СПИС ДIЯЧIВ “ЛIСОВОЇ ПIСНI”
ПРОЛОГ
“Той, що греблi рве”. Русалка.
Потерчата (двоє). Водяник.
ДIЯ I
Дядько Лев. Перелесник.
Лукаш.
Пропасниця (без мови).
Русалка. Потерчата.
Лiсовик.
Куць.
Мавка.
ДIЯ II
Мати Лукашева. Килина.
Лукаш. Русалка.
Дядько Лев. “Той, що в скалi
Мавка. сидить”.
Русалка Польова. Перелесник.
ДIЯ III
Мавка. Хлопчик.
Лiсовик. Лукаш.
Куць. Дiти Килининi
Злиднi. (без мови).
Мати Лукашева. Доля.
Килина. Перелесник.
ПРОЛОГ
Старезний, густий, предковiчний лiс на Волинi. Посеред лiсу простора галява з плакучою березою i з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному мiсцi в яро-зелену драговину – то береги лiсового озера, що утворилося з лiсового струмка. Струмок той вибiгає з гущавини лiсу, впадає в озеро, потiм, по другiм боцi озера, знов витiкає i губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посерединi. Мiстина вся дика, таємнича, але не понура, – повна нiжної, задумливої полiської краси. Провесна. По узлiссi i на галявi зеленiє перший ряст i цвiтуть пролiски та сон-трава. Дерева ще безлистi, але вкритi бростю, що от-от має розкритись. На озерi туман то лежить пеленою, то хвилює од вiтру, то розривається, одкриваючи блiдо-блакитну воду.
В лiсi щось загомонiло, струмок зашумував, забринiв, i вкупi з його водами з лiсу вибiг «Той, що греблi рве» – молодий, дуже бiлявий, синьоокий, з буйними i разом плавкими рухами; одежа на йому мiниться барвами, вiд каламутно-жовтої до ясно-блакитної, i поблискує гострими злотистими iскрами. Кинувшися з потоку в озеро, вiн починає кружляти по плесi, хвилюючи його сонну воду; туман розбiгається, вода синiшає.
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
З гiр на долину бiжу, стрибаю, рину!
Мiсточки збиваю, всi гребельки зриваю, всi гатки, всi запруди, що загатили люди, – бо весняна вода, як воля молода!
(Хвилює воду ще бiльше, поринає i виринає, мов шукаючи щось у водi).
П о т е р ч а т а
(двоє маленьких, блiденьких дiток у бiленьких сорочечках виринають з-помiж латаття)
П е р ш е
Чого ти тута блудиш?
Д р у г е
Чого зо сну нас будиш?
П е р ш е
Нас матуся положила i м’якенько постелила, бо на рiння, на камiння настелила баговиння, i лататтям повкривала, i тихенько заспiвала:
«Люлi-люлi-люлята, заснiть, мої малята!»
Д р у г е
Чого ж ти тут шугаєш?
П е р ш е
Кого ти тут шукаєш?
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
Тую Русалку, що покохав я змалку, бо водянiй царiвнi нема на свiтi рiвнi!
Збiгав я гори, долини, яри, iзвори, – милiшої коханки нема вiд озерянки.
Зiб’ю всю вашу воду, таки знайду ту вроду!
(Бурно мутить воду).
П о т е р ч а т а
Ой леле! не нуртуй!
Хатинки не руйнуй!
Печера в нас маленька, що збудувала ненька.
Убога наша хатка, бо в нас немає татка…
(Чiпляються йому за руки, благаючи).
Ми спустимось на дно, де темно, холодно, на днi лежить рибалка над ним сидить Русалка…
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
Нехай його покине!
Нехай до мене зрине!
Потерчата поринають в озеро.
Виплинь же, мила!
Русалка випливає i знадливо всмiхається, радiсно складаючи долонi.
На нiй два вiнки – один бiльший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-пiд нього спадає серпанок.
Р у с а л к а
Се ти, мiй чарiвниченьку?!
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
(грiзно)
Що ти робила?
Р у с а л к а
(кидається немов до нього, але пропливає далi, минаючи його)
Я марила всю нiченьку про тебе, мiй паниченьку!
Ронила сльози дрiбнiї, збирала в кiнви срiбнiї, без любої розмовоньки сповнила вщерть коновоньки…
(Сплескує руками, розкриває обiйми, знов кидається до нього i знов минає).
Ось кинь на дно червiнця, поллються через вiнця!
(Дзвiнко смiється).
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
(з’їдливо)
То се й у вас в болотi кохаються у злотi?
Русалка наближається до нього, вiн круто вiдвертається вiд неї, виром закрутивши воду.
Найкраще для Русалки сидiти край рибалки, глядiти неборака вiд сома та вiд рака, щоб не вiдгризли чуба.
Ото розмова люба!
Р у с а л к а
(пiдпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вiчi)
Вже й розгнiвився?
(Лукаво).
А я щось знаю, любчику, хороший душогубчику!
(Тихо смiється, вiн бентежиться).
Де ти барився?
Ти водяну царiвну змiняв на мельникiвну!
Зимовi – довгi ночi, а в дiвки гарнi очi, – недарма паничi
їй носять дукачi!
(Свариться пальцем на нього i дрiбно смiється).
Добре я бачу твою ледачу вдачу, та я тобi пробачу, бо я ж тебе люблю!
(З жартiвливим пафосом).
На цiлу довгу мить тобi я буду вiрна, хвилину буду я ласкава i покiрна, а зраду потоплю!
Вода ж не держить слiду вiд рана до обiду, так як твоя люба або моя журба!
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
(поривчасто простягає їй обидвi руки)
Ну, мир миром!
Поплинем понад виром!
Р у с а л к а
(береться з ним за руки i прудко кружляє)
На виру-вирочку, на жовтому пiсочку, в перловому вiночку зав’юся у таночку!
Ух! Ух!
Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить, i пташки зграями зриваються з очеретiв.
В о д я н и к
(Виринає посеред озера. Вiн древнiй сивий дiд, довге волосся i довга бiла борода всумiш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на головi корона iз скойок. Голос глухий, але дужий).
Хто тут бентежить нашi тихi води?
Русалка з своєю парою спиняються i кидаються врозтiч.
Стидайся, дочко! Водянiй царiвнi танки заводити з чужинцем?! Сором!
Р у с а л к а
Вiн, батьку, не чужий. Ти не пiзнав?
Се ж «Той, що греблi рве»!
В о д я н и к
Та знаю, знаю!
Нерiдний вiн, хоч водяного роду.
Зрадлива i лукава в нього вдача.
Навеснi вiн нуртує, грає, рве, зриває з озера вiнок розкiшний, що цiлий рiк викохують русалки, лякає птицю мудру, сторожку, вербi-вдовицi корiнь пiдриває i бiдним сиротятам-потерчатам каганчики водою заливає, псує мої рiвненькi береги i старощам моїм спокiй руйнує.
А влiтку де вiн? Де тодi гасає, коли жадiбне сонце воду п’є iз келиха мого, мов гриф неситий, коли вiд спраги никне очерет, зоставшися на березi сухому, коли, вмираючи, лiлеї клонять до теплої води голiвки в’ялi?
Де вiн тодi?
Пiд час сеї мови «Той, що греблi рве» нишком киває Русалцi, ваблячи її втекти з ним по лiсовому струмку.
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
(з укритою насмiшкою)
Тодi я в морi, дiду.
Мене на помiч кличе Океан, щоб не спило i в нього чашу сонце.
Як цар морський покличе – треба слухать.
На те є служба, – сам здоровий знаєш.
В о д я н и к
Еге ж, тодi ти в морi… А менi, якби не помагав мiй друг одвiчний, мiй щирий приятель осiннiй дощик, прийшлось би згинуть з парою!
«Той, що греблi рве» незамiтно ховається в воду.
Р у с а л к а
Татусю! не може пара згинути, бо з пари знов зробиться вода.
В о д я н и к
Яка ти мудра!
Iди на дно! Доволi тут базiкать!
Р у с а л к а
Та зараз, тату! Вже ж його немає.
Я розчешу поплутаний сiкняг.
(Виймає з-за пояса гребiнку з мушлi, чеше прибережне зiлля),
В о д я н и к
Ну, розчеши, я сам люблю порядок.
Чеши, чеши, я тута пiдожду, поки скiнчиш роботу. Та поправ латаття, щоб рiвненько розстелялось, та килим з ряски позшивай гарненько, що той порвав пройдисвiт.
Р у с а л к а
Добре, тату.
Водяник вигiдно вкладається в очеретi, очима слiдкуючи роботу Русалчину; очi йому поволi заплющуються.
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
(вирнувши, стиха до Русалки)
Сховайся за вербою!
(Русалка ховається, оглядаючись на Водяника).
Поплинемо з тобою ген на розтоки, пiд бистрiї лотоки, зiрвемо греблю рiвну, утопим мельникiвну!
(Хапає Русалку за руку i швидко мчить з нею через озеро. Недалеко вiд другого берега Русалка спиняється i скрикує).
Р у с а л к а
Ой, зачепилася за дуб торiшнiй!
Водяник прокидається, кидається навперейми i перехоплює Русалку.
В о д я н и к
То се ти так?!. Ти, клятий баламуте, ще знатимеш, як зводити русалок!
Поскаржуся я матерi твоїй,
Метелицi Гiрськiй, то начувайся!
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
(з реготом)
Поки що буде, я ще нагуляюсь!
Прощай, Русалонько, сповняй коновки!
(Кидається в лiсовий струмок i зникає).
В о д я н и к
(до Русалки)
Iди на дно! Не смiй менi зринати три ночi мiсячнi поверх води!
Р у с а л к а
(пручаючись)
З якого часу тут русалки стали невiльницями в озерi? Я – вiльна!
Я вiльна, як вода!
В о д я н и к
В моїй обладi вода повинна знати береги.
Iди на дно!
Р у с а л к а
Не хочу!
В о д я н и к
А, не хочеш?
Вiддай сюди вiнець перловий!
Р у с а л к а
Нi! то дарував менi морський царенко.
В о д я н и к
Тобi вiнця не прийдеться носити, бо за непослух забере тебе
«Той, що в скалi сидить».
Р у с а л к а
(з жахом)
Нi, любий тату, я буду слухатись!
В о д я н и к
То йди на дно.
Р у с а л к а
(поволi опускаючися в воду)
Я йду, я йду… А бавитися можна з рибалкою?
В о д я н и к
Та вже ж, про мене, бався.
Русалка спустилася в воду по плечi i, жалiбно всмiхаючись, дивиться вгору на батька.
Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
Таж вiн тебе занапастив би тiльки, потяг би по колючому ложиську струмочка лiсового, бiле тiло понiвечив та й кинув би самотню десь на безвiддi.
Р у с а л к а
Але ж вiн вродливий!
В о д я н и к
Ти знов своєї?!
Р у с а л к а
Нi, нi, нi! Я йду!
(Поринає).
В о д я н и к
(поглядаючи вгору)
Уже весняне сонце припiкає…
Ху, душно як! Прохолодитись треба.
(Поринає й собi).
ДIЯ I
Та сама мiстина, тiльки весна далi поступила; узлiсся наче повите нiжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховiття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянiм вiнку.
З лiсу на прогалину виходять дядько Лев i небiж його Лукаш. Лев уже старий чоловiк, поважний i дуже добрий з виду; по-полiському довге волосся бiлими хвилями спускається на плечi з-пiд сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу i в ясно-сиву, майже бiлу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятiрець), коло пояса на ремiнцi ножик, через плече виплетений з лика кошiль (торба) на широкому ременi.
Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тiльки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана бiллю, з виложистим комiром, пiдперезана червоним поясом, коло комiра i на чохлах червонi застiжки; свити вiн не має; на головi бриль; на поясi ножик i кiвшик з лика на мотузку.
Дiйшовши до берега озера, Лукаш зупинився.
Л е в
Чого ж ти зупинився? Тут не можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.
Л у к а ш
Та я хотiв собi сопiлку втяти, – хороший тута вельми очерет.
Л е в
Та вже тих сопiлок до лиха маєш!
Л у к а ш
Ну, скiльки ж їх? – калинова, вербова та липова, – ото й усi. А треба ще й очеретяну собi зробити, – та лепсько грає!
Л е в
Та вже бався, бався, на те бог свято дав. А взавтра прийдем, то будем хижку ставити. Вже час до лiсу бидло виганяти. Бачиш, вже онде є трава помежи рястом.
Л ук а ш
Та як же будемо сидiти тута?
Таж люди кажуть – тут непевне мiсце…
Л е в
То як для кого. Я, небоже, знаю, як з чим i коло чого обiйтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричi плюнути, та й годi.
