Кайдаш і Лаврін поздоровкались з Балашихою. З-за Балашихи з сіней виглянула Мелашка, мов квітка, блиснула чорними очима, пахнула рум’яним лицем і знов сховалась у хату. У Лавріна зомліло серце.
— Просимо якнайласкавіше до хати! — промовила Балашиха й поклонилась Кайдашисі.
Кайдашиха була сердита на Западинці, аж сопла. Вона простягла з полудрабка жовті чоботи й показала їх Балашисі до самих колін. З сіней вийшов Балаш, ще молодий чоловік, привітався до гостей, кланявся сватам і просив їх у хату.
Кайдашиха нахилила в низьких дверях полову, і для неї здалося, що вона влазить в якусь скриню в дірочку. Хатні двері були ще нижчі. Кайдашиха нагнулась і тільки що хотіла гордо підняти голову, та з усієї сили лусь тім’ям об одвірок!
Кайдашиха почутила, що в неї на тім’ї вискочила гуля. Вона вхопилась за тім’я. Гуля заболіла так, неначе хто сунув у тім’я розпеченим залізом. У Кайдашихи виступили сльози на очах, защеміло коло серця, але вона мусила мовчати й терпіть.
“Ой, крикну! — думала Кайдашиха. — Ой, не видержу, заохаю! Оце сором! Ой, вилаю в батька-матір і Лавріна, і цих поганих Балашів!” — думала вона й мусила зуби зціпить, щоб вдержати язика. Малі діти зареготались. Кайдашиха мовчки кляла в батька, в матір і Бієвці, і Балашову хату. Вона полапала рукою тім’я — високий очіпок поламався й увігнувся. Кайдашиха стала шута, як безрога корова.
Балашиха попросила Кайдашиху за стіл. Кайдашиха глянула на убогу сім’ю, на убогу хату і не церемонилась; вона просто полізла за стіл і сіла на покуті, запишавшись та втираючи губи хусточкою.
Хата була дуже низька. Маленькі віконця були ніби сліпі. Через старі шибки, вкриті зеленими та червоними плямами, не видно було навіть неба. Стара лежанка з каміння неначе присіла й роз’їхалась. Каміння повипиналось з неї, неначе сухі ребра в худої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля ввігнулась, а серед хати стояв тонкий побілений стовп: і він підпирав сволок.
— Кайдашиха гордим оком окинула хату і обернула голову до образів. Її червона, високо зав’язана хустка на голові придавила коліна святій Варварі на чималому образі. Вона одсунулась од образа й сіла проти вікна.
Малі діти поставали серед хати й повитріщали на Кайдашиху оченята. Коло дітей терлась кішка, обстрижена од голови до самого хвоста. Кайдашиха глянула на дітей, глянула на чорнобриве Мелашчине лице й трохи пом’якшала. Вона любила дітей.
— Чом ти, Лавріне, не сказав, що в моїх сватів є маленькі діти? Ото, який же ти! Я була б вам, діточки, привезла гостинця. В мене ж є й горішки, є мед і мак; була б спекла маківників. Ото, боже мій! — бідкалась Кайдашиха.
Діти пороззявляли роти. Горішки і маківники залоскотали у їх ротиках. Вони дивились на багату тітку і все ждали, що з-під поли от-от посипляться горішки, а з-за пазухи повискакують маківники.
— Оце, боже мій! Не взяла дітям нічогісінько. Нате ж вам хоч по шажку.
Кайдашиха витягла з пазухи хусточку, розв’язала вузол і роздала по шагу. Діти дивились на шаги й не знали, що з ними робити.
— Чи можна, мамо, їсти дзеню? — спитала маленька дівчинка і полизала язиком свою дзеню.
— Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! — сказала Кайдашиха.
— Кака дзеня! Якби маківників, — сказав хлопчик.
— Мамо, хочу маківників! — зарепетувала дівчинка.
— Які в тітки жовті ноги, неначе в нашої зозулястої курки, — сказав голосно, але ніби про себе, старший хлопчик.
— Хто видав так говорити! Ось я тобі дам! Ідіть собі гуляти надвір, — сказала Балашиха й випровадила дітей з хати.
Балаш з Кайдашем посідали кінець стола і почали розмовляти за жито та пшеницю, за сіно та за ярину. Балашиха послала найстаршого хлопця в шинок по горілку.
— Оце, боже мій! Гарні гості, та не знаю, чим вас і вітати. Тепер петрівка, такий важкий час, — бідкалась Балашиха.
— Адже ж, мамо, я принесла з лісу глечик суниць, — вихопилася Мелашка. — Зварім на полудень вареники з суниць та з полуниць.
