Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках

Друкувати
Жили колись-то два брати: один багатий, а другий такий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він живе теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:

— А що, дядьку, як краще тепер жити: чи правдою, чи неправдою?

— Е-е-е-!.. Де ти тепер знайшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.

— Ні, дядьку! Є правда — правдою краще жити.

— Давай об заклад битися. Ходімо до суду.

— Та чого ж ми таки підемо до суду? Краще давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо: як скаже, так і буде. Ваша правда — уся моя худоба буде вам; моя правда — ваша худоба буде мені. Так спитаємо до трьох разів.

— Ну, добре.

І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть, зустрічається їм чоловік — з заробітків, чи що, йшов.

— Здоров, чоловіче добрий!

— Здорові були!

— Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер краще жити: чи правдою, чи неправдою?

— Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду знайшли? Нема тепер її ніде на світі. Краще жити кривдою, аніж правдою.

— Ну, оце раз моя правда! — каже дядько.

А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю худобу дядькові. Ідуть, ідуть — зустрічається їм пан.

А небіж і каже:

— Ну, запитаємо ж цього пана, він уже всю правду розкаже. Мабуть грамотний та все знає.

— Добре.

От порівнялися з паном і питають його:

— Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки краще жити: чи правдою, чи кривдою?

— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер знайшли правду? Нема її ні по судах і ніде в світі; краще жити кривдою, аніж правдою.

— Ось вже і вдруге моя правда! — сказав радісно дядько.

Небіж ще дужче зажурився. Ідуть, ідуть — зустрічається їм піп.

Небіж і каже:

— Ну, поспитаймося ж попа, цей уже правду скаже — на те він і духовний. Як він уже скаже, то так і буде.

— Ну, добре!

Як порівнялися з попом, питають його:

— Скажіть, панотче, як тепер краще жити: чи правдою, чи неправдою?

— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема: краще жити кривдою, аніж правдою.

— Ось вже і втретє моя правда! — сказав радісно дядько.

Нічого робити небожеві: віддав дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись — узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево — вибирає гілку, на якій би то повіситись. «Ото, — думає собі, — добра гілка — міцна, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б».

Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг.

І питає він своїх слуг:

— Ти що сьогодні наробив?

— Е… я такого наробив, що там хоч що хай роблять — не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде у нас.

— Добре ж ти зробив, та ще не так.

— А як же?

— Там посеред яру, в лісі, росте три дерева. Хто ті три дерева зрубає та положить навхрест на греблю — вгатить.

— О!.. Хто ж то чує, хто ж то й знає, що це так треба зробити!

— Ну, а ти ж що зробив? — питає він другого.

— Е… я такого наробив, що багато буде у наших руках. У такому-то місті всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей!

— Добре ти зробив, та ще не так, — каже ватаг.

— А як же?

— Як хто викопає той кущ малини, що росте посеред міста, то й буде вода для всього міста.

— О!.. Хто ж то й чує, хто ж то й знає, що треба так робити!

— Ну, а ти ж що зробив? — питає він третього.

— Е… я такого наробив, що хай там хоч що роблять — нічого не подіють! У такім-то королівстві у короля одна дочка, та я їй поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша.

— Добре ти зробив, та ще не так.

— А як же?

— Хто відрубає глухого кута та підкурить — стане вона такою як і раніше.

— Хто ж то чує, хто ж то й знає, що треба так зробити!

А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: «Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю». Пішов. Приходить до греблі, а там пан б’є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не виходить. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік й каже:

— Е-е, пане! Б’єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені — кщо я вгачу?

— Дам я тобі сто карбованців, і ще й на придачу цих пару коней з коляскою та з кучером (а там і коні панові стояли).

— Дайте ж мені шістьох людей та три підводи.

— Бери.

Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й положили їх навхрест на греблі — так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.

Тоді той чоловік і думає: «Дай поїду ще до того міста, де води немає: може, й то правда; може, дам я їм воду». Сів та й поїхав до того міста.

Не доїжджаючи до міста кілька верст, зустрілась йому бабуся, що несла пару відер води на коромислі.

— Що це ти, бабусю, несеш?

— Воду, синочку.

— Дай же й мені напитись.

— Е-е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верст; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім’я у мене велика, пропаде без води.

— Я от приїду у ваше місто, наділю води на всіх, і буде тієї води у вас довіку.

Дала вона йому напитись, а сама така рада стала та мерщій до міста і розказала всім мешканцям, що їде такий чоловік, який дасть їм воду.

Вийшли всі за місто, зустрічають його з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов він у місто, знайшов той кущ малини, викопав його — і потекла вода відтіль по всьому місту. Люди нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька.

«Піду ще в те королівство, де королева дочка захворіла, — думає він, — може, вилікую її». Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до хоромів короля, а люди, всі такі сумні, бігають та охають! Він і питає їх:

— Я чув, що у вашого короля дочка дуже захворіла. Хай як вони її не лікують, нічого не подіють; тільки я її вилікую.

— Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й подавно!

— Отже, скажіть королеві.

Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:

— Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.

Пішов він, подивився на неї, а вона вже й помирає. Він узяв, настругав глухого кута, підкурив його — і дівчині стало краще, а за три дні то й зовсім одужала, знову стала такою, як була.

Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже цьому чоловікові:

— За те, що вилікував мою дочку, я її віддам за тебе, а коли помру, ти станеш королем.

Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік. Прокоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати в його королівстві. Король звелів йому прийти до нього.

Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям наказав, щоб не відпускали його додому, а коли буде збиратись він їхати, просили його до нього. Так і сталось.

Приводять цього купця до короля, король і питає його:

— З якого ти королівства?

— З такого-то.

— З якого міста?

— З такого-то.

— Як тебе звати?

— Так-то.

Тут король і зізнався, що він його небіж — той, що без вісті пропав.

— Ну, що, дядьку: ти казав, що кривдою краще жити, ніж правдою; отже, ні! Ти тільки купець, а я король — правда кривду переважила!

— Як же це сталося?

Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили: все, все… А наостанок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:

— Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. А як приїдеш у своє місто, розказуй усім, що краще жити правдою, аніж кривдою.

Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає: «Піду й я вішатись, може, й мені так пощастить, як моєму небожеві».

Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але йому не так пощастило — де не взялись чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілляці.


1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...
error: Вміст захищено!!