Посiєм коло хижки мак-вiдюк, терлич посадимо коло порога, – та й не приступиться нiяка сила…
Ну, я пiду, а ти собi як хочеш.
Розходяться. Лукаш iде до озера i зникає в очеретi. Лев iде понад берегом, i його не стає видко за вербами.
Р у с а л к а
(випливає на берег i кричить)
Дiдусю! Лiсовий! бiда! рятуйте!
Л i с о в и к
(малий, бородатий дiдок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбраннi барви кори, у волохатiй шапцi з куницi)
Чого тобi? Чого кричиш?
Р у с а л к а
Там хлопець на дудки рiже очерет!
Л i с о в и к
Овва!
Коби всiї бiди! Яка скупа.
Ось тута мають хижку будувати, – я й то не бороню, аби не брали сирого дерева.
Р у с а л к а
Ой леле! хижу?
То се тут люди будуть? Ой тi люди з-пiд стрiх солом’яних! Я їх не зношу! я не терплю солом’яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих натрутнiв, як прийдуть!
Л i с о в и к
Стiй! не квапся.
То ж дядько Лев сидiтиме в тiй хижi, а вiн нам приятель. То вiн на жарт осикою та терличем лякає.
Люблю старого. Таж якби не вiн, давно б уже не стало сього дуба, що стiльки бачив наших рад, i танцiв, i лiсових великих таємниць.
Вже нiмцi мiряли його, навколо втрьох постававши, обсягли руками – i ледве що стiкло. Давали грошi – таляри битi, людям дуже милi, та дядько Лев заклявся на життя, що дуба вiн повiк не дасть рубати.
Тодi ж i я на бороду заклявся, що дядько Лев i вся його рiдня повiк безпечнi будуть в сьому лiсi.
Р у с а л к а
Овва! А батько мiй їх всiх потопить!
Л i с о в и к
Нехай не важиться! Бо завалю все озеро гнилим торiшнiм листом!
Р у с а л к а
Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!
(Зникає в озерi).
Лiсовик, щось воркочучи, закурює люльку, сiвши на заваленому деревi. З очеретiв чутно голос сопiлки [мелодiї N 1, 2, 3, 4], нiжний, кучерявий, i як вiн розвивається, так розвивається все в лiсi. Спочатку на вербi та вiльхах замайорiли сережки, потiм береза листом залепетала. На озерi розкрились лiлеї бiлi i зазолотiли квiтки на лататтi. Дика рожа появляє нiжнi пуп’янки.
З-за стовбура старої розщепленої верби, пiвусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленiй одежi, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправляє руки i проводить долонею по очах.
М а в к а
Ох, як я довго спала!
Л i с о в и к
Довго, дочко!
Вже й сон-трава перецвiтати стала.
От-от зозулька маслечко сколотить, в червонi черевички убереться i людям одмiрятиме лiта.
Вже з вирiю поприлiтали гостi.
Он жовтими пушинками вже плавлють на чистiм плесi каченятка дикi.
М а в к а
А хто мене збудив?
Л i с о в и к
Либонь, весна.
М а в к а
Весна ще так нiколи не спiвала, як отепер. Чи то менi так снилось?
Лукаш знов грає [мелодiя N 5].
Нi… стiй… Ба! чуєш?.. То весна спiває?
Лукаш грає мелодiю N 5, тiльки ближче.
Л i с о в и к
Та нi, то хлопець на сопiлцi грає.
М а в к а
Який? Невже се «Той, що греблi рве»?
От я не сподiвалася вiд нього!
Л i с о в и к
Нi, людський хлопець, дядька Лева небiж,
Лукаш на ймення.
М а в к а
Я його не знаю.
Л i с о в и к
Бо вiн уперше тута. Вiн здалека, не з сих лiсiв, а з тих борiв соснових, де наша баба любить зимувати; осиротiв вiн з матiр’ю-вдовою, то дядько Лев прийняв обох до себе…
М а в к а
Хотiла б я побачити його.
Л i с о в и к
Та нащо вiн тобi?
М а в к а
Вiн, певне, гарний!
Л i с о в и к
Не задивляйся ти на хлопцiв людських.
Се лiсовим дiвчатам небезпечно…
М а в к а
Який-бо ти, дiдусю, став суворий!
Се ти мене отак держати будеш, як Водяник Русалку?
Л i с о в и к
Нi, дитинко, я не держу тебе. То Водяник в драговинi цупкiй привик одвiку усе живе засмоктувати. Я звик волю шанувати. Грайся з вiтром, жартуй iз Перелесником, як хочеш, всю силу лiсову i водяну, гiрську й повiтряну приваб до себе, але минай людськi стежки, дитино, бо там не ходить воля, – там жура тягар свiй носить. Обминай їх, доню: раз тiльки ступиш – i пропала воля!
М а в к а
(смiється)
Ну, як-таки щоб воля – та пропала?
Се так колись i вiтер пропаде!
Лiсовик хоче щось вiдмовити, але виходить Лукаш iз сопiлкою.
Лiсовик i Мавка ховаються.
Лукаш хоче надрiзати ножем березу, щоб сточити сiк, Мавка кидається i хапає його за руку.
М а в к а
Не руш! не руш! не рiж! не убивай!
Л у к а ш
Та що ти, дiвчино? Чи я розбiйник?
Я тiльки хтiв собi вточити соку з берези.
М а в к а
Не точи! Се кров її.
Не пий же кровi з сестроньки моєї!
Л у к а ш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
М а в к а
Я – Мавка лiсова.
Л у к а ш
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я вiд старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам.
М а в к а
А бачити хотiв?
Л у к а ш
Чому ж би нi?.. Що ж, ти зовсiм така, як дiвчина… ба нi, хутчiй як панна, бо й руки бiлi, i сама тоненька, i якось так убрана не по-наськи…
А чом же в тебе очi не зеленi?
(Придивляється).
Та нi, тепер зеленi… а були, як небо, синi… О! тепер вже сивi, як тая хмара… нi, здається, чорнi чи, може, карi… ти таки дивна!
М а в к а
(усмiхаючись)
Чи гарна ж я тобi?
Л у к а ш
(соромлячись)
Хiба я знаю?
М а в к а
(смiючись)
А хто ж те знає?
Л у к а ш
(зовсiм засоромлений)
Ет, таке питаєш!..
М а в к а
(щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховiттi:
«Найкраща в свiтi!»
Л у к а ш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав – дерево нiме, та й годi.
М а в к а
Нiмого в лiсi в нас нема нiчого.
Л у к а ш
Чи то ти все отак сидиш у лiсi?
М а в к а
Я зроду не виходила ще з нього.
Л у к а ш
А ти давно живеш на свiтi?
М а в к а
Справдi, нiколи я не думала про те…
(Задумується).
Менi здається, що жила я завжди…
Л у к а ш
I все така була, як от тепер?
М а в к а
Здається, все така…
Л у к а ш
А хто ж твiй рiд? чи ти його зовсiм не маєш?
М а в к а
Маю.
Є Лiсовик, я зву його «дiдусю», а вiн мене – «дитинко» або «доню».
Л у к а ш
То хто ж вiн – дiд чи батько?
М а в к а
Я не знаю.
Хiба не все одно?
Л у к а ш
(смiється)
Ну та й чуднi ви отут у лiсi! Хто ж тобi тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть?
М а в к а
Менi здається часом, що верба, ота стара, сухенька, то – матуся.
Вона мене на зиму прийняла i порохном м’якеньким устелила для мене ложе.
Л у к а ш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цiлу зиму?
М а в к а
Нiчого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить лiс i очерет.
Верба рипiла все: «Засни, засни…»
I снилися менi все бiлi сни: на срiблi сяли яснi самоцвiти, стелилися незнанi трави, квiти, блискучi, бiлi… Тихi, нiжнi зорi спадали з неба – бiлi, непрозорi – i клалися в намети… Бiло, чисто попiд наметами. Ясне намисто з кришталю грає i ряхтить усюди…
Я спала. Дихали так вiльно груди.
По бiлих снах рожевiї гадки легенькi гаптували мережки, i мрiї ткались золото-блакитнi, спокiйнi, тихi, не такi, як лiтнi…
Л у к а ш
(заслухавшись)
Як ти говориш…
М а в к а
Чи тобi так добре?
Лукаш потакує головою.
Твоя сопiлка має кращу мову.
Заграй менi, а я поколишуся.
Мавка сплiтає довге вiття на березi, сiдає в нього i гойдається тихо, мов у колисцi. Лукаш грає соло мелодiї N 6, 7 i 8, прихилившись до дуба, i не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволi озивається тихесенько на голос мелодiї.N 8, i Лукаш їй приграє вдруге мелодiю N 8. Спiв i гра в унiсон.
М а в к а
Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає бiлi груди, серденько виймає!
На голос веснянки вiдкликається зозуля, потiм соловейко, розцвiтає ярiше дика рожа, бiлiє цвiт калини, глiд соромливо рожевiє, навiть чорна безлиста тернина появляє нiжнi квiти.
Мавка, зачарована, тихо колишеться, усмiхається, а в очах якась туга, аж до слiз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.
Л у к а ш
Ти плачеш, дiвчино?
М а в к а
Хiба я плачу?
(Проводить рукою по очах).
А справдi… Нi-бо! то роса вечiрня.
Заходить сонце… Бач, уже встає на озерi туман…
Л у к а ш
Та нi, ще рано!
М а в к а
Ти б не хотiв, щоб день уже скiнчився?
Лукаш хитає головою, що не хотiв би.
Чому?
Л у к а ш
Бо дядько до села покличуть.
М а в к а
А ти зо мною хочеш бути?
Лукаш киває, потакуючи.
Бачиш,
I ти, немов той ясень, розмовляєш.
Л у к а ш
(смiючись)
Та треба по-тутешньому навчитись, бо маю ж тута лiтувати.
М а в к а
(радо)
Справдi?
Л у к а ш
Ми взавтра й будуватися почнемо.
М а в к а
Курiнь поставите?
Л у к а ш
Нi, може, хижку, а може, й цiлу хату.
М а в к а
Ви – як птахи: клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потiм кинути.
Л у к а ш
Нi, ми будуєм навiки.
М а в к а
Як навiки? Ти ж казав, що тiльки лiтувати будеш тута.
Л у к а ш
(нiяково)
Та я не знаю… Дядько Лев казали, що тут менi дадуть грунтець i хату, бо восени хотять мене женити…
М а в к а
(з тривогою)
З ким?
Л у к а ш
Я не знаю. Дядько не казали, а може, ще й не напитали дiвки.
М а в к а
Хiба ти сам собi не знайдеш пари?
Л у к а ш
(поглядаючи на неї)
Я, може б, i знайшов, та…
М а в к а
Що?
Л у к а ш
Нiчого…
(Пограває у сопiлку стиха щось дуже жалiбненьке [мелодiя N 9], потiм спускає руку з сопiлкою i замислюється).
М а в к а
(помовчавши)
Чи у людей паруються надовго?
Л у к а ш
Та вже ж навiк!
М а в к а
Се так, як голуби…
Я часом заздрила на їх: так нiжно вони кохаються… А я не знаю нiчого нiжного, окрiм берези, за те ж її й сестрицею взиваю; але вона занадто вже смутна, така блiда, похила та журлива, – я часто плачу, дивлячись на неї.
От вiльхи не люблю – вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає; вона й сама боїться – все тремтить.
Дуби поважнi надто. Дика рожа задирлива, так само й глiд, i терен.
А ясень, клен i явiр – гордовитi.
Калина так хизується красою, що байдуже їй до всього на свiтi.
Така, здається, й я була торiк, але тепер менi чомусь те прикро…
Як добре зважити, то я у лiсi зовсiм самотня…
(Журливо задумується).
Л у к а ш
А твоя верба?
Таж ти її матусею назвала.
М а в к а
Верба?.. Та що ж… в їй добре зимувати, а лiтом… бач, вона така суха, i все рипить, все згадує про зиму…
Нi, я таки зовсiм, зовсiм самотня…
Л у к а ш
У лiсi ж не самiї дерева, – таж тут багато рiзної є сили.
(Трохи ущипливо).
Вже не прибiднюйся, бо й ми чували про вашi танцi, жарти та зальоти!
М а в к а
То все таке, як той раптовий вихор, – от налетить, закрутить та й покине.
В нас так нема, як у людей, – навiки!
Л у к а ш
(приступаючи ближче)
А ти б хотiла?..
Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.
Г о л о с
Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти?
Л у к а ш
(вiдзивається)
Ось я йду!
Г о л о с
А йди хутчiй!
Л у к а ш
Оце ще нетерплячка!
(Вiдгукується).
Та йду вже, йду!
(Подається йти).
М а в к а
А вернешся?
Л у к а ш
Не знаю.
