Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках
Друкувати

ПРОСЯНЕ ДЕРЕВО

Жив колись бідний селянин, звали його Кім. Щовесни Кім сіяв просо, цілісіньке літо доглядав його, а восени збирав урожай.
Спіткала якось Кіма біда. Тільки засіяв він свою нивку та й занедужав. Треба б уже прополоти просо, вирвати бур’яни, а він з постелі не підводиться, люту хворобу змагає.
Сяк-так оклигав бідолаха і побрів на своє поле. Іде, ледве ноги переставляє, а перед очима світ гойдається, і мотика з рук випадає.
Доплентав Кім до свого проса і мало не заплакав — уся його нивка буйно бур’яном заросла, а проса всього один-однісінький кущик.
— Що ж мені тепер робити? Як зиму перебути? А бур’янисько який! У ньому, мабуть, і тигр за блукає.
Зажурився Кім, похнюпився. Аж бачить, іде дідок, на костур спирається, а сива його борода на вітрі має.
— Ти чого плачеш? — питає в Кіма дідок,— за чим побиваєшся?
— Як же мені не плакати! — каже Кім.— Цілу весну й ціле літо змагала мене хвороба, і я не зміг прополоти просо. Бачиш, як уся нивка бур’яном заросла? А проса на ній—один-однісінький кущик!
— Не журися,— каже Кімові дідок.— Бери-но виполюй свій лан. І хто знає, може, з цього кущика проса та ціле дерево виросте.
Сказав так і зник.
А Кім узяв мотику і давай бур’яни вирубувати.
Піт йому очі заливає, руки й ноги тремтять, а він і на мить не спочине.
Дійшов Кім до межі, озирнувся на кущик проса, що погойдувався на вітрі й, тяжко зітхнувши, побрів додому.
Настала осінь. Узяв Кім серпа і знову пішов на поле — зжати свій кущик проса.
Прийшов і очам своїм не вірить: стоїть посеред нивки велике розлоге дерево, і на кожній його гілці замість листя просо росте.
Ходить Кім довкола дерева — дивом дивує.
Раптом бачить — іде дідок, на костур спирається, сива борода на вітрі має.-
— Чого ти довкола дерева ходиш? — питає дідок.— Чого врожаю не збираєш?
— А що ж я тут серпом зроблю? — каже Кім.
Похитав дідок головою:
— Ох, і нетямущий же ти! Ну, та нічого, допоможу тобі й цього разу.
Сказав так і на дерево поліз.
Видерся на самий вершечок і почав костуром по гілках молотити. Просо так і посипалося — засипало Кіма по коліна.
— Ну що, досить? — питає дідок.
— Досить, досить! — загукав Кім.
І тієї ж миті дідок зник, наче його й не було.
Побіг Кім додому, схопив три величезні лантухи, вернувся на поле і давай просо в ті лантухи зсипати.
Насипав повні-повнісінькі, притяг додому і зажив собі, горенька не знаючи.
Кімові сусіди до весни готуються: гній на поле носять, мотики гострять, а він тільки посміюється.
— Нащо мені,— каже,— старатися? Я все життя працював не розгинаючись, а жив у злиднях. Тепер мені пощастило — і я розбагатів. Може, і далі щаститиме…
Настала весна. Посіяв Кім просо, а полоти й не думає. Всі з ранку до смерку працюють, а він розлігся в затінку і спить донесхочу. А прокинеться— починає з сусідів глузувати.
— Ех ви, робітнички! Старайтеся, старайтеся…  А в мене з однієї просини ціле дерево виросте.
Коли люди вже втретє прополювали свої нивки, взяв Кім мотику і теж пішов у поле. Дивиться — все, як і торік було: заріс його лан бур’яном, а посеред бур’яну стоїть кволенький кущик проса. Зрадів Кім: «Ех, і таланить же мені! Скоріше б дідок приходив».
Тільки він так подумав, аж зирк — іде дідок, на костур спирається, а сива борода на вітрі має. Підійшов дідок до Кіма, глянув на поле й питає:
— Ти що, знов хворий?
— Та ні, — розгубився Кім, — я думаю, як ці бур’яни краще виполоти…
— Ну, що ж, — посміхнувся дідок, — працюй. Виполеш гарненько лан—знов просяне дерево виросте. — Сказав так і зник, ніби його й не було зовсім.
Постояв Кім, почухав потилицю — ой же ж і ліньки працювати! А тоді подумав: «Талану мені не позичати — дерево виросте й між бур’янів».
Восени прийшов він на поле, дивиться—і справді стоїть величезне просяне дерево, гілками геть усе поле вкрило, а на кожній гілці замість листя просо росте.
Зрадів Кім і загукав:
— Ну, старий, приходь швидше! Де це ти забарився? Чуєш, уже вечір надходить!
Та дідок чогось не з’являвся. Лізти ж на дерево самому Кімові було ліньки, і він терпляче вичікував.
Нарешті з’явився дідок.
— Скільки можна тебе чекати? — напустився на нього Кім,— лізь швиденько на дерево та збивай для мене просо!
Виліз   старий   на   самісінький   вершечок,   став костуром просо збивати та ногами тупати — дерево трясти. Посипалось просо додолу, засипало Кіма по коліна.
— Ну, досить? — питає старий.
А в тому люта жадібність прокинулась.
— Ні, ні,— кричить,— мені ще треба!
Зирк, уже просо засипало його до пояса, далі до шиї, а він іще вимагає. Нарешті зітхнув тяжко й каже:
— Ну тепер, здається, досить.
Зирк, а за дідком і слід   запався. Побіг Кім швидше додому, став родичів скликати: не вивезти йому самому стільки проса.
Наступного дня збіглося все село подивитись на чарівне дерево. Веде Кім селян на поле та вихваляється:
— Вчіться, як хазяйнувати треба. Нащо працювати? Просто треба талан мати!
Прийшли на поле.
— Ну, де твоє дерево? — питають селяни.
А ледар очі витріщив, з місця не зрушить: усе поле дрібними крем’яшками всіяне, і там, де було чарівне дерево, — ціла купа каміння лежить. Видерся Кім на каміння, упав долілиць і заридав:
— Ні, це не каміння, це просо…
А люди сміються:
— Зовсім ти, Кіме, з глузду з’їхав!.. Посміялись, покепкували та й розійшлися.
Так покарано небораку за лінощі й жадібність!

