Друкувати

Швидка навігація по сторінці:

Розділ І. Якби знайшлась неопалима книга
Розділ II. Полтавський полк виходить на зорі
Розділ III. Гінець до гетьмана
Розділ IV. Гінець до гетьмана
Розділ V. Страта
Розділ VI. Проща
Розділ VІІ. Дідова Балка
Розділ VІІІ . Облога Полтави
Розділ IX. Весна, і смерть, і світле воскресіння

Історичний роман у віршах “Маруся Чурай” автор: Ліна Костенко

ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА

Розділ І

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.
Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою.
Плавились бані дерев’яних церков.
Вітер був сильний. Полум’я гуготіло.
І довго ще літав над руїнами магістрату
легенький попіл спалених паперів —
всіх отих книг міських Полтавських,
де були записи поточних судових справ.
Може, там була і справа Марусі Чурай?
Може, тому і не дійшло до нас
жодних свідчень про неї,
що книги міські Полтавські «през войну,
под час рабованя города огнем спалени»?
А що, якби знайшлася хоч одна,—
в монастирі десь або на горищі?
Якби вціліла в тому пожарищі —
неопалима — наче купина?
І ми б читали старовинний том,
де писар вивів гусячим пером,
що року божого такого-то, і місяця такого-то, і дня,
перед Мартином Пушкарем, полковником,
в присутності Семена Горбаня,
що був на той час війтом у Полтаві,
перед суддею, богом і людьми
Чурай Маруся — на підсудній лаві,
і пів-Полтави свідків за дверми.
І загула б та книга голосами,
і всі б щось говорили не те саме.
І чорні бурі пристрастей людських
пройшли б над полем буковок хистких.
Тоді стара Бобренчиха, вдова,
суду такі промовила б слова:
— Пане полковнику і пане войте!
Ускаржаюся Богу і вам
на Марусю,
що вона, забувши страх божий,
отруїла сина мого Григорія.
І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,
на здоровлі перед тим не скорбівши,
през отруєння і през чари бісовські.
То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу
і людьми те освідчу.
Оскаржену Марусю Чураївну
тоді суддя суворо запитав, —
коли, чого і для якой причини
таке незбожне діло учинила?
Але вона ні слова не сказала,
усправедливлень жодних не дала,
тілько стояла, яко з каменю тесана.
Тоді громада загула прелюто:
— Вона ж свій злочин визнала прилюдно!
Бо, як до Гриця, мертвого, припала,
казала все — як зілля те копала,
як полоскала, як його варила
і як уранці Гриця отруїла.
Вона ж співала, наче голосила,
на себе кари божої просила.
Співала так, як лиш вона уміла!
А потім враз — неначе заніміла.
Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі,
що Гриць умер, отруєний, в четвер,
предать землі звеліли до неділі,
прийнявши справу криміналітер.
Убивницю ж, Марусю, до росправи
скріпить в’язéням города Полтави.
Бобренчиха ж, та зацна удова,
нехай на бога в горі упова
та настановить свідків, віри годних,
не підозрéнних у проступствах жодних.
Аби по правді свідчили про злочин,
що тут убивці іншого нема,
бо то не є ще доказ остаточний,
якщо підсудна визнала сама.
На то ставши, Параска Демиха, в літах подейшлих,
зізнала:
— Єдну душу Богу ховаю, а було так.
Недавнечко, о півнях, вийшла я…
— …трусити Левкову грушу,— підказав хтось.
— Панове судді.
Лесько Черкес мене на цноті змазує!
Тоді ми, вряд, казали-сьмо Черкесу і всім такóж
особам принаявним, щоб мову свідкам не перебивали,
понєваж будуть випхані із ратушу,
а двері будуть взяті на скабу.

— Отож, кажу, недавнечко, о півнях,
коли я вийшла глянути знадвору,
бо щось мені ускочило в димар, —
дивлюсь: Грицько вертається додому.

Ізвідки б то? Ще й наче напідпитку.
Якийсь такий, ніяк не вдягне свитку.
То я й питаю, ми ж сусіди: — Гей,
це де ж тебе так, хлопче, забарило?

— Та, чарку випив, там, в одних людей.
Чогось так біля серця заварило.

Коли ж невдовзі чую —- у Бобренків
великий гвалт. То я туди городом.
Лежить Грицько, увесь уже посинів,
хрипить, здрігає, роздирає ковнір.
А я кажу Бобренчисі: ой кумо,
ой кумо, це запитяна хвороба!
І що ми вже Грицькові не робили,—
вишіптували, терли, ізсилали,
свячене зілля клали під потилицю,
водою мили і переливали
хоробу на бобренківського пса, —
не помогло. Ще й щось таке балакав!
Там хто стояв, то мало хто не плакав.

В таких походах куля обминула,
не подолала вражеська рука,
щоб де? аж дома! дівка підманула,
струїла геть такого козака!
І от лежить у гробі в чорнобривцях,
на смерть убит. А тая чарівниця…

— Є докази, що це вона дала пиття?

— А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця?
Кому він ще так знівечив життя?

Тоді на вряд був ставлений Фесько,
млинів дозорця скарбу войськовóго,
що під боязню божою признав:
— Панове суд!
Того я добре звісен.
Як що не так, беру на душу гріх.
Цю дівчину разів, мабуть, із вісім
коло млина вночі я спостеріг.
Над Ворсклою з небіжчиком стояла.
Ну, тобто він ще був живий тоді.
І що воно, гадаю, за проява —
дві тіні, млин і місяць на воді.
Мені-то що? На це ж нема заказу,
стояння — діло добре загалом.
А я таки чогось подумав зразу,—
аж де зійшлись, чого б то за селом?
А якось бачу — щось майнуло з греблі.
Шубовснуло — аж зойкнула вода.
А я ж туди і ніг не дотереблю.
Ну, думаю, втопилась, от біда.
То добре, що Іван тут нагодився
та витяг із води напівживу.
Бо там колись мій шурин утопився,
то гибле місце, я й не допливу.

Суддя сказав: — Усе це прикро, справді,
і ті млини, і втоплений шуряк.
Але ж ми іншу розглядаєм справу —
не як топилась, а труїла як.

Тож свідок мовив трохи не до діла.
Тут треба чітко провести межу.

— То я ж не бачив, як вона труїла.
А як топилась, — бачив. То й кажу.

Тоді Бобренчиха становила інших осіб,
числом сімнадцять,
а з тих сімнадцяти має п’ять,
котрі до присяги годні будуть.

Ну, ті сказали, що Маруся — відьма,
що у Полтаві гіршої нема,
що всі це знають, і по ній це видно,
і що вона ж співала і сама:
«Котра дівчина чорні брови має,
то тая дівчина усі чари знає».
І то ж вона наврочила, нівроку,
що покалічив Савку Саврадим.
Уміє перекинутись в сороку,
а то виходить з комина, як дим.

— Панове судді, я прошу пробачення,—
сказав Горбань з паперами в руці.—
З’ясую стисло свідкам звинувачення,
щоб не збивали суд на манівці.

Козак Бобренко, на ім’я Григорій,
єдиний син достойної вдови,
котора зараз у такому горі,
що не схилить не можна голови,—

чотири годи бувши у походах,
ні в чім нагани жодної не мав.
Був на Пиляві, і на Жовтих Водах,
і скрізь, де полк Полтавський воював.

А це улітку повернувсь додому,
в хазяйство, підупале за війну,
і, як годиться хлопцю молодому,
хотів ввести у дім собі жону.

Отож нагледів дівку, собі рівну,
дізнавши, певно, що і він їй люб,
Грицько посватав Галю Вишняківну,
повзявши намір брати з нею шлюб.

Чурай Маруся, що його любила,
любила, справді, вірно і давно,
тоді його із ревнощів убила,
підсипавши отруту у вино.

Чи це свідомо, чи під впливом хвилі,
як не було, а ревнощі — це сказ.
Так стався злочин. Хлопець у могилі.
І от стоїть убивниця пред нас.

Страшна, панове, приточилась справа.
Хай стане совість на сторожі права!

Порадившись, звеліли ми пред вряд
поставити Грицькову наречену.
Тож Галя Вишняківна підійшла,
була про все розпитана дискретно
і лагідно, як молода особа,
з уникненням подробиць, що могли б
ще більше їй розвередити душу.

І теж вона признала під сумлінням,—
що так було, любилися ми з Грицем,
побратись мали… мови не стає…
Що він ходив до тої чарівниці,
панове суд, то істина не є.
Вона у нього розум відіймила,
але було це не тепер, колись.
А як вона була йому немила,
то хто ж його присилує: женись!
Вона ж, дурна, чогось була топилась,
по тому ще й заслабла і злягла.
А я кажу: чого ти причепилась?
Чи ти його у власність набула?
А він такий, що він брехать не буде.
Грицько був чесний, не якийсь бабій.
Він сам казав, що вже її забуде.
У домі в нас він був уже, як свій.
Оце увосень мали ми побратись.
Помщаючись, пропала ж і сама.
Вже тато наш і на весілля втратились,
а Гриць умер… а Гриця вже нема…

— В такому разі будемо відверті,—
сказав суддя,— бо тут не до прикрас.
Чого ж тоді він в ніч своєї смерті
таки у неї був, а не у вас?

Тоді Вишняк, жалóсний за такую
тяжку зневагу дому свойого,
просив дочку не спитувати більше.
Галю спочутливо одвели
баби в бабинець, сплакану,
понєваж
при кождім ділі
свій бабинець є.

Суддя поглянув на підсудну лаву:
— Що скаже нам убивниця на се?

Вона ні слова не сказала праву.
Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.

Тоді сама Бобренчиха, вдова,
суду сказала у тії слова:

— Мовчить, бо стидно. Бачив бог із неба.
Я знаю все, так наче там була.
В ту ніч вона сама його до себе,
розпутниця, обманом затягла.

Яка стоїть немов свята та божа.
Ото така вже вдача потайна.
Бо на обличчя з янголами схожа,
але в душі — то чистий сатана.

Якби я вам про неї розказала,
що говорив про неї хто кому!
Вона в Полтаві світу зав’язала
хіба Грицькові тільки одному?!

І осінило раптом Горбаня:
— А може, то було якесь дання?
Якесь чар-зілля або привороти,
і він не зміг його перебороти.
Тому й зайшов од Галі до Марусі,
улігши тій диявольській спокусі.
А зілля річ, ви знаєте, капризна —
тут воно чари, тут воно й трутизна.

Суддя сказав, що випадки були.
Комусь колись чогось там підлили.
Було це діло досить голосне,
і сліз пролито більше як доволі.
І все ж є щось не до кінця ясне:
чи не було чиєї злої волі?

В цих справах поруч —
правда і брехня.
— Я, як суддя, вважаю особисто,
чи це була отрута, чи дання,
а в кожнім разі це було убивство.

Горбань сказав, що й сумніву нема.
Звичайно, вбивство. Та іще й нецнóта.
Він, як Горбань, вважає зокрема:
їй треба дьогтем вимазать ворота!

(Тут принагідно варто зауважити,
що дьогтю він мав, справді, предостатньо,
оскільки він, як виявилось потім,
«з комори мєской потай дьоготь крав»,
за що і був поставлений пред врядом.

А втім, і згодом він ще війтував.
І вже аж гетьману Дем’яну Многогрішному
уже аж на полковника Жученка
устиг іще й «крамулку» довести).

Пушкар сказав, що так-то воно так.
Не шануватись дівчині негоже.
Але ж і з Гриця добрий був лайдак.
Тут, товариство, дьоготь не поможе.

Бо незалежно, що то за пиття
і що там мовить злість тисячоуста,—
не хто ж, а він звів дівчину з пуття.
І то була любов, а не розпуста.

Тоді вдова Бобренчиха озвалась:
— Та вуха ж в’януть на таку олжу!
Вона сама Грицькові нав’язалась.
— В який би спосіб?
— Зараз розкажу.

Було це, люди, на Петра Капусника,
якраз на самий сонцеповорот.
Я мала, люди, сина не розпусника.
Він шанував і хату, і город.

Коли ж вона його причарувала,
він як сказився, геть одбивсь од рук.
Хай вам розкаже Процик Кулевара,
Семен Капканчик і Ромашко Струк.

