— Чого це ти так хапаєшся? — спитав Лаврін.
— Щоб мати не лаяли, — одказала дівчина.
— А де ж ти була?
— Панські буряки полола за Россю, а це йду додому, — сказала дівчина і вже сміливіше глянула на Лавріна. Вона пішла тихіше, розмовляючи з парубком.
— Та скажи-бо, дівчино, з якого ти села, чи з Бієвець, чи з Дешок?
— З Бієвець, — сказала дівчина, — а тобі навіщо?
— А хіба не можна спитати? Як тебе звуть?
— Мелашка. Оце, який ти цікавий!
— А як твого батька прозивають?
— Охрім Балаш. Може, хочеш знати, як і матір звуть? — спитала дівчина й засміялась. — А ти сам бієвський?
— Ні, я з Семигор. Мене звуть Лаврін Кайдашенко.
— А чого ж ти їдеш з борошном не в Семигори, та в Бієвці?
— Та це мене батько послав… — сказав Лаврін та й не доказав.
Вузька дорога йшла на гору й прорізувала високе жито до самого лісу. На горі було видко лісок. Дорога ховалась в лісок і знов зараз спускалася дуже круто в глибокий вузький яр, зарослий густим лісом. Лаврін не поганяв волів: він забув і про воли, і про мішки й тільки дивився на Мелашку.
В долині вже стояла під деревом густа тінь. Доріжка була така вузька, що зелене гілля вгорі сходилось докупи й закривало небо. Старі дуби й граби стояли в тіні стовпами, а на противній горі верхи дерева ще горіли на червоному вечірньому сонці.
Мелашка йшла стежкою й плуталась між високою смілкою та дзвониками. Її чорноволоса голова з маковим вінком здавалась квіткою між високою травою на окопі, між синіми дзвониками та червоною смілкою.
Лаврін не зводив з дівчини очей. Її краса так засліпила йому очі, так разом заманила серце, що вона йому здавалась не дівчиною, а русалкою.
Мелашка заспівала пісні. Пішов гук по лісі і розлився по долині срібною луною.
“Нема в Семигорах ні однієї такої гарної дівчини”, — подумав Лаврін. Він скочив з воза, кинув воли й пішов стежкою поруч з Мелашкою. Дівчина липнула на його своїми очима, мов блискавкою, почервоніла й спустила очі вниз.
Густа тінь під зеленим гіллям розлила якісь чари. Мелашка здалась йому тепер вдвоє кращою. Червоний мак на голові зблід перед її красою.
— Скажи мені, Мелашко, де ти живеш? Покажи мені хату твого батька.
В Мелашки так закидалось серце, як птиця тріпається крилами в густому гіллі.
— Наша хата край села в яру, на Западинцях, — сказала вона дуже тихо й зовсім спустила вії на щоки.
Воли помалу плентались дорогою. Лаврін мовчав, і Мелашка мовчала.
В лісі було тихо, як у хаті. Здавалось, ліс уже дрімав, засипав і тільки через сон дивився з гори освіченими верхами на заходяче над Богуславом сонце. На високому дубі, над самими головами парубка й дівчини, затріпала крилами якась птиця. Вона злякалась їх обох так, що вони аж кинулись.
— Мелашко! — промовив Лаврін тихим голосом. — Як побачив я тебе над водою, то неначе з криниці погожої води напився.
Мелашка засоромилась і дивилась в землю. Вона мовчала. Птиця на дереві затихла, і знов у лісі стало тихо, як у хаті.
— Твоя краса, твої чорні брови неначе моє здоров’я. Як глянув я на тебе, то наче набрався здоров’я” — знов почав Лаврін.
По дорозі проти їх ішла якась молодиця, спускаючись з гори, Лаврін замовк.
Ліс кінчився на горі. За лісом починалось село, розкидане на горах та в глибоких ярах. Лаврін сів на віз. Мелашка одійшла набік і пішла попід тином. Вони поминули церкву, знов спустились возвозом з крутої гори й повернули в вузький, як рукав, яр. Лаврін поїхав за нею. Яр крутився гадюкою на всі боки. Хати були подекуди розкидані попід горами.