(Iде в прибережнi хащi).
З гущавини лiсу вилiтає Перелесник – гарний хлопець у червонiй одежi, з червонястим, буйно розвiяним, як вiтер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима.
Вiн хоче обняти Мавку, вона ухиляється.
М а в к а
Не руш мене!
П е р е л е с н и к
А то чому?
М а в к а
Iди поглянь, чи в полi рунь зазеленiла.
П е р е л е с н и к
Менi навiщо тая рунь?
М а в к а
А там же твоя Русалка Польова, що в житi.
Вона для тебе досi вже вiнок зелено-ярий почала сплiтати.
П е р е л е с н и к
Я вже її забув.
М а в к а
Забудь мене.
П е р е л е с н и к
Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!
Я понесу тебе в зеленi гори, ти ж так хотiла бачити смереки.
М а в к а
Тепер не хочу.
П е р е л е с н и к
Так? А то чому?
М а в к а
Бо вiдхотiлося,
П е р е л е с н и к
Якiсь химери!
Чом вiдхотiлося?
М а в к а
Нема охоти.
П е р е л е с н и к
(улесливо в’ється коло неї)
Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестрицi, там гiрськi русалки, вiльнi лiтавицi, будуть танцювати коло по травицi, наче блискавицi!
Ми тобi знайдемо з папоротi квiтку, зiрвем з неба зiрку, золоту лелiтку, на снiгу нагiрнiм вибiлимо влiтку чарiвну намiтку.
Щоб тобi здобути лiсову корону, ми Змiю-царицю скинемо iз трону i дамо крем’янi гори в оборону!
Будь моя кохана!
Звечора i зрана самоцвiтнi шати буду приношати, i вiночок плести, i в таночок вести, i на крилах нести на моря багрянi, де багате сонце золото ховає в таємну глибiнь.
Потiм ми заглянем до Зорi в вiконце,
Зiрка-пряха вдiлить срiбне волоконце, будем гаптувати оксамитну тiнь.
Потiм, на свiтаннi, як бiлявi хмари стануть покрай неба, мов яснi отари, що холодну воду п’ють на тихiм бродi, ми спочинем любо, на квiтчастiм…
М а в к а
(нетерпляче)
Годi!
П е р е л е с н и к
Як ти обiрвала рiч мою сердито!
(Смутно i разом лукаво).
Ти хiба забула про торiшнє лiто?
М а в к а
(байдуже)
Ох, торiшнє лiто так давно минуло!
Що тодi спiвало, те взимi заснуло.
Я вже й не згадаю!
П е р е л е с н и к
(таємничо нагадуючи)
А в дубовiм гаю?..
М а в к а
Що ж там? Я шукала ягiдок, грибкiв…
П е р е л е с н и к
А не приглядалась до моїх слiдкiв?
М а в к а
В гаю я зривала кучерики з хмелю…
П е р е л е с н и к
Щоб менi послати пишную постелю?
М а в к а
Нi, щоб перевити се волосся чорне!
П е р е л е с н и к
Сподiвалась: може, миленький пригорне?
М а в к а
Нi, мене береза нiжно колихала.
П е р е л е с н и к
А проте… здається… ти когось кохала?
М а в к а
Ха-ха-ха! Не знаю!
Попитай у гаю.
Я пiду квiтчати дрiбним рястом коси…
(Подається до лiсу).
П е р е л е с н и к
Ой гляди! Ще змиють їх холоднi роси!
М а в к а
Вiтерець повiє, сонечко пригрiє, то й роса спаде!
(Зникає в лiсi).
П е р е л е с н и к
Постривай хвилину!
Я без тебе гину!
Де ти? Де ти? Де?
Бiжить i собi в лiс.
Помiж деревами якусь хвилину маячить його червона одiж i, мов луна, озивається: «Де ти? Де?..»
По лiсi грає червоний захiд сонця, далi погасає.
Над озером стає бiлий туман.
Дядько Лев i Лукаш виходять на галяву.
Л е в
(сердито воркоче)
Той клятий Водяник! Бодай би всох!
Я, наловивши риби, тiльки виплив на плесо душогубкою, – хотiв на той бiк передатися, – а вiн вчепився цупко лапою за днище, та й анi руш! Ще трохи – затопив би!
Ну й я ж не дурень: як засяг рукою за бороду, то й замотав, як мичку, та ножика з-за пояса, – бiгме, так i вiдтяв би! Та проклята ж пара – штурхiць! – i перекинула човна!
Я ледь що вибрався живий на берег, i рибу розгубив… А щоб ти зслиз!
(До Лукаша).
А тут iще й тебе щось учепило, – кричу, гукаю, кличу – хоч ти згинь!
I де ти длявся?
Л у к а ш
Та кажу ж – був тута, вирiзував сопiлку.
Л е в
Щось довгенько вирiзуєш, небоже, сопiлки!
Л у к а ш
(нiяково)
Або ж я, дядьку…
Л е в
(усмiхнувся i подобрiв)
Ей! не вчись брехати, бо ще ти молодий! Язика шкода!
От лiпше хмизу пошукай по лiсi та розпали вогонь, – хоть обсушуся, бо як його таким iти додому?
Поки дiйдем, ще й тая нападе – не тута споминаючи, цур-пек! – а потiм буде душу витрясати…
Лукаш iде в лiс; чутно згодом, як вiн хряскає сухим гiллям.
Д я д ь к о Л е в
(сiдає пiд дубом на грубу коренину i пробує викресати вогню, щоб запалити люльку)
Аякже! викрешеш! i губка змокла… i трут згубився… А, нема на тебе лихої трясцi!..
Чи не наросла на дубi свiжа?
(Обмацує дуба, шукаючи губки).
З озера, з туману, виринає бiла жiноча постать, бiльше подiбна до смуги мли, нiж до людини; простягненi бiлi довгi руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.
Л е в
(усмiхнувшись)
Се що за мара?
Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..
(Оговтавшись, виймає з кошеля якiсь корiнцi та зiлля i простягає назустрiч марi, немов боронячись вiд неї.
Вона трохи вiдступає.
Вiн прочитує, замовляючи, дедалi все швидше).
Шiпле-дiвице,
Пропаснице-Трясавице!
Iди ти собi на куп’я, на болота, де люди не ходять, де кури не пiють, де мiй глас не заходить.
Тут тобi не ходити, бiлого тiла не в’ялити, жовтої костi не млоїти, чорної кровi не спивати, вiку не вкорочати.
Ось тобi полинь – згинь, маро, згинь!
Мара подається назад до озера i зливається з туманом.
Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь.
Л у к а ш
Ось нате, дядьку, грiйтеся.
Л е в
Спасибi.
Ти догоджаєш дядьковi старому.
(Розпалює коло вогню люльку).
Тепер що iншого!
(Вкладається проти вогню на травi, поклавши кошеля пiд голову, пакає люльку i жмуриться на вогонь).
Л у к а ш
Якби ви, дядьку, якої байки нагадали.
Л е в
Бач! умалився!.. А ти б якої хтiв?
Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина?
Л у к а ш
Такi я чув! Ви вмiєте iнакших, що їх нiхто не вмiє.
Л е в
(надумавшись)
Ну, то слухай:
Я про Царiвну-Хвилю розкажу.
(Починає спокiйним, спiвучим, розмiрним голосом).
Якби нам хата тепла та люди добрi, казали б ми казку, баяли байку до самого свiта…
За темними борами, та за глибокими морями, та за високими горами то єсть там дивний-предивний край, де панує Урай.
Що в тому краю сонце не сiдає, мiсяць не погасає, а яснi зорi по полю ходять, таночки водять.
Отож у найкращої Зорi та знайшовся син
Бiлий Палянин.
На личку бiлий, на вроду милий, золотий волос по вiтру має, а срiбна зброя в рученьках сяє…
Л у к а ш
Ви ж про Царiвну мали.
Л е в
Та зажди!..
От як став Бiлий Палянин до лiт доходжати, став вiн собi думати-гадати, про своє життя розважати:
«З усiх я, – каже, – вродою вдався, а ще ж бо я долi не дiждався.
Порадь мене, Зiрнице-мати, де менi пари шукати: чи межи боярством, преславним лицарством, чи межи князiвством, чи межи простим поспiльством?
Що хiба яка царiвна та була б менi рiвна…»
(Починає дрiмати).
От i пiшов вiн до синього моря, i розiклав на березi перлове намисто…
Л у к а ш
Вiдай, ви, дядьку, щось тут проминули.
Л е в
Хiба?.. Та ти ж бо вже не заважай!
…От i розбiглася на морi супротивна хвиля, а з теї хвилi вилетiли конi, як жар, червонi, у червону колясу запряженi…
А на тiй колясi…
(Змовкає, зложений сном).
Л у к а ш
Та й хто ж на тiй колясi був? Царiвна?
Л е в
(крiзь сон)
Га?.. Де?.. Яка царiвна?..
Л у к а ш
Вже й заснули!
(Який час дивиться задумливо на вогонь, потiм устає, вiдходить далi вiд огнища i походжає по галявi, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопiлку [мелодiя N 10]),
В лiсi поночiє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом мiсяця. Навколо вогнища блиски свiтла i звої тiнi неначе водять химерний танок; близькi до вогню квiти то поблискують барвами, то гаснуть у пiтьмi.
Покрай лiсу таємничо бiлiють стовбури осик та берiз. Весняний вiтер нетерпляче зiтхає, оббiгаючи узлiсся та розвiваючи гiлля плакучiй березi. Туман на озерi бiлими хвилями прибиває до чорних хащiв; очерет перешiптується з осокою, сховавшись у млi.
З гущавини вибiгає Мавка, бiжить прудко, мов утiкаючи; волосся їй розвiялось, одежа розмаялась. На галявi вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далi кидається до берези i ще раз зупиняється.
М а в к а
Дяка щирая тобi, нiченько-чарiвниченько, що закрила ти моє личенько! i вам, стежечки як мережечки, що вели мене до березочки!
Ой сховай мене ти, сестриченько!
(Ховається пiд березу, обiймаючи її стовбур).
Л ук а ш
(пiдходить до берези, нишком)
Ти, Мавко?
М а в к а
(ще тихше)
Я.
Л у к а ш
Ти бiгла?
М а в к а
Як білиця.
Л у к а ш
Втiкала?
М а в к а
Так.
Л у к а ш
Вiд кого?
М а в к а
Вiд такого, як сам вогонь.
Л у к а ш
А де ж вiн?
М а в к а
Цить!.. Бо знову прилетить.
Мовчання.
Л у к а ш
Як ти тремтиш! Я чую, як береза стинається i листом шелестить.
М а в к а
(вiдхиляється вiд берези)
Ой лихо! Я боюся притулятись, а так не встою.
Л у к а ш
Притулись до мене.
Я дужий – здержу, ще й обороню.
Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парi. Мiсячне свiтло починає ходити по лiсi, стелеться по галявi i закрадається пiд березу. В лiсi озиваються спiви солов’їнi i всi голоси весняної ночi. Вiтер поривчасто зiтхає. З осяйного туману виходить Русалка i нишком пiдглядає молоду пару.
Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї i раптом цiлує.
М а в к а
(скрикує з болем щастя)
Ох!.. Зiрка в серце впала.
Р у с а л к а
Ха-ха-ха!
(З смiхом i плеском кидається в озеро).
Л у к а ш
(ужахнувшись)
Що се таке?
М а в к а
Не бiйся, то Русалка.
Ми подруги, – вона нас не зачепить.
Вона свавiльна, любить глузувати, але менi дарма… Менi дарма про все на свiтi!
Л у к а ш
То й про мене?
М а в к а
Нi, ти сам для мене свiт, милiший, кращий, нiж той, що досi знала я, а й той покращав, вiдколи ми поєднались.
Л у к а ш
То ми вже поєднались?
М а в к а
Ти не чуєш, як солов’ї весiльним спiвом дзвонять?
Л у к а ш
Я чую… Се вони вже не щебечуть, не тьохкають, як завжди, а спiвають:
«Цiлуй! цiлуй! цiлуй!»
(Цiлує її довгим, нiжним, тремтячим поцiлунком).
Я зацiлую тебе на смерть!
Зривається вихор, бiлий цвiт метелицею в’ється по галявi.
М а в к а
Нi, я не можу вмерти… а шкода…
Л у к а ш
Що ти кажеш? Я не хочу!
Навiщо я сказав?!.
М а в к а
Нi, се так добре – умерти, як летюча зiрка…
Л у к а ш
Годi!
(Говорить пестячи).
Не хочу про таке! Не говори!
Не говори нiчого!.. Нi, кажи!
Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати… Що ж ти мовчиш?
Розгнiвалась?
М а в к а
Я слухаю тебе… твого кохання…
(Бере в руки голову його, обертає проти мiсяця i пильно дивиться в вiчi).