Він перестав ходить на вечорниці,
не зачіпав дівчат і молодиць.
А все ходив до тої чарівниці,
недарма в річці топлять чарівниць.

Вона його їднолітка, панове.
Пора кебету мати на плечах.
Я вже й варила зілля полинове,
щоб мій Грицько від туги не зачах.
А він — весь там! Якраз перед походом
не спалося мені, як на біду.
Грицько устав та шась поза городом.
А я тихенько назирці іду.

Отож спинилась по той бік цибулі.
А там вже луг, роздолля для бджоли.
Стою собі та й думаю: а дулі,
щоб ви мене круг пальця обвели.

Взувачки мала, постільці свинячі,
щоб не шамтіло – шерстю догори.
Трава ж м’якенька…
Коли щось манячить
од Чураїв, туди, в осокори.
А вечір темний. Хмари як повісма.
Гора шумить… Було перед дощем.
Вона ж на шиї так йому й повисла! —
то я собі й засіла за кущем.

Хтось засміявся якось недоречно
Мартен Пушкар бровою ворухнув:
— Вчинили ви, сказати б, нестатечно.
Який вас біс на тоє подоткнув?

— У мене син одинчичок, панове,
і запечалля на душі одне,
одна у серці шпичечка тернова, —
не дай же бог, у прийми дремене!

— Ну, добре, як воно вам ув охоту,
то діло ваше, хоч воно і гріх.
Ви, мати, знавши отаку нецноту,
чого тоді ж не розлучили їх?

— Щоб у заміжніх погубив підметки?
Чи, як чернець, скоромився мирським?
Чи щоб пішов до Таці Кисломедки,
котра тягалась бозна-де і з ким!

Тут як підскочить Таця, як змережить,
шумка спідниця, з десяти аршин:
— Орихно, трясця мене держить!
Ти хоч на мене, суко, не бреши!

— Це я брешу?! Особи урядові,
та хай же бог усю мене, як є,
як щось отут збрехала я судові
і на душі й на тілі обіб’є!
Я прόшу о святую справедливість!

Вдові звеліли сісти й не клясти.
АТаці за губи неповстягливість
Два хунти воску в церкву принести.

Насилу втихомирилась кобітка.
По тόму був припозваний за свідка.
Семен Капканчик, хлопець непитущий,
з котрим Грицько був приятель найдужчий.

Звеліли ми Капканчику Семену
казать судові правду нестеменну.
І він сказав:
— Тут кожен щось говоре.
Вже той Грицько чутками так обріс.
Ну, бо кому якого батька горе?
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

Ось тут і суд на тому зупинився,
що знали ж всі, і Галя не глуха,
що сватав ту, а в тої опинився.
А хто із нас, як кажуть, без гріха?

Це як у пісні:
«Ой у полі три криниченьки.
Любив козак три дівчиноньки,
чорнявую та білявую,
ще й рудую препоганую».
І було йому дуже сутужно.
Рудої, правда, не було.
Була чорнява та білява.
Смалив до двох,
то й попалив халяви.

А тра було порвати все на ділі,
та ще з півгоду виждати тоді.
То це б сиділи в Гальки на весіллі,
а не отут балакали в суді.

Загомоніли люди, закивали,—
що там казати, всі парубкували.
І всім усе зробилося ясне,
хтось і слівце сказав уже масне.

Тоді устала мати, Чураїха,
і сказала так:

— Пане Пушкарю, полковнику полтавський,
а добродію наш!
Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу.
Он сидить писар, Туранський Ілияш.
Хай він мої сльози запише.

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз.
Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

І чим же, чим ви будете карати
моє смутне, зацьковане дитя?
Чи ж вигадає суд і магістрати
страшнішу кару, ніж таке життя?!

Ви грамотні. Ви знаєте латину.
За крок до смерті, перед вічним сном,
одного прόшу:
у мою дитину
не кидайте словами, як багном!

Притихли люди, знітилися свідки,
сльозина блисла у якоїсь тітки.

Відтак, уже не ставлений ніким,
прийняв присягу Шибилист Яким.

— Даруйте… я… незвичка промовляти,
Хотів сказати річ іще таку:
Марусю знаю ще із немовляти
і Гриця знаю ще у сповитку.

Он там сидить та бідна Чураїха.
Чи на суді була вона коли?
Проз їхній двір тоді я саме їхав,
коли Грицька на цвинтар повезли,

Чи рвала мати так на собі коси,
як задзвонили по його душі?
Та він же їй як рідний син і досі,
у них і виріс там на шпориші.

Вона ж свою дитину годувала
та вже й сусідську бавила, чужу.
Бобренчиха ж тим часом воювала —
за курку, за телицю, за межу.

Все нíколи. То в них і повелося:
сьогодні ситий, бо учора їв.
То те дитя й на ноги зіп’ялося,
і розуму дійшло у Чураїв.

Коли ж у Гриця вибилось навусся
і Чураївна стала на порі,
то полюбилась хлопцеві Маруся,—
могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходилось спочатку.
Грицько пішов тим часом у похід.
Попідростали верби і дівчатка,—
про це в суді, можливо б, і не слід,—

але ж Маруся так його чекала,
такі літа одна перебула!
Нікому ні руки не шлюбувала,
ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в бога
і продавати душу сатані.

— Хай бог почує сльози удовині! —
Бобренчиха зайшлася від ридань.
— Панове суд! Я вірю цій людині,—
сказав Пушкар.
І втрутився Горбань:
— А чим довір’я ваше обгрунтоване?
Ведете суд на хибну колію.

— У мене, пане, слово не куповане,
і я його не продаю.

А хто тут, може, хоче хабаря,
то хай мені подивиться у вічі.

— Панове!
До Мартина Пушкаря
тут посланець прибув із Січі.

…Ввійшов, як грім, обвітрений з дороги.
Віддав чолом і мовив хрипкувато:
— Полковнику, вам лист від кошового.
— Гаразд. Сідай. Спочинь з дороги, брате.
Якісь новини?
— Обступає ворог.
Богдан козацтво стягує під Білу.
Потрібна поміч. І потрібен порох.
Потоцький йде назустріч Радзивіллу.

Зірвав полковник повагом печатку.
І поки він листа того читав,
той посланець обговтався спочатку
і тих, поближчих, райців запитав:

— Ну, як тут, мирно? Пишете папери,
язик зломивши на судейський штиб?

Зітхнули райці. Обізвався первий:
— Та тут таке! Козак у нас погиб.

— Погиб? Козак? То що у вас в Полтаві?
Облога? Зрада? Засідка? Бої?
— Та ні. Маруся. Он сидить на лаві.
Струїла хлопця. Судимо її.

Той засміявся: — Отакої к бісу.
Під Білу Церкву стягнуто полки.
Палає Київ, знищено Триліси.
У вас же он як гинуть козаки!

Там бій. Там смерть. Там зламано границі.
Людей недохват. Ллється наша кров.
А тут — погиб…. У вас ще на спідниці
не перешили ваших коругов?

— У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава.
У вас правá, ми ж — охоронці прáва.
У вас за вбивство кара там яка? —
Козак сказав:
— А проста. Як по злóбі
козак уб’є, не дай бог, козака,—
живого з мертвим ув одному гробі!

— А тут, бач, інше. Тут все навпаки.
Погиб козак од женської руки.

— Домарики, така у вас і смерть.
Безславно вмер, а кажете: убито.
А запорожці — люди без круть-верть,
все кажуть щиро на своє копито.
Якби ми ремигали, як воли,
якби ми так чесали язиками,
то вже б давно Вкраїну віддали,
не мавши часу бути козаками.

Ця дівчина… Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон,—
не з боку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!

Суддя сказав: -— Знаскока тут не мона.
Тут, запорожче, треба Соломона.

Козак сказав: — Замудрувались ви.
Тут треба тільки серця й голови.

Тоді у вряді почалась незгода.
Той каже так, а той іще інак.
Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода,
так це Івана Іскру. То — козак.
Таке нещастя хоч кого знеможе.
Це ж можна тут рішитися ума.
Любив же він Марусю, не дай боже!
Тепер сидить, лиця на нім нема.

У свідки більш ніхто не зголосився.
Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк.
Полковник встав, в судді перепросився,
бо мав на Білу готувати полк.
Посунув трохи війта і бурмистра.
Поспільство розступилось на аршин.
І вийшли вдвох. За ними вийшов Іскра.
І ще там дехто з полкових старшин.

На другий день, в годину зегарóву,
суд приступив до вислухáння знову.
Сказавши Чураївні, щоб вона,
оскаржена, то значить, сторона,
настановила свідків, віри годних,
не підозренних у проступствах жодних.

Бо ми-сьми, вряд, ведлуг закону чиним,
о справедливість дбаючи одну,
що, може, є які-небудь причини,
котрі її пом’якшують вину.

Вона й від цього, вбивця, ти диви,
відмовилась хитанням голови.
І це було нам доказом яскравим —
не мала що сказати перед правом.

— Тоді, зачувши отакі слова,
не бувши свідком ставлена позáтим,
Ящиха Балаклійська Кошова
освідчила:
— Я маю що сказати!

У мене дома діточки малії.
Мій муж поліг в боях у Приазов’ю.
А я прийшла сюди аж з Балаклії,
хоч я людина вже не при здоров’ю.
Отож скажу відкрито і вселюдно.
Буває всяко, доля — не черінь.
Любов — це, люди, діло неосудне.
По всі віки. Во вік віків. Амінь.

У Горбаня самі стенулись плечі:
— Ото жінок і не пускають в Січ.
Сказали ви, Ящихо, нездоречі.
Даремно ви убовтнулися в річ.

— Вже стільки літ суддюю у Полтаві,—
сказав суддя.— Чимало бачив справ.
Сиділи всякі в мене тут на лаві,
халепи я такої ще не мав.

По тому встав, на стіл руками сперся:
— Тут говорили свідки й очевидці.
По вислуханню всіх цих контроверсій
суд має перейти до пропозицій.
Хоч тут думки були навпереміну,
та суд стоїть на вірному сліду.
Хто має мисль яку-небудь одмінну,
нехай про це зголоситься суду.

Мовчали всі.
Не зголосився жодний.
У книзі писар буковки низав.
Пушкар, полковник, яко віри годний,
которий ставши, так ото сказав:

— Панове судді! Важко розібрати,
що і до чого, як воно було.
Нехай простить і та, і друга мати,
а їхні діти учинили зло.
Грицько зцурався дівчини такої!
Доп’яв біди, земля йому пером.
Такої кривди парубок накоїв,
що не могло це скінчитись добром.
Але ж, мабуть, ми правди не зурочим,
що світ вже так замішаний на злі,
що як платити злочином за злочин,
то як же й жити, люди, на землі?
Людській душі цей злочин осоружний.
Не виправдання навіть і любов.
Дожитися, щоб так погиб хорунжий,
що ніяк похилити хоругов!
І хто ж убив хорунжого? Дівчина!
А як по ньому тужить! Як вдова.
Он подивіться. Є ж якась причина.
То вже стоїть людина нежива.
Страшне це діло, діло небуденне.
А всі почути вирока спішать.
Воно, скажу вам, легше, як на мене,
діла у битвах шаблею рішать.

Отáман Гук гукнув тоді, що справді
судити треба дівчину по правді.

Тоді Горбань сказав йому до ока
і всіх незгодних так ото згромив:
— Панове судді! Правда одинока.
А правда в тому — хто кого убив.

Гук відповів: — Не треба забувати,
хто кого зрадив, хто кого терзав.
А правда, пане, слово більмувате.
Воно не бачить, хто його сказав.

Горбань відмовив: — У такому разі
ми різні правди маєм на увазі.
Той тягне вліво, інший гне управо.
А є одне, і так вже іспокон:
статут Литовський, Магдебурзьке право,
панове судді,— це для нас закон!

— Що скажуть райці? —
Райці — безглагольні.
— Порадили,— суддя сказав тоді.—
Таким, которі дуже сердобольні,
панове вряд, не місце у суді.

Чотири рази ми отут збирались.
Достойні свідки питані від нас.
А як труїла, ще не розібрались.
І мусим слушний видати наказ.

