Друкувати
ТАК НІ ЧОРТА З ТОГО Й НЕ ВИЙШЛО

Така прекрасна справа, а ляснула через дрібницю. І не проста собі справа, а справа культурноосвітня… Хороша справа.

Було це давненько…

Було це тоді, коли мої однолітки були ще молодими та буйними й коли я сам був, сказать би, не зовсім чорнявий, а так: не старий і радісний…

А на сцені тоді грати хотілося так іще дужче, ніж самому залишитися з дяковою дочкою в садку під отими трьома дубами, що з одного кореня ростуть!

Ах, як тоді на сцені хотілося грати!..

І що ж би ви гадали: зорганізувалися…

Отак зібралися, поговорили, поміркували й вирішили:

— Гратимемо!

І п’єсу вибрали, і у волості підходящу кімнату дають, а артистів — хоч греблю гати!

— Гратимемо!

І раптом тоді, як гвіздком у спину:

— А режисер де?

Всі ж, що називається — ні папи ні мами в цій справі. Крім талантів, анічогісінько!

— Стійте, хлопці! — Семен каже. — У городі є такий ділозводитель, що на сценах грав! Він вивчить…

— Катай, хлопці, до ділозводителя… Поїхали…

— П’ять рублів, — ділозводитель каже, — і після вистави вечеря… Сюди й туди підвода… Та щоб слухалися, матері вашій чорт.

— Гаразд.

— Пишіть там афішу та вкажіть, хто режисер.

— Добре, вкажемо!

* * *

Почалося. Ролі повиписували… Вивчили їх, як “царю небесний, утішителю”.

Три афіші розмалювали, прізвища на афішах усіх артистів (а як же ж би ви гадали?!) повиводили, а внизу:

“Режисер Іван Степанович Леваденко”.

Все, як бог приказав…

* * *

У неділю вистава, а в четвер Іван Степанович приїхав… Зустріли його, як архієрея…

— Ну, почнемо, — каже Іван Степанович. — Афіші готові?!

— Ось!

Подививсь Іван Степанович на афішу — і з очей у нього іскри. А потім як гаркне:

— Як?! Ото мене такими літерами надрукували? Мене?! Що вже одинадцятий рік на сцені?!

І зразу аж дві дулі:

— Ось! А не те, щоб я з вами тут воловодився?! Підводу!

— Та, Йване Степановичу, — ми до його. — Та що ви?! Та ми вас якими хочете надрукуємо!

— Щоб отакими, інакше підводу!

— Біжіть, кажу, хлопці, по папір… Склеюйте скільки там аркушів і пишіть великими.

Побіг Кіндрат по папір… Клеїть…

Коли це артисти один по одному до Кіндрата:

— І мене ж там більшими!

— І мене!

— І мене!

За суфлера волосний писар був… Прийшов із квадратиком, одміряв на нім вершків так із п’ять.

— А мене як не отакими, і в будку не полізу, і з волості вижену…

— Клей, кажу, Кіндрате, щоб на всіх хватило…

Склеїв Кіндрат афішу сажнів на три, як не більше. Написав усіх такими, як хотіли. А режисера в кінці вивів такими, що аж до Куземина (сім верстов!) було видко…

Готова афіша.

А де ж її чіпляти?

На дзвіниці батюшка не дозволяє, а так — ніде не поміщається…

Вирішили почепити на бакалійній крамниці. Дістали драбину, приставили.

— Чіпляй…

Зібралося все село на ту процедуру дивитися.

Поліз Кіндрат на драбину, потяг афішу.

А тут хтось дядька Пилипа штовхнув… Поточився дядько Пилип, наступив на афішу й одірвав режисера, разом із “початок о 8й год. вечора”…

Як побачив те Іван Степанович та як закричить:

— Підводу, матері вашій чорт! Я вам покажу, як режисера одривать… Режисер — усе!

На підводу — й у город… І вечеряти не схотів… Вистава не відбулася…

Тепер не те… Тепер режисери не такі, щоб на літери звертали увагу… А раніш…

Хай йому абищо: справа вся ляснула.

