідомо тягнуть косу, бо ніч тоді зачаровує.
— Косиш, сучий сину?
— Кошу…
— Чию траву, ідоле, косиш?
— Та я…
Тоді не стрибають коники, тоді не пахнуть гостро васильки, не шумить трава шовкова, не б’є дзвоном перепел… Тоді болять боки, тоді й червона кров капає на мать — сиру землю…
Тоді серед п’яної ночі терпке й тоскне: — Ох! Ох! Їй-богу, більше не буду!
Ах, такої ночі можна заприсягтися й перед потрощеним кіссям.
* * *
І випливає місяць золотий над запаскою ночі полтавської.
Місяченьку бліднолиций,
За хмару краще б ти сховавсь,
Не світи, бо вже немає
Того, хто так мене тут одлатав.
* * *
А трава шовкова шумить:
— Косіть чужу траву, не захоплюючись…
Коснув і озирнись. Коснув і озирнись…
Коли чорна запаска ночі полтавської луг обгортає…
“У КОЛЕХТИВИ!”
Як треба “колехтив” подивитися, так для цього проситься вісімнадцятилітню кобилу з лошам і гарбу. Кобила в гарбу запрягається, лоша ззаду теліпається, на гарбу три нас чоловіка сідається і сильно ту кобилу за віжки смикається:
— Ннно!
То ми в “колехтив” поїхали…
Перед тим у Володимира Панасовича питається:
— Ви ж дорогу знаєте?
— Знаю.
— Нно.
“Колехтив” — та це але за Пслом гора висока, така гора висока, що гніда кобила разів сім зупиняється, доки порожню гарбу на ту гору витягне…
А потім уже проста дорога, степом… Так отією дорогою простою аж до Куп’єватого, тобто аж до колективу.
Праворуч од вас Броварки, село таке над Пслом, — так ви туди не їдьте, бо то буде вбік.
Ви їдьте просто і вже як доїдете до шляху, що з Манжелії на Федорівку, так тоді вже Володимир Панасович скаже:
— А от уже і я не знаю: чи отак слід їхати, чи отак? Верніть цоб, — здається, отуди…
Ви повертаєте “цоб” і їдете, аж доки не визирне з жита баба.
— Бабусю, куди тут на Куп’євате?
— А чого ж ви сюди їдете? Вам же отам була дорога, туди б і їхали! Воно, положим, можна й сюди, та це круга дасте верстов із двадцять.
Ви вертайтесь і тим шляхом їдьте, проїдете трохи, тоді отуди, а як отуди проїхали, тоді звертайте отуди, а потім отуди, і вже звідти отуди… І так аж до Куп’єватого… А самі звідки, що дороги не знаєте?
— Та ми не тутешні…
— Так їдьте, значить, отуди. Там і Куп’євате… А то можна й сюди, тільки ж сюди дуже далеко…
Вернулись ми отуди… Потім отуди, отуди й отуди… А по дорозі скрізь:
— Куди на Куп’євате?
— Тррр! На Куп’євате, кажете? Драстуйте! На Куп’євате, так це отуди, а потім отуди, а звідти отуди, там звернете отуди і там візьмете отуди. Вогню нема?
…Таки “доотудикались”… Приїхали до великого саду, тополями обсадженого… Попід садом — великий став, а в ставу великий очерет… Як греблю переїдете — там паровий млин, а за млином праворуч хутір, що ним колись володів поміщик Везметинів, а тепер ним володіє “Друга федоровська трудова артіль ім. Леніна”.
Оце і є “колехтив”…
Ото до берестка під’їдете, кажете гнідій кобилі “трррр!”, з гарби злазите, оберемок кобилі сіна і йдете у великий двір…
У дворі люди ходять, індики ходять, воли ремиґають, трактор стоїть, паровик стоїть, молотарка стоїть…
— Чи не можна голову чи заступника?
— Можна! Голова до Кременчука поїхав, а заступник он!
— Драстуйте! Оце приїхали подивитись на “гуртове — чортове”…
— Пожалуйте… Ходімте в канцелярію… І розкажемо, й покажемо…
І розказали, й показали.
* * *
15 січня 1922 року заснувалися…
Вісімнадцять родин…
Сто душ їдців…
140 десятин із садибою…
115 десятин орної…
Шестипільна сівозміна….
Потекло оповідання, як було тяжко, як стало легше і як буде гарно, бо на ноги стали, бо твердо стануть, бо пшениці як море, бо жито як ліс, бо кукурудза як гвардія, бо беруть в оренду млин, бо привели в порядок два прекрасних садки, бо заводять голландський скот, бо мають трактора “фордзона” на 20 сил, бо хрюкають тридцятеро йоркширів, бо на цю зиму школу засновують, бо пустили в ставок риби, бо… бо… бо…
— Будинки зруйновані — от лихо наше… Ставимо, як бачите, мазанки, бо житлові умови неважні… Будинок панський одремонтувати хочемо, так отого, що й ви знаєте, не хапає… Буде… Як там років зо три, як оцей рік, — буде й будинок, буде й зсипище, все буде! Не падаємо духом…
— …На комуну перейдемо. Як тільки помешкання полагодимо — так на комуну. А поки що артіллю…
— І не сваритесь?