Вона мовчить, убийниця. Тим паче.
Це треба теж до справи долучить.
Бо мати в горі. Вишняківна плаче.
А ця мовчить. Об чім вона мовчить?

Такого ще не бачила Полтава.
І суд такого ще не примічав,
щоб той, кого потягнено до права,
зневажив право та отак мовчав.

Заворушились лавники і райці:
— Це ж всі закони підуть шкереберть!
А справді, звідки у цієї здрайці
така отрута, що вбива на смерть?

Дійшли до чого, сваримся нарзáєм!
Ніяк не можем рішення прийнять.
То треба знать, чого іще не знаєм.
То знаєм те, чого не треба знать.

— Крім того, ми вже так тут заморочені,—
сказав суддя,— що ще не з’ясували,
а чи були у неї в тому злочині
помічники, чи пак компринципали?

То що ж ми будем думати-гадати,
як і про це закон є акурат.
Оскаржену на квестію віддати,
і хай із нею поговорить кат.

Іван сказав: — Панове, це жорстоко.
І божі сльози не падуть з ікон?
То де ж воно, всевидящеє око?!
Це ж глухоаспидський закон!

— Та що це, люди? Дівчину на муки?! —
Лесько як вийме шаблю з-під поли.
Тоді Леськові заломили руки
і до дверей із вряду повели.

Він тільки зблід і гýбу закусив,
та так судейських з себе і струсив:
— Ви, канцілюги, у чорнилі пальці,
бумажне кодло, воло набивне,
хватальники, в походах небувальці,
кого взялись подужати… мене?!

Та навпростець, в єдиний плиг, спрожогу,—
такого хлопця вдержати хіба? —
поміж люди проклав собі дорогу
та по столу
навідліг
як вруба!

Суддя здригнувся. Одсахнувся натовп.
Горбань охляв од чуба до халяв.
Козак спітнів. Козацька шабля навпіл.
А стіл стоїть. Так само, як стояв.

— Полковнику! Мечі оттакелецькі
щербилися об шаблю об мою.
Шоломи турські, панцирі шляхетські
Лесько Черкес розрубував в бою!

Чому ж цього я розрубать не можу?! —
Іван сказав: — Бо це, як світ, старе.
Фортецю, певно, легше взять ворожу.
А цього столу й шабля не бере.

(Вони з Леськом бували в битвах
разом
Лесько утне ще штуку не одну.
Він потім стане побратимом Разіна —
Леськом Хромим. Загине на Дону).

І встав Пушкар. Обвів людей очима.
Хустки, очіпки, свитки, жупани.
І голова у нього над плечима
була як вежа в шапці сивини.

Ще не старий. І славу мав, і силу.
(Про нього потім думу іскладуть.
Мине сім літ — і голову цю сиву
Виговському на списі подадуть)

Пушкар сказав, що злочин — непрощенний.
Карати треба, що там говорить.
І так карати, щоби люд хрещений
не мав за що судові докорить.

Закон є суть, тверда його основа.
Для того він і звелений судам.
Але оце як хочете, панове,
а на тортури згоди я не дам!

Тоді ми вряд, все зібраноє гроно,
на ті слова схилившись і уваживши
підсудну на тортури не діли.

І правий суд продовжували далі,
явивши в жилах зимну кров,
так нібито нічого і не сталось.

Лесько ж Черкес за те, що бешкетує,
пеню належну сплатить до шкатулки

Сиділа Галя наче панська рожа.
Іван сидів з похиленим чолом.
Сказали райці: – дійся воля божа! —
і запосіли місце за столом.

Суддя сказав:
— Закони судочинства
вагатися не дозволяють нам.
Запобігавши, щоб такі злочинства
не множились промежду християн,
ми мусим вбивцю засудить до страти,
як нам велить і право, і статут.
І тільки спосіб — як її карати —
предметом спору може бути тут.

Що скажуть райці, лавники і возний?
Як це здається, пане войте, вам? —
Підвівся Іскра, полковий обозний,
син Остряниці Якова, Іван.

(Загине теж, в бою заживши слави,
в недовгім часі після Пушкаря,
вертаючи до попелу Полтави
з посольства до московського царя).

Увесь блідий, аж під очима чорно.
— Я прόшу, люди, вислухать мене.
Багато слів страшних тут наговорено.
Ніхто не говорив про головне.

Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава,—
її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.
До цього болю що іще додам?
Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок — і скінчиться справа.
І славний рід скінчиться — Чураї.
А як тоді співатиме Полтава?
Чи сльози не душитимуть її?

Запала тиша, як в страшному сні.
Горбань сказав:
— При чому тут пісні?
Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.
І потім, бачте, чутка є, ги-ги,
що свідок цей — особа зацікавлена.
Його слова не мають тут ваги.

Тоді ми, вряд, з пристойними особами
дали сказати слово їй останнє,—
чи має серця внутрішню гризоту
і чи пред тим, як вирок наш почути,
зронити хоче хоч сльозу покути?

Підсудна слізьми очі не зросила,
І милосердя в права не просила.

З тих тоді рацій все дорозумівши
і між собою радившись не раз,
кондиціямїі права посполитого
тоді такий ми винайшли наказ:

Ми, вряд, зіпершись па свідоцтва голі,
в такий-то спосіб справа була рíшена,
що має бути карана на горлі,
на шибениці, значиться, обвісшена.

Про що людей поштивих звідомляєм
і на потомні вписуєм віки.
Декрет печаттю нашою змоцняєм
і підписом судейської руки.

ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ

Розділ II

Багряне сонце. Дужка золотава
стоїть над чорним каптуром гори.
На п’ять воріт зачинена Полтава
ховає очі в тихі явори.

Спадає вечір сторожко, помалу,
ворушить зорі в темряві криниць.
Сторожа ходить по міському валу,
і сови сплять в западинах бійниць.

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.
«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.
Уже стоять вози під яворами.
Полтавський полк готовий у похід.

Годуйте коней. Неблизька дорога.
Благословіть в дорогу, матері.
А що там буде, смерть чи перемога,—
Полтавський полк виходить на зорі!

Там бій гримить. Там гине наша воля.
Там треба рук, і зброї, і плечей.
І що там варт чиясь окрема доля,
той тихий зойк у безмірі ночей?..

Вогненна зірка в небі пролітала,
сичі кричали, вісники біди.
На сто думок замислена Полтава
вербові гриви хилить до води.

Був правий суд. І вирок оголошено.
Усе як слід. За що себе вкорить?
…Мовчить Полтава, наче приголомшена.
Перехотілось людям говорить.

А власне, що ж, такі часи криваві.
Що варт життя? Ну, стратять ще когось.
Промчався вершник по німій Полтаві —
у серці міста громом віддалось.

Простугоніло смутком вечоровим,
хитнуло тиші синій оксамит.
І тільки вершник за полтавським ровом
десь даленіє цокотом копит…

Самотній вершник зникне за туманом.
Сторожа вслід подивиться йому.
Той вершник зветься Іскрою Іваном.
Йому сьогодні тяжче ніж кому.

Уже він там, уже за далиною,
вітрами тугу спалює з лиця.
Що ж, горе горем, а війна війною.
Послав полковник гетьману гінця.

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.
«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.
Уже стоять вози під яворами.
Полтавський полк готовий у похід.

Годуйте коней! Шлях їм далеченький.
Пильнуйте славу полкових знамен.
Полтаво! Зáсвіт встануть козаченьки.
Ти припадеш їм знову до стремен.
Так само зáсвіт встануть з полуночі.
А ти за них, Полтаво, помолись.
Лиш не заплаче свої карі очі
та Марусенька, як було колись…

СПОВІДЬ

Розділ III

…Пройшло життя. Не варт було і труду.
Лише образи наберешся вщерть.
Останні дні вже якось перебуду.
Та вже й кінець. Переночую в смерть.

А що в житті потрібно ще мені?
Одбути всі ці клопоти земні.
Оці останні клопоти одбуть,
іти туди, куди мене ведуть,—
аби одбути, все уже одбути,—
і щоб не бути, щоб уже не бути!

Три дні дали на розмисли мені.
А нащо вже тим смертникам три дні?

Чи їх уже тримає що на світі?
Це наче привид взяти на ланцюг.
Щось наче там вовтузиться в лахмітті…
Це ж скільки тут сиділо волоцюг,
злодіїв різних. Теж чекали страти.
Мабуть, їм не хотілося вмирати.

Що ж, ви вже відбули своє, щасливці.
Хто б не були, а ви вже відбули.
Це ж, певно, тут сиділи і убивці,
збудована ж в’язниця ще коли.

Аж ось де прихилю я свою втому
за стільки днів, за стільки довгих літ!
Чи тут змінили хоч оцю солому?
Чи кинули хоч свіжий околіт?

А втім, яка мені уже різниця?
Я теж убивця. Я убила Гриця.

Оце ж за те мені й заплата —
із кам’яних мурів кам’яная хата.
Старий кожух… солома… постелюсь…
Хоч так полежу… в пітьму подивлюсь…

…А я заснула, господи, заснула!
Солодким сном уперше за всі дні.
Та так заснула, наче потонула.
Ще щось хороше й снилося мені…

Прокинулась, ніяк не розберуся, —
чого я тут,
хто вбивця,
хто Маруся?

Сама від себе ще така далека,
немов оце приніс мене лелека
та й опустив у мальвах і жоржинах
на тих ранкових росяних стежинах.
І я ще, як малесеньке дівчатко,
щоранку починаюся спочатку.

Солодка млість… блідесенький промінчик…
як добре жити… думати про інше…

А сон минув, розтанув. І натомість
раптовим болем обпекла свідомість.
Єдине слово виникло: невже?!
Душа болить, і тіло як чуже.

Навпомацки з підлоги підвелася.
Не розчесавши коси, заплелася.
Все так, як є. Приречена. Одна.
Стіна. Стіна. І грати. І стіна…

…А вже світає. Сумно, сумно, сумно
благословляється на світ.
Десь коні ржуть і глухо грають сурми.
Полтавський полк виходить у похід.

Десь грають сурми. В добрий час їм грати.
В литаври б’ють, так само як колись.
Душа рвонулась — і застряла в гратах,
прозорі руки з гратами сплелись.

Далекий гомін сповнює в’язницю.
Десь вітер гонить куряву руду.
Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
що я тебе в похід не проведу!

Ой, ллються сльози материнські, ллються!
Свята печаль, печаль без гіркоти.
Загинуть хлопці, то хоча б по-людськи.
А як загинув, як загинув ти?!

Що кожен їде,— і вогню, і грому,
всього там буде в клекоті доріг.
А ти лежиш на цвинтарі старому,
де ще ніхто з козацтва не поліг.

Останні зорі в небі догорають.
Оце уперше за багато літ —
і коні ржуть, і сурми, Грицю, грають,
а полк без тебе вийде у похід.

…Уже, мабуть, молебень відслужили,
бо затужили дзвони, затужили!
І заридали дзвони, загули! —
це ж там за браму хлопців провели.

Це ж полк виходить. — за далекі гони.
Комусь тополя стане в головах.
І дзвонять дзвони,
дзворять, дзвонять дзвони
по всій Полтаві, по усіх церквах!

Затисну вуха, чую крізь долоні
і ту церковцю прямо в бастіоні,
і той соборний величезний дзвін,—
все заридало хлопцям навздогін.

І навіть ця, ні-ні, а й ця озветься,
тюремна церква, і тюремна теж!
Вона в Полтаві гарно так зоветься:
«Усіх Скорбящих Радості». Авжеж.

Усіх Скорбящих Радості… Я рада.
І що мене найбільше веселить,—
коли так душу випалила зрада,
то вже душа так наче й не болить.
Вже ні за чим на світі їй не шкóда.
Така полегкість, мало не сміюсь.
А ця тюрма — оце і є свобода,
бо я вже тут нічого не боюсь.

А дзвони б’ють, а дзвони калатають!
Здається, небо й землю розхитають.
І тут, і там, і десь аж на горі
далекі дзвони б’ють в монастирі.

І десь там юрми, натовпи, там люди!
Там зорі в небі чисті, як ромен.
Ще жінка мужу падає на груди,
і діти тягнуть руки до стремен.