ЯК ФРАНКІВЦІ МОСКВУ ПОВОЮВАЛИ

(Документи з враженнями)

Отакий, приміром, висновок із рецензії В. Блюма в “Рабочей газете”’20 квітня Про перші вистави франківців у Москві:

“Все це прекрасне, молоде, свіже. Молода радянськоукраїнська культура може пишатися з того, що її державний театр став на вірну путь…”

А такий висновок рецензента Юр. Соболева з “Вечерней Москвы”:

“Нам, москвичам, слід підтвердити, що цей театр справді стоїть на шляху шукання ритму й стилю великого сучасного мистецства…” Робить висновок і М. Волков в “Известиях”:

“Дебютний виступ показав нам здоровий і сильний художній організм, що щиро намагається поєднати національну своєрідність з передовими вимогами сучасної театральної культури. Про франківців можна говорити без оговорок навіть в умовах дуже високого сценічного рівня всесоюзної столиці.

Всі художні непогодження з виставою (“Вій”) не хитають основного: український театр певно входить в сім’ю великих театрів всесоюзної ваги…”

І в “Труді” пише А. П.:

“Тепер ясно тільки, що Харківський український театр — велика культурна справа…”

Оце висновок про франківців московської преси… Ну що ж…

“Слава тобі господи, що до діла довела…”

Виходить, значить, що й ми в галузі театрального мистецтва не очкуром підперезані, що й ми вже навчилися підтяжки носити, не підсмикуємо штанів у гостях і маємо право стати за один стіл із старішою і з багатішою культурою…

Давайте пишатися…

А як по правді (так між нами!) признатися: тенькало… Так зокола ніби й хоробрі всі були, а там, усередині, оті “струни хоробрості” на тонку бриніли і деякі були потрібні м’язи мимоволі послаблялися…

Воно, знаєте, вдертися серед ГАБТів, МАБТів, МХАТів, Таїрова та “отого Меринхольда”, та ще в цей момент як ізгадати наших славних попередниківнасадителів протягом так. сорокап’ятдесяти років у Москві нашої отої “культури” що ото:

По опеньки ходила. Цитьте. Коцюбеньку згубила. Цитьте,—

так воно якось той… Так ото ніби на державнім іспиті: — Лиха ж його, мовляв, година знає, про що тебе спитають. І чи з такої книжки ти вчив… Хто й зна… А потім так ото й розвіялося…

Іспит склали… Може, не на “весьма”, але ж і більш як “задовольняюче”.

Та ще до того й “професора” одного “засипали”… Виходить, що й у культурних центрах за “професорство” такі люди беруться, що на своїй дисциплині знаються, як я на євгеніці…

Говоримо тут про Як. Апушкіна з “Вечерней Москвы”, що розперезався з приводу “97”… І розперезався не про постановку тої п’єси, не про виконання її франківцями, а про п’єсу як таку… Назвав він “97” “неприятний інцидент”…

І ось що вельмишановний “професор од театру” далі про “97” пишуть:

“П’єса Миколи Куліша “97” намагається бути чимсь

“вродє” “Шторма”, транспортованого на Вкраїну…”

Багато ще дечого пишуть той вельмишановний рецензент про те, якою п’єсою намагається (тільки намагається!) бути “97”.

І в кінці додають:

“Все це зайвий раз свідчить про примітивноагітаційну,

надзвичайно “плоскую” суть п’єси “97”.

Чули?

“97” — транспортований на Вкраїну “Шторм”?! Не знають шановний “професор”, що “Шторм” з’явився на два роки пізніше, як “97”.

“97” — фальшива п’єса?!

“97” — вигадана п’єса?!

“97” — нічого спільного з революцією на Вкраїні не має? Мусій Копистка “рассуждает по прописи”? Отож треба вміти глибокодумно писати про революцію на Україні, знаючи про Україну з хрестоматії Галахова! Хоробрий “професор”! І хоробрий, а “засипався”… Буває…

Правда, інша рецензія про “97” не така зовсім. Ось вона яка:

“П’єса “97” дуже цінна для сучасного театру… Дія не раз переривалася оплесками. Головний режисер Театру ім. Ів. Франка Гнат Юра виконує в тій п’єсі роль незаможника Мусія Копистки. Подивившись його в цій ролі, пересвідчуєшся, що Юра не тільки хороший режисер, а й прекрасний актор” (“Радіогазета”).