Л у к а ш
Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш…
Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смiйся…
М а в к а
У тебе голос чистий, як струмок, а очi – непрозорi.
Л у к а ш
Може, мiсяць неясно свiтить.
М а в к а
Може…
(Схиляється головою йому до серця i замирає).
Л у к а ш
Ти зомлiла?
М а в к а
Цить! Хай говорить серце… Невиразно воно говорить, як весняна нiчка.
Л у к а ш
Чого там прислухатися? Не треба!
М а в к а
Не треба, кажеш? То не треба, милий!
Не треба, любий! Я не буду, щастя, не буду прислухатися, хороший!
Я буду пестити, моє кохання!
Ти звик до пестощiв?
Л у к а ш
Я не любився нi з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощi такi солодкi!
Мавка пристрасно пестить його, вiн скрикує з мукою втiхи.
Мавко! ти з мене душу виймеш!
М а в к а
Вийму, вийму!
Вiзьму собi твою спiвочу душу, а серденько словами зачарую…
Я цiлуватиму вустонька гожi, щоб загорiлись, щоб зашарiлись, наче тi квiтоньки з дикої рожi!
Я буду вабити очi блакитнi, хай вони грають, хай вони сяють, хай розсипають вогнi самоцвiтнi!
(Раптом сплескує руками).
Та чим же я принаджу любi очi!
Я ж досi не заквiтчана!
Л у к а ш
Дарма!
Ти й без квiток хороша.
М а в к а
Нi, я хочу для тебе так заквiтчатися пишно, як лiсова царiвна!
(Бiжить на другий кiнець галяви, далеко вiд озера, до цвiтучих кущiв).
Л у к а ш
Почекай!
Я сам тебе заквiтчаю.
(Iде до неї).
М а в к а
(смутно)
Не краснi квiтки вночi… тепер поснули барви…
Л у к а ш
Тут свiтляки в травi, я назбираю, вони свiтитимуть у тебе в косах, то буде наче зоряний вiнок.
(Кладе скiльки свiтлякiв їй на волосся).
Дай подивлюся… Ой, яка ж хороша!
(Не тямлячись вiд щастя, пориває її в обiйми).
Я ще набрати мушу. Я вберу тебе, мов королiвну, в самоцвiти!
(Шукає в травi попiд кущами свiтлякiв).
М а в к а
А я калини цвiту наламаю.
Вона не спить, бо соловейко будить.
(Ламає бiлий цвiт i прикрашує собi одежу).
Р у с а л к а
(знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретiв)
Дитинчата-Потерчата, засвiтiте каганчата!
В очеретах заблимали два бродячi вогники. Далi виходять Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсiм погасаючи. Русалка притуляє їх до себе i шепоче, показуючи в далечiнь на бiлу постать Лукашеву, що мрiє в мороку помiж кущами.
Дивiться, он отой, що там блукає, такий, як батько ваш, що вас покинув, що вашу ненечку занапастив.
Йому не треба жити.
П е р ш е П о т е р ч а
Утопи!
Р у с а л к а
Не смiю. Лiсовик заборонив.
Д р у г е П о т е р ч а
А ми не здужаєм, бо ми маленькi.
Р у с а л к а
Ви маленькi, ви легенькi, в ручках вогники ясненькi, ви як ласочки тихенькi, – ви пiдiть у чагарник, не почує Лiсовик, а як стрiне – вогник свiне – був i зник!
Перекиньтесь блискавками над стежками.
Спалахнiть над купиною, поведiть драговиною, – де вiн стане, там i кане аж на саме дно болота…
Далi – вже моя робота!
Ну! блись-блись!
П о т е р ч а т а
(рушаючи одно до одного)
Ти сюдою, я тудою, а зiйдемось над водою!
Р у с а л к а
(радо)
Подались!
(Надбiгає до болота, бризкає водою з пальцiв позад себе через плечi. З-за купини вискакує Куць, молоденький чортик-паничик).
Куцю-Куцю, поцiлуй у руцю!
(Свавiльним рухом простягає йому руку, вiн цiлує).
К у ц ь
За що ж то, панянко?
Р у с а л к а
Я тобi снiданко гарне наготую, тiльки не прогав.
(Показує в далечiнь на Лукаша).
Бачиш? Що? привик ти до таких потрав?
К у ц ь
(махнув рукою)
Поки не в болотi, – сухо в мене в ротi!
Р у с а л к а
Буде хлопець твiй, радiсть буде й бабi, й матiнцi твоїй!
Куць стрибає за купину I зникає. Русалка в очеретi зорить за Потерчатами, що миготять бiгунцями, спалахують, блимають, снуються, перебiгають.
Л у к а ш
(шукаючи свiтлякiв, завважає вогники)
Якi хорошi свiтляки! летючi!
Я ще таких не бачив! А великi!
Я мушу їх пiймати!
(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомiтно надять його до драговини).
М а в к а
Не лови!
Коханий, не лови! То Потерчата!
Вони зведуть на безвiсть!
Лукаш не чує, захоплений гонитвою, i вiдбiгає геть далеко вiд Мавки.
Л у к а ш
(раптом скрикує)
Пробi! Гину!
В драговину попав! Ой смокче! тягне!
Мавка надбiгає на його крик, але не може дiстатися до нього, бо вiн загруз далеко вiд твердого берега. Вона кидає йому один кiнець свого пояса, держачи за другий.
М а в к а
Лови!
Пояс не досягає руки Лукашевої.
Л у к а ш
Ой, не сягає! Що ж се буде?
М а в к а
(кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)
Вербиченько-матусенько, рятуй!
(Швидко, як бiлиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вiттi, кидає знов пояса – вiн на сей раз досягає, – Лукаш хапається за кiнець, Мавка притягає його до себе, потiм подає руку i помагає злiзти на вербу).
Русалка в очеретi видає глухий стогiн досади i зникає в туманi.
Потерчата теж зникають.
Д я д ь к о Л е в
(прокинувся вiд крику)
Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?
Цур-пек! щезай!
(Оглядається).
Лукашу, де ти? гов!
Л у к а ш
(озивається з верби)
Я тута, дядьку!
Л е в
А ти тут чого?
(Пiдходить i заглядає на вербу).
Злiз на вербу, ще й з дiвкою!
Лукаш iзлiзає з верби. Мавка там лишається.
Л у к а ш
Ой дядьку!
Я тут було в драговинi загруз; натрапив на вiкно, та вже вона (показує на Мавку) порятувала якось.
Л е в
А чого ж ти стикаєшся отут як потороча? – таж поночi!
Л у к а ш
Я свiтляки ловив…
(Уриває).
Л е в
(завважає свiтляки на Мавцi)
Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!
Тепер я бачу сам, чия то справа.
М а в к а
Я ж, дядечку, його порятувала.
Л е в
Дивись ти – «дядечку»! Знайшлась небога!
А хто ж його призвiв у пастку лiзти?
(Докiрливо хитає головою).
Ей, кодло лiсове! Така в вас правда!..
Ну, попаду ж i я Лiсовика, то вже не вирветься, – в пеньок дубовий вщемлю те бородище-помелище, то буде вiдати! Бач, пiдсилає своїх дiвок, а сам – i я не я!
М а в к а
(швидко збiгає з верби)
Нi, вiн не винен! Хай Змiя-цариця мене скарає, якщо се неправда!
I я не винна!
Л е в
От, тепера вiрю, бо знаю, се в вас присяга велика.
Л у к а ш
Вона мене порятувала, дядьку, от бiгме, згинув би тепер без неї!
Л е в
Ну, дiвонько, хоч ти душi не маєш, та серце добре в тебе. Пробачай, що я нагримав зопалу.
(До Лукаша).
Чого ж ти по свiтляки погнався на болото?
Хiба ж вони по купинах сидять?
Л у к а ш
Та то якiсь були такi летючi!
Л е в
Еге! то знаю ж я! То Потерчата!
Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра щеняток-ярчукiв, то ще побачим, хто тут заскавучить!
Г о л о с к и П о т е р ч а т
(озиваються жалiбно, подiбно до жаб’ячого кумкання)
Нi, нi, дiдуню!
Нi, ми не виннi!
Ми в драговиннi ягiдки брали.
Ми ж бо не знали, що тута гостi, ми б не зринали iз глибокостi…
Ой нене, сум!
Нум плакать, нум!
Л е в
Чи бач, як знiтилась невiрна пара, вiдьомський накоренок! Та нехай, я вже дiйду, хто винен, хто не винен!..
(До Лукаша).
А що, небоже, чи не час додому?
Ходiм помалу.
(До Мавки).
Будь здорова, дiвко!
М а в к а
Ви завтра прийдете? Я покажу, де є хороше дерево на хату.
Л е в
Я бачу, ти про все вже розпиталась.
Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик, та й вам до нас прийдеться привикати.
Ходiмо. Прощавай!
(Рушає).
М а в к а
(бiльш до Лукаша, нiж до Лева)
Я буду ждати!
Лукаш вiдстає вiд дядька, стискає мовчки обидвi руки Мавцi, безгучно її цiлує i, догнавши дядька, iде з ним у лiс.
М а в к а
(сама)
Коли б ти, нiчко, швидше минала!
Вибач, коханая! Ще ж я не знала днини такої, щоб була щасна так, як ти, нiченько, так, як ти, ясна!
Чом ти, березо, така журлива?
Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!
Не рони, вербо, слiз над водою, буде ж, матусенько, милий зо мною!..
Батьку мiй рiдний, темненький гаю, як же я нiченьку сюю прогаю?
Нiчка коротка – довга розлука…
Що ж менi суджено – щастя чи мука?
Мiсяць сховався за темну стiну лiсу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нiчого не стало видко, тiльки жеврiє долi жар, позосталий вiд огнища, та по вiнку iз свiтлякiв знати, де ходить Мавка помiж деревами: вiнок той яснiє то цiлим сузiр’ям, то окремими iскрами, далi тьма i його покриває. Глибока пiвнiчна тиша, тiльки часом легкий шелест чується в гаю, мов зiтхання у снi.
ДIЯ II
Пiзнє лiто. На темнiм матовiм листi в гаю де-не-де виднiє осiння прозолоть. Озеро змалiло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.
На галявi вже збудовано хату, засаджено городець. На однiй нивцi пшениця, на другiй – жито. На озерi плавають гуси. На березi сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галявi чисто викошена, пiд дубом зложений стiжок. По лiсi калатають клокiчки – десь пасеться товар. Недалечко чутно сопiлку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодiю [мелодiї N 11, 12, 13].
М а т и Л у к а ш е в а
(виходить з хати й гукає)
Лукашу, гов! А де ти?
Л у к а ш
(виходить з лiсу з сопiлкою i мережаним кийком у руках)
Тут я, мамо.
М а т и
А чи не годi вже того грання?
Все грай та грай, а ти, робото, стiй!
Л у к а ш
Яка ж робота?
М а т и
Як – яка робота?
А хто ж обору мав загородити?
Л у к а ш
Та добре вже, загороджу, нехай-но.
М а т и
Коли ж воно, оте «нехай-но», буде?
Тобi б усе ганяти по шурхах з приблудою, з накидачем отим!
Л у к а ш
Та хто ганяє? Бидло ж я пасу, а Мавка помагає.
М а т и
Одчепися з такою помiччю!
Л у к а ш
Сами ж казали, що як вона глядить корiв, то бiльше дають набiлу.
М а т и
Вже ж – вiдьомське кодло!
Л у к а ш
Немає вiдома, чим вам годити!
Як хату ставили, то не носила вона нам дерева? А хто садив города з вами, нивку засiвав?
Так, як сей рiк, хiба коли родило?
А ще он як умаїла квiтками попiдвiконню – любо подивитись?
М а т и
Потрiбнi тi квiтки! Таж я не маю у себе в хатi дiвки на виданню…
Йому квiтки та спiви в головi!
Лукаш знизує нетерпляче плечима i подається йти.
Куди ти?
Л у к а ш
Таж обору городити!
(Iде за хату, згодом чутно цюкання сокирою).
Мавка виходить з лiсу пишно заквiтчана, з розпущеними косами.
М а т и
(непривiтно)
Чого тобi?
М а в к а
Де, дядино, Лукаш?
М а т и
Чого ти все за ним? Не випадає за парубком так дiвцi уганяти.
М а в к а
Менi нiхто такого не казав.
М а т и
Ну, то хоч раз послухай – не завадить.
(Прикро дивиться на Мавку).
Чого ти все розпатлана така?
Нема, щоб зачесатись чепурненько – усе як вiдьма ходить. Нечепурно.
I що се за манаття на тобi?
Воно ж i невигiдне при роботi.
Я маю дещо там з дочки-небiжки, пiди вберися – там на жердцi висить.