— Оце наші Западинці, а ондечки біліє наша хата! — сказала Мелашка, показуючи на одну маленьку хатину під самою крутою горою в кінці вузької тісної долини.
Хата була третя од кінця й стояла край вишневого садочка. Вона була мала, стара, аж похилилась набік. Коло хати стриміли хлівці та повітка. Було по всьому видно, що Балаш був чоловік убогий.
— Мелашко, я прийду до тебе на вашу вулицю. Чи прийти, чи не треба? — спитав Лаврін.
— Приходь, — сказала Мелашка, — але поспішай додому, бо тебе батько лаятиме.
— А може, ти вийдеш до млина надвечір, під ту вербу, де я стояв з волами. Однак завтра неділя. Я одпрошуся в батька або прийду і батька не питаючись.
Мелашка йшла осторонь і мовчала. Вона думала.
— Чи прийдеш, Мелашко? Бо я прийду, хоч би мене батько прив’язав.
— Прийду, — насилу почув Лаврін од неї тихе слово.
Лаврін спинив воли й водив слідком за Мелашкою очима, доки вона ввійшла в свою хату. Тоді він повернув воли назад і поїхав додому. З Бієвець до Семигор була простіша дорога, але Лаврін поїхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка. Йому здавалось, ніби дівчина погубила за своїм слідом квітки та зорі.
Лаврін приїхав додому аж опівночі. Батько напнув його мокрим рядном:
— Чого це ти так довго барився, неначе їздив з мішками в Крим?
— Та там у млині так завізно, що трудно було дотовпитися, мусив застоювать черги до самого вечора, — одбріхувався Лаврін.
— А я думав, чи не поламав ти часом воза, — говорив сердито батько.
Мелашка ввійшла в свою убогу хатину й стовпом стала.
Доки вона йшла поруч з Лавріном, доти на неї неначе південне сонце світило, а як увійшла в хату, для неї неначе сонце впало з неба, і одразу стала темна ніч. Мати загадувала їй роботу: робота, випадала з рук. Вона пішла в садок, стала під вишнями, схиливши голову, і для неї все здавадось, що вона йде зеленим гаєм поруч з Лавріном і ніяк не перейде того гаю… От вона ніби сходить з гори, входить в темну долину, а з долини знов виходить на гору й знов поруч з Лаврі-ном спускається в яр попід дубами, а Лаврін ніби дивиться на неї ясними веселими очима та все говорить, мов соловейко щебече… Тихій та смирній дівчині йшла на душу пісня.
— Чи ти, дівко, сьогодні здуріла, чи на тебе наслано? — крикнула мати.
Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своїй розмові несамохіть вкидала слова пісень.
І зелений гай, і Лаврін, і його очі— все разом щезло. Мелашка важко зітхнула і пішла в хату до роботи.
Другого дня, в неділю, Лаврін не міг діждать вечора. Ніколи йому день не здавався таким довгим. Надвечір Лаврін накинув на плечі свитку, взяв у руки сопілку й пішов до млина. Йому здавалось, що його туди несуть крила. Цілу дорогу то сопілка його грала, то пісня ніби сама співалась.
Лаврін прийшов до Росі. За високою скелею перед ним розгорнулась долина з вербами: гребля, Рось, млин над Россю. Вечірнє сонце, так як і вчора, обливало ясним промінням усю долину. Вода під колесами шуміла… Лаврін глянув на місток на лотоках. Мелашки не було; подивився під ту вербу, де він стояв з возом, і там її не було.
Понад Россю над самим берегом росли довгими рядками верби та лози. На одному камені під вербою сиділа Мелашка. Лаврін углядів її голову з вінком квіток. Сопілка сама защебетала, як перепілка. Мелашка вгляділа Лавріна на греблі, встала з каменя й стала над водою, похиливши голову.
