Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках

Друкувати
Іван Нечуй Левицький портретІван Семенович Нечуй-Левицький (справжнє прізвище — Левицький, 13 листопада 1838, Стеблів, Богуславський повіт, Київська губернія, Російська імперія — 2 квітня 1918, Київ, Київська губернія, УНР) — український письменник, етнограф, фольклорист, педагог.

Народився 13 листопада 1838 року в сім’ї сільського священика в Стеблеві, нині селище міського типу Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, Україна. Батько його, Семен Степанович, був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дяка, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя.

Іван Левицький під час навчання в Київській духовній академії (1861—1865)
Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії. У 1861 року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу. 1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865—1866).

Згодом він працював викладачем у Царстві Польському, жіночих гімназіях Каліша (1866–1867) та Седлеця (1867–1872). У той час, після придушення Січневого повстання 1863 року, там повсюдно розгорнулася русифікація, особливо в закладах освіти. Таким чином, Левицький як викладач російської мови та літератури, мимоволі став русифікатором краю. Тому він попросився на інше місце служби. Спершу йому відмовляли, та Іван Левицький через скандал — єдиний у своїй службовій кар’єрі — все-таки наполіг і переїхав до Кишинева.[4]

Одночасно з педагогічною діяльністю Іван Левицький починає писати. У 1860-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з’явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. З 1873 працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії. 1874 року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум’яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».

Надгробок Івана Нечуя-Левицького з невірно зазначеною датою смерті на Байковому кладовищі в Києві
Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884).

У 1885 йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж ворогами» (1893).

На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія».

До кінця життя Іван Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці.

Останні дні провів у Дегтерьовській богадільні, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі.

Особисте життя та характер Іван Нечуй Левицький

Батько Івана Нечуя-Левицького — Семен Степанович Левицький (нар. 1814) був православним священиком, як і його предки по батьковій лінії. Семен Левицький був суворий і темпераментний, проповідник і просвітитель, шанував козаччину й Шевченка. Мати, Ганна Лук’янівна, у дівоцтві Трезвинська, була неписьменна, але чутливої душі. Вона часто не могла дослухати до кінця житія якогось святого й починала плакати, а малий Іван разом з нею. Коли Івану йшов 13-й рік, його мати померла. Вона двічі народжувала двійню і це підірвало її здоров’я.

Сам Іван Нечуй-Левицький ніколи не був одружений, мав реноме відлюдника.

У Києві Іван Нечуй-Левицький мешкав у флігелі на вулиці Новоєлизаветинській (тепер Пушкінська, 19). У дворі був садок, невеликий ставок і пасіка. Тут він прожив до 1909 року, коли дім знесли.

Нечуй-Левицький мав низку дивацтв, наприклад, завжди ходив з парасолькою. Він був надзвичайно пунктуальним. Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним й тим самим маршрутом: до Володимирської вулиці, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов.

Іван Нечуй-Левицький зовсім не вживав спиртного. Дуже не любив суперечок: після того як доводилося з кимось посваритися, хворів по два тижні.

Про нього в Києві ходили анекдоти: що журнали читав не регулярно, а весь комплект наприкінці року, і потім переказував усім старі новини з тих журналів.[4]

У 1927 письменник Валер’ян Підмогильний зробив спробу дослідження особистості Нечуя-Левицького за допомогою фройдівського психоаналізу. За його версією, оскільки Нечуй-Левицький любив квіти, то відповідно мав несвідомий сексуальний потяг до матері, а батька боявся. Тому він начебто обрав собі псевдонім «Нечуй», щоб отець Семен не чув про сина-письменника.[6]

Іван Нечуй-Левицький любив:

Івану Нечую-Левицькому у школі вчитель музики прив’язав любов до музики і улюбленою мелодією стала Апасіоната Бетховена.[7] Він дуже любив природу та дуже любив воду, річки, бо сам народився біля річки Рось і міг годинами сидіти біля річки і мріяти про щось, думати куди ця річка далі потече, йому просто подобалося дивитися на те, як вона перетікає.

Іван був дуже пунктуальною людиною, у нього був один графік на кожен день:

    1. прокидається
    2. снідає
    3. працює над творами
    4. обідає
    5. йде пішки до Дніпра
    6. кілька годин сидить біля річки
    7. йде додому
    8. працює над творами
    9. вечеряє
    10. лягає спати

Навіть на його вечері пам’яті, на який його було покликано, він сидів у елітній компанії і коли йому вже було треба йти додому і лягати спати, до речі лягав він о десятій годині, то він зібрався і пішов додому спати.

Вшанування пам’яті Іван Нечуй Левицький

Меморіальні дошки письменнику є також в Києві та Білій Церкві.

На батьківщині письменника, у Стеблеві, 1968 року відкрито Літературно-меморіальний музей І. С. Нечуя-Левицького. При в’їзді до села з боку Корсуня встановлено знак «Стеблів — батьківщина Нечуя-Левицького» та меморіальні дошки на Спасо-Вознесенській церкві й на старих корпусах «суконки» та цукрового заводу, описаних у «Миколі Джері» та «Бурлачці». На вулиці Зарічній, де стояла хата, у якій народився Нечуй-Левицький, встановлена стела.

У 2012 році Верховна Рада України прийняла рішення про спорудження пам’ятників Івану Нечую-Левицькому в м. Києві та м. Черкасах до 175-річчя з дня його народження.

Українським фондом культури та київським Українським домом у 1993 році заснована Літературно-мистецька премія імені Івана Нечуя-Левицького.

Однойменна літературно-мистецька премія у 1991 році була заснована Білоцерківською міською радою.

Іменем письменника названо вулиці в Києві, Львові, Черкасах, Полтаві, Білій Церкві, Чернігові, Харкові, Тернополі та інших населених пунктах України.

25 листопада 2013 року Google випустив святковий Doodle на честь 175-ліття з дня народження Івана Нечуя-Левицького. Картинка зображає сцену з твору письменника «Кайдашева сім’я».

У 1994 році ім’я письменника було присвоєне постановою Кабінету міністрів України Богуславському педагогічному училищу (нині Богуславський гуманітарний коледж імені І. С. Нечуя-Левицького).

6 листопада 2018 року на честь 180-ліття з дня народження Івана Нечуя-Левицького, НБУ ввів в обіг ювілейну монету присвячену письменнику.

25 листопада 2018 року на державному рівні в Україні відзначається пам’ятна дата — 180 років з дня народження Івана Нечуя-Левицького (1838—1918)

Іван Нечуй Левицький твори


1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...