Три опери маємо. “Березіль” франківців, одещан, заньківчан, шевченківців, Харківський держтеатр, Робсельтеатри, дитячі театри маємо.
Слава тобі, подумав, господи!
Потім почав про всілякі формальні досягнення наших театрів думати.
Думав, думав, а потім сам собі подумав, чого я, думаю собі, про ті формальні досягнення думаю, коли про їх, думаю собі, є кому думати.
Хай, сам собі подумав, ті про них думають, кому про них доручено думати.
Та й ліг спати.
Не те, що не було про що думати, а просто не може ж одна людина про все в світі передумати. Можна дірку в голові продумати. От і ліг собі спати.
І вийшла, товариші, така “окансія”: образилися, мабуть, на мене формальні досягнення за те, що я про них не подумав.
Вони ж мені показали вночі, “де раки зимують”! Я знаю, що наші театри мають формальні досягнення! Я знаю, що ті досягнення неабиякі! Але те, що на мене тої ночі накинулось? Боже мій! Я ніколи не міг припустити, щоб така тих досягнень сила була?!
Як улетіло, як затупотіло, як заметушилось. Аж досі боязко! І все реалізми!
1) Експресивний реалізм!
2) Плакатномонументальний реалізм!
3) Статичномонументальний реалізм!
4) Узагальнений реалізм!
5) Умовний реалізм!
6) Зрозумілий для всіх реалізм!
7) Неореалізм!
8) Конструктивний реалізм! Усе це, знаєте, як двинуло! А ззаду потихеньку ще й —
9) Назадницький реалізм присунув: — І мене не забувайте! І я ще живий! — Я аж затрусивсь!
— Досягнень хотіли? А ми вам що?! Та кожний із них уперед пнеться, та кожний із них чільне місце посісти хоче!
Таке скоїлось, що я… прокинувся!
І переповнилося серце моє радістю великою:
— За десять років революції ми вже маємо дев’ять реалізмів!
За двадцять років — ми їх матимемо вісімнадцять. За сто років наш революційний театр збагатіє на цілих дев’яносто реалізмів!! Я за голову вхопився! Такі досягнення! Такі досягнення! І я почав мріяти…
— Аллаху великий! Що ж буде, коли на кожний із цих реалізмів та хоч по одній хорошій постановці!
Та ми тоді “е тільки винесемо мистецькі властивості нашої надії на всесвітній ринок, ми перескочимо той всесвітній ринок!..
Нам мало буде земної кулі!
Ми розташуємо мистецькі властивості нашої нації серед Великого (він же Тихий) океану! “Пущай смотрять”.
“ЧЕРВОНИЙ МАК”
Коли тепер хтонебудь підійде до мене й скаже, як це частенько буває:
— А знаєте, опера ваша не дуже… Нема, знаєте, у вашій опері такого, що могло б викликати хоч якенебудь таке… ну, як вам сказать?.. Ну, взагалі, опера ваша не той, не той…
Між іншим, ви помітили, що коли хтонебудь говорить так, як ото написано, про теперішні українські радянські театри, то обов’язково натискає на слово “ваші”.
— “Театри ваші”.
— “Опера ваша”. Чому це так?
Так коли тепер хто-небудь підійде й почне отак мусолити про оперу, я йому скажу просто:
— Маком, товаришу!
А коли його фізіономія витягнеться від таких моїх “символічних” слів, я йому додам:
— І не тільки, товаришу, “Маком”, а “Червоним Маком”, товаришу! А взагалі: “Катитесь!”
І матиму, як на мій погляд, повне на це право, бо я бачив, бачу і ще раз бачитиму в нашій Харківській опері балет “Червоний Мак”, в оформленні Анатоля Петрицького, у постановці М. Мойсеева і у виконанні балетної трупи нашої (такто: нашої!) Державної опери.
А через те й: “Катитесь!”
* * *
Я не маю ніякого наміру колупатися у власній “діалектиці” і в інших всіляких “світовідчуваннях”, щоб вияснити питання, чи можна танками показувати революцію.