ЧАРІВНЕ ДЖЕРЕЛО

Давно, давно жили собі дід та баба. Баба поралася в хаті, а дід ходив у гори по дрова.
Жили вони у злагоді й достатку, от тільки не було в них дітей, і через те вони дуже журилися.
Якось зібрався дід по дрова, глянув на бабу й питає:
— Чого це ти така смутна?
— Як же мені, діду, веселою бути? — каже баба.— Немає в нас ні сина, ні доньки. Помремо, нас і поховати нікому буде.
Зітхнув тяжко дід, узяв своє чіге й мовчки вийшов із хати.
Прийшов він у гори, чує: десь пташина співає, та так ніжно, ніби кришталевий дзвіночок дзвенить. Озирнувся дід, бачить: сидить на дереві пташка. Черевце в неї — ніби трава смарагдова, груди, мов небо блакитне,— очей не відведеш.
Схилила пташина набік голову, глянула на діда очима-намистинками і на друге дерево перелетіла. Сидить на гілці й на діда позирає, ніби кличе за собою. Підійшов дід ближче, а пташка пурхнула й далі полетіла. Ще й виспівує!
Пошкандибав дід за нею і забрів у густі-прегусті хащі. А пташина пурх у небо і зникла. Прислухався старий — не чути пташки, тихо навкруги, тільки десь струмочок жебонить. Роззирнувся, аж бачить: з-під скелі джерельце б’є, і вода в ньому чиста, мов сльоза.
Підійшов дід до джерельця, став навколішки і почав ту воду пити.
Тільки ковтнув разочок—і випросталась його згорблена спина, перестали тремтіти старечі ноги, забурхала в жилах гаряча кров. «Ну й чудеса!»— подумав дід. Простяг він руку, щоб за бороду себе посмикати — чи не спить, бува, а бороди нема, ніби й не було її в нього!
Зрадів старий: невже йому пощастило набрести на джерело молодості, про яке здавна гомоніли в селі?
Ковтнув дід ще води—і тої ж миті розгладилися зморшки на обличчі і перетворився він на стрункого вродливого парубка. Схопив він чіге і бігцем додому. Біжить, а сам дорогу примічає, щоб і свою бабу до джерела привести.
А баба чекала, чекала діда і назустріч вийшла. «Може, втомився старий. То поможу»,— подумала вона.
Бреде баба дорогою, а назустріч їй парубок поспішає. Питає його стара:
— Ти, бува, не бачив діда з дровцями? Пішов зранку в гори та так і не вернувся.
А парубок як зарегочеться:
— Бабо, приглянься до мене пильніше! Невже свого Кіма не впізнаєш?
Злякалася стара: голос у парубка начебто знайомий.
Розповів Кім, що з ним приключилося, і повів її до чарівного джерела. Ковтнула баба тієї води раз і вдруге і перетворилася на вродливу дівчину. Побралися вони з Кімом за руки й пішли додому.
Підходять до хати, а біля воріт їхній сусіда стоїть.
— Добрий вечір, сусідо,— каже Кім.
А той його не впізнає.
Розказав йому Кім усе, що з ними сталося. Спалахнули в сусіди очі.
— Кажи швидше, де джерело! — вигукнув він.
Пояснив Кім, як джерело знайти, і сусіда метнувся додому. Одяг нового халата й величезного капелюха і побіг у гори.
Дістався до того місця, про яке йому Кім розказав, бачить — з-під скелі джерело б’є. Став сусіда навколішки, ковтнув раз води, ковтнув другий— і перетворився на юнака. Подумав, подумав: «Хочу молодшим за Кіма бути», ковтнув ще води і став хлопчиком. Обтер губи: «Ой же ж і смачна вода! Вип’ю-но ще трошки!» — і знов припав губами до джерела…
Зайшов увечері Кім до сусіди, а того дома нема. Злякався Кім — може, сталося що?—і до джерела. Прибігає і бачить: лежить на землі новий халат, біля нього капелюх, а сусіди не видно. Підійшов Кім ближче, підняв, капелюха — що за дивина! Лежить під капелюхом немовля і міцно спить.
Похитав Кім головою:
— Ну й дурний же ти, сусідо! Хіба ж можна так багато чарівної води пити?
Загорнув він немовля в халат й додому приніс. Побачила дитину жінка, зраділа: вони ж бо давно мріяли сина мати!
Так і зажили вони утрьох, і виріс з немовляти гарний та добрий чоловік.

БРЕХУНЕЦЬ

Давно колись у невеликому селі жив хлопчик, і дуже він полюбляв усіх обманювати. От і прозвали його Кве То Рі, що значить «Брехунець». З ранку до вечора бродив Кве То Рі селом з підступною думкою: «Кого б іще піддурити? З кого б іще покепкувати?»
Пішов якось Кве То Рі в гори. Ішов, ішов, аж бачить: старий дідок хмиз збирає.
Підійшов Кве То Рі ближче — аж то його сусіда! Зрадів Брехунець: «Ось кого піддурити можна!»
І він заволав:
— Дідуню! Дідуню! Біда! Біжи швидше додому! Твоя баба вмирає!
Повірив йому старий, кинув в’язку і бігом додому.
Зачекав Кве То Рі, поки дід за горб повернув, і теж кинувся до дідової господи, тільки коротшою дорогою.
Прибіг до баби й гукає:
— Ой бабуню, біда! Біжи швидше в гори. Збирав твій старий хмиз, і на нього лютий тигр напав
Ухопила баба палицю й кинулась дідові на поміч. Біжить, мало не задихнеться. Аж назустріч їй дід. Побачили вони одне одного і стали як укопані
— А мені Кве То Рі сказав, що ти вмираєш,— каже дід.
— А мені — що на тебе тигр напав, — каже баба.
Збагнули вони, що клятий хлопчисько їх обдурив, і розповіли про все сусідам. Ті лише головами похитали: «Що ти вдієш з цим Брехунцем. Не можна йому йняти віри».
— Як тобі не соромно людей морочити? — питають його люди, а він сміється та й годі.
Якось уночі Кве То Рі підняв на ноги все село.
— Пожежа! — кричить.— Горимо!
Повибігали люди з хат, а Кве То Рі регоче:
— Ех ви, повірили!.. Розгнівались на нього люди:
— Ніколи більше не віритимемо тобі!
А йому хоч би що. Посміявся та й пішов собі. Іде, пісню співає:

