Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках

Друкувати
Лисiцю найвигiднiше полювати взимку, коли земля натягне на себе бiлу-бiлу та пухку-пухку ковдру i задрiмає зимовим спокiйним сном.

Тодi шкурка в лисицi робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а, як вiдомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву – горжетка.

Лисицi водяться у нас в Радянському Союзi геть-чисто на всенькiй його територiї – i на ланах, і на болотах, i в лiсах та перелiсках.

За весь час нашого свiдомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всiх вищесказаних мiсцях i на всiх тих мiсцях в них стрiляти.

Збираєтесь ви, значить, на лисиць.

З цього приводу ви говорите вдома:

– На лисиць поїду! У Срiблянському ярку, казав Посип Явдокимович, два виводки. Поїду, – чотпри-п’ять лисичок тарарахну – от воно: тобi горжетка. Це, як чотири! А як п’ять – то й менi горжетка.

Полювати лисиць, – одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, – лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, – замеознути можна.

Треба вам знати, що звiр, – коли його пiднiмуть i поженуть гончаки, – робить коло: i заєць, i лисиця, i вовк.

Кожний iз них; зробивши коло, повертається до того мiсця, звiдки його пiднято, – отже, ваша задача не бiгтн разом iз собаками за зайцем чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на мiсцi й чекати, коли вiн, оббiгши коло, повернеться до свого лiгва.

Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон, – знайте, що звiр іде до вас!

Стежте тодi пильно!

Голос наближається, наближається, наближається.

Ось майнула серед кущiв золото-червона стрiчка, як блискавка!

Бах! – i нема нiчого…

Заєць робить невеличке коло, лисиця – бiльше, а вовк, – той iще бiльше.

Чекати iнодi доводиться довгенько, – отже, одягайтесь тепло.

Одяглися.

Вам удома й кажуть:

– Ти їздиш-їздиш, стрiляєш-стрiляєш, собак годуєш, а в Ганни Iванiвни он яка чорнобурка! І рушницi нема, i собак нема, – а чорнобурка-очей одiрвать не можна.

– Добре, добре! Трапиться, так гахну й чорнобурку! Тiльки в нас на Українi чорнобурка трапляється дуже й луже рiдкої Майже нiколи!

– Рiдко? Повнi комiсiйнi крамницi!

– _ Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, шоб я з гончаками у комiсiйнiй крамницi чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!

– А песцi там єсть?

– Єсть!

– Білі чи голубi?

– Рябенькi! Вони тiльки на далекiй пiвночi білIшають та голубiшають. Так як i курiпки: у нас рябенькi, а на пiвночi – бiлi-бiлi, слiпучо-бiлi! Так i песцi!

Взагалi збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа…

В коротенькому кожушку, в повстяниках i в капелюсi на лисичачiм хутрi виходите ви з тепло-затiшної хати Йосипа Явдокимовича й простуєте до Срiблянського ярка, де:

– Їй-богу, аж дяа лисичачих виводки! Йосип Явдокимович – старий, досвiдчений мисливець i давнiй ваш приятель, що на своєму вiку:

– Тих вовкiв, тих лисиць, тих зайцiв, що вже поповбивав, так, вiрите, й лiчби їм нема!

Ранок. Морозець. Порипує снiжок. До Срiблянського ярка вiд хутора три кiлометри.

Визирнуло сонце. Застрибали на слiпучо-бiлiй, що й оком не охопиш, ковдрi мiльярди дiамантiв…

Докучай i Бандит – на смику.

Докучай iде спокiйно, вiн багато лiт прожив уже i багато ганяв і зайцiв, i лисиць, i вовкiв, – його вже нiчим не здивуєш, а Бандит тiльки друге поле починає, – вiн то рвоне вперед, то повернеться до вас i намагається, пiдстрибнувши, покласти переднi лапи вам на груди, то знову – вперед.

Нервується Бандит…

Рветься і так жалібно-жалібно скавучить.

– Пусти,-мовляв,-дай побігать, дай натішиться!

Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!

Йосип Явдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:

– Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру.

Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду.

Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!

– Гаразд!

– Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув’яжуться, – ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити!

– Добре!

У ліщині затишно-затишно…

Утоптується навкруги сніг., щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду…

Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап’явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає…

– Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од рипиці пишної «труби» хитрої лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика?

Які? Ляж, Бандите, заспокойся!

Ви обдивляєтесь навкруги…

Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався.

То – білочка.

Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові

шишки та солодкі горішки…

А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжнолегесенький по снігу «чирк».

То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати пішла…

Значить, єсть!

Легенький свист.

То Йосип Явдокимович подає знак, що він уже на місці.

Відпускаються з смика Докучай і Бандит.

– Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху!

Три хвилини напруженої тиші… П’ять хвилин… Ще тиша…

Раптом одчайдушне скавучання Бандита І нервово-густий Докучаїв бас:

– Гав!

Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підійме, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке «скаву-скаву», а потім – спокійний «гав», і далі рівномірне «гав», «гав», «гав»…

Погнав, значить…

На лисицю Докучай подає перший «гав» значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.

А Бандит і за зайцем, і за лисицею однаково істерично:

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Погнали лисицю…

Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом на лоба, «прострілюючи» ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка.

– Спокійно! – сам до себе.- Спокійно!

Перша горжетка на вас іде!

Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона…

Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо-білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку.

– Бах!-легкий стрибок і червоного нема,-самий тільки білий фон…

Вискакує Докучай, за ним Бандит.

Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі.

За ним Бандит.

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру.

Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить.

На Йосипа Явдокимовича пішла.

– Пильнуй, старий!

Аж ось:

– Бах!

Дим і снігова курява біля Йосипа Явдокимовича.

– Бий, – кричу, – старий, удруге, щоб певнiше було!

– Крiпко лежить! – кричить Йосип Явдокимович i додає таке, про що, хочи ви як мене просiть, написати не можу.

Я зриваюсь з мiсця, лечу крiзь кущi в ярок, засапавшись, видираючись на гору, й пiдбiгаю до Йосипа Явдокимовпча.

– Єсть?- питаю.

Вiн дивиться кудись убiк i не каже, а стогне:

– Єсть! Он! За терном!

Я стрибаю за терен…

Крутиться Докучай i смикає лiвою ногою.

Я падаю в снiг…

А десь далеко, аж у другiм кiнцi яру, Бандит аж плаче та заливається:

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Горжетку ганяє…

Приїздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкетi, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущi бiгли…

Вам дома й кажуть:

– Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. I хто тi рушницi вигадав?!

– Ладно, – ви собi думаєте, – ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай – знову за горжетками їздитимемо.


1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...