Я тільки одне скажу: мені значно приємніше бачити в балеті, як борються пригноблені за своє визволення, ніж те, як умирає якийнебудь принц тільки через те, що своєчасно не встиг надушити прекрасну “дівицюлебедицю”.
Тут у мене, правду казавши, є розходження з тією мадамою, що сиділа ліворуч од мене й ахала:
— Хорошо! Дєйствительно хорошо! Только вот: мало поезії! Любві мало!
Я подивився на неї збоку й подумав: “На лиху тобі, думаю, годину ще тут тієї любові, коли тобі вже люби’ги нема чим?!” Нічого не зробиш: “У всякого свій смак”.
* * *
Яка це все-таки прекрасна вистава “Червоний Мак”! Чого там тільки не понароблював Петрицький!? Де в його це все береться?!
Петрицький, мабуть, має не менш як чотирнадцятеро очей у своєму прекрасному лобі, бо двома очима не вловиш усіх тих фарб, що він кинув на сцену, усіх тих відтінків, одблисків, гри кольорів, що він ними залив, буквально залив усю виставу, наповнив ними і кін, і людей, і конструкції, і зал (сонячні зайчики по залу!).
А коли взяти на увагу технічні і всілякі інші можливості (вірніше: неможливості) сцени нашої опери, то доводиться тільки дивуватися, як можна було при такій економності матеріалів, та їх усебічно використати?!
Ані шматочка зайвого! Все на місці, все грає і на всьому фарби грають!
А костюми?! Ніби бере якийсь чарівний рік і, як казковий богатир, сліпучим каскадом кидає ті строї на всіх виконавців. І вони грають, переливаються, мигають, осліплюють.
Такого ще не було!
* * *
Що ще?
Ну, звичайно ж, і Мойсеєв! Він дав силу прекрасно поставлених масових сцен!
Він широко й багато “обіграв” кін!
У нього виразна пантоміма і прекрасно виявлена суть п’єси.
Все зрозуміло. В балетібо часто ж ми бачимо: танцюютьтанцюють, а чому саме вони так танцюють, господь їх святий знає… Танцюють — і все! А тут — ні! Тут кожний епізод, кожний танок обосновано, — через те й зрозуміло.
Що ще?
Ну, звичайно ж, виконавці!
Сальникова. Ой, лишенько ж! Як ті пальці витримують?! Я в чоботях і то не встою, а то ж увесь час метеликом, та весь час на пальцях! Я вже не кажу за грацію, за стиль танка — то від бога! А от технічне завершення — це ж од пальців! Ой боже наш, боже наш!
Литвиненко. Чорт! У танках Литвиненко чортіший від всякого чорта! Чи він на пружинах, чи пружини на ньому, а тільки ж так володіти своїм тілом, як ним володіє Литвиненко, чорти напевне не володіють, бо в противному разі всі б вони, бувши тепер скасованими, пішли б за прем’єрів до Державної опери.
Дуленко, Плетньов, Чернищов, Аркад’єв, Переяславець і всі інші… Як вони танцюють! А, головне, видко, що ще краще танцюватимуть!
Одне слово, “Мак”! “Червоний Мак”!
* * *
Я тепер прекрасно розумію, чому дехто з рецензентів, пишучи про “Червоний Мак”, нічого не сказав про роботу Петрицького.
У мене був один знайомий. Кудись він пішов з дому, а за цей час його хазяїн поставив нові ворота в двір. Знайомий мій підійшов, подивився так як крикне:
— Ммме! І тікать!!!
Насилу впіймали та в двір увели. Нове! От і злякавсь!
* * *
А взагалі “Мак!”, “Червоний Мак”!
P. S. Про лібретто “Червоного Маку” я навмисте не пишу, бо про нього вже було написано. Воно нескладне, але воно пахне вже чимось новим. Не лебедями, а Червоним.
Музику написав Глієр. Про музику хай спеціалісти пишуть. А кому музика не подобається, хай напише кращу] Хай спробує!