— Ні.
— І не б’єтесь?
— Ні.
— Чудака!?
Газети є. Книгозбірня є. Шеф є: перша махорочна фабрика.
* * *
— Ходімте, покажу вам наше поле. У нас тепер тридцять шість десятин пару, вісімнадцять десятин окопних (пропашних), вісімнадцять десятин ярої пшениці, тридцять три десятини озимини (жито й пшениця), п’ять десятин репродукційних культур (на насіння) — овес, ячмінь, просо, суданка і т. ін.; п’ять десятин ячменю… Думаємо, що тисяч із сім пудів зернових культур буде…
Пішли… Пшеницею пішли яровою… їйбогу, як ліс… Увійдеш — з головою, колос як ото у вас автоматичне перо американське… Стоїть і колективно наливається…
А тов. Рубан (заступник голови колективної) іде й рукою її по колосках гладить та всміхається…
— Рекорд побила отут у нас скрізь.
Біля пшениці шматок невеличкий толоки. Там корови прогулюються…
Поміж тими коровами Мишка гуляє. Голландський Мишка… Йому всього два роки, а реве за трьох селянських третяків…
Він хоч і колективні телята “проїзводить”, а натурою індивідуаліст, бо визнає тільки пастуха… А тих, котрі не знайомі з ним, може стукнуть… Стукає легенько, а летять од того “стуку” далеко й падають важко… І нема йому впину. Побачив десь чужих корів, пішов, басом співаючи, поперекидав по дорозі копиці з сіном і прибув, куди йому забажалося… “Шаркнув ніжкою” перед “дамами”, так ніби бомба розірвалась, став і сміється.
Крім “колективної” роботи, Мишка з охотою поліпшує телята й навкруги…
А Мишкова робота справдітаки “колективна”, бо корови тепер власність кожного члена артілі (молоко бере кожен од “своєї” корови), а телята вже власність артільна…
* * *
У дворі ще є гордість артільна Ванько… Кнур… Расовий Йоркшир в товаристві двох дам: Катерини й Н. (забув, як другу звать). Ванько — отець щасливої родини в тридцять душ, Катерина і її подруга оце недавно “розрішились” благополучно, подарувавши колективові по п’ять “мальчіков” і по п’ять “дєвочек” кожна; і “родителі”, і “новонароджені” почувають себе прекрасно. Батя Ванько сплять в окремім кабінеті й задоволено хрюкають… Ванько ніколи не відмовляється, з дозволу артілі, йоркширить місцевих селянських поросят…
* * *
Два садки. Один артільний, другий орендують із держфонду. Садки переорані, почищені. Садовини цього року немає (трохи є груш)… Багато вишень і волоських горіхів…
Вишні (шпанка) хоч і колективні, а на смак дуже добрі. Довелося розперезуватись.
* * *
Сила птиці: гусей, качок… Держить кожний член артільний окремо… Одне слово:
Ой на ставку качки пливуть, Каченята крячуть. Колективи добре живуть, А селяни плачуть.
Все це нічого…
А от уявіть собі, що в жінок у колективі й очіпки на місці, і волосся ціле…
Як же це воно так, коли скрізь чуєте: — Та я б той, так жінка отой…
КОЛИ В ГОЛОВІ “ЛІЙ”…
Це вже як із “колехтиву” гніда кобила додому везла:
— Заїдьмо до цього “дядюшки” на хазяйство подивитися… Це селянин Рудь… Культурний хазяїн. І добретаїси культурний, бо його сина війна до Франції була затаскала, а він хлопець не промах та скінчив там, у Франції, школу агрономічну…
— Тррр. Заїдьмо.
(Між іншим, нема нічого для нашої гнідої кобили приємнішого, як сказати “тррр”. Страшно любить вона “тррр”).
— Драстуйте. Чи можна?
— Будь ласка…
Показував хазяйство молодий хазяїн, той самий, которий у Франції…
Імперіалістичного в його нема нічого, а отакі собі лагідні блакитні, розумні очі, полотняна мережана сорочка, засмагле обличчя й натруджені бронзові руки…
Пасіка… Пасіка як пасіка… Величенька… Є пасіки й кращі, бо пасічникують батько, а:
— З батьком, знаєте, сперечатися, що рамкова краща, коли вони все своє життя з дуплянками провозились… Ми й не напосідаємо… Хай… Ото як бачите, потроху заводимо… То вже наші, молодих… А батько, вони не дуже до рамкових… Хай…
Пасічництво знає людина. Коли він вам говорить про “Додана”, про “Левицького”, про “Рута”, — він на досвіді на власнім пересвідчився і про “за”, і про “проти” кожної системи… і вже сам доходить, що комбінація з “Рута” й “Левицького” для його саме буде якраз.
Хазяйство мед їсть, скільки схоче, й ще півпуда і продає, скільки треба…
Але річ не в пасіці. Цікавіше — рільництво…
Хазяйство має двадцять щось десятин землі за нормою, бо живуть жонаті й нежонаті сини з батьком. Не діляться… Родина щось із п’ятнадцяти з гаком душ. Працює чоловіка з вісім.
