Чую, полохає птицю!
Вмить я схопила лопату —
Бах! І прибила лисицю.
Згодом і шкурка пухнаста
Сохла в куточку комори…
Тут-то, побий його трясця,
І почалось моє горе.
Є в нас ветфельдшер-п’яничка
(Ледар, ще й хитрий до того!),
Чутка про шкурку з лисички
Швидко дійшла і до нього.
Вранці по мене до двору
Шле він телятницю Лізу:
Йдіть, мовляв, бабо, в контору,
Будуть робить експертизу.
Лихо, та й годі. І клопіт.
Йду.
Бо не жарт яке діло!..
Фельдшер, почавши свій допит,
Зміряв мене підозріло.
Випитав: як саме вбила
Ту швидконогу звірюку,
Як бітувала-лупила,
Чи не порізала руку?
Шкурку понюхав, пошкрябав…
В шафу сховав… І до мене:
— Діло погане в вас, бабо,
Вбили тварюку скажену!
Вбили заразну лисицю,
Будем робить вам уколи.
Отже, скидайте спідницю!..
— Що ти! — кажу. — Та ніколи!
Кинь глузувати, нахабо! —
Мовлю. А він — до погрози:
— Поки нормальні ви, бабо,
Лягте й прийміть оці дози…
Вибігла я із контори,
Йду і себе вже боюся.
Душить нечуване горе
Й думка: «Невже я сказюся?»
Млин проминула, криницю,
Сльози втираю полою.
Йду й проклинаю лисицю:
— Щоб ти погибла малою!
Вдома за що не беруся —
Думка снується, мов нитка:
«Боже! Невже я сказюся?..»
Раптом — заходить сусідка!
І дізнаюся неждано
Я про «аналізи» шкурки:
Фельдшер з завгоспом Іваном
Всю пропили вже до цурки!
В парі брели і звалились
В сніг недалеко від школи.
Кажуть, либонь, показились,
Бо повезли на уколи!