А се, як хоч, у скриню поклади.
М а в к а
Та добре, можу й переодягтися.
(Iде в хату. Звiдти виходить дядько Лев).
М а т и
Хоч би подякувала!
Л е в
Що ти, сестро, так уїдаєш раз у раз на дiвку?
Чи то вона тобi чим завинила?
М а т и
А ти, братуню, вже б не вiдзивався, коли не зачiпають! Ти б iще зiбрав сюди усiх вiдьом iз лiсу.
Л е в
Якби ж воно такеє говорило, що тямить, ну, то й слухав би, а то… «вiдьом iз лiсу»! – де ж є вiдьма в лiсi?
Вiдьми живуть по селах…
М а т и
То вже ти на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй ту погань лiсову, то ще дiждешся колись добра!
Л е в
А що ж? таки й дiжду.
Що лiсове, то не погане, сестро, – усякi скарби з лiса йдуть…
М а т и
(глузливо)
Аякже!
Л е в
З таких дiвок бувають люди, от щоЇ
М а т и
Якi з їх люди? Чи ти впився? Га?
Л е в
Та що ти знаєш? От небiжчик дiд казали: треба тiльки слово знати, то й в лiсовичку може уступити душа така самiська, як i наша.
М а т и
Ну, а куди ж тодi вiдьомська пара подiнеться?
Л е в
Ти знов таки своєї?..
От лiпше заберуся до роботи, як маю тут жувати клоччя!
М а т и
Йди! або ж я бороню?
Лев iде за хату, сердито струснувши головою.
Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита i латана на плечах, вузька спiдничина з набиванки i полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у двi коси i заложене навколо голови.
М а в к а
Вже й перебралась.
М а т и
Отак що iншого. Ну, я пiду – управлюся тим часом з дробиною.
Хотiла я пiти до конопель, так тут iще не скiнчена робота, а ти до неї щось не вельми…
М а в к а
Чом же?
Що тiльки вмiю, рада помогти.
М а т и
Ото-то й ба, що неконечне вмiєш: полiтниця з тебе абияка, тащити сiна – голова болiла…
Як так i жати маєш…
М а в к а
(з острахом)
Як-то? Жати?
Ви хочете, щоб я сьогоднi жала?
М а т и
Чому ж би нi? Хiба сьогоднi свято?
(Бере за дверима в сiнях серпа i подає Мавцi).
Ось на серпа – попробуй. Як управлюсь, то перейму тебе.
(Виходить за хату, узявши з сiней пiдситок iз зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: «Цiпоньки! цiпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цiр-р-р…»)
Лукаш виходить iз сокирою i пiдступає до молодого грабка, щоб його рубати.
М а в к а
Не руш, коханий, воно ж сире, ти ж бачиш.
Л у к а ш
Ай, дай спокiй!
Не маю часу!
Мавка смутно дивиться йому в вiчi.
Ну то дай сухого…
М а в к а
(швиденько виволiкає з лiсу чималу суху деревину)
Я ще знайду; тобi багато треба?
Л у к а ш
А що ж? оцим одним загороджу?
М а в к а
Чогось уже i ти став непривiтний…
Л у к а ш
Та бачиш… мати все гризуть за тебе!..
М а в к а
Чого їй треба? I яке їй дiло?
Л у к а ш
Та як же? Я ж їм син…
М а в к а
Ну, син, – то що?
Л у к а ш
Бач… їм така невiстка не до мислi…
Вони не люблять лiсового роду…
Тобi недобра з їх свекруха буде!
М а в к а
У лiсi в нас нема свекрух нiяких.
Навiщо тi свекрухи, невiстки – не розумiю!
Л у к а ш
Їм невiстки треба, бо треба помочi, – вони старi.
Чужу все до роботи заставляти не випадає… Наймички – не дочки…
Та, правда, ти сього не зрозумiєш…
Щоб нашi людськi клопоти збагнути, то треба справдi вирости не в лiсi.
М а в к а
(щиро)
Ти розкажи менi, я зрозумiю, бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла усi пiснi сопiлоньки твоєї.
Л у к а ш
Пiснi! То ще наука невелика!
М а в к а
Не зневажай душi своєї цвiту, бо з нього виросло кохання наше!
Той цвiт вiд папоротi чарiвнiший – вiн скарби т в о р и т ь, а не вiдкриває.
У мене мов зродилось друге серце, як я його пiзнала.
В ту хвилину огнисте диво сталось…
(Раптом уриває).
Ти смiєшся?
Л у к а ш
Та справдi, якось наче смiшно стало…
Убрана по-буденному, а править таке, немов на свято орацiю!
(Смiється).
М а в к а
(шарпає на собi одежу)
Спалю се все!
Л у к а ш
Щоб мати гiрше гризли?
М а в к а
Та що ж, як я тобi у цiй одежi неначе одмiнилась!
Л у к а ш
Так я й знав!
Тепер уже почнеться дорiкання…
М а в к а
Нi, любий, я тобi не дорiкаю, а тiльки – смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорiвнятись.
Л у к а ш
Я щось не розберу, що ти говориш.
М а в к а
Бач, я тебе за те люблю найбiльше, чого ти сам в собi не розумiєш, хоча душа твоя про те спiває виразно-щиро голосом сопiлки…
Л у к а ш
А що ж воно таке?
М а в к а
Воно ще краще, нiж вся твоя хороша, люба врода, та висловить його i я не можу…
(Смутно-закохано дивиться на нього i мовчить хвилинку).
Заграй менi, коханий, у сопiлку, нехай вона все лихо зачарує!
Л у к а ш
Ей, не пора менi тепера грати!
М а в к а
То пригорни мене, щоб я забула осю розмову.
Л у к а ш
(оглядається)
Цить! почують мати!
Вони вже й так тебе все називають накидачем…
М а в к а
(спалахнула)
Так! хто не зрiс мiж вами, не зрозумiє вас! Ну, що се значить «накинулась»? Що я тебе кохаю?
Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбiв воно своїх не криє, тiльки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперед застави?
Л у к а ш
Була надiя, що вiддячусь потiм.
М а в к а
I знов чудне, незрозумiле слово – «вiддячуся»… Ти дав менi дари, якi хотiв, такi були й мої – немiрянi, нелiченi…
Л у к а ш
То й добре, коли нiхто не завинив нiкому.
Ти се сама сказала – пам’ятай.
М а в к а
Чому я маю сеє пам’ятати?
М а т и
(виходить iз-за хати)
Се так ти жнеш? А ти се так городиш?
Лукаш поспiшно поволiк дерево за хату.
Коли ти, дiвонько, не хочеш жати, то я ж тебе не силую. Вже якось сама управлюся, а там на вiсень, дасть бiг, знайду собi невiстку в помiч.
Там є одна вдовиця – моторненька, – сама припитувалась через люди, то я сказала, що аби Лукаш був не вiд того… Ну, давай вже, любко, менi серпочка – другого ж немає.
М а в к а
Я жатиму. Iдiть до конопель.
Мати йде через галяву до озера i криється за очеретом.
Мавка замахує серпом i нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одiж на їй просвiчує де-не-де крiзь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на головi синiй вiнок з волошок, у волоссi заплутались рожевi квiти з куколю, ромен, березка.
Р у с а л к а П о л ь о в а
(з благанням кидається до Мавки)
Сестрице, пошануй!
Краси моєї не руйнуй!
М а в к а
Я мушу.
Р у с а л к а П о л ь о в а
Уже ж мене пошарпано, всi квiтоньки загарбано, всi квiтоньки-зiрниченьки геть вирвано з пшениченьки!
Мак мiй жаром червонiв, а тепер вiн почорнiв, наче крiвця пролилася, в борозенцi запеклася…
М а в к а
Сестрице, мушу я! Твоя краса на той рiк ще буйнiше залишає, а в мене щастя як тепер зов’яне, то вже не встане!
Р у с а л к а П о л ь о в а
(ламає руки i хитається вiд горя, як од вiтру колос)
Ой горенько! косо моя! косо моя золотая!
Ой лишенько! красо моя! красо моя молодая!..
М а в к а
Твоїй красi вiк довгий не судився, на те вона зроста, щоб полягати.
Даремне ти благаєш так мене, – не я, то iнший хто її зожне.
Р у с а л к а П о л ь о в а
Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє з краю до краю.
Дай нам зажити веселого раю, поки ще лiтечко сяє, поки ще житечко не полягло, – ще ж неминуче до нас не прийшло!
Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рiдная!
Потiм поникне краса моя бiдная, ляже додолу сама…
Сестро! не будь як зима, що не вблагати її, не вмолити!
М а в к а
Рада б я волю вволити, тiльки ж сама я не маю вже волi.
Р у с а л к а П о л ь о в а
(шепче, схилившись Мавцi до плеча)
Чи ж не трапляється часом на полi гострим серпочком поранити руку?
Сестронько! зглянься на муку!
Крапельки кровi було б для рятунку доволi.
Що ж? Хiба кровi не варта краса?
М а в к а
(черкає себе серпом по руцi, кров бризкає на золотi коси Русалки Польової)
Ось тобi, сестро, яса!
Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, i никне в житi.
Вiд озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червонiй хустцi з торочками, в бурячковiй спiдницi, дрiбно та рiвно зафалдованiй; так само зафалдований i зелений фартух з нашитими на ньому бiлими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синiм, намисто дзвонить дукачами на бiлiй пухкiй шиї, мiцна крайка тiсно перетягає стан, i вiд того кругла, заживна постать здається ще розкiшнiшою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспiває за нею.
М а т и
(до молодицi люб’язно)
Ходiть, Килинко, осьде край берези ще свiже зiллячко. Ось деревiй, – ви ж гладишки попарити хотiли? –
Вiн добрий, любонько, до молока.
К и л и н а
Та в мене молока вже нiде й дiти!
Коб ярмарок хутчiй – куплю начиння.
Корова в мене турського заводу, – ще мiй небiжчик десь придбав, – молочна, i господи яка! Оце вже якось я в полi обробилася, то треба роботi хатнiй дати лад. Ой тiтко, вдовицi – хоч надвоє розiрвися!..
(Прибiднюється, пiдобгавши губи).
М а т и
Ей, рибонько, то ви вже обробились?
Ну, що то сказано, як хто робiтний та здужає… А в нас – маленька нивка, та й то бог спору не дає…
К и л и н а
(дивиться на ниву, де стоїть Мавка)
А хто ж то женцем у вас?
М а т и
Та там одна сирiтка…
(Нишком).
Таке воно, простибiг, нi до чого…
К и л и н а
(надходить з матiр’ю до Мавки)
Добридень, дiвонько! Чи добре жнеться?
М а т и
(сплескує руками)
Ой лишенько! Iще не починала!
Ой мiй упадоньку! Що ж ти робила?
Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!
М а в к а
(глухо)
Я руку врiзала…
М а т и
Було при чому!
К и л и н а
А дай сюди серпа – нехай-но я.
Мавка ховає серпа за себе i вороже дивиться на Килину.
М а т и
Давай серпа, як кажуть! Таж не твiй!
(Вириває серпа Мавцi з рук i дає Килинi, тая кидається на жито i жне, як вогнем палить, аж солома свище пiд серпом).
М а т и
(втiшно)
Ото менi робота!
К и л и н а
(не одриваючись од роботи)
Якби хто перевесла крутив, то я б удух сю нивку вижала.
М а т и
(гукає)
А йди, Лукашу!
Л у к а ш
(виходить. До Килини)
Магайбi.
К и л и н а
(жнучи)
Дякувати.
М а т и
От, Лукашу, поможеш тут в’язати молодичцi.
Бо та «помiчниця» вже скалiчiла.
Лукаш береться в’язати снопи.
Ну, жнiте ж, дiтоньки, а я пiду зварю вам киселицi на полудень.
(Iде в хату).
Мавка одiйшла до берези, прихилилась до неї i крiзь довге вiття дивиться на женцiв.
Килина який час так само завзято жне, потiм розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всмiхається, трьома широкими кроками прискакує до нього i пацає з виляском долонею по плечах.
К и л и н а
Ну ж, парубче, хутчiй! Не лiзь, як слимак!
Ото ще верисько!
(Залягається смiхом).
Л у к а ш
(i собi випростується)
Яка ти бистра!
Ось лiпше не займай, бо поборю!
К и л и н а
(кидає серпа, береться в боки)
Ану ж, ану! Ще хто кого – побачим!
Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «мiряють силу», упершись долонями в долонi; який час сила їх стоїть нарiвнi, потiм Килина трохи подалась назад, напружено смiючись i граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки i хоче її поцiлувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона пiдбиває його ногою, вiн падає.
К и л и н а
(стоїть над ним смiючись)
А що? Хто поборов? Не я тебе?