Чиясь край шляху плаче наречена.
Там вийшли всі — і немічні, й малі.
І тільки я до цього непричетна.
Я зайва людям на своїй землі.

…А полк іде. Нема коли журиться.
Уже хтось інший став під корогву.
Хорунжі є, немає тільки Гриця.
А я жива… Чого я ще живу?!

Жінки дорогу слізьми перемили.
А Гриць лежить, загинувши за так.
Чи хоч йому той прáпірок прибили
там на хресті, щоб видно, що козак?..

Промчали коні проз мою в’язницю.
Копита б’ють вже десь біля воріт.
Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
виходить полк без пісні у похід!

Все тихше й тихше…Сурми вже не грають…
Шум даленіє… Дзвони завмирають…

Прощайте, хлопці. Бийтесь до ладу.
А я вже вам і пісні не складу.

* * *

…І друга ніч. Не спалося ні миті.
А спокій дивний! — наче я вже там.
І спогади, сльозами не омиті,
приходили прощатися з життям.

Чомусь згадались ночі на Купала…
Зірками ніч висока накрапала.
Бездонне небо і безмежний світ,
а нам всього по вісімнадцять літ.

Такі несмілі, ще тремтять вуста.
Отак до ранку — ніч і висота.

А ще згадалось — колесо вогненне
з гори в долину котиться проз мене.
Обкручене соломою, летить
палахтить на вітрі, палахтить!
І, розгубивши іскри увсібіч,
обвуглене, заточується в ніч…

А вже дівчата в плахтах, у намисті,
вінки пускають за водою вниз.
А вже гадають, хто кому до мислі,
а хлопці зносять до багаття хмиз.

Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне.
А серце ще таке безоборонне,
таким співаю срібним голоском!..
Чорти знімають зорі рогачами…
Вінок пливе, зникає за ночами…
Чи десь його прибило між корчами,
чи десь лежить, примулений піском?..

А потім —як зламалося весло.
І підхопило душу, й понесло,
і закрутило у такому вирі!..
Було б тоді й спинитися літам.
Душа летить в дитинство, як у вирій,
бо їй на світі тепло тільки там.

…Було, під вечір лущимо квасолю,
а Гриць іде городами до нас.
Вечірнє небо світиться красою,
і соняхи гудуть, як тулумбас.

Вже тиха осінь ходить берегами,
на вербах трусить листячко руде.
А Гриць бадилля тягне за ногами,
іде, маленький, дибає, іде…

Таке було гарнесеньке хлоп’ятко.
Цікаве. А ласкаве, як телятко.
Хороший хлопчик, трохи шалиган,
усе збивав шоломи шелюгам.
Усе, було, ми разом, все ми разом —
пірнаєм в річку і по кручах лазим.

Шукаєм глоду, пасемо корову,
у гилки граєм, в цурного квача.
Або за зиму довгу, вечорову,
начешем з коней шерсті для м’яча.

А ще ми з Грицем внадилися змалку
у дідову Галерникову балку.
Він там живе в степу за вітряками,
один-один, одвик і говорить.
Лише димок із довжика роками
курить собі у небо та й курить.

У нього там і зарості ожини,
і таємнича ниточка стежини,
і вулики, і в жолобі водичка,
і вплетений у верби живопліт,
і хата, як старенька рукавичка —
в ній кіт живе, цвіркун живе і дід.

А сам він дід старезний, полотняний.
А в нього сива борода, як дим.
Розказує про Кафу, полонянок,
про те, в які походи він ходив.

І каже нам, що ми його онуки,
не дав бог рідних — не було коли.
Галерницькі рубцями биті руки
вистругують нам човники з кори…

А то — щедруєм. Низочкою ходим,
тонкими голосочками виводим:
«Ой на річці на Йордані
Там пречиста ризи прала…»

На Ворсклі хрест вирубують опішнями.
Заллють водою, уморозять в лід.
Горбаті верби льодяними клішнями
скляні бурульки струшують з борід.

Летять з гори санки і гринджолята,
в очах мигтять занесені тини.
Тоді у мене не було вже тата,
мені зробила мати ковгани.

Аж білий вихор здійметься довкола,
як нас по схилу сани розтрясуть,—
зима тікає, підібравши поли.
А вже співають, корогви несуть.

Ідуть Бобренки, Гуки, Шибилисти.
Бреде в снігах диякон-бородань.
І піп, гортанію басистий,
на Ворсклі робить річку Іордань.

Сипнули врозтіч галки чи ворони.
Довкола лід бабами зарябів.
І Гриць малий, од холоду червоний,
з-за пазухи виймає голубів,

Тріпоче стяг нерукотворним Спасом.
Свята вода об кригу шурхотить.
І хрест, облитий буряковим квасом,
під білим сонцем дивно мерехтить.

Свята вода — як бузинова гуща,
кудись під лід пливе, пливе, пливе…
Питаю: — Мамо, це вода цілюща?
Скропити рани — тато оживе?

Я не забуду, тату, вас ніколи.
Хоч як було, і голод, і зима,—
спасибі вам, дали мене до школи,
де дяк учив і грамоти, й письма:

Козацька школа, крита очеретом
благенькі стіни, плетені з лози,
на піввікна заплющена заметом
три лави, стіл, псалтир і образи.

Аз-буки-вєді… Що тоді я відала?
Не осягла й глибокості письма.
Ішла додому — снігом пообідала.
Аз-буки-вєді…Голод і зима.

Одвірок за ніч намерзає в сінях.
Стоять в кутку забуті рогачі.
Перелузали зиму, як насіння,
удвох одні на тій-таки печі.

…Про татка звістки не було з півгоду,
уже й Кузьма з Дем’яном розминувсь.
Бо у Полтаву із того походу
ніхто живий тоді ще не вернувсь.

Чутки ходили, що Павлюк не виждав,
що ті Кумейки — то кривавий сніг.
Що хто там здався, тільки той і вижив.
А батько ж наш, він здатися не міг.

Він гордий був, Гордієм він і звався.
Він лицар був, дарма, що постоли.
Стояв на смерть. Ніколи не здавався.
Йому скрутили руки і здали.

Що з Павлюка, живого, шкіру здерли.
Що з ним взяли ще четверо старшин.
Що проти того, як вони умерли,
І суд страшний не здасться вже страшним!

А потім їхні голови на палях
повиставляли в полкових містах.
Людей зганяли. Мати моя впала,
і крик замерз у неї на вустах.

А смерть кружляє, кружляє, кружляє,
кружляє навколо палі.
Наносить білого снігу
у очі його запалі.
А я нічого не бачу…
якась в очах крутанина…
Кружляє, кружляє, кружляє
ота страшна хуртовина!

Танцює, хижа і п’яна,
льодистими сережками трясе.
Як голову криваву Іоанна
над білим світом Іроду несе…

А через рік, і через два, і три
сумні у нас були свят-вечори.
Усе печаль, все тінь його незрима.
Колядники співають під дверима:
«Ой чи є, чи нема
пан-господар вдомá?»

А пам’ять про нього на покуті
головою на руки впала.

* * *

…Ішов- кобзар у нас через Полтаву.
Ну, обступили, просять, що кому,—
той про сирітку, той про давню славу,
той про Азов, а той про Кодимý.

І я стою. Отак стояла, скраю.
А він співав невільницькі плачі.
І раптом чую: «Орлику… Чураю!»
Я оніміла. «Орлику… Чураю!..»
Як я тоді наплакалась вночі!

Усе ввижалось: «Орлику Чураю,
Ой забили тебе ляхи у своєму краю!»

Все думала: хоч би ж було спитати,
хто склав слова про нього, про той край.
Що був же він ріднесенький мій тато,
а от тепер він — орлик, він Чурай.

Тепер він з нами в радості і в сумі.
Збагнуло серце вражене моє:
пішов у смерть — і повернувся в думі,
і вже тепер ніхто його не вб’є.

І десь в ті дні, несміло, випадково,
хоч я вже й пісню склала не одну,
печаль моя торкнула вперше
слово,
як той кобзар торкав свою струну.

…Спливло життя, як листя за водою.
Я пригадала матір молодою.

Вона у мене, як була молодша,
була предивна, як на людський глузд.
Було, сльозами набрякають очі,
вона ж сміється кутиками вуст.
Таке обличчя чи така вже звичка,
а голосочок! — чистий, мов кришталь.
Така була красива молодичка,
вуста сміються, а в очах печаль.
Вона й мені казала:
— Як не буде,
не скигли, доню, то великий брид.
Здушили сльози — не виходь на люди.
Болить душа — не виявляй на вид.

Як горе те сподіялося з нами,—
не стало батька, то на другий рік
так хлопці і ходили табунами,
щоб хоч побачить матір звіддалік.

Та й батько теж удатний був на вроду.
А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий.
Звела їх доля, наче, в нагороду
за те, що мали незглибимі душі.

Було, дивлюсь та й думаю: «Ой нене,
який у мене тато!» — або знов:
що я колись як виросту, і в мене,
і в мене буде отака любов!

…Ну, от я й виросла.
Ловлю себе на слові.
То як, Марусю? Полюбив? Такий?
Я — навіжена. Я — дитя любові.
Мені без неї білий світ глевкий.

Ото за те й судити мене треба.
Всі кари світу будуть замалі.
Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі.

Біднесенький, намучився зі мною.
Веселий був, а я була сумною.
Ласкавий був, розгублений і добрий.
Зайшов за мене, як за чорний обрій.

Гукав мене, а я вже не озвалась.
Заплутався,— сказала: вибирай.
А в нього ж серце навпіл розривалось.
А він Бобренко. Він же не Чурай.

Чурай, той так: побачив свою долю,—
ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.
А що у мене стіни голі,—
повісим костю саджені пістолі
та килим з дірком. І у курені
з тобою буде солодко мені.

А Гриць не так. То розум десь не татків:
— З’єднаєм що, нестатки до нестатків?
Багатому і діти чорт колише,
а бідному і янгол не рідня.
А як землі нам мати не одпише?
А ще ж стягтися треба й на коня.
Подбати мушу про якусь копійку.
Весілля мушу справити, ая.
То ж був один, тепер нас буде двійко.
Аж мати раз не втерпіла моя:
— Що ти все:
мушу, мушу, мушу, мушу?!
Земля, земля… А небо твоє де?
Як будеш так розношувати душу,
вона, гляди, із совісті спаде.

А він прийшов тоді з-під Берестечка.
Страшна поразка душі всім пекла.
Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.
Гіркі думки не сходили з чола.

Приходив рідко, лагідний не дуже.
Все курить, курить, люлька на губі.
Такий зробивсь, не прозирнеш у душу.
Якийсь чужий,— мені чи вже й собі?

А якось каже: — Щастя треба красти.
Хоч добре, не заклюнулось дитя.
Весілля знову мусимо відкласти.
Що зробиш, мила, як таке життя?

Погане літо, не було врожаю.
Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.
А я такий, я матір поважаю.
Я впоперек їй слова не скажу.

Бобренчиха все губи затискала,
нікуди з дому Гриця не пускала.

Зустріла матір десь біля криниці.
Про дощ, про грім, про курку, про бичка.
Що добрий гетьман був із Остряниці
і що хазяїн добрий з Вишняка.
Що час летить, а треба якось жити.
Любов любов’ю, а життя важке.
Що вже дітей пора б і одружити.
Насамкінець промовила таке:

— Якби ти добре в бога попросила,
то мали б ми ще й радість на віку:
твоя пішла б за гетьманського сина,
а мій хазяйську сватав би дочку.

А мати — й слова. Тільки почала
чогось про мене дбати, як про хвору.
Дивлюсь: і в церкву старістю пішла
дорогою кружною через гору.

Питаю: — Мамо, хто це вам допік,
що ви уже не ходите тудою?
— Я,— каже,— й стежку обмину в їх бік
і закроплю свяченою водою!

— Чого ви, мамо, незлюбили Гриця?
Яка вас думка все не полиша?
— Не служать очі на таке дивиться,
щоб так двоїлась хлопцеві душа!

— Не вірте, мамо! Гриць такий хороший.
Він клявся, мамо, що навіки мій.
— Ой доню, доню, в їх до смутку грошей.
То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій.

