Прислала та куча листа до редакції такого змісту:
“Мені, як селянському читачеві “К. і П.”, дуже дивно стало, що це надумавсь т. Остап Вишня з своїми мистецькими силуетами.
Перші силуети про Анатоля Петрицького та інші я та мої товариші читали з великим задоволенням, поки обридли. Мистецькі силуети виходять в кожному числі “К. і П.”, і кожний з нИх вихваляє того чи іншого народного артиста. Читаючи ці силуети, мимоволі постає питання: невже це народний театр Радянського Союзу дійшов такої високої культурної височини за короткий час, що не має ні одного погануватого артиста й режисера. Адже на весь державний апарат зараз звертається багато уваги, а скільки в ньому є бюрократизму та мошенства (підкреслення мо є.— О. В.)”.
Це ще нічого. Послухайте далі:
“Остап Вишня підряд хвалить усіх народних артистів. Може, коли про артистів закінчить, то буде хвалить суфлерів, продавців квитків, підмітайлів та різних чистильщиків (підкреслення моє.— О. В.)”.
Бачите, яка куча?
Цій кучі хочеться, щоб писали тільки про “бюрократів”. та про “мошенників”.
Ця куча не припускає, що в нас і в апараті, і в інших галузях є хороші робітники і хороша робота.
Ви подивіться, з яким презирством куча говорить про “суфлерів”, про “підмітайлів”, та про “чистильщиків”…
Для кучі вони не люди, про них писати не можна.
Отака куча…
Хочеться вам, Кучо, щоб писали тільки про бюрократів, про мошенників та дурнів? Не турбуйтесь. Не забуваємо.
КУЛЬ ТУРТЯПСТВО
Ганна Петрівна ЗатиркевичКарпинська, славнозвісна українська артистка, мала в селі Болотниці, Берегівського району на Роменщині, невеличку садибу з будинком і службами.
Умираючи, Ганна Петрівна залишила ту садибу своїм небогам з умовою, щоб у садибі тій було влаштовано будинок відпочинку для українських акторів.
Наскільки. пригадується, постановою Наркомосу садибу ту було приділено до Роменського округового музею з тим, щоб волю небіжчиці було вволено.
Березівський райвиконком, купно з Болотницькою сільрадою, ну ніяк не хочуть, щоб садиба одної з найславетніших наших артисток — перше: залишилася як пам’ятник мистецький, а друге — виконала призначену їй прекрасну роль — бути притулком для робітників театрального мистецтва.
Нищиться ту садибу довго й уперто.
Ще 1922 року знесено було клуню, хліви, комори.
Залишилися тільки 4 будівлі: 1) будинок, 2) хатаклуня, 3) комора з льодовнею та 4) хлів.
В 1923 році небоги збудували вже самі там хлів.
1924 року Березівський РВК подає на небог позов до суду, щоб вони або виселились, або платили за садибу оренду.
Після судів (один засудив, другий одсудив) ЗО грудня 1927 року право на садибу залишено за небогами.
Що робить Березівський РВК?
13 червня цього року вирубує в садку дуби, нищить фруктове дерево, а 20 липня забирає комору й продає її.
Ходять чутки, що те саме РВК хоче зробити й з будинком.
Березівський РВК взагалі має намір садибу знищити.
Що воно там у Березівці за такий РВК, що в того РВК за така голова, господь їх знає?!
Коли б навіть голова та думала самим картузом, без ніякої участі клоччя в скроні, то й то не тяжко догадатися, що будинок Г. П. ЗатиркевичКарпинської має культурноісторичігу вагу, в будинку тому схоронилось чимало старовинних пам’яток історії українського театру, що в 60 кроках од будинку є театр, який зветься ім’ям небіжчиці ЗатиркевичКарпинської, що в Ромнах так само є театр імені Г. П. ЗатиркевичКарпинської.
Що це значить, як ви гадаєте, голово Березівського РВК?
Це, понашому, значить, що Радянська влада шанує і пам’ять славної артистки Затиркевички!
Вам це не зрозуміло?
Так тоді вам повинна бути зрозуміла постанова Радянської влади в особі Наркомосу про охорону садиби артистки Затиркевич-Карпинської як культурно-історичного пам’ятника, і ви мусите її виконувати.
Не хочете?
Є прокуратура!
* * *
А куди Ромни дивляться? Окулярів, може, для Ромен треба?
“БЕРУ СВОЇ СЛОВА ОБРАТНО”
18 вересня минулого року я зробив одну з незчисленних своїх помилок.
Велику я зробив помилку.