Багатопілля. Окопні рослини, перевага кукурудзі. Хліб добрий завжди, бо працюють біля землі не як бог приказав, а як у книзі сказано.
І це ще не все…
Скоту людина не пасе.
Можете собі уявити таку на Полтавщині крамолу: не пасти скоту.
Як його й досі православні не роздягли, щоб подивитися, чи не в шерсті він увесь од п’ят до холки? І що ж він робить?
Він сім місяців на рік годує свою худобу менш як десятиною землі. А скотини в нього: пара волів “таких як світ”, дві корови з телятами й телиця, троє коней дорослих і сосунець..
Отакий хлюст!
А що ж він робить?
Ось що.
Сіє він рано жито сажнів 200 на траву. Вистигає воно в його (як корма) в квітні. Косить і годує худобу. На його місце сіє на корма кукурудзу…
Засіває на корма з осьмину кукурудзи, осьмину сорго, з півдесятини люцерни (для коней).
Згодував він жито — підростає сорго… Згодував сорго — підростає кукурудза…
Кукурудзу скосив (підкошує щодня, скільки треба) — зіп’ялася та кукурудза, що по житі посіяв…
Цю скосив — удруге сорго вип’ялось…
І так цілісіньке літо…
Корови такі, що в молоці хоч купайся…
“Мамаша” ворона на стайні стоять такі, що до холки не дістанеш.
А Жеребця сірого в яблуках, як вивів нам показать, так він як заграв, так наша вісімнадцятилітня гніда весь час дорогою озиралась, тремтіла й тяжко зітхала…
І йде на це все в його, я ж кажу, менш як десятина землі.
А тисячі хазяїв для трьох штук плохенької худобинки наймають “для випасу” по десятині й більше, і на десятині тій тепер лежить суцільний прекрасний на корм висхлий кізяк.
А корівки мукають, а моньку “відьма” видоює… Он воно як.
* * *
Три з половиною в Рудя десятини кукурудзи на зерно. Ліс…
— Пудів вісімсот буде.
— А що робите, продаєте?
— Ні. Свині годуємо. І скотину взимку.
— Скільки можна свиней вигодувати?
— Штук з п’ятнадцять.
— Тисячі з півтори?
— Ну, да.
— Хлібом скот годуєте?
— Божевільні ми, чи що? Оце нещодавно продали двісті пудів пшениці й чотириста жита.
* * *
— Чували про Рудя? Знаєте, як хазяйнує?
— Та знаємо…
— Ну?
— Так він культурний…
— А ви?
— Так ми… Ми… Що ж ми? Він культурний.
— А ви?
— Так ми… Що ж ми?..
* * *
Хороша штука “лій”. Певна річ, коли він у голові. А як у іншому місці — ні чорта не варт… М’яко тільки сидіти та ширше штани ший…
ЯК ПОЛІПШИТИ СВОЄ ГОСПОДАРСТВО
(Багатьма перевірено)
Кажуть, що найкраще поліпшувати господарство — працею.
А особливо — гуртовою.
Так то, може, в німців… А в нас на це:
“Говорила-балакала… Гуртове — чортове!” Хай говорять собі, а ми собі своєї, дідівської співатимемо.
То хоч я і хліба не їм, так за те сам стогну, у самого ноги од праці пухлі, у самого спина не розгинається, у самого очі рогом лізуть…
Я не про ці способи господарство поліпшити говорити хочу, — це хоч і сам, хоч і гуртом, а таки праця.
А є способи легші значно і значно корисніші…
“Громадські” способи…
Навчить?
Добре. Мені про них дуже багацько розповідали, та й читав не раз про них.
* * *
Ось як, люде добрі, робіть… Засновувайте по селах кооператив. Це дуже корисна штука… Про це й влада говорить, і всі говорять…
От на сході й починайте:
— Кооператив треба! Кооператив! А всі:
— Согласні!
— Треба!
— Виберіть правління!
Вибирають.
І от тут заявляйтеся найкращою радянською людиною і пильнуйте продертись у кооператив — просто в правління…
Пролізли і працюйте. Збирайте паї, одчиняйте крамницю, торгуйте.
Торгуйте добре, дбайте за доручене вам діло сумлінно й ретельно. А коли вас ревізуватимуть і спитають, де кооперативні гроші, кажіть:
— Нема.
— А де ж?
— Нема.
— Перевів?
Мовчіть і нічого не кажіть… А коли ви дуже хоробрий і сміливий, можете сказати:
— Перевів! Ну так що ж?
Засновуйте меліоративне товариство, збирайте внески, а потім:
— Простіть!
Візьміть хоч і таку організацію, як МОДР…
Сказати, що є спільного між допомогою закордонним революційним борцям і сільським господарством по наших селах?
Є, виявляється…
Збирайте на МОДР, а потім:
— Простіть!
* * *
Багатотерпеливе й багатомилостиве трудове селянство наше — йому тільки:
— Простіть!
— Та… хай…
І потім подивиться тільки на новий хлів, чи на новий хід, — та:
— Ач, сучий син.
