Пошук по сайту

Чудесна пташка. Мiнiатюрна курочка. Сiренька, з чорненькими на пiр’ячку крапочками. Вилупить свої жовтенькi пухнатi перепеленятка, отакусiнькi, водить їх за собою й квокче. Ах, ти ж моя матiнко-квочечко!

Та де ж тобi квоктати, коли ти ж сама ще курчатко? А квокче! По-справжньому квокче, i на ворога кидається, як вiн її дiтонькам загрожує. Нiчого не поробиш: мама! Мати! Ота мати, що про неї дiтки нашi спiвають:

Десь була, десь була перепiлочка,

Десь була, десь була невеличенька.

Ось вона впала,

До землi припала…

Любить наш народ перепiлку: i в дитинствi любить,, i в зрiлах лiтах її вiн любить.

От, примiром, iде полем заклопотаний голова артiлi. Голова в голови розколюється од думок рiзних:

– А чи закiнчили сьогоднi шаровку?

– А чи пропололи озиму пшеницю?

– А чи…

– А чи…

Раптом iз яровой пшеницi стаккато:

– Пать-падьом!

– Пать-падьом!

– Пать-падьом!

Зморшки на лобi в голови розгладжуються, очi яснiшають, все обличчя лагiднiшає, розгортаються на його вустах пелюстки усмiшки, вiн зупиняється I починає рахувати:

– Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б’є! Ах, сукин кот, i б’є ж!

От i вiдпочила в голови голова!

Любить наш народ перепела i тодi, коли вiн у сiтчанiй клiтцi пiд стрiхою у дворi б’є!

Любить наш народ перепела і тодi, коли його повна ринка i коли вiн, присмачений сметаною, стоїть на столiв а хазяйка у вишиванiй сорочцi паляницю крає.

Чудесна пташка!

“Вечiр.

Нiч…”

Хай дарує менi Павло Григорович Тичина на цей невеличкий плагiат, – я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що вiн укупi з усiм радянським народом теж любить перепiлку.

От коли вже лiтнiй вечiр настає – я в цей час до матерi:

– Мамо, я з дiдом Махтеєм перепели пiду ловити!

– Ще не набiгався?

– Пустiть, мамо! Їй-бо, пустiть!

– I коли воно набiгається? Цiлiсiнький божий день, ну, як та дзига!

– Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь! Мати мовчить, i не сопуть, i не лаються! То вже я знаю, що можна!

Зразу в хату, окраєць хлiба за пазуху – i до ворiт. А мати:

– Ти хоч чумарчинку накинь!

– Ат! – кидаєте ви, i вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому споришi мчите до дiда Махтея, що живуть у Василлi, на забаштах, i що їхнiй Павло нашу Степаниду держить.

Бiжиш i знаєш, що в дiда Махтея в кишенi вже ма-нок отой, що так робить: “Сюр-сюр! Сюр-сюр!”, – так, як перепiлочка до себе перепела кличе. Так i дiд Махтей сидiтимуть i перепiлок пiд сiтку вабитимуть.

А сiтка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дiд Махтей умiють такi сiтки виплiтати – i на перепелiв, i на рибу, i на метелики!) – так сiтка, нiби найнiжнiше вирiзування, що Ганна собi ним сорочки мережить, – вона вже у дiда в кошику лежить, а бiля кошика стоїть клiтка, сiткою напнута.

У ту клiтку дiд упiйманого перепела пускатимуть, i не пруттям клiтка заплетена, а напнута сiткою, щоб як битиметься в клiтцi впiйманий перепел, так щоб вiн собi об пруття голiвки не побив.

Сильно дуже стрибають у клiтцi впiйманi перепели, на волю хочуть вирватись, i до кровi розбивають собi голiвки об тверде пруття. А вiд сiтки вони тiльки одскакують, i нiчого їм не робиться.

– Драстуйте, дiдусю! – хекаєте ви.

– Здоров, здоров! – кажуть дiд Махтей.