Я в фейлетоні “Культуртяпство” намагався був захистити від безглуздого руйнування Березівським райвиконкомом і Болотницькою сільрадою (Роменщина) будинок славетної нашої артистки, корифея українського театру Ганни Петрівни Затиркевич-Карпинської…
Так оцим самим я, вищепідписаний, зрікаюсь своєї думки про те, що будинок Г. П. Затиркевич-Карпинської, яка сорок з гаком літ свого, життя віддала українській культурі, має справді вагу культурно-історичну (що, між іншим, визнав і Наркомос) і що за заповітом славної небіжчиці там має бути притулок для українських акторів.
Зрікаюсь я тої думки ось із яких причин.
Перше. З моєю думкою аж ніяк не погоджуються Березівський РВК і Болотницька сільрада, що, дай бог їм здоров’я, і досі руйнують садибу Ганни Петрівни, вирубуючи там садок.
Друге. Справу заснування в будинку Г. П. Затиркевич-Карпинської притулку для українських акторів голова РВК держить під сукном уже чотири місяці.
Скажіть на милость, як же я можу не зрікатись своїх слів, коли після них отакео робиться?!
Коли після виступу в газеті терпить не тільки садиба, Не тільки речі мертві, а й живі люди?!
Зрікаюсь!
Я пропоную ось що: зруйнувати садибу корифея українського театру Г. П. ЗатиркевичКарпинської і натомість збудувати пам’ятника голові Берегівського РВК, голові Болотницької сільради й другому прихильникові його лінії, сільському “активістові” Й. Лободі, що на зборах назвав Затиркевич Карпинську “гнилим”.
На пам’ятникові останньому можна написати:
“Живіть, люди добрі, так, як я жив. Був активістом, був у земкомісії й набрав собі 10 десятин кращої землі, а податок плачу тільки за сім десятин!”
Коли це буде зроблено, тоді можна, поклавши руку на серце, крикнути:
“Хай живе культурна революція!”
“Хай живе Роменський окрвиконком!”
СПІВЕЦЬ ПЕЧАЛІ НАШОЇ
Цього самого “співця печалі нашої” можна щодня, мабуть, побачити й почути в пригородних наших поїздах.
Я його чув оце недавнечко (три дні тому) на перегоні між Змійовом і Харковом, по Донецькій залізниці.
Сильно жалібних пісень він співає перед пасажирами, щоб потім, скінчивши пісню, простягти руку й ще жалібніше промовити: “Обратіть, гражданє, уніманіє на моє бедствінне положеніє”.
Чув я, співав він дуже велику “поему”, що зветься “Отец и дочь”.
Про дуже сильну трагедію в тій пісні розповідається на голос “Кирпичиків”.
Хоч у вступі до “поеми” говориться, що
Ни кирпичики, ни чугунчики В Ленинграде теперь не поют, А поют теперь песни новне И на новий мотив передают, — але “передают” її не “на новый мотив”, а на мотив старий, на мотив “найреволюційніших” “Кирпичиків”. Ця “песня новая” знайомить слухачів з тим, як
На кладбище Митрофания Отец дочку зарезал свою.
“Отец, мать и дочь жили весело”, але потім над малюткою насміялась “злая судьба” — померла в неї мати.
Батько “нашел себе жену новую”, що зненавиділа семилітню “крошку” і “отцу вот задачу дала”:
Всей душой люблю тебя, миленький, Только жить мне с трбою невмочь. Говорить тебе только єовестно: Жить с тобою мешает мне дочь, Тм убей ее иль в приют отдай. Только сделай ты все поскорей. А не сделаеніь, я уйду тогда И одна буду жить веселей.
Батько не видержав. Агітація нової жінки сильно на нього вплинула, і от:
Мысль зверская пришла в голову И не стал свою дочку любить. В детский дом отдать было совестно, И решил зверьотец дочь убить.
Ухваливши це все, отець повів дочку на кладовище, на могилу своєї першої дружини і:
В друг отец: “Надя, Надя, — стал звать, — Подойди ко мне, моя милая, Я хочу тебе чтото сказать…”
Бідна Надя, не знаючи нічого, хоч “сердце девочки гибель чуяло”, підійшла до батька.
Лицо бледное, подощла к нему. Отец бистро схватил и стал жать, Чтобы крик ее не мешал ему И на помощь людей не дал звать.
Батько, “жмучи” Надю й кричачи: “Тм, родная дочь, йди к матери”, — зарррізав свою дочку, “крошку семилетнюю”.
Засверкал тут вож палачаотца, Совершил он ужасный кошмар.
І тепер:
Два креста стоят над мбгилкою: То мамаша и дочка лежат.
Епілог цього всього “совершения кошмара” такий: Батько “за железной решоткой сидит”, а
Красавица гдето шляется, На свиданье ко мне не идет.