— Але то ж — Гриць. І я. То ж ми із Грицем.
Та він же в світі отакий один.
Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.
І що для нього гроші, мамо? Дим.
Хіба наш батько ласий був на гроші?
Хоч таляр він у вузлик зав’язав?
Хіба ж не ви були в Золотоноші
єдине золото, яке він там узяв?

— Ох, не рівняй!. Роти в людей, як верші.
Ти кажеш — батько, а життя біжить.
Наш батько — з тих, що умирали перші.
А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.

А я чуток недочувала,
втішала матір попервах.
Але й сама вже відчувала:
щось правди є в її словах.

Кого діждалась? Парубка чи воїна?
Чому не йде? Здавалося в ті дні,—
моя любов, прогіркла й перестояна
вже скоро душу випалить мені…

Я ж так боялась підлості і бруду!
Гули думки, сколошкані, як рій
Сама нічого, якось перебуду.
А що скажу я матері старій?

А мати знала. Мати все вже знала.
Снує чутки нещастя, як павук.
Не дорікала, не випоминала,
а тільки все їй падало із рук.

А раз сказала з розпачу гіркого:
— Є ж лицарі у нашому краю!
О боже мій, на кого ж ти, на кого
збагнітувала молодість свою?!

…Мені немов полегшало відтоді.
Зболілася. Відмучилася. Годі.
Спинити Гриця не зробила й спроби.
Ходжу, хитаюсь, як після хвороби.
І хоч би злість яка чи ворожнеча,—
нема нічого. Пустка. Порожнеча.

Усе жаліла я його чомусь.
Або до Галі мислями звернусь:
— А може, хтозна, може, так і треба
Бо хто я, Галю, проти тебе?

Ти Вишняківна. Рід у вас гучний
Таких родів не густо у Полтаві.
Твій батько, Галю, чоловік значний.
У нього жінка ходе в златоглаві.

Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.
У нього скроні в срібній папороші.
Буває так, що слава на дурняк,
а в нього слава за великі гроші.

Йому добро саме іде у двір.
І сад рясний, і нива хлібодарна.
Він не який визискувач чи звір,
він просто вміє взяти запівдáрма.

Він посідає греблі і поля,
у Церкву ходить майже щосуботи
Хто — за Богдана, хто — за короля.
А він — за тих, которії не проти.

Як він уміє красно говорить!
Які у нього займища і луки!
Вся Україна полум’ям горить,
він і на цьому теж нагріє руки.

Де треба, вчасно притамує гнів.
Де треба, скаже правди половину.
Щасливий дар. Мій батько так не вмів.
Він знав одне — боротись до загину.

А цей примружить плетиво повік,
все розміркує, зважить, не погребує.
Твій батько, Галю, мудрий чоловік.
А може, хтозна, може, так і треба —
у всіх оцих скорботах і печалях,
у всіх оцих одвічних колотнечах —
і чураївські голови на палях,
і вишняківські голови на плечах.

Вишняк ішов угору все та вгору.
Вишнячка йшла ушир усе та вшир.
А Галя дбала в скриню та в комору.
А бог на небі долю нам вершив.

…Вони жили далеко, за Розкатом.
Од нас іти проз 3адихальний Яр.
У них криниця під дашком лускатим
і добра хата вікнами в базар.

Дощі наллють під хатою калюжу —
стоять хороми при мілкій воді.
А в тій калюжі плавають проз ружі
роменські гуси, наче лебеді.

А господиня пишна і огрядна.
А Галя трусить килими та рядна.

Одна статура в матері і в доньки —
обидві круглі, наче карахоньки.

Такі пухкі у Галі рученята,
коса білява, куца і товста.
Як реп’яшки, зелені оченята
і пишно закопилені вуста.

Глуха до пісні, завжди щось спотворить.
Все вишиває прошви подушóк.
Ще як мовчить,— нічого. Заговорить,—
гостренькі зуби — чисто ховрашок.

Ото як вийде, як заграє брівками,
очима стрельне і туди, й сюди,
у чобітках із мідними підківками,
зелений верх, козлові переди.

І сниться хлопцям — придане горою,
комори, скрині, лантухи, вози!
А понавколо свахи ходять роєм,
а зверху Галя котить гарбузи…

А може, я несправедлива до неї?
А може, саме таку дружину треба козакові,—
до печі і до городу, до коней і до свиней,
і до ради, і до поради, і вночі до любові?
Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,
щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.
Приніс чоловік додому свою потовчену душу,
а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.
Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю.
У неї — на двох глупóти, у нього — розум на двох.
У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,
зате як прийде додому,— для жінки він цар і бог.

На неї можна нагримать, і можна її побити.
Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.
Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.
А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.

Так дай же вам боже щастя. Прибийте собі підкову.
Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.
Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково,
ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене.

…Не маю зла на тебе і на неї.
Так сталося, і я тепер одна.
Але я з церкви йшла на Маковея,
і засміялась вслід мені вона.

Ішли дівчата, освятивши квіти.
Я привіталась, проминула їх.
І раптом з гурту, десь позаду, звідти,
мені у спину пролунав той сміх.

А я ішла. Підкошувались ноги.
Хтось дорікнув їй тихо, при мені ж.
А я ішла, не бачила дороги,
і сміх стримів у спині, наче ніж.

В очах стояло те лукаве личко,
періщив душу сором, як батіг.
Воно ж дівча. Нагуляна теличка.
Прости їй, боже, нерозумний сміх!

Верни його стокротною луною.
О ні, я не заплакала при ній.
Вода зімкнула сонце наді мною
в старих млинах, на греблі ворскляній…

Брате мій, нарéчений Іваном!
Нащо рятував мене? Біда.
Кажуть, десь далеко за лиманом
море є — одним лицем вода.

Кажуть, море — синє і зелене,
більше за Дніпро і за Дунай.
Це не Ворскла, це якраз для мене,
там не знайдеш, скільки не пірнай.

Запливти — і цяточкою стати,
ген за обрій — в морі по вуста.
Вміє море взяти й поховати,
ні труни не треба, ні хреста.

А над морем,—
там же ні ворони,
лиш до хвилі чайка припада.
І оплаче, бо воно солоне,
і обмиє, бо воно вода…

Ти не бійся, це я не з гарячки.
День минув чи, може, вже і два?
Між корчами раки ходять рачки,
сновигає зграйками плотва.

Дожилась я мукою земною,
що нема й втопитися куди.
Нащо ходиш назирці за мною?
Нащо витяг з темної води?

Я схилилась, бо хотіла пити,
бо така задуха звідусіль!
Я ж хотіла не себе втопити,
я ж хотіла утопити біль!

Брате мій, наречений Іваном!
Не люби нікого, не біда. Кажуть,
десь далеко, за лиманом,
море є — одним лицем вода.

…А нащо я це згадую? Достоту —
як той німий, що в камені кричить.
Душа і тут знайшла собі роботу,
нема того, щоб сісти й відпочить.

А як згадаю, боже, як згадаю,
таку печаль у серці розгойдаю! —
ту нашу ніч, ту ніжність, той порив,
все, що тоді мені він говорив,
ті поцілунки наші вогняні,—
вони горять, як тавра, на мені.

Які тоді були ми безтурботні!
Який він був ласкавий і палкий!
А вже в Полтаві набирали сотні.
А вже Хмельницький завзивав полки.

Давно копита відгучали,
уже пропав за ними й слід.
Уже дівчата докучали:
чого чекаєш стільки літ?
Ти бач, яке життя настало.
Чекай, літа свої спини.
Та й будеш дівка-перестарок,
як він повернеться з війни.

А я піснями біль тамую.
Увечері, бувало, сидимо,—
задумаюсь, затихну, засумую.
Пряду печаль… Співається само:

«Повій, вітре буйнесенький, звідкіль тебе прóшу.
Розвій, вітре, мою тугу, що на серці ношу!»

А вечір довгий, хуртовина струже.
Дівчата гомонять про те, про се.
В розмові я, сказати б, то не дуже.
А в пісні можу виспівати все.

Співалося. А ті все не вертались,
що зáсвіт встали в похід з полуночі.
Слова самі на голос навертались,
як сльози навертаються на очі.

…Мартин Пушкар додому відпустив
свій полк Полтавський в п’ятдесятім році,
щоб кожен собі добре погостив,
але щоб так — із шаблею при боці.

Часи були непевні, лиховісні.
Як хмари в небі, купчилась війна.
А це кохання почалося з пісні.
Могло урватись тільки, як струна.

Любились ми, не крилися. У мене
душа, було, піснями аж бринить.
У цій любові щось було священне,
таке, чого не можна осквернить.

Одне одному світ як зав’язали,
в осокорах стояли до зорі.
Все бачили, ні слова не сказали
враз посмутнілі наші матері.

Було, питаю: — Ну чого ви, мамо?
Він вам як син. Тепер він буде зять.—
А в неї очі — наче за туманом,
так, мов чогось хотіла б не сказать.

Усе журилась, не була б то мати:
— Мені чого, мені щоб добре вам.
А тут іще почав у нас бувати
син Остряниці Якова, Іван.

То в монастир з полковником проїде,
то в хату зайде, поспита води.
А то колись провідала я діда Галерника,—
і він прийшов туди.

Посидів трохи та й пішов так, мовчки.
Такий суворий, очі крижані.
Грицько був красень, очі — як терночки.
А цей мовчить і блідне при мені.

А слово скаже — з пам’яті не викинеш.
А більш мовчить, не щедрий на слова.
Таке обличчя, зразу і не звикнеш, —
різке, як меч. Тонке, як тятива.

Та ще й в очах таке щось незбагненне,
що в мене часом думка промайне:
чи, може, він щось має проти мене,
чи, може,— він ненавидить мене?

То й хай собі. Мовчанки не порушу.
Вже й уникаю. А зустріну де,—
так наче вдарить блискавкою в душу
і знов спокійно очі відведе.

Дівчата кажуть: — Він тебе кохає.—
А я кажу: — Та цур йому, чудний.—
А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.
— Він,— каже,— хитрий,— каже,— потайний.

В нас на кутку його не люблять наші.
Шляхетний дуже і чолом не б’є.
Він,— каже,— гордий. З ним не звариш каші.
Він і мовчить, бо дума щось своє.

Гриць був інакший. Щирими очима
він так дивився приязно на світ!
Це, Грицю, що, була твоя личина?
Яку ж ти душу приховав під спід?!

Бо ж річ не в тім — женився, не женився,
прийшов, пішов, забув чи не забув.
А в тому річ, коли він так змінився?
Чи, може, він такий і зроду був?

Нестерпний біль пекучого прозріння!
Яка мене обплутала мана?
Чи він мені, чи я йому — нерівня.
Нерівня душ — це гірше, ніж майна!

* * *

…Ішли ми з поля. Джміль гудів у глоді.
Був місяць травень, квіту без числа.
Коли назустріч Галя на підводі.
А Гриць і каже: — Бач, як підросла.

Минає час, на кого нарікати?
А я й незчувся, бувши на війні.
Таке було мишастеньке, пикате,
а от дивися — вже на виданні.

А Галя їде, стрічкою блискоче.
А віз високий, як гарба сливе.
— Оце так віз! — сміявся.— Не доскочиш.
Дочка хазяйська, павою пливе.

Окрило нас пилюкою. І в пояс
кленочок поклонився, закивав.
А Гриць іде, задумався уголос:
— За ці літа де я не побував!

Був на Пиляві і на Жовтих Водах,
під Корсунем і Збаражем був теж.
Которий рік, а я усе в походах.
А ти все ждеш, біднесенька, все ждеш.

А я все жду. Та не така й біднесенька.
Не думай, Грицю, справді не така.
Бо я чекаю не кого, а месника.
Я ж лицаря чекаю, козака.

Нема ж бо слави у дому сидячому.
Про себе, милий, думати не час.
— І чим же ми за це тобі віддячимо? —
казала так Бобренчиха не раз.

А дні зминули. Знов у сурми грано.
А нам було вже й не по двадцять літ.
Воно уже й женитися не рано,
так знов же треба вирушать в похід.

Не говорив ніяких слів.
Покірним смутком упокорив.
Обняв за плечі і повів
під срібне листя осокорів.

