«Женитися треба… Ой треба женитися»,— думав він, спостерігаючи, як внизу збільшуються і чіткішають поля, дороги і дахи будинків.
Над стрічкою залізниці баражував віброліт. Крісло другого пілота, в яке мав з розмаху сісти Борис, було передбачливо звільнене від ременів безпеки. Вітер відносив Бориса убік, але віброльотниця Світлана уміло підводила вільне крісло під Бориса.
— Підеш за мене? — вигукнув він не передбачену сценарієм фразу, плюхнувшись поруч з дівчиною.
— Чом би й ні? — зраділа та, визначаючи на око відстань до старенького паровозика, що тягнув за собою низку платформ.—Ти сильний, хоробрий, спритний… скачеш, літаєш, стрибаєш!
— Ура! — закричав Борис, здійснюючи передбачений сценарієм стрибок з кабіни віброльота на останню платформу поїзда.
Так Борис одружився. Як і колись, він бігав, стрибав, падав, літав. Та якось…
— Коханий! — гукнула Світлана, коли вони падали під укіс у палаючому автомобілі.— Допомагати треба.
— Чого? — перепитав Борис, прикриваючи обличчя від друзок вітрового скла.
— Ти бігаєш, стрибаєш, стріля… А я ще й готую їсти, прасую, мию, перу… Мене не влашто… таке! — вибух бензобака, передбачений сценарієм, заглушив слова Світлани.
Так Борис почав варити, прасувати, прати. Навіть одержував від цього задоволення. Та…
— Коханий,— сказала Світлана, не дивлячись на Бориса,— нам би розлучитися.
— Чого? — розгубився Борис, упустивши вимиту тарілку, але спритно спіймав її біля самісінької підлоги.
— Ти став зовсім іншим. Нецікавим. Перестав бути
чоловіком. Ти більше не бігаєш, не стріляєш, не скачеш на
коні. А от наш новий каскадер Михайло…