“Зверьотец” наприкінці звертається до всього радянського суспільства з закликом:
И хочу всем мужчинам сказать: Как умрет у вас жене первая, Детям мать вторую не брать.
Отака печаль лунає щодня по вагонах пригородніх столичних поїздів.
Та це ще не все. Слухайте далі.
Кінчивши співати, “співець печалі нашої” звертається до всіх граждан з такою пропозицією:
— Гражданє! Моть, хто хатіт імєть єту пєсню переписану, то прошу: ціна 20 копійок!
Витягається зза пазухи ціла папка з передрукованими на машинці піснями й продається. Я, звичайно, купив. І багато ще купило.
І от, коли я радіснр кинувся купувати, мені було ще запропоновано:
— Гражданін! Імєїться в мінє ще й “пєсняроман”, очінь антіресна. (Наголос на о: роман!)
— А про віщо, питаю, той “роман”?
— О любви!
— Дайте, пожалуйста!
“Роман”, я вам доложу, знаменитий! “О любві” — і більше, “ні об чім”.
Ти вспомнніпь комнатку уютную, Где мы сидели с тобою вдвоем. Меня ти в губки целовала И називала “нилый ты мой”.
Потім ти “другую поліобил”.
Тм полюбил одну богачку. Я знаю просто, милий мой: Богачка золотом займете” И позабуде? про тебя.
Кінчається “роман” дуже сумно:
Вот скоро, скоро, друг любезннй, Венок терновий мне сплетут. С венком терновим в гроб дубовий Меня на кладбище свезут. И сердце рани там залечит, Какие єсть в груди моей, И зарастет моя могила Тернистой зеленью и травой.
Я плакав, читавши і поему “Отец и дочь”, плакав я гірко і над “песнеюроманом”. Чого я плакав?
Так! Сумно мені було, я й плакав.
* * *
Коли я, прийшовши додому, читав уголос, про “Отца и дочь”, маленька дівчинка, слухаючи це все, запитала:
— Дядю! За віщо ж то татко свою дівчинку маленьку зарізав?
— То він, кажу, “по обшибке”! Йому треба було когось іншого зарізати, а він дівчинку різонув. “Обшибка” вийшла.
“Обшибка” вийшла.
ХАЙ ЖИВЕ УКРАЇНСЬКА РАДЯНСЬКА ЕСТРАДА
Естрадна галузь мистецтва нам потрібна! Потрібна?
Доводити це чи не доводити?
Можна, звісно, й взятися й доводити, але, на наш погляд, це настільки очевидно, що доводити навіть не треба.
Є в нас естрада? Є!
Яка в нас естрада є? Така в нас є естрада, що її всі лають. Всі, кому не ліньки, всі лають естраду: лають слухачі, лають політосвітні й освітні установи, лають профспілкові організації, лають літературні організації й окремі літератори, лає критика. Всі лають.
І все лають: і робітників естради, і репертуар, і виконання.
Хто винен в тому, що естрада в нас не хорошкувата, що шкутильгає вона коли не на всі чотири, то принаймні на три.
Всі винні. Винні й робітники естради, та чи не ще більше винні всі ми, робітники культурномистецького фронту, а зосібна ми — письменники й літератори…
Підійшли ми до естради, щоб хоч якнебудь допомогти їй, щоб якнебудь ушляхетнити її і з художнього, і з ідеологічного боку?
Ні, не підійшли.
Ми, слухаючи естрадні виступи, тільки кривились та лаялись.
Ми на робітників естради дивилися зверху вниз, як на “елемент” третього сорту.
А воно слід би зважити: ціла армія естрадників по клубах, по садах, по театрах несе слухачам живе слово й театральне дійство, впливаючи, виховуючи й організуючи так чи інакше того самого масового слухача й глядача.
Як вона впливає, виховує й організовує?
Ну, звісно: який піп, така його й молитва.
І далі так буде?
Ні! Далі так не повинно бути!
Що для того треба робити?
Уже, слава аллахові, почали робити!
Була оце нещодавно перекваліфікація робітників естради.
Безнадійних усунено, залишено кращих.
Що далі?
Далі при Харківській окрполітосвіті організується так званий “кабінет естради”.
Його функція: зробити естраду справдітаки мистецькою усіма сторонами — і художньою, і ідеологічною.
Дати глядачеві радянську естраду.
При “кабінеті естради” має бути літературне бюро (а може, іншу назву придумаємо), що постачатиме естраді словесний матеріал.
От оце “літературне бюро” — це справа наша, письменників, і літераторів.
Не забуваймо, що на Україні має бути українська естрада. Отже, це вже справа наша, справа українських радянських пролетарських письменників.
Ми повинні ближче стати до естради, ми в творенні української радянської естради повинні взяти безпосередню й якнайактивнішу участь.