— Одже ти, дочко, добре радиш, — сказала Балашиха. — Побіжи вибери свіжих огірочків та й заходжуйся коло вареників, а ми з свахою трошки побалакаємо.
Мелашка завешталась по хаті, зняла з кілків ночви, винесла в сіни й пішла в хижку за борошном.
Кайдашиха не зводила з неї очей. Мелашка була молоденька й невеличка на зріст, але проворна, жвава.
“Ну, невеличка поміч буде з такої невістки. Для неї ще б тільки на припічку кашу їсти”, — думала Кайдашиха.
Хлопець приніс кварту горілки. Балашиха накраяла хліба. Балаш почастував гостей горілкою. Кайдаш вихилив чарку до дна, а Кайдашиха, по своєму звичаю, тільки губи вмочила й втерлась хусточкою. Вона взяла скибку хліба, щоб закусити. Хліб був чорний, як земля, глевкий та несмачний. Кайдашиха через силу проковтнула шматочок. Хліб давив їй у горлі.
“Чи ці люди вбогі, чи Балашиха зовсім не хазяйка? Довго прийдеться мені вчити цю Мелашку, — подумала Кайдашиха і важко зітхнула. — Коли б хоч не була така сатана, як Мотря. І в Мотрі непогані брови, а за тими бровами ціла купа лиха”.
— Погана в вас в Бієвцях горілка, неначе сироватка з перцем, — сказав Кайдаш, згадуючи ту чудову запіканку з червоним перцем, що він пив на розглядинах у Довбиша.
— Погана, бо іродів шинкар розводить водою, — проморив Балаш. — Бодай йому смерть така, як оця горілка.
— Так тільки смердить горілкою, — сказав Кайдаш.
Хазяїн почастував Кайдашиху. Кайдашиха багато приказувала, а мало випила.
“Ну, та й горда моя сваха! Тільки полоще губи в чарці”, — подумала Балашиха.
Поки старі балакали та пили, Мелашка затопила в печі і поліпила вареники. Кайдашиха не зводила з неї очей та все скоса поглядала на чорні, неначе житні вареники на ситі.
Незабаром і вареники поспіли. Балашиха одцідила їх на друшляк і подала на стіл.
— Вибачте на цей раз, будьте ласкаві. До вареників нема меду, — сказала хазяйка.
— Та обійдемось, моє серденько, і без меду. Чи це житні, чи пшеничні вареники? — спитала Кайдашиха.
— Та це в нас така пшениця вродила, — сказала хазяйка, — не пшениця, а якась мішаниця з житом.
Кайдащиха полизала вареники, виїла полуниці. а тісто покинула на полумиску.
Полуднуючи, свахи зговорилися, щоб зараз після Петра в першу неділю справити весілля. Лаврін пішов з Мелашкою в садок і не міг з нею наговоритися.
— Якби батько не оддав мене за тебе, то я б сама собі смерть заподіяла, — говорила Мелашка до Лавріна.
— Чи не буде Мелашко, тобі скучно за Бієвцями? — спитав Лаврін.
— —-Там мені буде веселенько, де ти будеш зо мною, моє серденько, — сказала Мелашка.
— Балашиха вийшла й покликала Лавріна й Мелашку полуднувать. Балаш почастував їх з своїх рук і налив чарку Кайдашисі. Кайдашиха взяла чарку в руки, і хоч була сердита, але таки не вдержалась і розпустила на всю хату мед своїм язиком.
— Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобі, боже, спішно робити; щоб твої думки були повні, як криниця водою, щоб твоя річ була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам, боже, і з роси, і з води; нехай ваше життя буде між солодкими медами, між пахучими квітками.
Кайдашиха таки випила чарку, хоч і скривилась, як середа на п’ятницю. Мелашчина краса таки розв’язала їй язик й витягла з його меду цілий вулик.
Кайдаші надвечір розпрощались з новими сватами і поїхали додому.
— Горді наші свати, нема що сказати, — сказала Балашиха. — Не знаю, чи добре тобі, дочко, буде в цієї чепуристої свекрухи, — промовила вона до Мелашки.
Нешвидкою ступою потяглися Кайдашеві воли вздовж Западинців. Кайдашиха сиділа високо на возі і вже поховала свої жовті сап’янці, прикривши їх свитою. Лаврін ішов осторонь коло воза.
— Ой, поганяй швидше воли! — крикнула Кайдашиха на чоловіка. — Коли б завидна вилізти з цього каторжного вулика. Буду пам’ятати, коли їздила на ці Западинці. Не заманите мене сюди й калачем. Поробили двері, нічого сказати! Трохи собі голови не знесла, а на очіпку зробила собі правдиві Западинці.