Лаврін перейшов через греблю й насилу продерся через густі верби та лози, переплетені білими крученими паничами то ожиною.
— Добривечір, Мелашко! — тихо промовив Лаврін, взявши її за руку.
— Доброго здоров’я! — обізвалась ще тихіше Мелашка, і її очі стали повні сліз, як криниця води. — Я думала, що ти не прийдеш. Чого ти так забарився? Чи тебе мати не пускала, чи батько сварився?
Сядьмо, Мелашко, та поговоримо.
Вони сіли на довгому, як стіл, камені. Сонце світило на їх з-за Росі й пронизувало зелені верби, кущі високої осоки коло самого каменя в воді, високий кущ очерету з кудлатими китицями, що закривав їх од млина.
— Чого ти, Мелашко, така смутна? Брови твої чорні й лице біле: де ж дівся рум’янець з твого лиця?
— Я цілу ніч спала, як не спала. Все ніби гуляла з тобою в зеленому гаю та квітки рвала; все ніби дивилась на тебе — не надивилась, говорила з тобою — не наговорилась.
Лаврін розпитував Мелашку про її батька, матір, за сестер та братів. Вона йому розказала, що її батько бідний, що мати її дуже любить і жалує, що в неї багато маленьких сестер та братів. Лаврін обняв її тонкий стан, і вона схилила йому на плече голову, заквітчану маком, настурціями та м’ятою. На Лаврінове лице похилились свіжі квітки маку та пахуча м’ята й прохолоджували його гарячу щоку, неначе холодна роса.
Мелашка розпитувала Лавріна про його батька, про село, за семигорських дівчат. А вода в Росі тихо плинула, потоки гули, неначе десь далеко у лісі, тихо коливалась осока та латаття на водяній бистрині коло каменя, неначе дерево на тихому вітрі. Сонце сідало за Россю, за богуславським лісом. Жита ніби дрімали. А в молодих душах розгорювалась любов, як розгорюється сонце літнім ранком.
Вже сонце зовсім зайшло, і надворі стало сутеніти. Мелашка встала.
— Чи це ти підеш уже додому? — спитав Лаврін.
— Боюся опізнитися. Мені дорога додому через гай.
— То я тебе проведу, — сказав Лаврін. І вони обоє знялися з каменя й пішли між житами на гору. Лаврін провів Мелашку до села. Вже було видно хати. Треба було прощатися.
— Дівчино моя, краща од сонця, не маю сили одірватись од тебе! Де збирається ваша вулиця? Йди додому, а з дому виходь на вулицю. Я там тебе ждатиму.
— Наша вулиця збирається недалеко од церкви, під вербами, коло криниці. Але як ти вернешся додому вночі? Що тобі батько скаже?
— Вже про те не питай! Те буде, що бог дасть. Мелашка пішла додому, а Лаврін пішов до криниці, де збиралась вулиця.
Надворі смеркало. Під вербами, недалеко од криниці, заворушились дівчата й хлопці. Лаврін стояв під вербою коло тину. Парубки вгляділи його. Поздоровкались з ним і зараз примітили, що Лаврін був їм незнайомий.
— Що ти за людина? — спитав Лавріна один парубок. — Ти, здається, не з нашого кутка… А чого це ти, вражий сину, ходиш до наших дівчат, на нашу вулицю, нас не спитавшись?
Парубки обступили Лавріна навкруги.
— Я не бієвський. Я прийшов у Бієвці недавно й шукаю собі роботи, — обізвався Лаврін.
— Ого-го, добрий робітник! Роботи не знайшов, а на вулицю зараз дорогу знайшов! — крикнув другий парубок.
— Коли хочеш з нами гуляти та до наших дівчат ходить, то став нам могорича, а то ми тобі киями покажемо дорогу з нашої вулиці.
Лаврін знав парубоцький звичай і повів усю парубочу ватагу в шинок.
Він поставив їм могорича і вже в згоді з ними вернувся на вулицю.
