Та де ж тобi квоктати, коли ти ж сама ще курчатко? А квокче! По-справжньому квокче, i на ворога кидається, як вiн її дiтонькам загрожує. Нiчого не поробиш: мама! Мати! Ота мати, що про неї дiтки нашi спiвають:
Десь була, десь була перепiлочка,
Десь була, десь була невеличенька.
Ось вона впала,
До землi припала…
Любить наш народ перепiлку: i в дитинствi любить,, i в зрiлах лiтах її вiн любить.
От, примiром, iде полем заклопотаний голова артiлi. Голова в голови розколюється од думок рiзних:
– А чи закiнчили сьогоднi шаровку?
– А чи пропололи озиму пшеницю?
– А чи…
– А чи…
Раптом iз яровой пшеницi стаккато:
– Пать-падьом!
– Пать-падьом!
– Пать-падьом!
Зморшки на лобi в голови розгладжуються, очi яснiшають, все обличчя лагiднiшає, розгортаються на його вустах пелюстки усмiшки, вiн зупиняється I починає рахувати:
– Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б’є! Ах, сукин кот, i б’є ж!
От i вiдпочила в голови голова!
Любить наш народ перепела i тодi, коли вiн у сiтчанiй клiтцi пiд стрiхою у дворi б’є!
Любить наш народ перепела і тодi, коли його повна ринка i коли вiн, присмачений сметаною, стоїть на столiв а хазяйка у вишиванiй сорочцi паляницю крає.
Чудесна пташка!
“Вечiр.
Нiч…”
Хай дарує менi Павло Григорович Тичина на цей невеличкий плагiат, – я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що вiн укупi з усiм радянським народом теж любить перепiлку.
От коли вже лiтнiй вечiр настає – я в цей час до матерi:
– Мамо, я з дiдом Махтеєм перепели пiду ловити!
– Ще не набiгався?
– Пустiть, мамо! Їй-бо, пустiть!
– I коли воно набiгається? Цiлiсiнький божий день, ну, як та дзига!
– Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь! Мати мовчить, i не сопуть, i не лаються! То вже я знаю, що можна!
Зразу в хату, окраєць хлiба за пазуху – i до ворiт. А мати:
– Ти хоч чумарчинку накинь!
– Ат! – кидаєте ви, i вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому споришi мчите до дiда Махтея, що живуть у Василлi, на забаштах, i що їхнiй Павло нашу Степаниду держить.
Бiжиш i знаєш, що в дiда Махтея в кишенi вже ма-нок отой, що так робить: “Сюр-сюр! Сюр-сюр!”, – так, як перепiлочка до себе перепела кличе. Так i дiд Махтей сидiтимуть i перепiлок пiд сiтку вабитимуть.
А сiтка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дiд Махтей умiють такi сiтки виплiтати – i на перепелiв, i на рибу, i на метелики!) – так сiтка, нiби найнiжнiше вирiзування, що Ганна собi ним сорочки мережить, – вона вже у дiда в кошику лежить, а бiля кошика стоїть клiтка, сiткою напнута.
У ту клiтку дiд упiйманого перепела пускатимуть, i не пруттям клiтка заплетена, а напнута сiткою, щоб як битиметься в клiтцi впiйманий перепел, так щоб вiн собi об пруття голiвки не побив.
Сильно дуже стрибають у клiтцi впiйманi перепели, на волю хочуть вирватись, i до кровi розбивають собi голiвки об тверде пруття. А вiд сiтки вони тiльки одскакують, i нiчого їм не робиться.
– Драстуйте, дiдусю! – хекаєте ви.
– Здоров, здоров! – кажуть дiд Махтей.
– Пiдемо, дiдусю? – боязко запитуєте ви, i так вам хочеться аж у самiсiньку душу дiдусевi вскочити. – Пiдемо? Ох, i патьпадьомкали, як з татком з сiножатi їхав! Штук сто! От патьпадьомкали!