— Зате ж, мамо, в вас на голові, мабуть, набігли цілі Семигори. Чи велика, мамо, моргуля на голові? — спитав насмішкувато Лаврін.
— Моргуля!. Твоя теща правдива моргуля. Хліба не вміє доброго спекти. Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цією невісткою наберуся три копи лиха, ще й з верхом. Мотря пригнала в двір стрижену ягницю, а твоя Мелашка, мабуть, прижене оту стрижену кішку.
Кайдашиха лаялась та все подивлялась набік, чи часом не вглядить де знайомих людей. Їй здавалось, що проти неї назустріч вийде вся бієвська громада з головою на чолі.
— Поганяй-бо швидше! Може, забіжу на часок до попаді та хоч пополудную гаразд, та досхочу нап’юся наливки. Я в тутешньої попаді, як у себе вдома.
Воли виїхали на гору. Коло попового двору Кайдашиха встала й пішла в двір.
— Та не баріться, мамо, не залежуйтесь довго на пухових подушках, — гукнув вслід Лаврін.
— Гляди, лиш, побачимо, яких пухових подушок навезе твоя Мелашка, — обізвалась Кайдашиха, обтираючи хусткою чоботи.
— Хоч між дровами, аби з чорними бровами! — сказав Лаврін. — Хоч під лавкою, аби з гарною панянкою.
— Побачиш, краси на тарілці не краять! Чорними бровами не нап’єшся й не наїсися, — сказала Кайдашиха й пішла в двір.
— I на чортового батька їй здалися тi попаді! Хочеться ж дражнити попових собак! — бубонів coбi під нiс Кайдаш.
Вже сонце зайшло, вже надворі смеркалось, а Кайдашиха сиділа та щебетала в попаді. Вони стояли, похиливши голови. Лаврін сперся на тин i думу думав. Кайдаш заснув, простягнувшись на возі.
Забрехали собаки в дворі. Кайдашиха вийшла з хати весела, неначе прийшла з церкви.
— От хто мене вітав! Не так, як Балашиха. I, господи! Не знали, де й посадити мене. Частувала мене матушка i чаєм, i горілкою, i наливкою, — хвалилася Кайдашиха й тим трохи примирилась з Западинцями.
Через тиждень Лаврін повінчався з Мелашкою i привiз її в батькову хату.
VI
Тиждень прожила Мелашка в свекровій хаті, як у раю. Після вбогої батькової хати вона ніби ввійшла в панські покої.
Кайдашева хата була просторна, з чималими ясними вікнами, з новими образами, з великими вишиваними рушниками на стінах та на образах. I зелении садок, i маленька паciкa в садку під горою, i криниця під грушею, i левада, i зелена діброва на горах, i розмова з Лавріном за пасікою — все ніби заквітчало свекрову хату квітками та залило пахощами, Тиждень минув, як одна година.
Мелашка ніби не бачила, як п’яний свекор лаявся з свекрухою, ніби не чула, як свекруха обсипала її неласкавими словами.
Кайдашиха привітала старшу невістку перше солодкими медовими словами, а потім уже дала їй покуштувать полину. З Мелашкою вона обійшлась інакше: вона одразу почастувала її полином. Вона не злюбила Мелашчиних батьків і як тільки бралась за тім’я, то згадувала Западинці і свої розглядини в Балашів. Мелашка була молода, незугарна до важкої роботи, а Кайдашисі дуже бажалось на старість полежати та одпочить.
Тільки тиждень після весілля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи їй роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невістку і глузувала з неї.
Одного дня ще вдосвіта Кайдашнха збудила Мелашку і загадала їй місить діжу, а сама поралась коло печі. Мелашка влізла руками в діжу і ніяк не могла вимішать тіста з самого дна: діжа була здорова, а вона сама була невеличка на зріст і не могла дістать руками до дна.
— Лавріне! Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі.
Лаврін узяв маленького стільчика і підставив Мелашці під ноги. Мелашка вилізла на стільчик і, запнувшись білою фантиною, неначе боролася з здоровою діжею, тикаючи в тісто маленькими кулачками та тонкими руками. Лаврін не зводив очей з Мелашки і милувався, як вона проворно орудувала руками, як стільчик хитався під ногами. В неї на лобі виступив піт.
— Лавріне! Втри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає, — знов сказала сердито Кайдашиха.