Мелашка незабаром вибігла на вулицю. Лаврін пізнав її й одрізнився з нею од челяді. Вони стали осторонь, під вербою коло тину, з-за котрого виглядали широкі квітки соняшників. Лаврін прикрив Мелашчині плечі своєю свитою і обняв її за стан.
Зорі висипали на небі. Село заснуло. Дівчата співали та жартували з хлопцями. А Мелашка, як горлиця, горнулась до Лавріна. Вже вулиця розбіглась. На небі зійшла зоря, а Лаврін усе стояв з Мелашкою і не мав сили одійти од неї.
— Коли ж ти прийдеш до мене? — спитала Мелашка.
— Я до тебе ладен щоночі ходить. Прощай, чорнобрива! Прощай, моє ясне сонечко! Десь ти, моя мила, з рожі та з барвінку звита, що додержала мене до самого світу, — сказав Лаврін.
— Коли я твій голос коло двора почую, я зараз вилину до тебе, — сказала Мелашка.
— Як я тебе за себе візьму, чи не будеш нудитись в Семигорах? — спитав Лаврін.
— Чого мені нудитися з тобою? Як ляжу спати, твоя тінь ніби в головах стоїть у мене. Я б прикрила твій слід листом, щоб його вітер не завіяв, піском не замів, — сказала Мелашка. — А може, ти оце підеш за ту діброву та й занесеш навіки свою любу розмову?
Не бійся, Мелашко, я тебе не покину! Післязавтра виходь на вулицю. Я прийду, хоч маю пропасти. Прощай, моя мила, краща од золота, краща од сонця, — сказав Лаврін і поцілував Мелашку, наче впік її душу своїми гарячими устами.
Лаврін прийшов додому вже світом і ліг спати в повітці. Вже всі повставали, а Лавріна не було видно. Вже сонце високо підбилось угору. Батько знайшов Лавріна в повітці і не міг добудитися.
— Десь Лаврін блукав цілу ніч, — сказав Кайдаш жінці. — Ходить коло роботи, мов п’яний, і походя спить.
— На вулиці гуляв, — сказала Кайдашиха. Минув день, минула ніч, а на другу ніч Лаврін знов майнув у Бієвці темної ночі при ясних зорях. Мелашка знов до його вийшла, і знов він вернувся світом додому, знов не виспався і так ізнемігся, що, без сорому казка, пішов по обіді в клуню, ліг у засторонку на соломі й спав до самого вечора.
— Занапастив себе парубок! — бідкався Кайдаш. — І де ти бродиш, де ти волочишся цілу ніч? — питав Лавріна батько.
— Там де й ви волочилися, як були парубком, — сказав Лаврін.
Лаврін ходив у Бієвці до Мелашки через день і зовсім розледащів. Без Мелашки йому став світ немилий. Йому стала немила мати, став немилий батько, стало погане село. Як тільки наставав вечір, як тільки висипали зорі на небі, його тягло в Бієвці. Він не зводив очей з тих гір та лісів за Россю, де стояли Бієвці.
— А що, жінко, настають жнива, а з нашого Лавріна не буде ніякої роботи, — говорив Кайдаш до жінки. — Ходить по садку, неначе напившись отрути.
То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружити. Але де його брати собі невістку в нашому селі, коли вже ось маємо, одну сатану в хаті. В цих Семигорах усі дівки тепер, мов чорти.
— То оженимо його будлі-де: хіба нема більше сіл на світі, — сказав батько.
Мати пішла в садок, де під яблунею лежав Лаврін.
— Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить, чи ти щось на думці маєш?
Лаврін мовчав, тільки рукою махнув. Його очі дивились у зелену гущавину з яблунь та черешень.
— Я оце говорила з батьком за-тебе. Батько хоче тебе оженити. Посилай, сину, старостів до Катрі Головківни. Катря тиха дівчина й гарна, мов калина процвітає.
— Правда, що процвітає, як макуха під лавкою. Нема мені в Семигорах пари.