І справді, приймає московська аудиторія “97” прекрасно… І оплески серед дії, і все таке інше, що викликала та п’єса в Харкові.

19 квітня франківці грали виставу для “всесоюзного хазяїна” — для II сесії ЦВК СРСР… Виставу влаштувало наше постпредство… На виставі були всі члени сесії, наркоми, співробітники наркоматів і ін.

Театр вітав “хазяїна” промовою…

Стазили другу дію “97” і 1 та 3 дії “Вія”…

Вистава пройшла дуже урочисто…

Оплески припали на долю Г. І. Петровського: йому плескав після вистави Михайло Іванович Калінін…

Отак і повоювали Москву франківці… Що ж із цього випливає?

А випливає з оцього те, що не засовуймо ми “ручки в брючки”, а ще з більшою енергією берімося за роботу, бо наздоганяти нам на культурній путі ой як іще багато кого треба!

“ДУМКА”

Нація ми співоча.

Співаємо… Не завжди, положим, добре співаємо, іноді виємо, іноді мимримо, але щоб отак ото колинебудь, хоч раз у житті, тихо посидіти — не можна. Не виходить.

Сидиш, приміром, і читаєш щонебудь дуже поважне, і зовсім ні з якого боку не вокальне, — ну, хоч, приміром, про переворот у Польщі,— навіть сам не помічаєш, що, читаючи “таку серйозну річ”, виводиш потихеньку:

Котилася та ясная зоря Та й упала додолу…

Мабуть, нас, українців, господь виліпив з тої глини, з якої тепер ув Опішньому гончарі тих коників, що їм у хвіст свистять, ліплять…

З такого матеріалу, як наш народ, очевидно, не дуже тяжко організувати зразковий хор…

Приміром тому — “Думка”…

Я не кажу, що художнє керівництво “Думки” — Нестор Городовенко — мало праці приклало, щоб так удосконалити, одшліфувати й довести капелу до такого бездоганного з усіх боків стану…

Незручно в коротенькій “рецензії” наводити статистичні відомості, скільки на цім ділі побито смичків, потрощено паличок: це все ж таки “рецензія”, а не статистичний звіт…

Без “смичків” не можна. Капела — колектив… А ми, нівроку нам, до колективної роботи такі щирі, як був щирий у мого діда борозенним віл половий…

Сам — співаєш… А в хорі — “два дієзи вбік”…

Ясно — роботи було, очевидно, дуже багато…

Наслідки — блискучі…

Коли слухаєш “Думку” і заплющиш очі — орган… Ну, достоменнісінький тобі орган… П’ятдесят із гаком чоловік стоїть перед нами на кону, п’ятдесят людських горлянок співає, а виходить, ніби одна людина має в горлі п’ятдесят отих різного тембру (чи як там воно зветься) струн і воднораз дме на ті струни — вони й гудуть…

І діло дійшло не тільки до “Котилася та ясная зоря”, а дійшло воно аж до Гайдна, Шумана, Вагнера і ще до якихось дуже знаменитих (прости мене господи, бо я таки не дуже на них розуміюсь) людей у музиці…

Західноєвропейський репертуар…

Он куди вже сягнули…

І який широченний діапазон!

Вагнер і “Зайчик”…

Гайдн і “Козенятко”…

Танєєв і “Ой п’яна я, п’яна”…

А найголовніше в тому всьому те, що відчуваєш, слухаючи в “Думки” Вагнера, і захлинаєшся з реготу од “Ой п’яна я, п’яна”…

Подать уміють…

Ти ото сидиш, уха розвісиш, рота роззявивши (бо дуже ж таки хороше співають), а “Думка” бере пісню, робить із неї горішка і в рота тобі:

— Ковтай, свате.

Чіткість, виразність, завершеність… Так і з білоруськими піснями…

Співають їх так, ніби вони для капели не чужі, а свої, рідні, що сидять у ній у крові, як і українські, народні… Прекрасно…

От якби ми та сільське господарство так могли налагодити, як пісню.