“БЛЕЙМАНИ”
Очевидно, всі вже помітили, з якою люттю нападають московські та ленінградські театральні та кіножурнали й кіногазети на наше ВУФКУ…
Якими тільки словами вони його не паплюжать?!
Криють, що називається, і отак, і отак, і перетак…
В чім тут річ, ми, звичайно, розуміємо.
Не дає їм спокою оте саме “синдицирование”, що його рішуче відкинула партійна нарада в справах кіно при ЦК КП(б)У.
Дописалися вони аж ось до чого.
Якийсь М. Блейман в № 5 журналу “Рабочий и театр” (Ленінград) договорився, як кажуть, — “до ручки”… Слухайте, що він пише… Не пише, а просто рубає…
“Очевидно, ВУФКУ до конца безнадежная организация, работающая без партруководства и технической консультации. Очевидно, фабрики ВУФКУ стоят в заболоченньтх местностях, даже и новая фабрика в Києве.
Между прочим, продукцией ВУФКУ кормится вся Украйна. Зто значит, что происходит организованная порча зрительских вкусов! В спорах о кинематографии, свидетелями которых мм являємся, ВУФКУ не упоминается. Совкино делает и плохие и хорошие картини. ВУФКУ недискуссионно — там все одинаково плохо. Но из зтого не следует, что его нужно оставить без виймання. Его нужно или закрить, или реорганизовать…”
Раз! Два! Три! “Сжег гимназии и упразднил науки”… І знаєте, коли це пишеться?
Це пишеться тоді, коли про “Звенигору” говорить Німеччина, Франція, Америка, Чехословаччина…
Це пишеться тоді, коли чехословацькі газети називають “Звенигору” — “гімном нової доби”…
Це пишеться тоді, коли Джордж Кларк в американській робітничій пресі пише, що він уважає “Звенигору” за надзвичайне досягнення радянської кінематографії і закінчує статтю такими словами: “Треба сподіватись, що “Звенигора” допоможе американському робітничому класові знайти ті скарби, що їх уже знайшли робітники та селяни України”.
Блеймани пишуть, що ВУФКУ “до конца безнадежная организация, работающая без партруководства”…
Коли це пишеться?
Це пишеться тоді, коли при ЦК партії відбувається нарада з авторитетних партійних робітників, де розбираються й критикуються найдрібніші питання нашої кінопродукції…
Це пишеться тоді, коли роботою ВУФКУ керує один з авторитетних представників старої більшовицької гвардії, член партії ще з того часу, коли Блеймани під стіл пішки ходили, Микола Олексійович Скрипник!
Ми прекрасно знаємо, що чимало хиб є в роботі ВУФКУ…
Ми їх не замовчуємо, ми про них говоримо, ми їх виправляємо й виправлятимемо…
Але щоб “доблейматись” до того, що в дискусіях про дію ВУФКУ не Згадується, це вже, вибачте, не що інше, як послаблення у Блейманів язикового ефінктера…
Бо коли Блеймани пишуть з таким “авторитетом” по радянських журналах, вони не можуть не знати, що недавнечко в Москві була дискусія про ту ж “Звенигору”…
Вони мусять знати, що Нарком освіти РСФРР А. В. Луначарський, подивившись фільм “У павутинні”, визнав його за “великий художній твір”…
Нарада при ЦК партії, окремі авторитетніші товариші знаходять у роботі ВУФКУ не малі досягнення, а Блеймани рубають:
“Его нужно закрить!..”
Ех! Коли б ото Блейманам та ще й роги!
ОЛЕНА СЕНКЕВИЧ
Ну, не чорти ми, — вибачте на цім слові,— полосаті!?
У нас, на Радянській Україні, в нашій Державній Опері, в м. Одесі, диригує оперою перша в Союзі жінкадиригент Олена Сенкевич, а ми про це нічого не знаємо.