— А до кого ж ти ходиш на вулицю?
— Та я, мамо, ходжу на вулицю аж у Бієвці.
— Аж у Бієвці! — крикнула мати і в долоні плеснула.
— В Бієвці, мамо! Там набачив я дівчину! Брови чорні, очі карі — любо подивитися; личко, як калина, а як гляне, засміється, в мене серце в’яне. — Та, про мене, шли старостів і в Бієвці… Чия ж вона дочка?
— Балашова. Її звуть Мелашкою.
— Чи ти ж знаєш, що за люди ті Балаші? Чи ти ж знаєш Мелашчині норови? Стережися, сину, щоб не взяв такої, як Карпо.
— Як з нею не оженюся, то в Росі втоплюся, — сказав Лаврін і одвернув лице од матері.
— Чи робоча ж вона? Чи має що за душею її батько?
— А чом же? Балаш, здається, людина з достатками, але я в його скриню не лазив.
— То, про мене, посилай старостів і до Балашівни, а я з батьком поїду на розглядини та подивлюся і на твою милу, і на її батька-матір.
Лаврін так і зробив, як йому раяла мати: причепурився, взяв двох старостів та й пішов у Бієвці.
Балаш не сподівався так рано старостів до своєї дочки. Мелашка була дуже молода. Наставали жнива. Мелашка була потрібна в господі як робітниця. Балаш одказував старостам ні се ні те. Мелашка стояла коло печі й заливалась слізьми. Батько постеріг, чого Мелашка так пізно верталась з вулиці, і згодився на заручини. Мелашка втерла сльози рукавом і подала старостам рушники.
В неділю Кайдаш з Кайдашихою збирались їхати в Бієвці на розглядини до Балаша. Лаврін, веселий та щасливий, запрягав воли.
— Чи гарна ж, сину, хата в твоєї Мелашки? — питала мати в Лавріна.
— Ого-го! Ще й яка гарна! Здається, і в цілому селі кращої нема, — говорив Лаврін.
— Чи добрі ж хазяїни Балаші? Чи мають худобу? — питала мати.
— Та там такі робочі люди, що в нас у Семигорах і нема таких, — хвалив Лаврін, бо йому й справді Балаші здавались луччими од усіх людей на світі.
— В Бієвцях мене знають: я варила обід у попа, як він видавав заміж дочку. Я там у поповому дворі частувала всю громаду. О, там, моє серденько, є добрі хазяїни. — У нас в Семигорах і справді таких нема, — говорила Кайдашиха.
Кайдашиха наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юпку, нову білу свиту, ще й в жовті чоботи взулась.
“Треба гарненько убратись: мене знають усі Бієвці”, — думала Кайдашиха й загадала Лаврінові намостить на возі високо сіна, ще й заслати килимом.
Кайдашиха вгніздилась на весь віз, Кайдаш сів спереду й поганяв воли. Лаврін ішов за возом. Кайдашиха проїхала коло шинку, де стояла купа чоловіків, гордовито підняла голову й “добридень” людям не сказала.
— Ого-го, наша пані економша вилізла трохи не під небо! — загомоніли чоловіки. — Видно, що їде на розглядини.
Кайдашиха виставила навмисне напоказ громаді жовті нові сап’янці. Сонце грало на чоботях. Сап’янці жовтіли на всю вулицю.
— Їй-богу, підняла свиту зумисне вище колін та показує жовті сап’янці, — сміялись чоловіки. — Везе Кайдаш свою жінку, неначе на ярмарок на продаж.
Кайдаші переїхали греблю, виїхали на гору і в’їхали в Бієвці. Кайдашиха обтерла білою хусточкою сап’янці і гордовито дивилася навкруги: дивіться, мов, люди добрі, яка панія їде до вас у гості.
Чималі хати блищали між садками. Коло церкви стояла здорова хата з новими вікнами.
— Чи не тут живе Балаш? — спитала в сина Кайдашиха.