Перепічки б самі на полі родили… Їй-бо, правда.

НАРОДНА АРТИСТКА

Коли оце отут вивелися на папері слова “народна артистка”, сусіда мій, зпоза спини дивлячись, питає:

— Про кого це ви? Про М.

К. Заньковецьку?

— Ні.

— Про Затиркевич-Карпинську?

— Hi.

— Про Ліницьку?

— Ні.

— Так тоді про Ганну Іванівну Борисоглібську?

— І вгадати, кажу, не дуже тяжко.

Чого вже там, положим, справді, і не вгадати, коли серед українських артисток “золотих часів” нашого народного театру (“народного” — навмисно. Не — “побутового”) ці чотири ймення — чотири великі й світлі зорі, що протягом багатьох десятиліть ясним світлом зоріли на шляху нашім театральнім.

Сьогодні про. одну 3 них, про Ганну Іванівну Борисоглібську.

Ганна Іванівна святкує (а разом із нею й увесь театр український) сорокалітній ювілей своєї театральної роботи.

Ой, як же ж багато довелося б оце нам отут писати, коли б намагалися ми рік за роком простежити за всіма отими 40 роками “борисоглібського” життя.

Доводилося колись уже говорити, що сорок літ пропрацювати в театрі взагалі — це вже патент на “великомученика”.

Пропрацювати 40 літ в українському театрі — це вже справжнісінький “страстотерпець”, бо, за арифметикою Малініна й Буреніна, сорок літ праці — це щонайменше 400 (чотириста) років нормальної роботи за нормальних людських умов.

Ганна Іванівна ці 400 років із честю попрацювала, і не взято її за це живою на небо (“Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко”), а бігає (їй-богу, правда) й досі Ганна Іванівна по конструкціях.

* * *

Ось вона — праця та.

“Одного разу (це було в Ялті) мала бути в мене дитина. Я грала Секлету в “За двома зайцями”. Страшно мені було, щоб на сцені не трапилося чого. Надходить третя дія — танки, а я чую, що отто витанцюю на світ артистку або актора нового… Що пережила — одна я знаю. Танцюю, а сама вбік лице повертаю, бо плачу й боюся… Перетанцювала. Прийшла додому, злягла в ліжко й подарувала Мельпомені (матері моїй) артистку…”

— Тепер — не те. Тепер би й я не від того, щоб родити, бо чотири місяці до та чотири після… Ходи собі, роди собі… А щоб, як тоді було, щоб дай веселого:

Ой випила, вихилила, Сама себе похвалила,—

а в тебе вже ототот, так так я не хочу. Так дуже тяжко.

Ах, та що я вам буду розповідати про життя українського актора. Що ви — самі не знаєте, чи що?

І в таких умовах треба було творити, треба було піднести майстерство акторське на таку височінь, на яку піднесла його славетна артистка Г. І. Борисоглібська.

І майстерність, і престиж українського театру.

Із міста в місто, із села в село — сорок літ, все життя, тіло й душу свою несла Г. І. Борисоглібська на вівтар того, що “так безмежно любила”.

І тепер іще не підсумки, і тепер іще є “порох у порохівницях”, щоб радувати наше покоління майстерством своїм.

* * *

Може, життєпис Ганни Іванівни треба? Хіба ви її не знаєте?

Коли не знаєте, значить, ви не цікавились історією українського театру.

А коли ви не цікавились історією українського театру, значить, вас взагалі український театр не цікавить. Навіщо тоді вам її життєпис.

З 1886 року Ганна Іванівна — не Ганна Іванівна, а Секлета, Риндичка, Лимериха, і ще “иха”, “иха”, “иха”….

І така “иха”, що тільки вона та ЗатиркевичКарпинська й були такими “ихами”… А тепер залишилась тільки вона одна. І, мабуть, уже й не буде більше таких “их”, бо вже їх і в українському тіравописі похерено.

На нове повернуло.

І Ганна Іванівна на нове повернула. Вже на конструкціях… Уже “Мандат”, уже нові “Зайці”.

І тут, як і там, Ганна Іванівна Борисоглібська є Ганна Іванівна Борисоглібська.