Ми можемо битися в істериці з приводу приїзду до СРСР Мері Пікфорд, ми бігаємо “як ©той самий за грушами”, дізнаючись, як сьогодні вранці чхнув “душка” Смирнов, ми зачитуємося книжками про те, які панчохи носять Сонет його Величності Шаляпін, а от коли на нашім театральнім небосхилі з’являється явище (та погодьтесь же ви з цим!) безперечно виключне, коли за складним диригентським пюпітром (здається, так.
Я завжди плутаю пюпітр з партитурою) у нас сидить перша жінкадиригент, що почала свою диригентську працю в Одеськім партклубі 1924 року, 8 березня (в день жінкиробітниці!!!!), і коли та жінка вже визнаний диригент, коли вона веде опери, як дитину за ручку, — так ми про це довідуємося випадково…
Взяв би лозину та по свідомості нашій, по свідомості!
Хто з наших керівників музичним життям бачив і чув Олену Сенкевич?
Ніхто!
Послухайте ж тоді, хто така Олена Сенкевич.
Музичну освіту вона дістала в Ленінградській консерваторії, яку закінчила 1915 року як піаністкавіртуозка, по класу професора Єсипової. Теоретичну підготовку одержала у професорів Глазунова, Витоля та інших.
Глазунов перший помітив у неї диригентський хист, а диригентську освіту закінчила Олена Сенкевич в Одесі у професора Столярова.
Що пише преса про Сенкевич, як про диригента?
Ось що:
“Енергійно й певно веде оркестр Сенкевич. У неї чіткий “взмах” і хороше знання партитури. Уміє Сенкевич виділяти й окремі місця (“Фауст”)”.
І ось що:
“Серед виконавців на першім місці диригент Олена Сенкевич. Треба відзначити твердість, чіткість і бездоганну ритмічність її акомпанемента (“Риголетто”)”.
І ось що:
“Хори, оркестр ідуть твердо під чітким енергійним взмахом Олени Сенкевич, що виявляє, крім точного знання партитури й справжнього артистичного темпераменту, багато бережливості до співака… (“Риголетто”). От хто така Олена Сенкевич!
Давайте, товариші, всетаки знати, що в нас на Радянській Україні робиться. А то якось незручно.
ПРО “РОЗЛОМ” ТА ПРО ІНШІ РЕЧІ
Ну, от і радість: у Державному українському театрі (Червонозаводський) прекрасна вистава йде — “Розлом”. Про що “Розлом” говорить?
Нагадує він нам славні часи світанку Жовтневої революції.
Розповідає про те, як крейсер “Заря” пішов із Кронштадта починати нову епоху в історії людства.
Дає нам яскраві малюнки боротьби матросів за пролетарську революцію.
Хороша п’єса. І хороша, і близька, рідна теперішньому глядачеві, особливо робітничому.
І як радісно, що наш молодий театр так блискуче подає цю п’єсу своєму робітничому глядачеві.
Театр можна привітати з задоволенням глядача, глядача — з прекрасною п’єсою, а українське театральне мистецтво — з хорошим, добросовісним, грамотним і працездатним режисером Л. Клещеєвим.
Постановка п’єси “Розлом” показує, що режисер Клещеєв — цінне придбання для нашого театру.
Як подав “Розлом” режисер Клещеєв?
Він показав у п’єсі живих людей, таких, як вони насправді були і робили революцію.
Клещеєв знає, що робили революцію м а с и, і він на перший план у своїй постановці висуває оту саму матроську масу.
А подає він її в цілій низці правдивих і добре зроблених масових сцен, примушуючи глядача переживати разом із масою її болі й радощі.
В п’єсі прекрасне, ефектне оформлення (особливо — крейсер).
Хороше грають актори.
Тепер трошечки про “інші речі”.
Зустрів оце я режисера Л. Клещеєва й питаю:
— Ну, що далі ставите?
— Нічого.
— Як нічого?
— В плані нема для мене роботи. Довелося тільки плечима знизати.
Театр має режисера, що зробив дві хороших постановки (“Любов під берестами” і “Розлом”). До кінця сезону ще два місяці, і в плані нема для цього режисера роботи.
А в пресі ми читаємо, що театр запрошує для постановки “Заколоту” (“Мятежа”) нового режисера. Чим це пояснити?