І ми були такі одні,
така печаль нас пов’язала!
Щось надірвалося в мені,
і я йому тоді сказала:

— Якщо загинеш, буду я вдовою.
Чи й ти, не знаю, любиш так мене.
А я вже, Грицю, їден дух з тобою,
хай ми вже й тілом будемо одне.

Я цілувала його віченьки,
аж поки місяць не погас.
Щаслива тобі цяя ніченька,
остання, може, у нас!..

Прив’язала баклагу йому до сідла.
Недалеко, лише до воріт, провела.
Ну, бо хто ж я йому, ні сестра, ні жона.
Засміюся при всіх, а заплачу одна.

А вже пішли про мене й поговори.
Знов потяглися тоскні вечори.
Бо то вже так, вже як пішлось на горе,
то так уже і піде, як з гори.

Вже й не співалось. І слова ті самі ж,
а мов не ті, таке щось в них смутне.
Вже й подруги повіддавались заміж,
уже й не кличуть дружкою мене.

Бо я така зробилась, як черниця.
Куди вже там співать про молоду?
Куди вже там ходить на вечорниці,
як я до церкви ледве вже іду?

А люди судять, їм аби причину.
Дарма що лихо, що такі часи.
Ішла крізь очі, мов крізь колющину,
обдерта до кривавої роси.

А суд, а суд! Яка страшна покута.
Послухати — життя як не моє.
А я неначе до стовпа прикута,
і хто захоче, той і обплює.

Куняють райці, як осінні мухи.
Горбань гуде, як в’їдливий комар.
Дурні плітки якоїсь лепетухи
загуслим дьогтем ллються в каламар.

Які слова казались там негідні!
А я стояла, думала — впаду.
Дрібні людці, гієни стервоїдні,
які ж ви ласі на чужу біду!

…Хоч би заснути… Але вже не спалось.
Душа до ранку смутком осипалась.

Згадала все, кожнісіньку дрібничку.
І хату нашу, і оту криничку,
і над вікном гніздечко ластовине,
що щастя принести було повинне.

Той берег наш, урослий очеретом.
І наш лелечий, наш лелечий двір,
де на гнізді з вербовим мінаретом
старий лелека молиться до зір.

А потім вранці одлітає вгору.
Сидить буслиха в тихому гнізді.
Аж враз — для крил не вистачає двору,
то підросли лелеки молоді.

Гніздо тісненьке, по нозі поставлять,
та все під осінь як залопотить! —
та всі лелеки крила як розправлять! —
здається, й хата в небо полетить.

А ще чогось жаліла за дощами,
за цвітом яблуневим, за хрущами,
за сонцем і за квітами в траві,—
якісь вони зробились, як живі.

Здається, що й листок би цілувала,
в дзвіночку б ночувала, як бджола…
Отак собі все гарне пригадала.
Людиною ще трохи побула.

…А вранці в грати повійнуло вітром
і провело, як смушком, по руках.
Тюрма повільно сповнюється світлом,
лиш причаїлась темрява в кутках.

Там Хо сидить.
З’явись мені, будь ласка!
Жмуточок пітьми в закапелках дня,
маленький Хо, моя дитяча казка,
звірятко, може,
може, чортеня.

Тепер ти тут мій приятель єдиний,
Чи ти зі мною підеш і туди?
Не треба, Хо. Там холодно.
А йди-но,
ти, може, хочеш з кухлика води?

Підходь, не бійся. Вип’єм по ковточку.
Сьогодні що? Вівторок? Середа?
Хо шарудить у темному куточку…
Яка недобра в кухлику вода!

По гратах в’ється зелененький вусик.
Куди він пнеться у таку діру?
Ввійшов тюремник, тицьнув мені вузлик,
щось пробурчав, а що — не розберу.

Взяла той вузлик, не питаю звідки.
Для цього болю вже немає слів.
Мну той краєчок білої намітки…
Оце таке. Тюремник пожалів.

От я і маю хоч яку розраду.
Складаю та розрівнюю пружки.
Тих кілька яблук з маминого саду!
Ріднесенька, пекла ще й пиріжки.

Як там вона? І як їй буде жити?
Порожня хата і порожній двір.
Дильований хлівець, соломою пошитий…
Старий лелека молиться до зір.

Цвіте шпориш, і заростає стежка.
Тому двору не треба вже воріт.
Дрібний ромен, як вижовкла мережка
красолька, мак і королевий цвіт,—

усе цвіте і кланяється літу.
Пашить медами скосиста гора.
І серед того всього буйноцвіту —
вона одна, зоключена, стара.
І вже ніхто не вернеться ніколи.
І хата вмре… і я вже не прийду…
І лиш на схилах монастирські бджоли
бринять у монастирському саду…

Той монастир недавно збудували.
Там дзвони є на різні голоси.
Його Пушкар з Іваном фундували,
раніш були ліси там та ліси.
Ще пам’ятаю — угорі над нами
ходили дикі кози табунами.
Ревли весною тури-переможці,
шугали кажани-чепіргачі.
І пугачі, неначе запорожці,
«пу-гу! пу-гу!» кричали уночі.

А потім — в ліс прорубана дорога,
пішли угору коні та воли.
А ми усе дивилися з порога,
любили тишу — звикнуть не могли.
Такі були ті люди невсипущі,
так похилялись верби від сокир.
Возили вгору дерево із пущі,
дернину, цеглу — все на монастир.

Та й виріс він над Ворсклою на скелі,
три шапки бань на свіжих бервенах.
Та й мружить очі монастирських келій
на Кривохатки наші в бур’янах.

Хати у нас і справді-то не хвацькі.
Присілок давній, хто яку змостив.
Родини зо три там були козацькі,
а ті робили всі на монастир.

От що в нас гарне, так ото садочки.
І ми жили, щоб гірш за всіх, то ні.
Достаток? Був. Як кажуть, дві сорочки —
одна в пранні, а друга на мені.

Бобренки, ті не дуже бідували.
Вони в оренду землю віддавали.
У Кривохатках хатка та нова —
єдина, може, хатка не крива.

Але й жили! Душили копійчину.
У дві душі робили без спочину.

Як тих людей двох доля спарувала?
Там завжди сварка висіла, як чад.
Бобренчиха не те щоб хорувала,
ні, то вже вдача. Все, було, невлад,
все їй не так, і чоловік, і хата.
Все щось болить, то груди, то живіт.
Така була висока і цибата,
як чапля з Перещепинських боліт.

Все скаржилась, ходила якось боком.
Кляла Бобренка на усі лади.
А ненаситна! — що нагледить оком,
то дзьобом так і вихопить з води.

Жили од нас за третім перелазом.
Мій батько співчував йому, невдасі.
Вони іще й парубкували разом,
і поженились десь у одночассі.
На Дмитра десь. А вже десь на Варвари
прийшов Бобренко, похиливши гребінь:
«Знайшов собі ти дівчину до дари,
а я ускочив під дурного греблю».

І в нього кров козацька закипала,
і стугоніли в пам’яті шаблі.
Вона ж його як в землю закопала,
і він притих, заборсався в землі.
Та й став домашніх хоругов хорунжим.
Не піднімав очей на Чурая.
Пішов би з військом у похід,—
так грунт же.
Струснув би з себе той хомут,— сім’я.
Все гнав думки, мулькі та недоречні.
Та, наробившись, храповито спав.
Погладшав, запузатів, постатечнів
і втратив серце до козацьких справ.
А якось їхав через Ворсклу возом,
чи задрімав, чи так не додививсь,
і в Іордань, затягнену морозом,
вночі з конем і возом проваливсь…

Бобренчиха лишилася вдовою,
лютіша стала до роботи вдвоє.

Було, не вип’є, бідна, і не з’їсть,—
уся пішла в роботу і у злість.
Така уже зробилась, як Яга.
Все на курей накрикує: «Гай-га!»

Стару людину ганити негоже.
Та й, власне, що ж, відомо вже давно:
співає кожен, хто якої може.
І так співає, як йому дано.

Хто про калину, хто про джигуна.
А в неї завжди пісенька одна:

— Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.
Мені б оце невістку молоду.
А то все мати, мати, мати, мати!
Чи я коли хоч помочі діжду?
От ти прийшов з великого походу,
а не приніс ні слави, ні добра.
Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду.
Та й не туди, що я уже стара.
Все дивишся, та якось наче здалеку.
Все думаєш, і лікоть на столі.
То все небесні, сину мій, мигдалики.
А треба жити, сину, на землі.
Тече повітка. Хата занехаяна.
Підмокло сіно. Поламався віз.
Все просить рук. Усе кричить хазяїна.
І грошей, грошей треба позаріз!

— Чого ви, мамо, є в нас, слава богу,
хліб і до хліба, поле і воли.

— Якби ти взяв ще дівчину не вбогу,
то, може б, якось ми і прожили.
В тії Марусі що не слово — нáсторч.
Таж там росте на хаті кропива.
Мені таку невістку ані нá оч,
ні нá оч, сину, поки я жива!

— А що покрив я дівчину неславою?
Не буде, мамо, доля нам сприять.
А гроші?
Он, у горщику під лавою,
ще й попелом притрушені, стоять.

— А то твої? Чи ти доклав старунку?
Чи ти укинув таляр хоч туди?
Ну що ж, іди, бери свою чаклунку,
бо гроші є у матері,—веди!

Така мені від тебе, сину, дяка.
Живу, роблю, гарую цілий вік.
Та все ж одна.
Тягну, як шкапиняка.
Коли живий іще був чоловік,
то ми удвійко гарували з татом.
Ми працею вкладалися в грунти,
ставком себе примноживши і садом.
А чим примножив по хазяйству ти?

Що я ж тебе не тільки виглядала,
я ж у землі сиділа тут, мов кріт.
Я ж кождий гріш призбираний складала.
Та то ж не гроші, то ж кривавий піт!

Іди, женись, хай буде не по-людськи.
Але як пустка свисне у печі,
то, наплодивши злиднів, голопуцьків,
не посилай до баби по харчі.

Щоб так і знав: як сходитиму з світу,
то не лишу тобі і заповіту.
Все одпишу на церкву й монастир,—
на всю Полтаву будеш багатир!

Вже й Гриць мені повторював: — Затям,
любов любов’ю, а життя життям.

Було, питаю: — Що воно за диво?
Під Берестечком бився ти сміливо.
Під Зборовом також і над Пилявою
своє ім’я ти не покрив неславою.
І тільки у домашньому бою
сміливість раптом втратив ти свою.

А він і сам себе не впізнає.
— Не смійся,— каже.— Так воно і є.
Не так ті кулі козаку страшні,
як це щоденне пекло метушні.

Коли я йшов, Марусю, у повстання,
я твердо знав, що ти уже моя,
що це любов і перша, і остання,
що не знесе ніяка течія
мене убік. Що я уже нікому,
нікому в світі так не поклянусь.
Що з тих боїв, з таких боїв! —
додому
я вже навіки інший повернусь.
Бо вже таке підняв на свої плечі,
такою кров’ю в битвах освятивсь,
що всі оті домашні колотнечі
мене вже не засмокчуть, як колись.

Над Іквою потрапив я в полон.
Як нас вели, до сідел прив’язавши,
той шлях страшний, те крякання ворон
мені у пам’ять врізались назавше.
Вже й не подужав стиснуть кулаки,
як ляхи нас обшукували в полі.
В кишенях тільки ржаві колоски,
одних лиш куль і пороху доволі.

Вночі я втік. Лишатись було
згубно.
Зубами якось руки розв’язав.
А тих усіх, три тисячі, під Дубно
Ярема-князь добити наказав.

Ярами йшов, схищався десь у кручі.
Їв ягоди і гриз гірку кору.
Води набралось в чоботи хлипучі.
Не раз вже думав — ляжу та й умру.

І хай що хочуть — і земля стражденна ця,
і все, і всі,— я вичерпавсь до дна.
Але ж у мене мати-порожденниця,
і жде мене невінчана жона!

Зголоджений, я падав серед лісу
і руки дряпав об трухляві пні.
Я звірам заздрив, вовку заздрив, лису.
Тепла хотілось, затишку мені!

