Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках
Друкувати

ЛЕЛЕКА І ЧОРНА ХМАРА

Лелека ловив у озері жабенят своїм діткам на вечерю. Цілий день стояв він у холодній воді спочатку на одній нозі, бо другу грів, а потім на другій нозі, бо грів першу. Ноги йому зачервонілись від холоду, та Лелека все стояв і стояв у воді — треба ж лелеченятам щось їсти. А в озері спала страшна баба Хмара. Від квакання-вереску жабенят вона прокинулася і страшенно розлютувалася:
— Що-о? Обкр-р-р-адати моє озер-р-р-о? Ловити моїх жабенят? Недозволю!
Лелека чимдуж затріпотів крилами, поспішаючи до рідного гнізда, а люта Хмара, загорнувшись у пухнастий чорний халат, кинулася за ним навздогін:
— Дожену! Утоплю!
— Допоможи! — зойкнув згори Лелека, помітивши мене.— Допоможи, бо залишаться мої лелеченята сиротами!
Я швиденько виліз на дах і примостив коло комина високий громовідвід. Страшна Чорна Хмара, засліплена злістю, не помітила його і зачепилася за громовідвід полою халата. Ох, як вона борсалася в усі боки — аж іскри летіли… А Лелека тим часом встиг домчати до рідного гнізда.
Нарешті халат Хмари порвався на клапті, і випала звідти вже не страшна баба Хмара, а маленька щупленька Хмаринка. Засоромлена, вона чимдуж кинулася назад у озеро, бурмочучи:
— Клятий громовідвід! Як же ж я його не зауважила?!
А Лелека наступного року приніс мені в подарунок маленьку дівчинку, якій я розповідаю казки.

КАЗКА ПРО ГОДИННИКИ

— Добрий вечір! — сказав Місяць головному Міському годинникові, що мешкав на високій ратушевій вежі.— Ніколи не знаю, чи чотири рази казати тобі «добрий вечір», чи лиш раз.
Справа в тому, що Ратушевий годинник мав аж чотири обличчя — на кожнім боці вежі, і деколи Місяць вітався до кожного обличчя зокрема.
— Бам-бам-бам-бам-бам-бам-бам-бам,— відповів годинник, вітаючись і сповіщаючи одночасно, що вже восьма година вечора. Уявляєте собі, скільки раз він мусив пробамкати о 12 годині? Але Міський годинник добре знав математику і ніколи не помилявся. Крім того, він видзвонював що чверть години: «бім-бім-бім, бім-бім-бім…»
— Не маю часу навіть спокійно повечеряти,— скаржився він Місяцеві.— А щоб пильно обдивитися місце, про це й мови не може бути. Мушу іще стежити за вуличними годинниками, щоб завжди правильно показували час. Ти ж знаєш, які вони неслухи, ці вуличні годинники, зовсім як вуличні, хлопчиська. До того ще й дволикі…
— Так, так,— погоджувався Місяць.— Це нелегка робота. Але все ж набагато краще, ніж просто швендяти по місту, як це роблю я, оглядаючи все довкола, прислухаючись до цікавих розмов…
— Це не дуже гарно: слухати чужі розмови,— сказав Міський годинник.— Хіба тебе не сварять за це?
— Ще й як! — зітхнув Місяць.— Тільки я кудись піткнуся, як співають «Ой не світи, Місяченьку…»
— Ну от!
Вони хвилю помовчали. Місяць тим часом обійшов ратушеву вежу довкола,  пильно приглядаючись до кожного годинникового обличчя.
— Послухай,— сказав він згодом.— Чи не позичив би ти мені одне із своїх облич? Я так хочу спробувати бути годинником.
— Ну що ти? Як можна? Я не маю права бути триликим! — запротестував Міський годинник.
— Але ж вуличні годинники мають всього лиш по два обличчя,— не вгавав Місяць,— і не плачуть…
— Але ж то вуличні…
— Ти просто недобрий приятель! — образився Місяць.— Жаль тобі одного обличчя для найближчого друга.— Ну подумай,— додав він,— ти відпочинеш, адже ніколи не маєш відпустки, оглянеш місто… А я попрацюю за тебе.
— Ну гаразд,— зітхнув годинник,— бери! — і він простягнув Місяцеві одне із своїх облич…
— Спасибі! — аж проспівав Місяць.—Велике спасибі! Піду я подивлюсь, чи гаразд працюють наші вуличні годинники…
— Бім,— коротко відповів йому Міський годинник,— адже вже чверть на дев’яту, не забувай переводити стрілки!
Та Місяць уже не слухав його. Хвацько підкрутивши стрілки, як вуса, він рушив оглядати місто і сповіщати всіх про час…
— Пхиі — скривився перший Вуличний годинник, помітивши Місяця.— Я ще ніколи не бачив, щоб годинник ходив по небі.
— Яке має значення, де ходити! — відповів Місяць.— Хіба ти не ходиш?
— Ходжу! Але я сам собі ходжу! — презирливо скривився Вуличний годинник.
— А я сам собі ходжу, ще й по небі ходжу! — гордо відповів Місяць.— Отже, я двічі годинник. А ти не забувай переводити стрілки,— додав він звисока і поплив далі.
Незабаром Місяць побачив ще один Вуличний годинник.
— Цікаво, цікаво,— промимрив Місяць,— чому це ти відвертаєшся від мене?
Годинник скоса глянув на Місяця.
— Що з тобою,— продовжував Місяць,— чи ти не хворий?
— Ні,— буркнув годинник,— я просто показую потрібний час.
Місяць, на жаль, не бачив свого обличчя і тому не міг сказати, чи правду каже Вуличний годинник. Але він добре запам’ятав розмову з приятелем з ратушевої вежі.
— Зараз перевірю, чи ти не дволикий,— сказав Місяць і поспішив поглянути на друге годинникове обличчя.
Але воно було таке ж саме, як і перше.
— Ну, гаразд,— сказав Місяць,— але страшенно не подобаються мені такі квасні обличчя!
Якийсь час Місяць не надибував .жодного Вуличного годинника. Аж нарешті на одній маленькій вузенькій вулиці щось щире посміхнулося до нього.
— Оцей мені подобається! — вигукнув Місяць.—Привіт, приятелю!
— Привіт! — радісно привітав його третій годинник. Обличчя йому світились радістю, стрілки вдоволено стирчали у різні боки.
— Нарешті зустрічаю приємне обличчя,— весело промовив Місяць.— Цілу годину блукаю містом, і всі, хто б мене не зустрічав, кривляться на мене, як на кислицю…
— Як на мене, то я часто маю гарний настрій,— сказав годинник.— І ви, на ваше щастя, потрапили якраз в такий час…
— Це чудово — завжди мати гарний настрій і усміхнене обличчя! — вигукнув Місяць.—Я вам раджу бути таким завжди!
— Ви так думаєте? — здивувався годинник.
— Я певний цього!
Вони ще трохи погомоніли, і Місяць зібрався відходити.
— Мені було дуже приємно і цікаво з вами,— сказав він.— О, не журіться,— вигукнув Місяць, глянувши на годинникове обличчя,— не журіться, прошу вас!
Але годинник кривився усе більше й більше.
— Будь ласка, посміхніться,— заблагав Місяць.— Ди так мило посміхаєтесь!
— Але… я… я… не можу…— пробелькотав годинник,— не знаю, чи зможу…
— Постарайтесь!
— Добре! — І годинник з натугою сіпнув лівим вусом і знову посміхнувся до Місяця.
— Чудово! Чудово! — проспівав Місяць, піднімаючись вгору.— Але ж, приятелю,— вигукнув він.— Ви дволикий! З одного боку ви посміхаєтесь, а з другого кривитесь!
— Я, здається, уже нічого не зможу зробити,— розпачливо мовив годинник.—Дзінь… Буммм…
І він затих назовсім.
Переляканий Місяць побіг назад до ратущевої вежі.
— Здається, вони всі зіпсувались! — сказав він Міському годинникові.
— Як-то всі?
— Перший, кого я побачив, лише кривився, другий — відвертався, третій, цей найввічливішии, щиро посміхався, а потім виявилось, що він нещирий…
Ратушевий годинник похитав головою:
— Ось що значить братися не за свою справу. Дано ж тобі визначати місяці
— Воно-то так,— сумно похилив голову Місяць,— але ж це так довго чекати від одного місяця до іншого…
— А що казати Сонцю, по якому люди навчились визначати роки? 
Місяць довго думав, а потім сказав:
— Маєш рацію! Кожен повинен знати своє місце і свої обов’язки.
На другий вечір Місяць вийшов на небо у новенькому убранні, тісно підперезаний, від чого виглядав зовсім юним. Він ласкаво вклонявся хмаркам, натирав до блиску зорі і прискіпливим оком оглядав місто: чи всі знають, що скоро початок нового місяця?

ЯК ІВАСИК МАЛЮВАВ…

Маленький Івасик малював. Ось що він намалював: хатку, квітку, дівчинку і сонце.
— Як тебе звати? — спитав Івасик у дівчинки.
— Зоряна,— відповіла вона.— Ходім до мене в гості.
— Охоче,— Івасик подав дівчинці руку, і вони обоє ввійшли до Зорян-чиної хатки, Там було тепло і затишно. В кутку на лаві сидів великий Синій Кіт.
— Добридень,— чемно привітався до нього хлопчик.
— Дзиглики-миглики,— відповів Кіт.
«Мабуть, саме так слід вітатися з котами»,— подумав Івасик і випалив скоромовкою:
— Пундики-Мундики.
Кіт зіскочив з лави і подав Івасикові велику синю лапу:
— Нумо гратись!
— В котики-мишки,— зрадів Івасик.
— Котик уже є,— поважно промуркотів Кіт,— а хто ж буде мишкою?
— Нехай я,— згодився гість.
— Тоді я тебе з’їм,— не вгавав Кіт,— адже коти мусять їсти мишей…
— Е ні, ця гра не для нас,— втрутилась Зорянка.— Краще граймося в хованки. Хто знає лічилку?
— Еники-беники їли вареники,— почав Івасик,— еники-беники кльоц, вийшов зелений матрос…
Жмуритись випало Котові:
— Рахую до трьох,— промурмотів він.— Раз…
Зорянка шмигнула під стіл, а Івасик роззирнувся по хаті.
— Два…— сказав Кіт.
У кутку коло печі стояло порожнє відро. Воно ледь підморгнуло Івасикові. Хлопчик підбіг до відра і одягнув його на голову.
— Тррри,— промуркотів радісно Кіт.— Іду шукати…
Він зазирнув до шафи й під ліжко і нарешті під столом знайшов Зорянку. Тоді почав шукати Івасика: ще раз зазирнув до шафи, під ліжко, під стіл і стілець, у піч і під лаву, пововтузивсь на ліжку — хлопчика ніде не було. Кіт потермосив картину на стіні, виглянув у вікно…
— Виходь, Івасику, ти виграв,— нарешті визнав він.
Івасик зняв з голови відро і весело засміявся.
— Ось який ти хитрий! — вигукнули разом дівчинка і Кіт.— Ніхто б і не здогадався тебе там шукати.
— Дзінь-дзінь,— реготалося відро, аж заходилося від сміху.— Це ж ви про мене забули. Пора вже по воду йти, руки мити та сідати вечеряти! — І відро вибігло з хати.
Зорянка стала коло печі готувати вечерю, а Кіт з Івасиком присіли на лаві й розпочали довгу і мудру розмову.
— Як ти гадаєш,— запитав Синій Кіт,— бувають на світі сині коти?
— Мабуть, бувають,— відповів Івасик, глянувши уважно на нового друга.— Адже ти є.
— Ти певний того? — засумнівався Синій Кіт.— Запитай в кого хочеш і почуєш, що синіх котів не може бути.
— Якщо є білі, чорні, сірі, руді, то мали б бути й сині,— подумавши, мовив Івасик.
— Мали б бути, а нема. Нема — і крапка. І мене нема. Я мушу ховатись серед волошок і льону, злинаю в небо, навіть навчився плавати в синій воді, щоб ніхто не здогадався, що я — це я,—поскаржився Синій Кіт.— Бо досить мені з’явитись десь на людях, як усі кричать: неправда, синіх котів не б у в а є!   І тоді я не знаю, буваю я чи ні…
Цю тривожну розмову перервала поява Квітки — тієї, що намальована коло Зорянчиної хатки.
— Ваше Відро бігло по воду і зранило ніжку,— сказала Квітка.— Тепер воно сидить на дорозі і плаче.
— Знову цей Камінь,— сплеснула руками Зорянка, і всі вибігли з хатки. Недалеко коло річки сиділо зарюмсане Відро і жалісно потирало великий палець на нозі.
— Я ж просило його,— Відро, схлипуючи, вказало на вухастий Камінь посеред дороги,— просило: «Вступися!» А він лежить і лежить!
Камінь незворушно лежав серед дороги і вдавав, ніби нічого не сталося. Діти допомогли Відрові підвестися і пішли разом з ним до річки по воду, а Камінь мугикнув услід: — Ідеш по дорозі — дивися під нозі!
Івасик озирнувся — і раптом йому видалось, що Зорянчина хатка почала зменшуватись, зовсім-зовсім зменшуватись. Ще мить — і стала такою ж, як на малюнку.
— Івасику,— почув він мамин голос.— Годі малювати, час спати.
Біля хатки стояла Зорянка з повним відром води і приязно посміхалася хлопчикові.
— Добраніч,—сказав їй Івасик,—завтра я знову прийду до тебе. І він дотримав свого слова — на другий день двері Зорянчиної хатки ласкаво відчинилися перед ним.