Л у к а ш
(устає, важко дишучи)
Пiдбити – то не мацiя!
К и л и н а
Чи ж пак?
У хатi стукнули дверi. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в’язати. Хутко загiн затемнiв стернею i вкрився снопами; скiлька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подоланi i ще не пов’язанi бранцi.
М а т и
(з сiнешнього порога)
Ходiте, женчики! вже є полудень.
К и л и н а
Та я своє скiнчила, он Лукаш нiяк не вправиться.
Л у к а ш
Менi недовго.
М а т и
Ну, то кiнчай; а ви ходiть, Килинко!
Килина йде в хату. Дверi зачиняються. Мавка виходить з-пiд берези.
Л у к а ш
(трохи змiшався, побачивши її, але зараз оправився)
Ага, то ти? Ось дов’яжи снопiв, а я пiду.
М а в к а
В’язати я не можу.
Л у к а ш
Ну, то чого ж прийшла тут наглядати, коли не хочеш помогти?
(В’яже сам).
М а в к а
Лукашу, нехай ся жiнка бiльше не приходить, – я не люблю її: вона лукава, як видра.
Л у к а ш
Ти її нiяк не знаєш.
М а в к а
Нi, знаю! Чула смiх її i голос.
Л у к а ш
Сього ще мало.
М а в к а
Нi, сього доволi.
Ся жiнка хижа, наче рись.
Л у к а ш
Iще що!
М а в к а
Нехай вона до нас у лiс не ходить.
Л у к а ш
(випростався)
А ти хiба вже лiсова цариця, що так рядиш, хто має в лiс ходити, хто нi?
М а в к а
(сумно, з погрозою)
У лiсi є такi провалля, захованi пiд хрустом та галуззям, – не бачить їх нi звiр, анi людина, аж поки не впаде…
Л у к а ш
Iще говорить про хижiсть, про лукавство, – вже б мовчала!
Я бачу, ще не знав натури твеї.
М а в к а
Я, може, i сама її не знала…
Л у к а ш
Так от же слухай: якщо я тут маю тебе питати, хто до мене смiє ходити, а хто нi, то лiпше сам я знов з лiсу заберуся на село.
Вже якось там не пропаду мiж людьми.
Бо я не став отут сидiти в тебе, як лис у пастцi.
М а в к а
Я пасток на тебе не наставляла. Ти прийшов по волi.
Л у к а ш
По волi ж i пiду, як тiльки схочу, нiхто нiчим мене тут не прив’яже!
М а в к а
Чи я ж тебе коли в’язати хтiла?
Л у к а ш
Ну, то до чого ж цiла ся балачка?
Дов’язав останнього снопа i, не дивлячись на Мавку, пiшов до хати. Мавка сiла в борознi над стернею i похилилась у смутнiй задумi.
Д я д ь к о Л е в
(виходить iз-за хати)
Чого се ти, небого, зажурилась?
М а в к а
(тихо, смутно)
Минає лiто, дядечку…
Л е в
Для тебе воно таки журба. Я мiркував би, що вже б тобi не тра верби на зиму.
М а в к а
А де ж я маю бути?
Л е в
Як на мене, то не тiсна була б з тобою хата…
Коли ж сестра таку натуру має, що з нею й не зговориш. Я вже брався i так, i iнако… Якби то я був тут господарем, то й не питався б; та вже ж я їм вiддав сей грунт i хату, то воля не моя. Я сам пiду на зиму до села, до свеї доми…
Якби ти на селi могла сидiти, то я б тебе прийняв.
М а в к а
Нi, я не можу… якби могла, пiшла б. Ви, дядьку, добрi.
Л е в
Хлiб добрий, дiвонько, а не людина.
Але, щоправда, я таки вподобав породу вашу лiсову. Як буду вмирати, то прийду, як звiр, до лiсу, – отут пiд дубом хай i поховають…
Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, як сива голова моя схитнеться?..
Де-де! ще й не такi були дуби, та й тiї постинали… Зеленiй же хоч до морозу, кучерявий друже, а там… чи дасть бiг ще весни дiждати?..
(Стоїть, смутно похилившись на цiпок).
Мавка поволi вибирає напiвзiв’ялi квiтки з пожатого жита i складає їх в пучечок. З хати виходять мати, Килина I Лукаш.
М а т и
(до Килини)
Чого ви спiшитесь? Та ще посидьте!
К и л и н а
Ей, нi вже, дядинусю, я пiду.
Дивiть, уже нерано, – я боюся.
М а т и
Лукашу, ти провiв би.
Л у к а ш
Чом же, можу.
К и л и н а
(поглядає на нього)
Та, май, робота є…
М а т и
Яка робота увечерi? Iди, синашу, йди та надведи Килинку до дороги.
Самiй увечерi в сiй пущi сумно.
Та ще така хороша молодичка, – коли б хто не напав!
К и л и н а
Ой дядинусю, се ж ви мене тепер зовсiм злякали!
Лукашу, йдiм, поки не звечорiло, а то й удвох боятимемось!
Л у к а ш
Я б то? боявся в лiсi? Ого-го! помалу!
М а т и
Та вiн у мене хлопець молодець, ви вже, Килинко, честi не уймайте!
К и л и н а
Нi, то я жартома…
(Завважає Лева).
Ов! дядьку Леве! то ви-те вдома?
Л е в
(удає, мов не дочув)
Га? iдiть здоровi!
(Йде собi в лiс).
К и л и н а
Ну, будьте вже здоровенькi, тiтусю!
(Хоче поцiлувати стару в руку, тая не дає, обтирає собi рота фартухом i тричi «з церемонiєю» цiлується з Килиною).
К и л и н а
(вже на ходi)
Живi бувайте, нас не забувайте!
М а т и
Веселi будьте та до нас прибудьте!
(Йде в хату i засовує дверi за собою).
Мавка пiдводиться i тихою, наче втомленою, походою iде до озера, сiдає на похилену вербу, склоняє голову на руки i тихо плаче. Починає накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiкає галяву, хату й гай.
Р у с а л к а
(пiдпливає до берега i заглядає до Мавки, здивована i цiкава)
Ти плачеш. Мавко?
М а в к а
Ти хiба нiколи не плакала, Русалонько?
Р у с а л к а
О, я!
Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось смiятися до смертi!
М а в к а
Русалко! ти нiколи не кохала…
Р у с а л к а
Я не кохала? НI, то ти забула, яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання – як вода, – плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал – воно кипить, а стрiне холод – стає мов камiнь. От м о є кохання!
А те твоє – солом’яного духу дитина квола. Хилиться од вiтру, пiд ноги стелеться. Зострiне iскру – згорить не борючись, а потiм з нього лишиться чорний згар та сивий попiл.
Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить i кисне, як солома, в водi холоднiй марної досади, пiд пiзнiми дощами каяття.
М а в к а
(пiдводить голову)
Ти кажеш – каяття? Спитай березу, чи кається вона за тiї ночi, коли весняний вiтер розплiтав їй довгу косу?
Р у с а л к а
А чого ж сумує?
М а в к а
Що милого не може обiйняти, навiки пригорнути довгим вiттям.
Р у с а л к а
Чому?
М а в к а
Бо милий той – весняний вiтер.
Р у с а л к а
Нащо ж було кохати їй такого?
М а в к а
Бо вiн був нiжний, той весняний легiт, спiваючи, їй розвивав листочки, милуючи, розмаяв їй вiночка i, пестячи, кропив росою косу…
Так, так… вiн справжнiй був весняний вiтер, та iншого вона б не покохала.
Р у с а л к а
Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землi, бо вiтра обiйняти повiк не зможе – вiн уже пролинув.
(Тихо, без плеску, вiдпливає вiд берега i зникає в озерi).
Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Починається вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i видко лiс – уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього передзахiдного неба.
М а в к а
(тихо, з глибокою журбою)
Так… вiн уже пролинув…
Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю.
Л i с о в и к
Доню, доню, як тяжко ти караєшся за зраду!..
М а в к а
(пiдводить голову)
Кого я зрадила?
Л i с о в и к
Саму себе.
Покинула високе верховiття i низько на дрiбнi стежки спустилась.
До кого ти подiбна? До служебки, зарiбницi, що працею гiркою окрайчик щастя хтiла заробити i не змогла, та ще останнiй сором їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту нiч, коли твоє кохання розцвiлося: була ти наче лiсова царiвна у зорянiм вiнку на темних косах, – тодi жадiбно руки простягало до тебе щастя i несло дари!
М а в к а
Так що ж менi робить, коли всi зорi погасли i в вiнку, i в серцi в мене?
Л i с о в и к
Не всi вiнки погинули для тебе.
Оглянься, подивись, яке тут свято!
Вдяг ясень-князь кирею золоту, а дика рожа буйнiї корали.
Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур на тiй калинi, що тебе квiтчала, де соловей спiвав пiснi весiльнi.
Стара верба, смутна береза навiть у златоглави й кармазини вбрались на свято осенi. А тiльки ти жебрацькi шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що нiяка туга краси перемагати не повинна.
М а в к а
(поривчасто встає)
То дай менi святковi шати, дiду!
Я буду знов як лiсова царiвна, i щастя упаде менi до нiг, благаючи моєї ласки!
Л i с о в и к
Доню, давно готовi шати для царiвни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку.
Розкриває свою кирею i дiстає досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на нiй червонi китицi ягiд, звиває собi вiночок, розпускає собi коси, квiтчається вiнком i склоняється перед Лiсовиком, – вiн накидає їй срiбний серпанок на голову.
Л i с о в и к
Тепер я вже за тебе не боюся.
(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину i зникає).
З лiсу вибiгає Перелесник.
М а в к а
Знов ти?
(Намiряється втiкати).
П е р е л е с н и к
(зневажливо)
Не бiйся, не до тебе. Хтiв я одвiдати Русалоньку, що в житi, та бачу, вже вона заснула. Шкода…
А ти змарнiла щось.
М а в к а
(гордо)
Тобi здається!
П е р е л е с н и к
Здається, кажеш? Дай я придивлюся.
(Пiдходить до неї. Мавка вiдступає).
Та ти чого жахаєшся? Я знаю, що ти заручена, – не зачеплю.
М а в к а
Геть! не глузуй!
П е р е л е с н и к
Та ти не сердься, – що ж, коли я помилився… Слухай, Мавко, давай лиш побратаємось.
М а в к а
З тобою?
П е р е л е с н и к
А чом же нi? Тепер ми восени, тепер, бач, навiть сонце прохололо, i в нас простигла кров. Таж ми з тобою колись були товаришi, а потiм чи грались, чи кохались – трудно зважить, – тепер настав братерства час. Дай руку.
Мавка трохи нерiшуче подає йому руку.
Дозволь покласти братнiй поцiлунок на личенько твоє блiде.
(Мавки одхиляється, вiн все-таки її цiлує).
О, квiти на личеньку одразу зацвiли! – цнотливiї, незапашнi, осiннi…
(Не випускаючи її руки, оглядається по галявi).
Поглянь, як там лiтає павутиння, кружляє i вирує у повiтрi…
Отак i ми…
(Раптом пориває її в танець).
Так от i ми кинемось, ринемось в коло сами!
Зорi пречистi, iскри злотистi, яснi та краснi вогнi променистi, все, що блискуче, – все те летюче, все безупинного руху жагуче!
Так от i я… так от i я…
Будь же мов iскра, кохана моя!
Прудко вирує танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями Перелесника.
М а в к а
Годi!.. ой годi!..
П е р е л е с н и к
В щирiй загодi не зупиняйся, кохана, й на мить!
Щастя – то зрада, будь тому рада, – тим воно й гарне, що вiчно летить!
Танець робиться шаленим.
Звиймося!
Злиймося!
Вихром завиймося!
Жиймо! зажиймо вогнистого раю!
М а в к а
Годi!.. пусти мене… Млiю… вмираю.
(Голова її падає йому на плече, руки опускаються, вiн мчить її в танцi омлiлу).
Раптом з-пiд землi з’являється темне, широке, страшне Марище.
М а р и щ е
Вiддай менi моє. Пусти її.
П е р е л е с н и к
(спиняється i випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)
Хто ти такий?
М а р и щ е
Чи ти мене не знаєш? –
«Той, що в скалi сидить».
Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.
М а в к а
Нi, я не хочу!
Не хочу я до тебе! Я жива!
«Т о й, щ о в с к а л i с и д и т ь»
Я поведу тебе в далекий край, незнаний край, де тихi, темнi води спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi, мовчазнi скелi там стоять над ними нiмими свiдками подiй, що вмерли.
Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля не шелестить, не навiває мрiй, зрадливих мрiй, що не дають заснути, i не заносить вiтер жадних спiвiв про недосяжну волю; не горить вогонь жерущий; гострi блискавицi ламаються об скелi i не можуть пробитися в твердиню тьми й спокою
Тебе вiзьму я. Ти туди належиш: ти блiднеш вiд огню, вiд руху млiєш, для тебе щастя – тiнь, ти нежива.
М а в к а
(встає)
Нi! я жива! Я буду вiчно жити!
Я в серцi маю те, що не вмирає.
М а р и щ е
Почiм ти знаєш те?
М а в к а
По тiм, що муку свою люблю i їй даю життя.
Коли б могла я тiльки захотiти
її забути, я пiшла б з тобою, але нiяка сила в цiлiм свiтi не дасть менi бажання забуття.
В лiсi чується шелест людської ходи.
Ось той iде, що дав менi ту муку!
Зникай, Маро! Iде моя надiя!
«Той, що в скалi сидить» вiдступається в темнi хащi i там притаюється.
З лiсу виходить Лукаш.
Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя її вiдбиває смертельною блiдiстю проти яскравої одежi, конаюча надiя розширила її великi темнi очi, рухи в неї поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обривається.
Л ук а ш
(побачивши її)
Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?
(Поспiшає до хати, стукає в дверi, мати вiдчиняє, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi).
Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, –
Я взавтра засилаюсь до Килини!
(Iде в хату, дверi зачиняються).
«Той, що в скалi сидить» виходить i подається до Мавки.
М а в к а
(зриває з себе багряницю)
Бери мене! Я хочу забуття!»
«Той, що в скалi сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, вiн закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.
ДIЯ III
Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче i враз обривається. Настає тиша. Починається хворе свiтання пiзньої осенi. Безлистий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi снується розтрiпаний морок. Лукашева хата починає бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнiє якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красiє маленький калиновий пучечок.
Коли розвидняється, на галявi стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра.
Л i с о в и к
(придивляючись до постатi пiд хатою)
Ти, донечко?
М а в к а
(трохи поступає до нього)
Се я.
Л i с о в и к
Невже пустив тебе назад «Той, що в скалi сидить»?
М а в к а
Ти визволив мене своїм злочином.
Л i с о в и к
Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцевi твоєму?
Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн самотнього несвiтського одчаю, блукаючи в подобi вовчiй лiсом?
Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне кровi людської, – не вгасить своєї муки злої!
М а в к а
Не радiй, бо я його порятувала. В серцi знайшла я теє слово чарiвне, що й озвiрiлих в люди повертає.
Л i с о в и к
(тупає зо злостi ногою i ламає з трiском свого цiпка)
Не гiдна ти дочкою лiсу зватись! бо в тебе дух не вiльний лiсовий, а хатнiй рабський!
М а в к а
О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було…
Я спала сном камiнним у печерi глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй, коли спотворений пробився голос крiзь неприступнi скелi, i виття протягле, дике сумно розiслалось по темних, мертвих водах i збудило мiж скелями луну давно померлу…
I я прокинулась.
Вогнем пiдземним мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп, i вирвалась я знов на свiт. I слово уста мої нiмiї оживило, i я вчинила диво… Я збагнула, що забуття не суджено менi.
Л i с о в и к
Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою?
Чи то й його невдячнiсть невмируща так, як твоє кохання?
М а в к а
Ох, дiдусю! якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй упав менi до нiг, мов ясень втятий…
I з долу вгору вiн до мене звiв такий болючий погляд, повний туги i каяття палкого, без надiї…
Людина тiльки може так дивитись!..
Я ще до мови не прийшла, як вiн схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене тремтячими руками заслонився, i кинувся, не мовлячи нi слова, в байрак терновий, там i зник з очей.
Л i с о в и к
I що ж тепер ти думаєш робити?
М а в к а
Не знаю… Я тепер, як тiнь, блукаю край сеї хати. Я не маю сили покинути її… Я серцем чую – вiн вернеться сюди…
Лiсовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стiни.
Л i с о в и к
Дитино бiдна, чого ти йшла вiд нас у край понурий?
Невже нема спочинку в рiднiм гаю?
Дивись, он жде тебе твоя верба, вона давно вже ложе постелила i журиться, що ти десь забарилась.
Iди спочинь.
М а в к а
(тихо)
Не можу я, дiдусю.
Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чується навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиняється.
К у ц ь
(вискакує з-за хати, потираючи руки, i спиняється, побачивши Мавку)
Ти, Мавко, тут?
М а в к а
А ти чого никаєш?
К у ц ь
Я їм коня притяг за гичку в стайню.
Гаразд мене поповозив востаннє, вже не возитиме нiкого бiльше!
М а в к а
Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс!
Се так держиш умову з дядьком Левом?
К у ц ь
Умова наша вмерла вкупi з ним.
М а в к а
Як? Дядько Лев умер?
К у ц ь
Он i могила.
Пiд дубом поховали, а прийшлося коло пенька старому спочивати.
М а в к а
Обоє полягли… Вiн пречував, що вже йому сей рiк не зимувати…
(Надходить до могили).
Ой як же плаче серце по тобi, єдиний друже мiй! Якби я мала живущi сльози, я б зросила землю, барвiнок би зростила невмирущий на сiй могилi. А тепер я вбога, мiй жаль спадає, наче мертвий лист…
К у ц ь
Жаль не пристав менi, а все ж я мушу признатися – таки старого шкода, бо вiн умiв тримати з нами згоду.
Було, i цапа чорного держить при конях, щоб я мав на чому їздить.
Я блискавкою мчу, було, на цапi, а коники стоять собi спокiйно.
От сi баби зовсiм не вмiють жити як слiд iз нами, – цапа продали, зрубали дуба. Зрушили умову.
Ну й я ж вiддячив їм! Найкращi конi на смерть заїздив; куплять – знов заїжджу.
Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала, гарненько попросив, щоб їм корови геть-чисто попсувала. Хай же знають!
Ще ж Водяник стiжка їм пiдмочив, а Потерчата збiжжя погноїли,
Пропасниця їх досi б’є за те, що озеро коноплями згидили.
Не буде їм добра тепер у лiсi!
Вже тут навколо хати й Злиднi ходять.
З л и д н i
(малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi, з’являються з-за кутка хатнього)
Ми тут! А хто нас кличе?
М а в к а
(кидається їм навперейми до дверей)
Геть! Щезайте!
Нiхто не кликав вас!
О д и н З л и д е н ь
Злетiло слово – назад не вернеться.
З л и д н i
(обсiдають порiг)
Коли б там швидше нам дверi вiдчинили, – ми голоднi!
М а в к а
Я не пущу туди!
З л и д н i
То дай нам їстиI
М а в к а
(з жахом)
Нiчого я не маю…
З л и д н i
Дай калину оту, що носиш коло серця! Дай!
М а в к а
Се кров моя!
З л и д н i
Дарма! Ми любим кров.
Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, iншi сiпають його, щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки.
К у ц ь
Ей, Злиднi, залишiть – то не людина!
Злиднi спиняються, цокотять зубами i свищуть вiд голоду.
З л и д н i
(до Куця)
Так дай нам їсти, бо й тебе з’їмо!
(Кидаються до Куця, той вiдскакує).
К у ц ь
Ну-ну, помалу!
З л и д н i
Їсти! Ми голоднi!!
К у ц ь
Стривайте, зараз я збуджу бабiв, – вам буде їжа, а менi забава.
(Бере грудку землi, кидає в вiкно i розбиває шибку).
Г о л о с м а т е р i Л у к а ш е в о ї
(в хатi)
Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!
К у ц ь
(до Злиднiв пошепки)
А бачите – прокинулась. Ось хутко покличе вас. Тепер посидьте тихо, а то ще заклене стара вас так, що й в землю ввiйдете, – вона се вмiє.
Злиднi скулюються пiд порогом темною купою. З хати чутно крiзь розбиту шибку рухи вставання матерi, потiм її голос, а згодом Килинин.
Г о л о с м а т е р и н
О, вже й розвиднилось, а та все спить.
Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!
Бодай навiк заснула… Встань! А встань, бодай ти вже не встала!
Г о л о с К и л и н и
(заспано)
Та чого там?
М а т и
(уїдливо)
Пора ж тобi коровицю здоїти, оту молочну, турського заводу, що ти ще за небiжчика придбала.
К и л и н а
(вже прочумавшись)
Я тiї подою, що тут застала, та нацiджу три краплi молока – хунт масла буде…
М а т и
Отже й не змовчить!
Хто ж винен, що набiлу в нас не стало?
З такою господинею… ой горе!
Ну вже й невiсточка! I де взялася на нашу голову?
К и л и н а
А хто ж велiв до мене засилатися? Таж мали отут якусь задрипанку, – було вам прийняти та прибрати хорошенько, от i була б невiсточка до мислi!
М а т и
А що ж – гадаєш, нi? Таки й була б!
Дурний Лукаш, що промiняв на тебе; бо то було таке покiрне, добре, хоч прикладай до рани… Узиваєш її задрипанкою, а сама її зелену сукню перешила та й досi соваєш – немає встиду!
К и л и н а
Та вже ж, у вас находишся в новому!..
Он чоловiка десь повiтря носить, а ти бiдуй з свекрушиськом проклятим, – нi жiнка, нi вдова – якась покидька!
М а т и
Який би чоловiк з тобою всидiв?
Бiдо напрасна! Що було – то з’їла з дiтиськами своїми, – он, сидять! – бодай так вас самих посiли злиднi!
К и л и н а
Нехай того посядуть, хто їх кличе!
На сих словах одчинає дверi з хати. Куць утiкає в болото. Злиднi схоплюються i забiгають у сiни.
Килина з вiдром у руках шпарко пробiгає до лiсового потоку, з гуркотом набирає вiдром воду i вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стiнi знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.
Килина
(спиняється i становить вiдро долi)
А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п’яна, чи, може, змерзла?
(Термосить Мавку за плече).
М а в к а
(насилу, мов борючися з тяжкою зморою)
Сон мене змагає…
Зимовий сон…
К и л и н а
(вiдслоняє їй обличчя i пiзнає)
Чого сюди прийшла?
Тобi не заплатили за роботу?
М а в к а
(як i перше)
Менi нiхто не може заплатити.
К и л и н а
До кого ти прийшла? Його нема.
Я знаю, ти до нього! Признавайся – вiн твiй коханок?
М а в к а
(так само)
Колись був ранок ясний, веселий, не той, що тепер… вiн уже вмер…
К и л и н а
Ти божевiльна!
М а в к а
(так само)
ВIльна я, вiльна…
Сунеться хмарка по небу повiльна… йде безпричальна, сумна, безпривiтна…
Де ж блискавиця блакитна?
К и л и н а
(сiпає її за руку)
Геть! не мороч мене! Чого стоїш?
М а в к а
(притомнiше, вiдступаючи од дверей)
Стою та дивлюся, якi ви щасливi.
К и л и н а
А щоб ти стояла у чудi та в дивi!
Мавка змiняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гiллям.
К и л и н а
(оговтавшись вiд здумiння, ворожо)
Чи ба! Я в добрий час тобi сказала!
Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..
Х л о п ч и к
(вибiгає з хати. До Килини)
Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем, а баба не дають!
К и л и н а
Ей, одчепися!
(Нишком, нахилившись до нього).
Я там пiд печею пирiг сховала, – як баба вийде до комори, – з’їжте.
Х л о п ч и к
Ви-те суху вербу встромили тута?
Та й нащо то?
К и л и н а
Тобi до всього дiло!
Х л о п ч и к
Я з неї врiжу дудочку!
К и л и н а
Про мене!
Хлопчик вирiзує гiлку з верби i вертається в хату. З лiсу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.
К и л и н а
(скрикує радiсно, вгледiвши його, але зараз же досада тамує їй радiсть)
Таки явився! Де тебе носило так довго?
Л у к а ш
Не питай!
К и л и н а
Ще й не питай!
Тягався, волочився, лихо знає де, по яких свiтах, та й «не питай»!
Ой любчику, не тра менi й питати…
Вже десь ота корчма стоїть на свiтi, що в нiй балює досi свита й шапка.
Л у к а ш
Не був я в корчмi…
К и л и н а
Хто, дурний, повiрить?
(Заводить).
Втопила ж я головоньку навiки за сим п’яницею!
Л у к а ш
Мовчи! Не скигли!!
Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.
Ось я тебе тепера попитаю!
Де дядькiв дуб, що он пеньок стримить?
К и л и н а
(спочатку збилась, але хутко стямилась)
А що ж ми мали тута – голод їсти?
Прийшли купцi, купили, та й уже.
Велике щастя – дуб!
Л у к а ш
Таж дядько Лев заклявся не рубати.
К и л и н а
Дядька Лева нема на свiтi, – що з його закляття?
Хiба ж то ти заклявся або я?
