— Чого ти тут шукаєш? — запитав його чоловік.
— Та я ховаюся! — відповів Данило-Бурмило.
— А від кого?
— Знаєш, що не від вас, людей, а від холодної зими, котра скоро, мабуть, прийде. Її тільки я і боюся.
— Що тобі зима? Ти сильніший зими!
— О, якби я міг вхопити її у свої лапи, я б її роздавив та й не голодував би більше.
— Ну, просто дивно, що і ведмеді постять. Лиш пости, Данило-Бурмило, за свої гріхи. Їх у тебе немало. Багато ж ти овець поїв!
— А ти не ріжеш овець? Ви, люди, лиш нас видите! Я кормлюсь лиш малиною і розриваю лиш малих тварин, котрі вам шкоду роблять. Но коли я голодую, я мушу взятися і до овець. Правда, цим роблю вам шкоду. Но повинен я з голоду загинути? А під зиму мені то і біда. Ви звезете додому урожай, купите теплий одяг, навезете дров. Над вами зима може свистати. Но у мене нічого немає на зиму, хоть шерсть і виросла, а вона мене від холоду не обстереже. Тому я і шукаю собі теплої барлоги.
— Барлогу ти знайдеш; а чим кормитися будеш? Чим прикриєшся?
— Ми, ведмеді, не люди. Нам зимою їсти не потрібно. Ми тоді спимо. От я тучний. Взимку наше тіло живиться своїм жиром. Коли б я не був тучний, не пробудився б я весною. А так хоч із кожею та костями, но однако пробуджусь. Було б тільки теплоє житло!
— Ходи до мене. Я тобі їсти буду давати, і в теплому спати будеш; лиш влітку будеш стерегти у мене бджіл.
Погодився Данило-Бурмило, сів на підводу, та й привіз його хазяїн до себе. Хазяйка дала йому поїсти масного борщику, а потім хазяїн повів його у хлів. В хліву було темно, як у барлозі темної осінньої ночі. Тут Данило-Бурмило та й начав думати, який він щасливий, що влаштувався у хазяїна; нічого не буде робити, а влітку, що там постереже бджіл, часом і меду лизне — і все піде гаразд.
Але довго ведмедю жити не прийшлось у хазяїна. Коли хазяйка принесла йому їсти, за нею прискочила собака та мало не заїла його. В другому хліві були корови. Вони все фурчали на нього та сердились, що йому аж страшнувато стало. Всі його тут ненавидять; ще на шиї товстий ланцюг, не можна і погуляти, як бувало колись у лісі. От і вирішив він просити хазяїна, щоб той пустив його в ліс, — лиш на одну годинку. Хазяїн послухав ведмедя та й пустив його з хліва у двір. Ведмідь протягся, вийшовши з теплого хліва на холод, знову зіщулився та й каже хазяїнові:
— Дякую, добрий чоловіче, що ти мене прокормив, але дальше я тут жити не можу.
Не встиг хазяїн і опам’ятатись, як ведмідь уже далеко побіг попід ліс, а дальше звернув із дороги в ліс. В лісі він сів відпочивати та й сам до себе каже: «Краще голодна воля, як сита неволя!»