Лаврін обтер своїм рукавом гарячого Мелашчиного лоба. Мелашка, як дитина, глянула на його темними очима й осміхнулась. Свекрушин докір полетів проз її вуха й не зачепив душі.
— Лавріне! — знов гукнула Кайдашиха. — Утри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають, — вже кепкувала свекруха, дивлячись на дитячі Мелашчині руки.
Мелашка осміхнулась, але якось жалібно глянула на Лавріна, вона неначе не дочула свекрушиного слова, хоч розкуштувала полин.
Лаврін мовчав і тільки глянув на матір.
В хату ввійшов Кайдаш. Він виголодався за роботою і почав гримати, що Кайдашиха опізнилась з хлібом.
— Опізнилась. Чому пак не опізнитись, коли понабирали в хату невісток з Западинців. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з Балашами й поготів… Он бабляється з діжею од самого ранку, неначе дитина пічки копає.
Кайдашиха заглянула в діжу. Тісто було зовсім невимішане: на йому було видно бульбашки, неначе горіхи.
— Геть вилазь з діжі, бо сьогодні не будемо обідать! — крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка витягла з діжі руки в тісті, скочила з стільчика й стала серед хати. В неї на лобі блищали здорові краплі поту. Кайдашиха помила по лікті руки й кинулась з злістю на діжу, як на свого ворога. Тісто в діжі аж запищало і неначе заплямкало губами під її руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусі, і стояла ні в сих ні в тих серед хати та дивилась на замазані руки.
— Чого ти стоїш, ніби сьогодні привезена? Он зосталось тіста на руках на цілий хліб. Пообшкрібай ножем тісто в діжу та порайся коло печі.
Мелашка зітхала. Вона почутила, що рідна мати і б’є, та не болить, а свекруха словами б’є гірше, ніж кулаками.
Мелашка мила руки, але руки в тісті не швидко обмивались.
— Чого ти там бабляєшся? Мий хутчій руки, бо прийде батько вдруге до хати, то він нам поб’є спину! — вже крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка затріпала рученятами, неначе пташка крилами. Ще й гаразд не обмила тіста на руках, обтерла їх сяк-так рушником і кинулась вимішувати лемішку. Вона сіла долі, поставила в колінах горщик, обвернутий ганчіркою, і, хапаючись, так повернула кописткою в горщку, що вона зав’язла в густій лемішці, хруснула й переломилась.
— Ой боже мій, з цим недбайлом! — крикнула Кайдашиха, глянувши на Мелашку. — Тепер, про мене, стромляй руку в лемішку та й мішай.
В Мелашки затрусились руки. Вона вхопила ложку і почала вимішувать лемішку ложкою. — Мати твоя, мабуть, вимішувала лемішку ложкою та й тебе навчила! — крикнула з злістю Кайдашиха.
Мелашку здавило в горлі. Вона заплакала. Тільки що Кайдашиха виплескала хліб, а Мелашка посаджала, посипаючи лопату межисіткою, голодний Кайдаш знов увійшов у хату i почав лаяти жінку й невістку.
— Якого ви недовірка вдвох робите, що в вас i досі обід не готовий! — крикнув Кайдаш на всю хату. — Піди, Мелашко, до Мотрі та позич хліба на обід.
Тільки що Мелашка ступила на пopiг, Кайдашиха крикнула так, наче на нeї хто линув кип’ятком:
— Не йди до Мотрі позичати хліба, бо ноги рогачем поперебиваю! В неї снігу зимою не дістанеш. В Карповій противій хаті двері були одчинені. Мотря почула ці слова.
— Як тільки котра з вас ступить на мій nopiг, то я вам обом поперебиваю ноги оцією кочергою! — крикнула Мотря з свого порога i показала кочергу. — Сплять до обіду та ще мене й судять: судіть вже Мелашку, а мене не зачіпайте.
Мотря причинила свої двері, аж горище загуло. Мелашка побігла до сусіди позичать хліба на обід.
Мелашка позичила хліба i верталась через свій садок. Вона вгляділа в садку Лавріна.
— Зобіжає тебе, моє серце, мати, — сказав Лаврін i неначе закрасив материну лайку своїми ласкавими словами.
— Дарма, що мати лає, аби ти мене тішив своїми очима, — сказала Мелашка, глянувши Лаврінові в самі сині очі.
Йшла вона за хлібом, садок неначе пов’яв для неї й листя пожовкло, а як верталася назад, глянула милому в вiчi, i для неї знов садок розвився й зазеленів, i сонце весело на йому заграло.