– Патьпадьомкали, кажеш?
– Ой, дiдусю! I досi аж у вухах лящить!
– Лящить, кажеш?
– Ох, i лящить! Штук сто!
– Сто, кажеш?
– А мо’ й цiла копа?
– Копа, кажеш? А що бiльше – чи копа, чи ^ сто?
– Копа, дiдусю, бiльша! Копа, як яєць, то повнiсiнький кошик!
– А як сто?
– А як сто… Як сто? То то, мабуть, як яєць, то тiльки на яєчню.
– Iч як! Дуже багато патьпадьомкали? У клiтку не влiзуть!
Так ми не всiх ловитимемо!
– Ага! Ну, тодi, мабуть, пiдемо. А я думав, що цiлу копу треба ловити, та й злякався! А як можна не всiх, тодi пiдемо!
Ну, тут уже такий iде вистриб, що Бровко починає й собi стрибати, i вже ви на сiнi бiля хлiва верхи на Бровковi сидите й того Бровка лоскочете.
– Не пустуй, – кажуть дiд, – бо ще вкусить!
– Не вкусить! – ляскаєте ви й перекидом летите разом з Бровком iз сiна на спориш.
– Ну, збирайся, пiдемо! – кидають дiд.
– А ви, дiдусю, оте, що “сюр-сюр”, узяли?
– Взяв!
– А дайте я сюркну! Один тiльки раз!
– Ходiм, ходiм! Потiм сюркнеш!
Пiшли…
Ну, ще раз:
“Вечiр.
Нiч…”
Власне кажучи, вечiр уже минув, i вже сама нiч!
Я не буду нi в кого запитувати, що таке українська нiч, бо ще сто з гаком лiт тому Микола Васильович Гоголь запитував усiх:
– “Знаете ли вы украинскую ночь?!” I тут же з сумом дорiкав усiм:
– “Нет, вы не знаете украинской ночи!”
Так це ж було бiльш як сто тому лiт!
А за цi сто з гаком лiт, я гадаю, ви вже придивилися i знаєте, що воно таке за українська нiч!
Так що, по-моєму, пояснювати зайве.
Якби тепер я йшов тої ночi з дiдом Махтеєм перепели ловити, я б обов’язково дивився на дiда й думав:
– Та не викручуйтесь, дiдусю, не викручуйтесь, бо спiває у вас душа, їй-бо, спiває:
Нiч яка, господи, мiсячна, зоряна,
Видно, хоч голки збирай…
– А як ваша, дiдусю, душа цiєї пiснi проспiває, ви трохи замислитеся, тяженько про себе зiтхнете, а потiм знову в душi вашiй, дiдусю, зривається:
Мiсяченьку блiдолиций,
За хмару краще б ти сховавсь,
Не свiти, бо вже немає
Тiєї, з котрою кохавсь…
Та не про те менi тої ночi думалось, не про те гадалось! Найголовнiше, що мене цiкавило:
– Чи ж патьпадьомкають? I чи цiла копа патьпадьомкає?
Тiльки-но вийшли за село поза старою грушею, що над шляхом стоїть, звернули на межу, аж ось один:
– Пать-падьом!
– Пать-падьом!
За ним другий, а там iще, й ще, й ще!
– Ага, дiдусю, чуєте?
– Чую!
– А копа буде?
– Двi коли!
– Аж двi? Ого!…
Проходимо далеко, далеко межею. Аж за могилу. А праворуч i лiворуч стiна озимої пшеницi. А на межi ромашки, i молочай, i чебрець, i дзвоники…
Тут уже дiд Махтей зупиняються, витягають з кошика сiтку.
– Держи, – кажуть.
Я держу з одного боку сiтку, а дiд Махтей її розгортають, розпрямляють.
– Занось!
От ми з дiдом заносимо сiтку й напинаємо її на пшеничнi колоски бiля самої межi.