Я наймудріший,
Я найхитріший,
Всі мене знають,
Я Кве То Рі.

Прийшов Брехунець у гори, ліг під деревом і думає: «Кого б іще піддурити!»
Тільки він так подумав, як чує: поряд щось люто реве.
Схопився Кве То Рі на ноги, бачить, з лісу тигр вискочив, очі ніби дві свічки горять, а хвіст величезний, як жердина. Затремтів Кве То Рі, мов та гілочка вербова, вихопився на дерево, зажмурився і ну гукати:
— Рятуйте! Поможіть! На мене тигр напав!
Почули селяни, що Кве То Рі на допомогу кличе, та не повірили Брехунцеві.
— Знову капосний сміється з нас! От клята душа!
Вранці прийшли в ліс по дрова, бачать сидить на великому дереві Кве То Рі, а під деревом тигр бродить. Прогнали селяни тигра, зняли Кве То Рі з дерева і кажуть:
— Бачиш, як людей обманювати! Не повірили ми тобі. Думали, знов хочеш нас піддурити!
Кве То Рі похнюпив голову і нічого на те не відповів. Але відтоді вже ніколи нікого не обманював.

КАЗКА ПРО ДВОХ БРАТІВ І ПЕРЛИНУ

Жив собі в давні часи бідний чоловік, і було в нього два сини — старший і менший. Брати були дружні, в усьому допомагали один одному.
Рано-вранці вони вирушали в гори по дрова, потім старший брат продавав ті дрова на базарі, а менший брав вудочку і йшов до озера ловити рибу.
Брати ніколи не сварилися. І хоч нерідко вони лягали спати голодні, в господі завжди панували злагода і мир.
Якось вернувся старший брат додому і став чекати меншого. Жде, жде — не йде менший брат.
— Де ж це він блукає? — стурбувався старший брат.— Незабаром споночіє, а його нема й нема.
А менший брат сидів тим часом над озером, рибу ловив. Йому вже давно додому час, а він ще не зловив жодної риби. «Як же я додому без риби вернуся? — думає.—Батько в нас зовсім старенький, хіба ж можна його засмучувати? Та й братові нічим буде повечеряти. Він увесь день дрова рубав і напевне ж неабияк зголоднів».
І щойно він так подумав — пішли по воді великі кола, і виринув короп. Поплавав короп біля берега, діждався великої хвилі і виплюнув блискучого крем’яшка. Виплюнув і в глибінь пірнув, а крем’яшка того хвилею на берег винесло.
Узяв молодший брат крем’яшка, дивиться, а то і не крем’яшок зовсім, а велика перлина. Загорнув він її в хустину й додому приніс. Стали батько з братом перлину розглядати, а вона аж горить, різнобарвними вогнями переливається.
Намилувалися брати з батьком перлиною і сховали у скриню, куди завжди зсипали рис. Скриня все одно порожня стояла, в господі давно вже не було ніяких запасів.
Вранці підвівся старший брат і закортіло йому ще раз на перлину глянути. Підняв він віко й закляк від подиву: скриня ущерть повна дорідного рису, а зверху на ньому перлина лежить.
Почав старший брат будити батька й меншого брата:
— Вставайте, вставайте, ідіть сюди! Гляньте на цю дивовижу!
Підбігли батько з братом до скрині, очам своїм не вірять: учора скриня була порожнісінька, а сьогодні в ній ущерть зерна!
— Оце-то перлина!—каже менший брат.—Оце-то подаруночок!
Вирішили брати ще раз випробувати перлину. Висипали із скрині все до останньої зернини, поклали на дно перлину й віко опустили.
Наступного дня відчинив старший брат скриню, а в ній знов ущерть дорідного рису і зверху перлина лежить.
Ще дужче зраділи брати.
— Ну, батьку, тепер ми будемо жити заможно й без клопотів. І по дрова ходити не доведеться, і риби ловити не будемо.
Спохмурнів старий батько, похитав сивою головою і сказав:
— Пусте ви кажете, сини мої милі. Все життя я не цуравсь ніякої роботи, все життя годувався чесною працею, а ви неробами прожити хочете. Роздайте-но рис біднякам і йдіть по дрова. А перлину в озеро киньте, бо не принесе вона людям щастя, а тільки породить у їхніх серцях заздрощі й лихі наміри.
Зажурилися брати — дуже ж бо не хотілось їм розлучатися з перлиною,— але знехтувати батькове слово не посміли. Пішли вони до озера й кинули перлину з високого берега — тільки кола по воді пішли.
Роздали потім брати біднякам рис, що був у них вдома, і стали, як і раніше, рубати дрова та ловити рибу.
І жили вони ще довго й щасливо. Бо тільки той, хто чесно трудиться, може спізнати справжнє щастя.