– Пiдемо, дiдусю? – боязко запитуєте ви, i так вам хочеться аж у самiсiньку душу дiдусевi вскочити. – Пiдемо? Ох, i патьпадьомкали, як з татком з сiножатi їхав! Штук сто! От патьпадьомкали!

– Патьпадьомкали, кажеш?

– Ой, дiдусю! I досi аж у вухах лящить!

– Лящить, кажеш?

– Ох, i лящить! Штук сто!

– Сто, кажеш?

– А мо’ й цiла копа?

– Копа, кажеш? А що бiльше – чи копа, чи ^ сто?

– Копа, дiдусю, бiльша! Копа, як яєць, то повнiсiнький кошик!

– А як сто?

– А як сто… Як сто? То то, мабуть, як яєць, то тiльки на яєчню.

– Iч як! Дуже багато патьпадьомкали? У клiтку не влiзуть!

Так ми не всiх ловитимемо!

– Ага! Ну, тодi, мабуть, пiдемо. А я думав, що цiлу копу треба ловити, та й злякався! А як можна не всiх, тодi пiдемо!

Ну, тут уже такий iде вистриб, що Бровко починає й собi стрибати, i вже ви на сiнi бiля хлiва верхи на Бровковi сидите й того Бровка лоскочете.

– Не пустуй, – кажуть дiд, – бо ще вкусить!

– Не вкусить! – ляскаєте ви й перекидом летите разом з Бровком iз сiна на спориш.

– Ну, збирайся, пiдемо! – кидають дiд.

– А ви, дiдусю, оте, що “сюр-сюр”, узяли?

– Взяв!

– А дайте я сюркну! Один тiльки раз!

– Ходiм, ходiм! Потiм сюркнеш!

Пiшли…

Ну, ще раз:

“Вечiр.

Нiч…”

Власне кажучи, вечiр уже минув, i вже сама нiч!

Я не буду нi в кого запитувати, що таке українська нiч, бо ще сто з гаком лiт тому Микола Васильович Гоголь запитував усiх:

– “Знаете ли вы украинскую ночь?!” I тут же з сумом дорiкав усiм:

– “Нет, вы не знаете украинской ночи!”

Так це ж було бiльш як сто тому лiт!

А за цi сто з гаком лiт, я гадаю, ви вже придивилися i знаєте, що воно таке за українська нiч!

Так що, по-моєму, пояснювати зайве.

Якби тепер я йшов тої ночi з дiдом Махтеєм перепели ловити, я б обов’язково дивився на дiда й думав:

– Та не викручуйтесь, дiдусю, не викручуйтесь, бо спiває у вас душа, їй-бо, спiває:

Нiч яка, господи, мiсячна, зоряна,

Видно, хоч голки збирай…

– А як ваша, дiдусю, душа цiєї пiснi проспiває, ви трохи замислитеся, тяженько про себе зiтхнете, а потiм знову в душi вашiй, дiдусю, зривається:

Мiсяченьку блiдолиций,

За хмару краще б ти сховавсь,

Не свiти, бо вже немає

Тiєї, з котрою кохавсь…

Та не про те менi тої ночi думалось, не про те гадалось! Найголовнiше, що мене цiкавило:

– Чи ж патьпадьомкають? I чи цiла копа патьпадьомкає?

Тiльки-но вийшли за село поза старою грушею, що над шляхом стоїть, звернули на межу, аж ось один:

– Пать-падьом!

– Пать-падьом!

За ним другий, а там iще, й ще, й ще!

– Ага, дiдусю, чуєте?

– Чую!

– А копа буде?

– Двi коли!

– Аж двi? Ого!…

Проходимо далеко, далеко межею. Аж за могилу. А праворуч i лiворуч стiна озимої пшеницi. А на межi ромашки, i молочай, i чебрець, i дзвоники…

Тут уже дiд Махтей зупиняються, витягають з кошика сiтку.

– Держи, – кажуть.

Я держу з одного боку сiтку, а дiд Махтей її розгортають, розпрямляють.

– Занось!