* * *

Сорок літ — народному театрові! Хіба не народна артистка? їйбогу, народна.

“ПОЗОРИЩЕ”

До Баку, азербайджанської столиці, літав оце аеропланом.

І от що:

— Якби був знав, не полетів би!

І не через те не полетів би, що погано там чи небезпечно летіти, — сама подорож нашими пасажирськими аеропланами, крім насолоди, нічого не дає, а не полетів би я туди ніколи, якби був знав, що зустріну там “плем’я дикунівлюдожерів”, що зіпсували дощенту хороший повітряний настрій.

Зустрів я там (аж згадати страшно!) “Украинскую труппу имени Т. Г. Шевченко”, що порозліплювала по бакинських парканах великі свої червоні афіші.

Керують тими “шевченківцями” якийсь С. Дорошенко, що править у них за “главного режиссера и зав. художественной частью”, та якийсь М. Сагайдачний, “ответственньгй у них “руководитель”.

Грають вони там у помешканні Тюркського роб. селянського театру.

Ну, знаєте… Бачив я в своєму житті всякі трупи. Всього доводилося на віку. Але, слово честі, я ніколи не міг навіть у думці припустити, щоб щось подібне було на терені Радянського Союзу.

Не зумію я, мабуть, змалювати тут оте чудоюдо, бо людських слів не вистачить, дикунських не знаю, а “непечатних” писати не можна…

“Надо, товариші, відєть, чтоби вєріть”.

Ну, звичайно ж, “№№ пєнія і гопак по ходу п’єси”.

Ну, звичайно ж, репертуар: “Посланець Богдана Хмельницького”, історична драма, “Молдавський принц” “з музикою, пєнієм і танцами”, “Штукарка”, “Мазепа” (по Пушкіну), “Ой не ходи, Грицю”, “битовая драма”…

Ну, розуміється ж, після кожної п’єси великими літерами приписка:

“По ходу п’єси пєніє і гопак”.

Це все так.

Але ж яке “пєніє” і який “гопак”?! Ну, давайте, — спробую розказати…

* * *

От вам “Посланець Богдана Хмельницького”, історична драма. Автора на афіші не показано. Якийсь там “пан” хотів убити вдовиного сина, та не вбив, тільки поранив, і він десь зник. Удова та, не знаючи цього нічого, виходить заміж за того пана. Потім той син вертається додому з війська Богдана Хмельницького. Його ніхто не пізнає, він говорить панові, що знає вдовиного того сина, пан його підкуповує вбити сина, він говорить, що він уже його вбив, дає на це докази, мати це чує, хоче вбити його, тобто свого сина, бо не знає, що то її син, і т. д.

Я не дивився до кінця, — на дві тільки дії сили вистачило, — але спочатку така “зав’язка”, що менше як 4-5 трупами справа ніяк не кінчиться.

Гра акторська?! Давайте краще про це не говорити. Бачили отару баранів під електричним світлом? Ото така й гра! Одно мекне, друге мекне, а потім — разом. Маса, значить.

Найталановитіший із акторів (ну ясно ж — комік!) грав роль слуги, на манір Омелька з “Борулі”. Талант! Великий ентузіазм у глядачів він викликав увесь час тим, що одчиняв задом двері.

Випне його, те місце, де в нього талант сидить, та як ужарить у двері — так двері й розскочаться! Глядач — гогого! Го!

Далі “по ходу дєйствія пєніє і гопак” (“гопак” — великими літерами). Отут уже — два!

Починається це “по ходу дєйствія” так. Вибігає служниця:

— Пані, там хлопці та дівчата йдуть. Може, покликати, щоб заспівали?!

— Та й клич!

Вривається банда в папахах, у червоних штанях, дівчата в корсетках, у позасиджуваних мухами квітках і в черевикахчовниках (модних), а деякі так просто в отих хатніх шльопанцях.