Я приблудився до чужої хати.
Була там дівка і гаряча піч.
Вона мене хотіла прикохати,
то я побув там тільки через ніч.
А вранці вийшов — туга моя степом
аж ген за обрій чорна, як рілля.
І я пішов, бо я ішов до тебе,
бо ти мені світила, як зоря.

Але ж вернувся у ту саму хатку.
І знов потоки материних сліз.
І почалося все спочатку.
Кінець ти знаєш. Я повіз.

Робив, як віл. Трудився без спочинку.
Все занепало, не моя вина.
Так ці нестатки в’їлися в печінку
і вся ця передержана війна!

Усе воюєм, боремось…
А доки?
Не те щоб я невірний був Хома.
Але ж втеряв уже чотири роки.
А що із того? Просвітку нема.

Я перестав од матері сахатись.
Потроху так почав і прислухатись:

— Введи у дім дружину собі, ладу.
То ж має бути рибка золота.
Яку ж полегкість і яку розраду
внесе у хату пасмурниця та?

Пісні у неї — то велика-туга,
а серце в неї горде і трудне.
Твоя любов до неї — то недуга.
Видужуй, сину, пожалій мене.

Хіба то дівка? То ж таки ледащо.
Усе б співала. Боже упаси!
Ми вже й без неї з’їхали нінащо,
а з нею геть вже зійдемо на пси.

Та й те сказати,— що вона співає?
Сама собі видумує слова.
Таких дівок на світі не буває,
хіба для цього дівці голова?

Які там «Засвіт встали козаченьки»?
А цілий полк співає. Дивина.
Це щось для дівки, сину, височенько.
Не вірю, щоб складала це вона.

Бо людські, сину, невістки і дочки
співали зроду, сину, і тепер:
«Посіяла огірочки»
та «Натіпала конопель»,
«Йшли корови із діброви»,
«Нащо мені чорні брови»,—
а про любов, походи і лабети —
на це дівкам не вчеплено кебети.

Я поки міг, то якось відгризався.
А в неї ж, знаєш, не язик — жало.
Що я намучивсь, що я натерзався!
А потім здався, ради не було.

Душа розм’якла якось, заморилась,
хоч коники ліпи, як з м’якуша.
До всього звикла, із усім змирилась
і від життя схотіла бариша.

Бо хто, як я, намучивсь на війні,
тому життя підскочило в ціні.

А мати стогне, мати дошкуляє,
що божий день пиляє та й пиляє:

— От ми, Бобренки, живемо, пручаємось.
А хто, Бобренки, є на світі ми?
От з Вишняками як породичаємось,
увійдеш в значність між людьми.

І буде нам, і буде нашим внукам.
Зіпхнемося, як човен з мілини.
Там поля шмат, там хата закаблуком,
там ступа, винокурня й два млини.

От бачиш, правда, бо якраз і чхнулось.
Ти думаєш, стара я, не збагну?
У тебе, сину, серце розчахнулось.
А треба якось вибрати одну.

Твій батько теж… була така Ликера…
він п’ятами від неї накивав.
Об чім журитись? Дівка не галера.
Тебе до неї бог не прикував.

Це мало то із ким ходив до гаю!
Сам цар Давид жону свою отверг.
Ото й не думай. Сватай собі Галю.
А що хто скаже — слухай через верх.

…Отак щодня. Ти знаєш мою матір.
Це щоб вона свого не доп’яла?
Вона словами виплітала ятір
та потихеньку так мене й вела:

— Стара я, сину. Вся обумираю.
А як же ти? Чим будеш, сину, сит?
Війні немає ні кінця ні краю.
Життя ж коротке, звікував — і квит.

Послухай, сину, слово моє грішне.
Чи нам за це віддячиться в раю?
Чи, може, ще одне життя — розкішне —
Доточить бог за праведність твою?

Не відкладай же, ти тепер на часі.
І не катуйся, завжди так було.
Тепер дівки до гарних хлопців ласі,—
багато хлопців, сину, полягло.

У іншій час посватався б ти, дзуськи.
Жених у неї був би й привозний.
Тепер твої всі Гальки й всі Маруськи,
бо хлопець ти, нівроку, показний.

Я це тобі кажу не для принуки.
Як хочеш, сину. Маєш розум теж.
Але ж подумай, щастя йде у руки.
Невже від себе щастя одіпхнеш?!

Якби вона сварилася, кричала,
то я пустив би все там шкереберть.
А то зробилась тиха, все мовчала,
сорочку шила все собі на смерть.

Отак і сталось. Вийшов я із хати.
Дядьків своїх узяв у старости.
І сам не знаю,— щоб одну кохати,
а другу в церкву до вінця вести!

Які я муки пережив пекельні!
Од крику серця як я не оглух!
Шкварчала совість, наче на пательні,
і обганялась од зелених мух.

Мені, мабуть, довіку буде сниться,
як я стою, не піднімаю віч.
А ті свати лопочуть про куницю,
а та дурепа колупає піч!

Як я крізь землю там не провалився?
Не збив кулак об стіни об оті?!
І як я потім у шинку напився,
на матір крикнув вперте у житті!

Вона ж сидить та гладить по голівці,
так тихо гладить голову мою.
— Нічого,— каже,— я надійній дівці
тепер тебе, мій сину, віддаю.

…Вже й на весілля кендюх начиняли,
гусей ловили і діжу вчиняли.

Вже ми удвох ночуємо в коморі.
Дивлюсь до ранку на холодні зорі.

Світає. Душно. Всипища, макітри,
ліхтар мосяжний, тьмяний від комах.
Три бочки меду, вісім куф селітри,
та ми удвох на шльонських килимах.

То слава ж богу, що боронить звичай
чіпати дівку. Я ж би і не зміг.
Палив мене такий великий відчай,
отак би встав та й безвісти забіг!

Воно ж, товкуще, навіть не завважить, —
пече, скубе, затовкує та смажить.
Б’є в килими, неначе в тулумбаси,
та промиває кишки на ковбаси.

А заспіває — хиже та дрібне,—
мов по тарелі ложкою шкребне!

А якось раз приходжу, застаю —
співає пісню — при мені! — твою.
Про нашу греблю, про ті наші верби,
про дні, що душу спомином печуть.
А я збілів. А я, здається, вмер би,
аби хоч раз ще голос твій почуть!

* * *

…І третя ніч пливе над яворами.
Десь тиша Ворсклу переходить вбрід.
«Вартуй! Вартуй! — з Курилівської брами.
«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.
Чогось так сумно, так протягло й лунко.
Стоять залиті місяцем двори.
Стара Полтава, як стара чаклунка,
де із клунком темної гори.

Вночі мені все якось наче ближче.
Пашить безсонням бідна голова.
Всіх обійду. Зайду на кладовище.
Там Гриць лежить. Над ним росте трава.

Зайду в наш двір. Постою біля хати.
А що там робить моя бідна мати?
Заснула, може, не закривши піч,
чи теж безсонне дивиться у ніч?

Піду на греблю, там іще постою,
погомоню до наших яворів.
Нап’юся ще солодкого настою
тих молодих вишневих вечорів.

Як тінь Саулом гнаного Давида,
метнуся тихо на воді скляній,—
Фесько-дозорець ходить, як сновида,
в Старих Млинах, на греблі ворскляній…

Вдягнула ніч на вікна чорні шори.
Все місто спить, суворе й мовчазне.
Лише собаки стережуть комори,
та ще тюремник — стереже мене.

Ще і в прозурку дивиться навіщось,
тюремний кріт, що якось не осліп.
Каганчик світить,— не дай бог повішусь,
бо то ж би в ката я одбила хліб.

Не роздивився. Входить, приглядається,
чи тут ніхто на гратах не гойдається.
Провів рукою в мене по плечу.
Ішов би спав, чи я куди втечу?

Сопе, не вірить, тупає, відходе,
мов хтось його веде на повідку.
І знову ніч.
А де мій Хо?
Мій Хо де?
Зіщулився де-небудь у кутку.

Іди сюди. Посидимо до ранку.
Яку залізну маємо фіранку!
Це, бачиш, доля виткала для нас.
А ніч стоїть, немов іконостас.

Біжить-біжить, чаряпкається вгору.
Цок-цок по стінах, вгору, вгору, вниз.
…Шматочок неба і шматочок двору…
…І Хо на гратах хвостиком завис…

…Десь вітер гонить хмари пелехаті.
Яка страшна задуха в цій норі!
Там, під горою, в посмутнілій хаті,
стоїть труна… а там, на тій горі…

І пізнє літо… снопики на нивці…
гукає мати… бігає хлоп’я…
А там, у гробі… Чи усі убивці
так тяжко задихаються, як я?

О господи, його вже ж поховали.
Йому вже всі зозулі відкували.
Я сплутала… у п’ятницю… тоді…
коли я ще стояла на суді…
його везли… мене вели…
якась труна… якісь воли…
а хтось подав мені води…
а я не знала, хто, куди…

А може, я і справді вже причинна?
Помер мій Гриць з відкритими очима.
То ж він мене і мертвий виглядав.
І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.
Бо він же тут лишив мене одну.
Я йду. Я скоро. Я наздожену.

Десь, може, там зустрінемося ми.
Не буде рук — обнімемось крильми.

* * *
…Остатній день.
Прийшов священик.
— Отче!
Зніміть з душі цей безнемірний біль! —
Йому людина дивиться у очі,
а він її під цю єпітрахіль.

— Покайся,— каже,— Стежкою гордині
тебе ведуть соблазни суєти.
Од бога так положено людині
долиною смиренія іти.

Покаялась. Прощення попрохала
за те, що дуже грішною була:
одного разу матері збрехала,
одній сусідці сіль не віддала.

А що скажу?!
Свою пригаслу душу
чи донесу, як свічечку на Страсть?
Бог знає все. А батюшці байдуже.
Хіба він правду богу передасть?

Пошепотів, як знахарка над раною,
молитвою вуста поворушив.
І властію, од бога йому даною,
спасибі, одпустив і розгрішив.

Скрегоче засув кованих дверей.
Пішов собі достойний ієрей.

…Десь тихо жаби кумкають з болота.
Лягла на мур вечірня позолота.
Прощальний промінь блиснув на стіні.
І сонце, сонце — як жива істота,
єдина, що всміхається мені!

Я завтра, сонце, буду умирати.
Я перейшла вже смертницьку межу.
Спасибі, сонце, ти прийшло крізь грати.
Я лиш тобі всю правду розкажу.

Не помста це була, не божевілля.
Людина спрóста ближнього не вб’є.
Я не труїла. Те прокляте зілля
він випив сам. Воно було моє.

Я ту отруту з розпачу зібрала.
Я змалку знаю, де яке зело.
Мені це ще од баби перейшло,—
її вважала відьмою Полтава.

У неї котик був, як чортеня,
і чорна доля з чорними очима.
Цілюще зілля, óтруї, дання,—
все знала баба. І мене навчила.

Я наварила м’яти, драголюбу.
Не пособило. Наварила ще.
Вже скоро день, що їм іти до шлюбу,
мене ж пече всередині, пече!

«Болить моя головонька від самого чола:
не бачила миленького ні тепер, ні вчора»,—
отак собі заспіваю, наче й не журюся.
«А як вийду за ворота, од вітру валюся».
Любилися ж, кохалися, як голубів пара!
«Не дай боже розійтися,
як чорная хмара»…

А найстрашніше, що пече, як жóга,
перевертає душу від жалю:
невірного, брехливого, чужого,
огидного,— а я ж його люблю!

«У неділю рано зілля копала…
А у понеділок переполоскала…»
Порятуй від болю, смертонько ласкава!

А вже Бобренки з тим усім не крились.
Не встигла їм душа й почервоніть.
Я зроду не співала на два криласи,
мені було це важко зрозуміть.

Якісь у нього появились друзі,
Семен Капканчик і Ромашко Струк.
Один хоч був десь у Великім Лузі,
а другий зброї і не брав до рук.

Десь перебув, десь нишком пересидів,
на пасіці чи, може, лободі.
Ніхто його в походах і не видів,
оце аж зараз виліз на суді.

Було, ідуть,— Ромашко зарегоче,
Капканчик шапку зіб’є набакир.
Мовляв, чого там, діло парубоче,
усі дівчата на один копил.