ЧЕСНИЙ ХЛОПЧИК

Давно, давно жив у невеличкому гірському селі хлопчик. Батько в нього помер, мати від світання до смерку на чужих людей працювала, а хлопчик рубав у лісі дрова на продаж.
Якось восени, коли з дерев опало останнє листя, а холодний вітер загнав у нори всю лісову звірину, хлопчик узяв сокиру й чіге і вирядився в ліс.
Ішов він ішов і добувся нарешті до гірського озера. А біля того озера росло високе дерево. «Дай-но я зрубаю це дерево,—подумав хлопчик.— З нього багато дров буде». Махнув він сокирою, а вона вислизнула з рук і бульк у воду.
Сів хлопчик на березі й гірко заплакав: адже він позбувся свого найдорожчого скарбу. Чим тепер дрова рубати?
Раптом пішли по воді хвилі й вигулькнув з озера старенький дідок.
— Чого ти, хлопчику, плачеш? — питає дідок.
Розповів йому хлопчик про свою біду, а дідок і каже:
— Не журися, зараз я знайду твою сокиру.
Сказав так і під водою зник.
За якийсь час знов пішли по озеру хвилі, вийшов з води дідок, а в руці у нього сокира, та не проста, із щирого золота.
— Це твоя? — питає дідок у хлопчика.
Замахав хлопчик руками:
— Що ти, дідуню!
Старий лукаво примружив око і знов зник під водою.
Довго чекав його хлопчик. Нарешті дідок виринув утретє і простяг хлопчикові срібну сокиру.
— На, бери, ось твоя згуба! А хлопчик знов своєї:
— Ні, дідуню, моя сокира з заліза.
Ще раз пірнув дідок у глибінь і за якийсь час з’явився на поверхні з залізною сокирою.
— О, це та, що я згубив! — радісно вигукнув хлопчик.
А дідок ласкаво усміхнувся і каже:
— Чесна в тебе душа, голубе. Не спокусився ти ні сріблом, ні золотом, не став чужого брати. За це я віддам тобі всі три сокири. Продай їх на базарі — вони дорого коштують,— і хай твоя мати не гне більше спину на чужих людей.
Узяв хлопчик сокири, подякував старому сто й тисячу разів і додому пішов.
Відтоді забули вони з матір’ю, що таке нужда і горе.


1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...
error: Вміст захищено!!