Нам оце доводилося говорити з представниками робітників естради: вони з великим захопленням беруться за творення української радянської естради.
Вони просять нас, українських письменників, допомогти їм у цьому.
Давайте ж не відмовлятись.
Давайте допоможемо.
В середу, 22 травня (тобто сьогодні), в клубі Робмису,
0 7й год. вечора, відбудеться вечір знайомства українських письменників з робітниками естради.
Давайте підемо всі, давайте познайомимось з нашими товаришами по культурному фронту!
Вони нам розкажуть про свої потреби, а ми, дізнавшись про ті потреби, допоможемо їм утворити справжню радянську українську естраду.
І щоб і критики прийшли, і щоб музики прийшли,
1 щоб усі, кому болить майбутнє нашої естради, прийшли.
І всі купно творитимемо радянську естраду! Справабо, товариші, першорядної ваги.
ХАЙ ЯСНІЄ ІМ’Я ЙОГО!
Ніж оце сидіти та згадувати, краще б я прийшов до редакції й стиснув руку Василеві Блакитному.
Хоч, положим, руку навряд чи довелося б мені йому потиснути, бо Василь Блакитний ніколи руки не давав: він завжди підносив її попіонерському вгору і кивав головою.
А тоді ми сіли б удвох побалакали. І сказав би я йому:
— От ви, товаришу Блакитний, умерли, а ми вас узяли та й поховали, а воно, як на мою думку, так коли б навіть ми вирили вдесятеро для вас глибшу могилу і завезли вас не на аеродром, а аж туди, за Померки, все одно не заховали б вас, бо “Удари молота і серця” і досі б’ють, як били й до того часу, коли ви танули на вогні революційному, а якась чортяча бактерія серце ваше зруйнувала.
А він би мені сказав:
— От, язви його душуі Чого я потрапив у могилу, я й сам не знаю!.. У всякому разі, це скандалі
І потім ми б з ним кавуна, великого такого кавуна б з’їли, а потім горіхів та винограду, і тоді б на столі у Василя Блакитного лежали б цілі купи горіхових шкаралущів, недоїдки з кавуна, мішечки зпід винограду, цукор з тютюном, або тютюн з цукром (Блакитний іноді смоктав люльку!), а тов. Таран зайшов би до кабінету й сказав:
— Редактор, називається! Ну коли в тебе тут порядок буде?
Василь Блакитний посміхнувся б і весь час колупав би шпилькою чи голкою стола редакторського — спадщину “действительного статского советника” Юзефовича.
І було б на тому столі ще більше проколупаних рівчачків, ямок, якихось ієрогліфів.
І коли б уже йому сильно набридло слухати про непорядки на його столі, тоді б він почав прибирати, викидати, жмакати зайві папери, шпурляти їх до кошика, а на шухлядах у шаховці понаклеював би написи:
“Для розгляду”.
“До виконання”.
“Справи “Гарту”.
І т. д.
Це для того, щоб через два дні у “справах “Гарту” лежали панчохи, в шухляді, де рукописи “До розгляду”, — мішечок з недоїденим рахатлокумом.
Ох, і не любив же Василь Блакитний нічого прилизаного!
А інтересно, між іншим. Коли було дивишся на той його розгардіяш — думаєш: та ніхто в світі ніякого толку не добере на отому столі, де ніби буря оце зараз прошуміла…
А було так: напишеш щонебудь, даєш Блакитному, він подивиться і скаже:
— Хай буде в мене^
Потім за рік чи й більше знадобиться тобі твій рукопис, спитаєш його.
— Подивлюсь, — каже. І принесе.
Я не знаю, чи впорядковано вже архів Блакитного, — там, на мій погляд, напевно, є чимало цікавого, бо любив він збирати все, що мало будьякий інтерес, чи громадський, чи літературний.
І все це робилося під машкарою такої ніби байдужості.
Я не вмію згадувати взагалі, а про Блакитного мені згадувати, крім того невміння, ще й боляче.
На життьовій путі кожного смертельника зустрічаються люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх з твоєї пам’яті, не вирвуть з твого серця.
В моєму житті був Василь Блакитний.
Він стоїть у моїй свідомості як дороговказ на грані двох різних для мене світів.
Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини:
“До Блакитного”
і
“Після Блакитного”.
Що я можу про нього згадати?
Те, що я з ним грав у доміно?
Те, що ми з ним мало не щодня сміялись у його кабінеті навіть тоді, коли він був уже хворий, а я ще був здоровий?
Те, що…
Те, що…
Ні, ви краще в день його фізичної смерті почитайте його “Удари” і Пронозину “Гірчицю”, а я в цей день піду на харківський аеродром та схилю голову перед його могилою.