Дiд тодi витягають манок i починають:
– Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр!
Тихо. Дiдусь iзнову:
– Сюр-сюр! Сюр-сюр!
Аж ось лiворуч, мов молотком:
– Пать-падьом!
– Сюр-сюр!
– Пать-падьом!
І на кожне дiдове “сюр-сюр” – все ближче, все ближче нервове “пать-падьом”.
Уже чути й пожадливо-пристрасне:
– Ха-вав! Ха-вав!
А за ним одразу й бойове:
– Пать-падьом!
Ось-ось уже близенько вiн! Уже чути, як шелестить пшениця, уже його “ха-вав” i “пать-падьом” нiби бiля самiсiнького вашого вуха!
– Ха-вав!
Вiн уже пiд сiткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутить вiн голiвкою сюди й туди, як на нiжки спинається, шукаючи чарiвну спокусницю!
– Ха-вав!
Дiд Махтей мовчать, вони теж уже його бачать, вони милуються з цього закоханого перелюбця.
– Ха-вав!
Дiд Махтей раптом б’ють у долонi i встають. Переляканий коханець зривається, б’є головою в сiтку й заплутується.
– Ага, парубче, – посмiхається дiд Махтей, виплутуючи сiренького переляканого птаха з сiтки. – А будеш до чужих молодиць, захекавшись, бiгати? Будеш у гречку стрибати?!
Єсть один!
Вiн пiдстрибує в клiтцi, б’ється голiвкою об м’яку сiтiку i знову падає на дно.
Я не знаю, в кого дужче трiпоче серце – чи в переляканого перепела, чи в мене?
– Та не стрибай, дурнику, не стрибай! – умовляє перепела дiд Махтей i прикриває клiтку свиткою. I знову:
– Сюр-сюр! Сюр-сюр!
I знову десь аж у гречцi:
– Пать-падьом!
I другий уже в клiтцi… I третiй!
Я дивлюсь на небо, а воно глибоке-глибоке та синє-синє, а зiрок тих, зiрок! Скiльки ж кiп тих зiрок на небi?
В очах у мене щось нiби полегесеньку свербить, я кулаками протираю очi i солодко-солодко позiхаю. I ледь-ледь чую, як дiд Махтей говорить:
– Е, парубче, заснув!
А потiм обгортає мене щось тепле. То дiдiв пiджак. I я вже не чую нi “ха-вав”, нi “пать-падьом”. I тiльки вже пiд ранок, коли дуже-дуже не хочеться з-пiд дiдового пiджака вилазити, чується:
– Вставай, синку, вставай! Додому пiдемо! Там досипатимеш!
Вискакую з-пiд пiджака до клiтки, а там аж сiм!
– Ого!
– Ну, пiшли, синку, пiшли…
З рушницею полюють перепiлки восени, коли вже просо вклоняється хазяїновi повними китицями пшоняної кашi, а навкруги проса, куди оком кинеш, – самi стернi та копи, та скирти…
От тодi на просищi з собакою iнтересно настрiляти повнiсiнький ягдташ перепiлок…
Ситi вони тодi дуже…
Вони запливають тодi жиром i, коли ви їх поскубете, перед вами не птиця, а грудка масла.
Коли полюєте перепiлок з вашим власним собакою, то це найвища насолода.
– Пiль!
– Бах! Єсть!
– Пiль!
– Бах! Єсть!
Так що ви маєте повне право потiм усiм говорити:
– За якусь годину-півтори мiй Ральф подав менi шiстдесят сiм перепiлок! Насилу встигав.
– Пiль!
– Бах! Єсть!
– Пiль!
– Бах! Єсть!
От собака! Ах, i собака ж!
Коли ви прийдете з полювання додому й принесете шiстдесят сiм перепiлок, не забувайте двох правил пiсля перепелячої охоти.
Перше: обов’язково почистiть рушницю!
Друге: не об’їдайтесь!
1946