I знов в Кайдашевій хаті почалася колотнеча Кайдашиха почала свариться й стала дуже лайлива та опришкувата. Вона нападалась на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камінь. Мотря не любила Мелашки i все чогось підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег. Мелашка жила з Кайдашихою в одній хаті, а через Кайдашиху Мотря була недобра й до Мелашки.
Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у віз. Мелашка вже нудилась за Бієвцями, за батьком, за своєю доброю матір’ю. Вона просилась в свекрухи в гості до батька, свекруха її не пустила.
Кожної неділі просилась Мелашка в гості, i кожної неділі Кайдашиха знаходила для неї роботу. Мелашка зажурилась.
— Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? — питав у неї чоловік.
— Скучила за матір’ю. Вже й жнива минають, а я нi разу не була в матінки в гостях. Цієї ночі мені снилось, що я стала зозулею та й полетіла в Бiєвцi. Прилітаю в батьків садок та й сіла на вишні. Батько неначе виходить в садок та й просить мене до хати. Я влітаю в хату, дивлюсь, а моя мати лежить на лаві мертва, заверчена наміткою, укрита чорним сукном, згорнула руки на грудях i жалібно дивиться на мене.
— Коли мати не пускає, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то, може, й підемо в гості.
— Проси, Лавріне, батька, бо я з нудьги не знаю, де дітись. Шумить діброва на гopi та тільки жалю мені завдає. Щовечора дивлюся на заросянські гори, щовечера пориває мою душу! Якби я мала крила, я б, здається, зараз одвідала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами i зелені луги сльозами залила.
Молода молодиця залилась сльозами, як мала дитина. Лаврінові стало жаль молодої жінки.
ВІН пригорнув її до себе, вговорював ласкавими словами.
— Здається мені, що до моєї матінки й дорога терном та колючою ожиною заросла, — сказала Мелашка.
Лаврін таки впросив батька, а батько почав вговорювать Кайдашиху. Кайдашиха пустила невістку до родини, а сама таки не поїхала. Навіть попадині пухові подушки та наливка не заманили її на Западинці. Кайдашиха вговорювала поїхать до сватів Кайдаша. Кайдаш не схотів, бо в Бієвцях була недобра горілка.
— Візьми ж, Мелашко, паляницю батькові, а дітям я передам гостинця; ось бач, яка паляниця! На Западинцях, мабуть, i не бачили таких паляниць, не тільки що не їли, — сказала Кайдашиха, подаючи Мелашці пухку паляницю.
Мелашка взяла паляницю в руки. Паляниця, через свекрушин докір, стала для неї важка, як камінь.
Лаврін пішов з Мелашкою в Бієвці.
Тільки що Мелашка ступила на батьків поріг, та й залилась дрібними сльозами, впавши матері на груди.
— Я думала, дочко, що ти вже од нас одцуралась. Ждала я тебе в гості, в вікна виглядала, та вже й перестала.
— Не пускав нас батько, не пускала й мати, — сказав Лаврін, — в жнива було дуже багато роботи.
— Чого ж це ти, дочко, так розплакалась? Мабуть, дуже нудилась за Бієвцями та за нами, — говорила мати, — привикай, серце, до чужого села та до нової рідні. Адже ж люди якось звикають. Недурно ж кажуть: дівка, як верба: де посади, то прийметься.
— Не так легко, мамо, прийнятись, — говорила Мелашка, — коли посадили ніби на гарячому піску.
Мати задумалась: вона догадалась, який то був гарячий пісок.
— У нас була, як, рожа цвіла, а тепер така стала, як квітка в’яла, — сказала Балашиха словами пісні, роздивляючись на свою дочку. — Чого ти, дочко, зблідла та наче пилом припала? І голос твій став такий тихий та смутний.
— Нема мені од чого цвісти. Якби не Лаврін, то я б, здається, ладна й до вас вернутись.
— Не можна, дочко! Зав’язала голівоньку, не розв’яжеш довіку, — сказала Балашиха, осміхаючись через сльози.
Матері все здавалось, що Мелашка нудиться в Бієвцях, що вона ще дуже молода й жалкує за дівоцькою красою та за чорною косою. Вона не думала, що Мелашці було важко в свекрухи.
— Звикай, серце! Як я вийшла заміж за твого батька, то й я плакала, а далі звикла. Така вже жіноча доля.
Мелашка обцілувала маленьких братів і сестер, розв’язала хустку з гостинцями. Діти вкрили хустку, як мухи мед, а в тій хустині було всякого добра: і горіхи з насінням, і груші, й яблука, ще й медяники. Діти аж плескали в долоні та щебетали на всю хату.
Балашиха застелила стіл скатертею, поставила пляшку з горілкою.