Звичайно, може, УЗП харківське має багато грошей, щоб держати хррошого режисера без роботи і запрошувати нового режисера.
Чим це пояснити?
Було б зрозуміло, коли б театр брав якогось видатного режисерапостановника, що справді дав би щось нового й цінного і для театру, і для акторів, а коли цього нема, то це просто, м’яко кажучи, річ зайва.
Оце якраз піти навпаки тим балачкам на останній нараді театральних директорів, де говорилося про якнайраціональніше використання так господарських, як і художніх можливостей наших театрів…
А то, виходить, побалакалипобалакали та й по тому…
Як той казав:
“Побалакай, попе, з медом”.
ОДЕСЬКА ДЕРЖДРАМА (Враження)
Спочатку — “за упокой”.
Чи не помічаєте ви, товариші, такого явища: що менше будьяке місто має отого так званого “щиросвідомого” громадянства, то краще в тім місті живеться українському радянському театрові?
Неймовірно?
А давайте простежимо.
Київ. Мати столиця, з усіма “щиро українськими” традиціями, із стовідсотковою на всі боки національною “свідомістю”.
А скільки тортур зазнав “Березіль” у тім “щиросвідомім” Києві? З боку отого “щиросвідомого” громадянства?
І тільки не “щиросвідоме” робітництво підтримувало його.
Франківці в Києві минулого сезону?! Скільки зневаги вони перетерпіли від тих “щиросвідомих”, аж доки не виховали собі молодої “не щиросвідомої” аудиторії.
А от про “гастролі відомої артистки МалишФедорець” та не “менш відомого співака Миколаєнка” — і тепер ще кричать у Києві великі червоні афіші, пропонуючи “поважаним” “Майську ніч” з ним числом номерів співу та ним числом пар жвавих танцюристів.
І йдуть “поважані”.
Хоч і халтура, аби з гопаком!
Або згадайте отой скандальний факт, коли київське “свідоме громадянство” запротестувало проти конструктивної постави “Тараса Бульби” в Київській опері?!
Полтава. Бабуся. Скільки їх там, тих “щиросвідомих?”
А ота бабуся в особі своїх “щирих” — то ж могила для нового українського театру.
Вінниця. Утримався хоч один там новий український театр?
Чернігів. Не загнав він у домовину нового українського театру?
А візьміть міста наші не “щирі”…
Донбас. Завжди український театр там бажаний гість.
Дніпропетровськ. З 1922 року там український театр.
Харків. Український театр має стале визнання з боку харківського радянського суспільства.
І то не тепер, коли вже український радянський театр, що називається р колодочки вбився, а з самого початку його праці в цих містах.
Щоправда, не зразу його визнали, не зразу на нього накинулись, спочатку придивлялися, вивчали, призвичаювались, але ніколи не сичали, ніколи не бойкотували.
Коли й сичав хто, то тільки чорносотеннорусотяпська наволоч, але вона сичала не тільки тому, що це був український театр, а сичала вона на все радянське.
Та вже й чорносотенне русотяпство сичати перестало, а “щиросвідомі” й досі бойкотують наші радянські театри, вони й досі ще шлють протести проти постави “Тараса Бульби” в оформленні найталановитішого, найнаціональнішого (в найкращім розумінні цього слова) нашого художника Анатоля Петрицького!?
Інший, запальний, сказав би з цього приводу:
— Ну, й часок, їдрі його наліво! Я цього не казатиму, бо зірвусь!
Я краще розкажу вам про славний город Одесу та про те, як любить вона Український державний драматичний театр. Тепер, значить, “за здравіє”.
Формального й ідеологічного боку роботи Одеського державного театру я не торкатимусь: усі ми знаємо, що цими своїми сторонами він дорівнюється до кращих наших українських радянських театрів.
Вражає в Одесі щось інше, я б сказав, нове щось в історії українського театру.
Вражає та симпатія та любов з боку масового глядача, що завоював театр на протязі всього тільки трирічної своєї роботи в Одесі.
Коли ви сидите на виставі в Одеській держдрамі, ви почуваєте якийсь такий хороший, інтимний зв’язок глядача з коном.
Одеський глядач радіє з успіху театру, боліє з його невдач. Одеса називає Держдраму: Наш театр. І це “наш” говориться з любов’ю і з гордістю. Слово це я чув не раз і зовсім не в театрі.
— Були вже в Держдрамі? Ну, як вам наш театр?
І бачиш, що співбесідникові хочеться, щоб, не дай бог, на обличчі твоєму не було й тіні незадоволення з “нашого” театру.
Одеса любить театр в цілому, Одеса любить окремих його артистів.
— А Шумського бачили? А Нятко? А Осмяловську? А Замичковського? А Лісовського? А Мацієвську? А Гарника?
У неї є “улюбленці”. І тих “улюбленців” вона пестить особливою своєю увагою. А вже кого полюбить Одеса, на увагу до Torq вона не скупиться.
Як ото в отій “революційній” пісні співається:
“Полюблю, так поцааалую, Берегись, коль рааазлюблю”.
А як виросли актори Одеської держдрами!?
“Будьте спокійні, як у саночках”.
Звідки в них тих талантюків понабиралося?!
Старіша гвардія (Гаккебуш, Мещерська, Замичковський, Ковалевський, Осташевський, Маяк, Хуторна) — то цоколь, на якому не страшно які вам завгодно візерунки візерунковувати. Він не здригнеться!
А, правду казавши, є з кого й візерунки ліпить?
Є там Нятко, Осмяловська, Мацієвська, Лісовський, Блакитний, Гарник, Липківський, Шумський… Є й ще багато інших, молодших (Михалевич, Ковалевська, Богданов, Тимошенко).
Це вже окраса українського театру.
Ростуть вони не днями, а годинами.
Сильно пішов уперед молодий актор А. Гарник.
Створені ним образи телеграфіста Кудалова в “Республіці на колесах” та студента Нелапаного в “Рожевім павутинні” (обидві ці п’єси Я. Мамонтова мають в Одесі великий успіх) це вже зразки справжнього акторського майстерства.
Прекрасна артистка П. Нятко. її “рижої Феньки” з “Республіки на колесах” забути не можна. Така вона “рижа” й така вона “анархістка”, що, справді, як міг її проміняти Дудка на міщанку Люсю, хоч і ту саму Люсю Пузанок яскраво малює молода артистка Тимошенко. Чудовий образ Есмеральди в “Соборі Паризької богоматері” дає Осмяловська. Вона грає із справжньою живою козою. Коза хороше грає, а Осмяловська ще краще.
Говорячи про Одеський театр, ніяк не можна не згадати Мацієвську й Лісовського. Вони — характерні актори.
А характери в них дай бог кожному.
Артист Ю. Шумський. От кому вчеплено таланта. У нього не “іскра божа”, — “полум’я”. Діапазон у нього величезний. З нього так і пре отой хист акторський. Він буквально в кожній ролі перевтілюється… Такі “полюси”, як Дудка в “Республіці на колесах” і Клодо в “Соборі Паризької богоматері”, Швандя в “Любові Яровій” і Старий Єврей (забув, як його звуть) в “Заході” Бабеля…
Шумський — актор великих можливостей.
Успіх він має в Одесі великий…
Виросли в Одесі актори!
Має Одеська держдрама прекрасний ансамбль.
І ще що радує вас в Одесі — це те, що на цім ні актори, ні художнє керівництво не заснули. При театрі є студія, де актори далі вчаться, далі вдосконалюються.
Значить, ростимуть і далі…
А керує, а художньо направляє театр Василь Степанович Василько.
Як керує?
Так керує, що Одеса має прекрасний театр, радянська республіка — серйозну й справжню культурномистецьку установу…
Любить Одеса Українську держдраму.
Хай любить!
ПРО ЮХИМА КУЧУ
Різні на світі кучі бувають…
Про одну з них дозвольте розказати, бо сама напрохується.