Уже й мене зустріти не боялись,
ішли туди, проз Задихальний Яр.
Який жених, такі його й бояри.
Бодай би вік не бачить цих бояр.

…Вже й воду брала з іншої криниці,
а вже й не знала, де себе подіть.
Дівчата потягли на вечорниці,
то я й пішла, щоб дома не сидіть.
Вони собі жартують з парубками,
а я сиджу, самотня, при стіні.
Пряду куделю. Не зберусь думками.
В мені умерли всі мої пісні.
Вони ж співають про якусь кирею,
про те, що хтось когось занапастив.
Я оступіла: Гриць прийшов із нею.
Мене побачив — очі опустив.

Враз поповзли по вилицях рум’янці.
Очима більше не стрічались ми.
Він танцював із Галею, і в танці
мов щось топтав і нищив чобітьми.
Воно було на танець і не схоже,
ті корчі мук у синім кунтуші.
Аж хтось тоді сказав:
— А не дай боже
так танцювать навиворіт душі!

Мінились тіні на чолі блідому.
Кресав гопак вогонь з-під підошов.
Я тихо вийшла. І пішла додому.
Не бачив Гриць. Навприсядки пішов.

…Мені всю ніч в очах це маячіло.
А після тих проклятих вечорниць
пройшло два дні, вже добре споночіло,
аж, боже мій! — заходить в хату Гриць.

Якийсь чудний, запалені повіки,
пригаслі очі, під очима бриж.
— Марусю! — каже.— Я прийшов навіки.
Я на коліна стану, ти простиш?

— Я найдорожчі сплакала літа.
Чого вернувся до моєї хати?
Ми ж розлучились… Матінко свята!
Чи я ж тебе примушую кохати?!

Коли своїм коханням поступився
заради грошей і багацьких нив,
чи ти тоді од мене одступився,
чи сам себе навіки обманив?

— Себе, Марусю. Не дивись вороже.
Мені ті дні повік не одболять.
Тут двоє матерів, твоя і Божа.
Хай нас на шлюб вони благословлять.

Людей накличем, зробим перепросини,
щоб знали всі, хто чеше язиком.
Марусю, чуєш, зараз, ще до осени,
поберемось та й вступимо в закон.

А мати — з дому. Плачуть, затинаються
і говорить не хочуть ні про що.
А мати кажуть: — Руки не здіймаються.
Іди туди, ізвідки ти прийшов!

— Я зрадив, так.
Але це біль чи злочин?
Скажу всю правду, ми тепер одні.
Кому з нас гірше? Я одводжу очі,
а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.
Є щось в мені так наче не моє.
Немов живе в мені два чоловіка,
і хтось когось в мені не впізнає.

І що найтяжче: мука ж моя марна,
бо зрада — діло темне і брудне.
А ти — це ти.
Ти і в стражданні гарна.
Ти можеш навіть пожаліть мене.

Або сказати: що хотів, те й маєш.
Мене вже, віриш, кидає вві сні.
Тобі то добре, ти цього не знаєш.
У тебе й мука піде у пісні.

Тобі дано і вірити, й кохати.
А що мені? Які такі куші?!
Нелегко, кажуть, жити на дві хати.
А ще нелегше — жить на дві душі!

Відступник я. Нікчемний я і ниций.
Але ти любиш і тому прости.
Життя — така велика ковзаниця.
Кому вдалось, не падавши, пройти?

Він говорив, і відбувалось диво.
Він зраду якось так перетворив,
так говорив беззахисно й правдиво,—
неначе він про подвиг говорив.

А я стояла як сліпа від сліз.
Душа марніла, як зів’яле клечання.
Хоч би мені хто
жменьку землі
з могили його приніс…
натертися проти серця… може б, трохи полегшало…

Він взяв мене за плечі, звав єдиною.
Щось говорив про долю, про борги.
Що там, під Дубно, він ще був людиною,
а тут він сам з собою вороги.
Що Галя — гуска, що й по ній це видно.
І все. І годі. — Я од неї втік.
А може, й правду кажуть, що ти відьма,
приворожила — і пропав навік.
Бо що б мене інакше так палило,
чого ж я так страждаю і борюсь?
Куди б мене в житті не прихилило,
а все одно до тебе я вернусь.

Ти ж ніч моя і світло моє денне!
Вже тут брехать,— який мені хосен?
Прости за все, воно таке буденне.
А я ж не можу без твоїх пісень!

Коли я там і говорив, і клявся,
я знав одне: збрешу — не помилюсь.
Як хочеш знати,— так, я їм продався,
але в душі на тебе я молюсь!

Тоді я двері відчинила в ніч.
Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,
як я сказала:
— Йди собі, іди! —
А він сказав:
— Мені ж нема куди.

Іди до неї. Будеш між панами.
А я за тебе, Грицю, не піду.
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

…Лежала тінь від столу і до печі.
Лампадка тріпотіла в божнику.
А він сидів, зіщуливши ті плечі
і звісивши ту голову тяжку.

«Як не хочеш, моє серце,
Дружиною бути,
То дай мені таке зілля,
Щоб тебе забути.

Буду пити через силу,
Краплі не упущу.
Тоді я тебе забуду,
Як очі заплющу…»

Торкнувся шклянки білими вустами.
Повільно пив. І випив. І погас.
Ой сонце, сонце, промінь твій останній!
Оце і є вся правдонька про нас.

А потім в суд щодня мене водили.
А судді були добрі й не дурні.
Вони мене по совісті судили,
найлегшу кару вибрали мені.

Чого було так довго мудрувати
і вивертать параграфи статтям?
Було б одразу присудить до страти.
Найтяжча кара звалася життям.

Ведіть, карайте, вішайте злочинну!
То я хоч там, хоч там уже спочину.

Хоч там уже дихну на повні груди,
побачу зблизька Господа хоч раз.
Так буде краще. Важко було, люди,
і вам зі мною, і мені між вас.

— Куди ти хочеш, в пекло чи у рай?
— Туди, де батько, де Чурай.

* * *

…Тюремник вніс у вузлику одежу,
щоб я на завтра в чисте одяглась.
Яке намисто гарне,— хоч подержу,
це ще од баби пам’ять збереглась.
Воно, либонь, якесь чи не турецьке.
Таке червоне — аж на мене жаль.
Чаклунське, кажуть: інеєм береться,
коли людину укидає в жар.

Могла б я одягти і сірячину.
Під зашморгом усе вже до лиця.
А мати вклала білу сорочину
і чоботи, узяті від шевця.
Черчату плахту ще й якісь прикраси.
Червону крайку в смужки золоті…
Аякже, смерть усе-таки це празник,
який буває тільки раз в житті.

ГІНЕЦЬ ДО ГЕТЬМАНА

Розділ IV

Тим часом гінець доганяє світання
і клаптями ночі доточує дні.
І кожна хвилина, здається,— остання,
і крихта надії кричить йому:«Ні!»
О скільки нам, боже, ти степу одміряв!
Долини і кручі,— якби навпростець!
Трубіж, Переяслав, Дніпро, Трахтемирів…
— Невже я не встигну? Невже це кінець?!
У Києві — пéкло. У Хвастові — чорно.
Кипить і клекоче усе за Дніпром.
Коли б хоч не пізно. Якби позавчора.
Який він повільний, цей клятий пором!
В полях Подніпров’я, од крові обдутих,
де завжди хтось цілить тобі межи пліч,
коня поміняти в козацьких радутах,
і мчати, і мчати крізь день і крізь ніч!
Скрадатись, як звір, у корчах побережних,
задихану втому звіряти лісам.
Я зроду ненавидів тих, обережних.
Сьогодні, тепер, обережний і сам.
Уперше в житті, за весь вік, за це літо,
уперше в роду, де не знали страху,
я вижити мушу, я мушу вціліти,
я мушу об’їхати смерть на шляху.
Прости мені, земле, простіть мені, трави!
Не дбав я про славу, не дбав про майно,—
я мушу вернутись живий до Полтави,
а там хоч і вмерти, мені все одно.
Неси мене, коню…
коли б хоч не пізно…
Шляхи перекриті… і варта не спить…
Якщо я впаду,—
неврятована пісня,
задушена пісня в петлі захрипить!

Над Білою Церквою смуга багряна,
і змилені коні аж лука стають.
Усі до Богдана і всі од Богдана —
із тьми виростають і в тьмі розтають.
Спіткнувся мій кінь об димучі руїни.
Чи в таборі гетьман? — якби хоч знаття.
Тут, може, ідеться про долю країни! —
а я про чиєсь там одненьке життя!

…Гетьман підняв безсонням обпалені очі.
Гетьман сидів за похідним столом у шатрі.
Троє старшин — у рубцях, у кривавому клоччі —
прямо із бою — говорили про бій на Дніпрі.
Писар Виговський сидів над листами поточними.
Кожної миті хитнутись могли терези.
Гетьман підписував ще один лист до Потоцького.
Гетьман приймав посла від Карач-Мурзи.
Табір не спав, готовий піднятись щомиті.
Іскра ввійшов — шатро вже було без дверей,
світло свічок у трійчатих шандалах із міді
тьмяно сахнулося в чорних крилах кирей.
Змовкли старшини, і стихли справи поточні.
Хитрі посли переставили вуха словам.
Гетьман підняв безсонням обпалені очі.
— Полк у дорозі! — з порога сказав Іван.

— Іскро, Іване,—
Хмельницький підвівся з-за столу.—
Дяка Полтаві, прислала такого гінця.
Щось мало статись, твоєї печалі достойне? —
Іскра промовив: — Полтава карає співця.—
Вислухав гетьман. Спитав про підстави й причини.
Джурі звелів подбати про гостя як слід.
— Зміниш коня. І хоч трохи хай відпочине.—
Раптом замовк. І великою тугою зблід.

Посли устали з липової лави.
Блигомий світ — в Рокитне із Полтави.
Буває ближче з іншої країни,
ніж тут — на Україну з України.
Виговський вийшов, причинивши двері.
Сто різних справ кричало на папері.
Іван устав і вийшов вслід за джурою.
Стояли лави в килимах порожні,
фотель німецький з набивною шкурою,
залізом ковані шкатунки подорожні.
І, обхопивши голову руками,
сидів Хмельницький у тому шатрі…
та образ Спаса, вибитий на камені…
та те перо в тому каламарі…

…Про що він думав, сам на сам з собою,
опівночі, напередодні бою?
Який душа несла його тягар,
про що тоді він радився із богом? —
те знає лиш перо і каламар,
де срібний лев боровся з однорогом.

Накинувши на плечі чорну ферязь,
Гелену, може, згадував найбільш,
і власне горе, пережите ще раз,
зробило душу зрячою на біль.

Чи згадував Гордія Чурая,
оті шляхи до слави найкоротші,
де перемога, з горя нічия,
дивилась мертвим в незакриті очі.
А він, тоді ще писар войськовий,
підписував ту прокляту угоду.

…Недогарок згасивши восковий,
він, може, знову думав про свободу?
Що якось так складається воно,
роки ідуть, свобода ледве дише,
що наче ж і не писар він давно,
а знов угоду прокляту підпише.

Чи думав про Марусині пісні,
такі по Україні голосні,
о й сам не раз в поході їх співав,
і дивував, безмірно дивував,—
що от скажи, яка дана їй сила,
щоб так співати, на такі слова!
Вона хоч кари легшої просила?
Чурай був теж гаряча голова.

…Чи думав про ту голову відтяту,
поставлену в Полтаві у ті дні.
Чи про дівча, що закричало: «Тату!» —
і перейшов той стогін у пісні.

Чи що в Полтаві, там же, у Полтаві,
Чурай Марусю, у такій неславі,
Чурай Марусю, у такій ганьбі! —
до зашморгу вестимуть у юрбі.
І не здригнеться наш пісенний край…
І море гнівом не хлюпне на сушу…
І попелом розвіяний Чурай
безсмертним болем дивиться у душу…

Тим часом кінь іржав біля шатра.
Ввійшов Іван. І, щойно з-під пера,
Богдан подав наказ гетьмáнський свій,—
уже печаттю скріплений сувій.

Рейтинг: 5 - 1 Голосов