Морррди?! Господи, ти ж бачив, кого ти творив?! Починається “пєніє” під “оркестр под управлєнієм”. Співають “Ой на горі василечки сходять”. Чергування дикого реву з хрипучим піаніссімо. А що мене завжди в пропасницю кидало, — це кінець кожної пісні у виконанні отаких “хорів”. Знаєте, коли перед останнім акордом все припиняється: стає музика, стає хор… І раптом надимаються всі й рвуть останній акорд. Рвуть з виряченими очима співаки, аж присідають та рвуть, ріжуть скрипки, дують сурми й гримить барабан. Щось таке нечуване робиться. Гойдаються лампи, дрижать вікна, одчиняються в фойє двері.

Рвонули!!!

Тоді:

— А дазайте веселішого!

— Давайте!

Боже ж мій, господи!

Тут уже смерч, ураган, вихор.

Маса крутиться на заднім плані, а з неї, з маси, вилітають пари. Вилітають з гиком, з галасом, з ревом. “Кавалер” кида об землю шапку, кричить щось пронизливе, стрибає вгору, б’є або ногами, або просто задом об землю і… пішов. Він “видєлує” па і ногами, і руками, і спиною, і задом, і животом. Він вигукує, кричить, лящить, рррявчить.

А решта, позакладавши пальці в рота, свистить.

“Дама” пливе павою, мотає головою, ляскає в долоні, і лящить:

— Їх! Їх! Їх!

Наче її хтось за найпекучіше місце — щип! щип! щип!

Слово честі, не брешу.

І так пар вісім або десять підряд.

Я, їйбогу, думав, що такого вже нема.

Я думав: ну, трупа, ну, побутова, ну, з гопаком, але щоб отаке було, — слово честі, не припускав.

А як вам подобається Гриць (“Ой не ходи, Грицю”) у кавказькій бурці йг у кавказькій папасі?

А дівчата в “Гриці” в кавказьких папахах (зима!) і в черевкчкахшльопанцях (бо зима!)?!

А Хома, загримирований Мефістофелем?! Чортом?! їйбогу ж, правда! Грав Хому Сагайдачний, “ответственный руководитель”.

А вихор різаного великими шматками паперу?! (Сніг!)

Під оцим усім написано:

“Постановка С. Г. Дорошенко”.

Так і написано “постановка”… До ката б у стовпи його було поставило!

Товариші! Все це зветься “Украинская труппа им. Т. Г. Шевченко”.

Товариші! Ці “трупи” репрезентують нашу театральну культуру по братських нам республіках.

Товариші! Невже ж нічого не можна зробити? Невже не можна припинити всю цю “гнусь”?

їх же сила, цих “українських труп”, бродить по Союзу.

Може, миш’як або ціаністий калій допоможе, коли не можна порозумітися між собою Головполітосвітам окремих республік?

Я знаю, що говоритимуть;

— Вони члени профспілки Робмис, вони трудящі, вони, вони, вони… Я це знаю…

Але не забувайте, що Україна теж член спілки вільних республік і паплюжити її різним Сагайдачним та Дорошенкам дозволяти не можна.

P. S. Хай простить мені О. Г. Шліхтер, що я без його дозволу написав через бакинську газету “ноту” протесту до азербайджанської Політосвіти, що вона допускає в себе профанацію театральної культури Радянської України. Війни з цього між Азербайджаном та Україною не буде, та не буде, мабуть, і користі. Гопакуватимуть і далі різні Сагайдачні.

Рішучих заходів треба.

“ВРА”

Маю я, крім інших різних Поганих звичок, ще дві. Одна з них — це, що я іноді думаю. От сидю собі та й думаю.

Друга звичка та, що я щодня сплю.

Якось оці дві погані звички переплутуються в мене одна з одною і виходить тоді така штуковина: то, про що я думаю, починає мені ввижатися уві сні.

Це, між іншим, не новина, що мені багато чортівні сниться, бо я частенько про це ділюся (цікаво їм те чи не цікаво!) з читачами.

Навіть на сина мого оці сни в спадщину перейшли — і йому часто різні сни сняться.

Оце якось його запитав:

— Що тобі, малий, сьогодні снилось?

— Соколадний клоп! Великийвеликий клоп із соколаду! Це, мабуть, у нас фамільне.

Да… Так, значить, я іноді думаю, а воно візьме та й насниться.

Думав оце я напередодні десятого Жовтня про театр.

Рейтинг: 1 - 1 Голосов