— Ні, мамо! Це дякова хата. Балаш живе трохи далі, — сказав Лаврін, показуючи вулицю, кудою треба було повертать.
Віз повернув поза церквою. В одному садку біліла здорова хата з мальованими одвірками та дверима.
— Мабуть, це Балашова хата, — говорила Кайдашиха.
— Ні, мамо, Балаш живе ген-ген на отому кутку, в яру, на Западинцях.
Вже вони минули село. Хат було видно дуже мало. Дорога спускалась з крутої гори в глибокий яр. У яру подекуди біліли вбогі хати, неначе білі вівці.
— Оце, мамо, й Западинці, — сказав Лаврін, і його очі весело заблищали.
Кайдашиха насупилась. На Западинцях не видно було ні однієї хазяйської, доброї хати.
— Куди ж ти оце везеш нас? Здається, ми вже й село минули? — спитала мати.
— Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута, — сказав син.
Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбіглись з крутого, як піч, горба. Кайдаш скочив з війя, побіг за волами, спиняв їх, бив пужалном по мордах, але важкі воли не могли здержать воза. Віз пхав їх ззаду, і вони поперли з усієї сили наниз. Кайдашиха вхопилась за полудрабки і трусилась, як у пропасниці. Віз натрапив колесами на горб і перекинувся. Кайдашиха викотилась з воза, неначе м’яч. Сіно вкрило її зверху. Воли потягли воза по долині.
Тпру, сірий! Тпру, моругий, бодай ти сказився! — кричав Кайдаш і сам летів з гори з усієї сили, незгірше волів, а воли басували, мов коні, задерши голови, та тільки рогами крутили.
— Оце завіз мене в Западинці, бодай вони пропали! — кричала Кайдашиха на весь яр. — Трохи в’язів не скрутила.
Кайдашиха вкачалась у сіно та в пил і тільки обтрушувалась. Сіно почіплялось до червоних торочок на голові, поналазило за комір, в пазуху, заплуталось в хрестах та в дукачах. Пил набився їй у ніс, у вуха і навіть у рот. Вона розперезалась, витрушувала сіно з-за пазухи та пирхкала, як кішка, що понюхала перцю. Полудрабок обшмульгав жовтий сап’янець і зробив смугу через усю халяву й передок.
— А бодай ці Западинці були запались, ніж мала я в них їхати! — лаялась Кайдашиха, витягаючи сіно з-за пазухи, висмикуючи його з голови. — Оце заквітчалась сіном, як вівця реп’яхами: каторжне сіно коле в спину, хоч спідницю скидай!
— Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не побачить, бо щось тут і хат не гурт видно, — сказав Кайдаш.
Лаврін помостив на віз сіно, заслав килимом. Кайдашиха зовсім очепурилась, сіла на віз та все лаяла Западинці.
Поїзд рушив далі. Яр закрутився на всі боки. Хат було видно все менше та менше. Хати були все бідніші.
— Та й крутяться каторжні Западинці, аж голова в мене вже крутиться! — гомоніла на возі Кайдашиха. — Де ж хата твоєї Мелашки? — питала вона в Лавріна.
— Ото третя од кінця, — сказав син.
Високі, зовсім голі гори стояли по обидва боки, як стіни. Зверху було видно невеличку смужку синього неба. В самому кінці було видно три убогі хатини.
— Оце завіз мене в якийсь вулик. Це не Западинці, а якийсь чортів мішок. Сюди тільки чортам збираться битись навкулачки, а не господарям їздити. То це ті твої здорові хати! Та тут, мабуть, живуть старці, а не хазяїни.
Віз під’їхав під ворота. Балашова хата була мала й стара, вона розсунулась, випнула задвіркову стіну і ніби присіла на одпочинок, неначе стара баба. На причілку хата була підперта двома стовпами, обмазаними білою глиною. Маленькі віконця ледве блищали.
Кайдашиха сиділа на возі й не хотіла злазити. Вона зовсім розсердилась. Лаврін одчинив старі ворітечка.