От ми з дiдом заносимо сiтку й напинаємо її на пшеничнi колоски бiля самої межi.

Дiд тодi витягають манок i починають:

– Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр!

Тихо. Дiдусь iзнову:

– Сюр-сюр! Сюр-сюр!

Аж ось лiворуч, мов молотком:

– Пать-падьом!

– Сюр-сюр!

– Пать-падьом!

І на кожне дiдове “сюр-сюр” – все ближче, все ближче нервове “пать-падьом”.

Уже чути й пожадливо-пристрасне:

– Ха-вав! Ха-вав!

А за ним одразу й бойове:

– Пать-падьом!

Ось-ось уже близенько вiн! Уже чути, як шелестить пшениця, уже його “ха-вав” i “пать-падьом” нiби бiля самiсiнького вашого вуха!

– Ха-вав!

Вiн уже пiд сiткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутить вiн голiвкою сюди й туди, як на нiжки спинається, шукаючи чарiвну спокусницю!

– Ха-вав!

Дiд Махтей мовчать, вони теж уже його бачать, вони милуються з цього закоханого перелюбця.

– Ха-вав!

Дiд Махтей раптом б’ють у долонi i встають. Переляканий коханець зривається, б’є головою в сiтку й заплутується.

– Ага, парубче, – посмiхається дiд Махтей, виплутуючи сiренького переляканого птаха з сiтки. – А будеш до чужих молодиць, захекавшись, бiгати? Будеш у гречку стрибати?!

Єсть один!

Вiн пiдстрибує в клiтцi, б’ється голiвкою об м’яку сiтiку i знову падає на дно.

Я не знаю, в кого дужче трiпоче серце – чи в переляканого перепела, чи в мене?

– Та не стрибай, дурнику, не стрибай! – умовляє перепела дiд Махтей i прикриває клiтку свиткою. I знову:

– Сюр-сюр! Сюр-сюр!

I знову десь аж у гречцi:

– Пать-падьом!

I другий уже в клiтцi… I третiй!

Я дивлюсь на небо, а воно глибоке-глибоке та синє-синє, а зiрок тих, зiрок! Скiльки ж кiп тих зiрок на небi?

В очах у мене щось нiби полегесеньку свербить, я кулаками протираю очi i солодко-солодко позiхаю. I ледь-ледь чую, як дiд Махтей говорить:

– Е, парубче, заснув!

А потiм обгортає мене щось тепле. То дiдiв пiджак. I я вже не чую нi “ха-вав”, нi “пать-падьом”. I тiльки вже пiд ранок, коли дуже-дуже не хочеться з-пiд дiдового пiджака вилазити, чується:

– Вставай, синку, вставай! Додому пiдемо! Там досипатимеш!

Вискакую з-пiд пiджака до клiтки, а там аж сiм!

– Ого!

– Ну, пiшли, синку, пiшли…

З рушницею полюють перепiлки восени, коли вже просо вклоняється хазяїновi повними китицями пшоняної кашi, а навкруги проса, куди оком кинеш, – самi стернi та копи, та скирти…

От тодi на просищi з собакою iнтересно настрiляти повнiсiнький ягдташ перепiлок…

Ситi вони тодi дуже…

Вони запливають тодi жиром i, коли ви їх поскубете, перед вами не птиця, а грудка масла.

Коли полюєте перепiлок з вашим власним собакою, то це найвища насолода.

– Пiль!

– Бах! Єсть!

– Пiль!

– Бах! Єсть!

Так що ви маєте повне право потiм усiм говорити:

– За якусь годину-півтори мiй Ральф подав менi шiстдесят сiм перепiлок! Насилу встигав.

– Пiль!

– Бах! Єсть!

– Пiль!

– Бах! Єсть!

От собака! Ах, i собака ж!

Коли ви прийдете з полювання додому й принесете шiстдесят сiм перепiлок, не забувайте двох правил пiсля перепелячої охоти.

Перше: обов’язково почистiть рушницю!

Друге: не об’їдайтесь!

1946

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *