Правився якось кочовик із верблюдом у далеке селище. Сонце пекло немилосердно, бідолаха вмивався потом і геть засапався.
— Потерпи трохи,— каже верблюд,— ось дістанемось оази, сядеш у холодочку та й спочинеш. Дивись на мене — я ж не нарікаю на спеку! А на мені ще й нав’ючено стільки!
— Правда твоя,— зітхнув кочовик,— тільки ходімо швидше.
Довго простували вони рівниною, аж ось добулися до гори — треба було подолати, щоб досягти оази.
Важко підійматися в таку спеку, тож кочовик ступав угору смутний-пресмутний. Але як вибралися на вершину й почали спускатися — повеселішав.
— Таки вилізли! А спускатися куди легше, хіба ж ні?
Верблюд мовчав. Кочовик озирнувся.
— Хіба ж ні? — перепитав.— Тобі що більше до вподоби: дертися на гору чи спускатися з гори?
— Я залюбки пройшов би іншою дорогою — довшою, але рівною. Чому ти про неї забув?
Показати коментарі
