Коли дівка стала уже й на порі, батьки, порадившись, бачать, що самі винні, та й кажуть женихові:
— Ми свою дитину наділимо всім добром, тільки щоб вона в тебе нічого не робила, бо геть нічого не вміє.
Ото поткнувсь був один, поткнувсь другий, але на таку змову не пристають. А далі батько побачив кума-приятеля та й розговорились:
— А що, — каже кум, — товаришу, у тебе дочка, вже пора заміж, а в мене син жених, — чи не будемо сватами?
— Чому? — каже. — Тільки умова така, щоб моєї дочки не силувати до роботи, бо вона нічого не вміє.
— А як навчиться? — питає женихів батько.
— Добре, — каже батько дівчини, — тільки глядіть, щоб її не силували, бо вона буде на мене плакатися.
А той подумав та й каже:
— Добре, давай руку — будемо сватами!
— Ну, присилай старостів!
Посватались, дівчина згодилась; відгуляли весілля, може, тиждень перезва їздила від одного до другого — гуляють та гуляють, сказано, люди компанійські, та нарешті вже й годі.
Рано вставши, батько порядкує: одного сина туди, другого туди, третього теж, дочок теж — розпорядив усіх, собі роботу знайшов, стара мати теж узяла щось робити, дочка стала варити обід, і друга до якоїсь роботи взялась, а молода невістка сидить — ніхто їй нічого, і вона нікому нічого.
Коли пора вже було обідати, сходяться всі, сідають за стіл, — батько питає кожного, хто що зробив? Усякий за себе відповідає, а одна дочка мовчить. Батько до неї:
— А ти, доню?
— Я, тату, нічого не робила, — відповідає.
— Ну, вже ж ти знаєш порядок, — батько каже.
Вона відійшла від столу, сіла на лавці коло мисника (тобто коло порога) та й сидить, а молодої невістки не питається ніхто, вона сідає, обідає.
Пообідавши, знов до роботи. На вечерю сходяться, знову тим же порядком батько розпитує. Цього разу уже друга дочка нічого не робила, — зостається без вечері. Молода невістка придивляється і прислухається (звичайно, як нова людина в сім’ї), а далі й питає потихесеньку якоїсь ятрівки чи зовиці:
— Як це воно, серце, у вас діється — чи воно все так буде?
— Так, — каже, — сестрице.
— А чом же мене за роботу не питають?
— Бо ти, — каже, — серце, у нас іще гостя.
Ну минув іще день, може, й другий, уже й мати зоставалась без обіду чи там без вечері, — молода невістка дивиться на все теє (не знає, що то в них змова), а далі, вставши рано, питає матері:
— Що б я, мамо-серце, робила?
— Візьми, доню, — каже мати, — віничок та повимітай хату й сіни.
Взяла молода, повимітала. Геть сходяться до обіду. Батько розпитує кожного, а вона бачить, що її не питає, та й сама обзивається:
— А я, таточку, хату й сіни повимітала.
— А, моя дитино кохана, — каже батько, — я тебе й не питаю. Я знаю, що ти доброго роду, розумного батька й матері, ти часу не змарнуєш, тим я тебе й не питаю.
По обіді всі до роботи, молода знов питає матері, що робити, — мати посилає води принести відерцями. Принесла вона. Перед вечерею батько пожалував, поцілував у голову.
На другий день теж щось зробила, на третій теж, а далі помалу-помалу — уже й обідати наварить, а далі уже й хліба сама напече. Сказано, чоловіка любить, а сім’я вся голубить її та добрим прикладом учить до праці.
Ото вже якось за тиждень чи за два мати рідна каже до батька:
— Пішов би ти, старий, навідавсь до дитини. Я щось нездужаю, а тобі й байдуже: віддали дитину в чужий двір, бог знає, як-то вона там привикає.
Старий каже:
— Може, й справді!
Убравшись, потяг помаленьку. А було то на другім селі. Приходить батько, застає, що дочка варить обідати сама. Звичайно, зраділа йому, привітала, попросила сідати, а сама знов до роботи. Та так з тими горшками й рогачами порядкує, що батькові аж дивно. От він і питає:
— А що тобі, доню, чи добре діється?
— Добре, таточку.
— А що ж це — ти вже вмієш варити обідати?
— Умію, таточку. У нас, — додає дочка, — хто не робить, той і не їсть.
— Ну, дитино моя, у всякого хазяїна свій порядок, — відповідає батько, — то ти, може, моя доню, й голодом мерла, поки привчилась до роботи?
— Ні, тату; не нагально вчать, так усе помаленьку.
— Ну, добре, моя дитино.
Свекор бачив, як прийшов сват, але перечасував, нехай трошки з дочкою побалакає. Батько виглянув у віконце, побачив свата, взяв на лаві свиточку, що хлопці задрипали і вже висохла, та й виминає грязь сидячи. Увіходить хазяїн, привітались по-братерськи, посідали — гість знову за свитку та все-таки виминає й струшує, а хазяїн:
— Що то ви, свате, робите? Покиньте!
— Еге, свате, добре кажете, та коли я сьогодні ще не обідав.
— А так, так, свате, це в мене давній порядок, і, хвалити бога, мені добре з ним.
— Авжеж, свате, у всякого хазяїна свій порядок, а як він добрий, то нащо ж я мав би його псувати?