КАЗКА ПРО ЛІНОБІЛЬ

Через гори, через доли, крізь міста, ліси і поле, по стежках і без стежок, в дощ, негоду і в погоду, оминаючи горби, і болото, і рови, йшов солдат собі додому: раз, два, три… раз, два, три… Йшов він третій день отак. Раз підвіз його літак, раз узяв на себе поїзд, а здебільше піхотою, не відчувши лиха-втоми, через гори і яри йшов солдат собі додому: раз, два, три… раз, два, три… Ніс дарунки: для батьків — пару півників-братів, гарних стрічок для сестричок і цукерків оберемок для маленького Яреми. Через гори і яри: раз, два, три… раз, два, три…
Так іде він… Раптом чує — щось у лісі репетує, стільки галасу і крику, аж волосся стало дибки. Та на те він і вояк — що для нього переляк? В ліс прямує він швиденько… що за диво? Рідна ненько! Щось очима засвітило… Та солдат крокує сміло. Де це тут оте страшило? Пузо-кузов — як гора, в пузо-кузові діра, на колесах не калоші, а самі колеса босі, ніс загнувся й капотить, радіатор аж хрипить, і махають руки-двері:
— Чуєш, ти, глуха тетеря? Порятуй мене з біди і до ладу приведи!
— Хто ти, хто? — спитав солдат.— Чом занедбаний отак? Чий ти родом і звідкіль?
— Я?.. Я звуся Лінобіль…
— Лінобіль? Це що за чудо?
— Так прозвали мене люди. Називають Лінобіль, бо в костях у мене біль. Раз промок я до керма, простудився дуже я. Весь метал мені ломило, і боліло всеньке тіло. В радіаторі булькоче — мабуть, ліків дуже хоче. У колесах ревматизм… Геть мене той біль загриз!
Аж тут раптом: — Кукуріку! Що ти мелеш, недоріко? Звешся справді Лінобіль, тільки винен тут не біль. Ти лінюх, ледащо ти,— кажуть півни-ки-брати.— Ти казав: нащо калоші на колесах — краще босо прочала-пати калюжі. От і став тепер недужий. Ти не мив свій радіатор ані в будень, ані в свято. Тож у ньому черв’яки, мухи, жаби, павуки загніздились і булькочуть… Фари також митись хочуть — їх від бруду засліпило. І в кабіні повно пилу. Кості стис не ревматизм — бур’яном ти весь заріс.
Лінобіль їм відповів: — Якби хтось мені поміг! Став би сам я все робити, все носити, все возити. Умивався б я як слід і не кашляв би, як дід. Дбав би я про вигляд гожий, щоб дивились перехожі і казали: «Ай-яй-яй! Що за красень — лише глянь!»
— Ех,— озвавсь солдат,— знаття б, чи якесь вийде пуття!.. Підніму тебе на ноги — гарне ж діло: допомога. Тільки, парубче, затям: все робити мусиш сам!
— Сам возити буду, сам! Сам я митись буду, сам! Бо тут жити мені встид…
— Добре, будеш Самоскид…
Ну й завзято працювали, Самоскида відмивали, Самоскид аж пихкотів — так одужати хотів. Сам почистив двері-боки, радіатор вмив нівроку, пузо-кузов полатав і колеса повзував, а тоді сигнал прочистив і почав співати пісню:
— Сам я їм, лице вмиваю,
сам вантажу, сам скидаю…
І поїхали тут всі: в пузо-кузов два півні-кукурікала засіли ще й синичку прихопили. А солдат сів за кермо… Аж двигтіла вся земля від їзди тієї їх… Ось і хата. На поріг вибіг Ярчик:
— Самоскиде, будеш ти у мене жити. Хочу, щоб у нас ти жив і зі мною щоб дружив!
Самоскид йому співає:
— Сам я їм, сам прибираю,
сам взуваюсь і вмиваюсь,
сам вантажу, сам скидаю…
— Я також уже великий: сам взуваю черевики, як бабуся мені скаже. І встаю, коли накаже. Вранці, як вона попросить, умиваю трохи носа. Коли мовить: «Треба їсти»,—їм цукерки і горішки…
— Фе! — промовив Самоскид.— І оце тобі не встид? Все бабуся, кажеш, хоче… Каверзуєш, мабуть, хлопче? Клич сюди свою бабусю — я із нею подружуся. Трудова моя сім’я — Самоскид моє ім’я!
— Я вже все, я все зумію! — Ярчик плаче, аж біліє.—- Зуби чищу, замітаю. І бабусі помагаю. Прибираю все як слід. Я також, як Самоскид…
— Кукуріку!— заспівали щедро півники-брати.— Від сьогодні разом з нами підніматись будеш ти. Будеш сам усе робити: їсти Рексові носити, за собою прибирати, щоб порядок був у хаті. Помагатимеш бабусі…
— Так, так, так! — озвались гуси.— Ярчик гарний в нас хлопчина! І солдат сказав:
— Машину залишаю для хлоп’яти, щоб учивсь хазяйнувати!


1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...
error: Вміст захищено!!