Та я б i цiлий лiс продати рада або протеребити, – був би грунт, як у людей, не ся чортiвська пуща.
Таж тут, як вечiр, – виткнутися страшно!
I що нам з того лiсу за добро?
Стикаємось по нiм, як вовкулаки, ще й справдi вовкулаками завиєм!
Л у к а ш
Цить! цить! не говори! Мовчи!
(В голосi його чутно божевiльний жах).
Ти кажеш продати лiс… зрубати… а тодi вже не буде так… як ти казала?
К и л и н а
Як?
Що вовк…
Л у к а ш
(затуляє їй рота)
Нi, не кажи!
К и л и н а
(визволившись вiд нього)
Та бiйся бога!
Ти впився, чи вдурiв, чи хто наврочив?
Ходи до хати.
Л у к а ш
Зараз… я пiду… от тiльки… тiльки… ще води нап’юся!
(Стає навколiшки i п’є з вiдра. Потiм устає i дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з мiсця).
К и л и н а
Ну? Що ж ти думаєш?
Л у к а ш
Я? Так… не знаю…
(Вагаючись).
Чи тут нiхто не був без мене?
К и л и н а
(шорстко)
Хто ж би тут бути мав?
Л у к а ш
(спустивши очi)
Не знаю…
К и л и н а
(злiсно посмiхнувшись)
Ти не знаєш, то, може, я що знаю.
Л у к а ш
(тривожно)
Ти?
К и л и н а
А що ж!
Я вiдаю, кого ти дожидаєш, та тiльки ба! – шкода твого ждання!
Якщо й було, то вже в стовпець пiшло…
Л у к а ш
Що ти говориш?
К и л и н а
Те, що чуєш.
М а т и
(вибiгає з хати i кидається з обiймами до Лукаша. Вiн холодно приймає те вiтання)
Сину!..
Ой синоньку! Ой що ж я набiдилась з отею вiдьмою!
Л у к а ш
(здригнувшись)
З якою?
М а т и
(показує на Килину)
З тею ж!
Л у к а ш
(зневажливо всмiхаючись)
I та вже вiдьма? Ба, то вже судилось вiдьомською свекрухою вам бути.
Та хто ж вам винен? Ви ж її хотiли.
М а т и
Якби ж я знала, що вона така нехлюя, некукiбниця!..
К и л и н а
(впадає в рiч)
Ой горе!
Хто б говорив! Уже таких вiдьом, таких нехлюй, як ти, свiт не видав!
Ну вже ж i матiнка, Лукашу, в тебе! – залiзо – й те перегризе!
Л у к а ш
А ти, я бачу, десь мiцнiша вiд залiза.
К и л и н а
Вiд тебе дочекаюсь оборони!
Такої матерi такий i син!
Якого ж лиха брав мене? Щоб тута помiтувано мною?
М а т и
(до Лукаша)
Та невже ж ти не скажеш їй стулити губу? Що ж то, чи я їй поштурховисько якесь?
Л у к а ш
Та дайте ви менi годину чисту!
Ви хочете, щоб я не тiльки з хати, а з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду!
К и л и н а
(до матерi)
А що? дiждалась?
М а т и
Щоб ти так дiждала вiд свого сина!
(Розлючена йде до хати, на порозi стрiчається з Килининим сином, що вибiгає з сопiлкою в руках).
Оступися, злидню!
(Штурхає хлопця i заходить в хату, тряснувши дверима).
Х л о п ч и к
Ви-те прийшли вже, тату?
Л у к а ш
Вже, мiй сину.
(На словi «сину» кладе iронiчний притиск).
К и л и н а
(вражена)
Ну, то скажи йому, як має звати, – уже ж не дядьком?
Л у к а ш
(трохи присоромлений)
Та хiба ж я що?
Ходи, ходи сюди, малий, не бiйся.
(Гладить хлопця по бiлiй голiвцi).
Чи то ти сам зробив сопiлку?
Х л о п ч и к
Сам.
Та я не вмiю грати. Коб ви-те!
(Простягає Лукашевi сопiлку).
Л у к а ш
Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..
(Смутно задумується).
Х л о п ч и к
(пхикаючи)
I то ви-те не хочете! Ну, мамо, чом тато не хотять менi заграти?
К и л и н а
Iще чого! Потрiбне те грання!
Л у к а ш
А дай сюди сопiлочку.
(Бере сопiлку).
Хороша.
З верби зробив?
Х л о п ч и к
А що ж, он з теї-о.
(Показує на вербу, що сталася з Мавки).
Л у к а ш
Щось наче я її не бачив тута.
(До Килини).
Ти посадила?
К и л и н а
Хто б її садив?
Стирчав кiлок вербовий та й розрiсся.
Тут як з води росте – таже дощi!
Х л о п ч и к
(вередливо)
Чому ви-те не граєте?
Л у к а ш
(задумливо)
Заграти?..
(Починає грати [мелодiя N 14] спершу тихенько, далi голоснiше; зводить згодом на ту веснянку [мелодiя N 8], що колись грав Мавцi. Голос сопiлки [при повтореннi гри на сопiлцi мелодiї N 8] починає промовляти словами).
«Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає менi груди, серденько виймає…»
Л у к а ш
(випускає з рук сопiлку)
Ой! Що се за сопiлка? Чари! Чари!
Хлопчик, злякавшись крику, втiк до хати.
Кажи, чаклунко, що то за верба?
(Хапає Килину за плече).
К и л и н а
Та вiдчепися, вiдки маю знати?
Я з кодлом лiсовим не накладаю так, як твiй рiд! Зрубай її, як хочеш, хiба я бороню? Ось на й сокиру.
(Витягає йому з сiней сокиру).
Л у к а ш
(узявши сокиру, пiдiйшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась i зашелестiла сухим листом. Вiн замахнувся удруге i спустив руки).
Нi, руки не здiймаються, не можу… чогось за серце стисло…
К и л и н а
Дай-но я!
(Вихоплює вiд Лукаша сокиру i широко замахується на вербу).
В сю мить з неба вогненним змiєм-метеором злiтає Перелесник i обiймає вербу.
П е р е л е с н и к
Я визволю тебе, моя кохана!
Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховiття, вогонь перекидається на хату, солом’яна стрiха займається, пожежа швидко поймає хату. МатиЛукашева i Килининi дiти вибiгаютьз хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тiльки можна вихопити, i на клунках та мiшках виносять скулених Злиднiв, що потiм ховаються у тi мiшки. Дiти бiгають з коновками до води, заливають вогонь, але вiн iще дужче розгоряється.
М а т и
(до Лукаша)
Чого стоїш? Рятуй своє добро!
Л у к а ш
(втупивши очi в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвiтом)
Добро? А може, там згорить i лихо?..
Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, i вся хата обертається в кострище. Надходить важка бiла хмара, i починає йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не стає нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, i коли снiг рiдшає, то видко чорну пожарину, що димує i сичить од вогкостi. Матерi Лукашевої i дiтей Килининих та клункiв з добром уже не видко. Крiзь снiг мрiє недопалений оборiг, вiз та дещо з хлiборобського начиння.
К и л и н а
(з останнiм клунком у руках, сiпає Лукаша за рукав)
Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв?
Хоч би помiг менi носити клунки!
Л у к а ш
Та вже ж ви повиносили всi злиднi.
К и л и н а
Бийся по губi! Що се ти говориш?
Л у к а ш
(смiється тихим, дивним смiхом)
Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш…
Тепер я мудрий став…
К и л и н а
(злякана)
Ой чоловiче, щось ти таке говориш… я боюся!
Л у к а ш
Чого боїшся? Дурня не боялась, а мудрого боїшся?
К и л и н а
Лукашуню, ходiмо на село!
Л у к а ш
Я не пiду.
Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду.
К и л и н а
Та що ж ти тут робитимеш?
Л у к а ш
А треба все щось робити?
К и л и н а
Як же маєм жити?
Л у к а ш
А треба жити?
К и л и н а
Пробi, чоловiче, чи ти вже в голову зайшов, чи що?
То так тобi з переляку зробилось.
Ходiмо на село, закличу бабу, – тра вилляти переполох!
(Тягне його за руку).
Л у к а ш
(дивиться на неї з легковажною усмiшкою)
А хто ж тут недогаркiв отих глядiти буде?
(Показує на вiз i начиння).
К и л и н а
(господарно)
Ой правда, правда, ще порозтягають!
Аби довiдалися, що горiло, то й набiжать з села людиська тiї!
То вже хiба постiй тут, Лукашуню.
Я побiжу десь коней попрошу, – бо нашi ж геть у стайнi попеклися! – то зберемо на вiз та й завеземо десь до родини твеї, може, пустять…
Ой горе! Якось треба рятуватись…
Останнi слова промовляє, вже бiжучи до лiсу. Лукаш проводжає її тихим смiхом. Незабаром її не стає видко.
Вiд лiсу наближається якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав’язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиняється i низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиняється бiля ожинових кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випростується, i тодi видно її змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого.
Л у к а ш
Хто ти? Що ти тут робиш?
П о с т а т ь
Я – загублена Доля.
Завела мене в дебрi нерозумна сваволя.
А тепер я блукаю, наче морок по гаю, низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю.
Ой уже ж тая стежка бiлим снiгом припала…
Ой уже ж я в сих дебрях десь навiки пропала!..
Л у к а ш
Уломи ж, моя Доле, хоч отую ожину, щоб собi промести, по снiгу провести хоч маленьку стежину!
Д о л я
Ой колись я навеснi тут по гаю ходила, по стежках на признаку дивоцвiти садила.
Ти стоптав дивоцвiти без ваги попiд ноги…
Скрiзь терни-байраки, та й нема признаки, де шукати дороги.
Л у к а ш
Прогорни, моя Доле, хоч руками долинку, чи не знайдеш пiд снiгом з дивоцвiту стеблинку.
Д о л я
Похололи вже руки, що й пучками – не рушу…
Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу, що загинути мушу.
(Застогнавши, рушає).
Л у к а ш
(простягаючи руки до неї)
Ой скажи, дай пораду, як прожити без долi!
Д о л я
(показує на землю в нього пiд ногами)
Як одрiзана гiлка, що валяється долi!
(Iде, хиляючись, i зникає в снiгах).
Лукаш нахиляється до того мiсця, що показала Доля, знаходить вербову сопiлку, що був кинув, бере її до рук i йде по бiлiй галявi до берези. Сiдає пiд посивiлим вiд снiгу довгим вiттям i крутить в руках сопiлочку, часом усмiхаючись, як дитина. Легка, бiла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з’являється з-за берези i схиляється над Лукашем.
П о с т а т ь М а в к и
Заграй, заграй, дай голос мому серцю!
Воно ж одно лишилося вiд мене.
Л у к а ш
Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
(Розкриває груди).
Живи моєю кров’ю! Так i треба, бо я тебе занапастив…
М а в к а
Нi, милий, ти душу дав менi, як гострий нiж дає вербовiй тихiй гiлцi голос.
Л у к а ш
Я душу дав тобi? А тiло збавив!
Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара!
(З невимовною тугою дивиться на неї).
М а в к а
О, не журися за тiло!
Ясним вогнем засвiтилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вiльними iскрами вгору злетiло.
Легкий, пухкий попiлець ляже, вернувшися, в рiдну землицю, вкупi з водою там зростить вербицю, – стане початком тодi мiй кiнець.
Будуть приходити люди, вбогi й багатi, веселi й сумнi, радощi й тугу нестимуть менi,
їм промовляти душа моя буде.
Я обiзвуся до них шелестом тихим вербової гiлки, голосом нiжним тонкої сопiлки, смутними росами з вiтiв моїх.
Я їм тодi проспiваю все, що колись ти для мене спiвав, ще як напровеснi тут вигравав, мрiї збираючи в гаю…
Грай же, коханий, благаю!
Лукаш починає грати. Спочатку гра його [мелодiї N 15 i 16] сумна як зимовий вiтер, як жаль про щось загублене i незабутнє, але хутко переможний спiв кохання [мелодiя N 10, тiльки звучить голоснiше, жагливiше, нiж у першiй дiї] покриває тугу. Як мiниться музика, так мiниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, веснянi гуки озиваються в заквiтлiм гаю, тьмяний зимовий день змiняється в ясну, мiсячну весняну нiч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянiм вiнцi. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.
Вiтер збиває бiлий цвiт з дерев. Цвiт лине, лине i закриває закохану пару, далi переходить у густу снiговицю. Коли вона трохи ушухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навiсом снiгу на вiтах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопiлкою в руках, очi йому заплющенi, на устах застиг щасливий усмiх. Вiн сидить без руху. Снiг шапкою налiг йому на голову, запорошив усю постать i падає, падає без кiнця…
