Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках

Друкувати
I

Розчудеснi мiсця на рiчцi, на Пiвнiчнiм Дiнцi…

Вам нiколи там не доводилося бувати?

Коли не доводилося, – обов’язково побувайте.

Ви з Харкова робочим поїздом доїдете до Змiєва.

Змiїв – мальовничий городок, тепер районний центр Харкiвської областi, – вiн розлiгся якраз на Пiвнiчному Дiнцi.

У Змiєвi ви вiзьмете човна й попливете за течiєю Пiвнiчним Дiнцем…

А пливти вам треба в червнi…

Ви потихеньку пливтимете i милуватиметеся чудесними краєвидами: лiворуч зеленiтимуть заливнi луки, – зеленi вони, тi луки, зеленi, та запашнi, уквiтчанi i ромашкою, i конюшиною, i дзвiночками, а iнодi серед зеленої соковитої трави червоно горiтиме квiтка степового тюльпана або дикого маку.

I скiльки ви пливтимете, весь час вiтатимуть вас своїм щебетанням веселi жовтобрюшки, канарейковi трясогузочки, пiдпадьомкатиме на вашу честь перепел i дерчатиме деркач.

З прибережного пiсочка з посвистом зриватимуться кулички, а в затоцi, вкритiй лататтям та бiлими лiлеями, мов почесний вартовий, вас зустрiчатиме сiра чапля.

На правому високому березi в кущах лiщини розриватимуться солов’ї…

Так потихесеньку ви допливете аж до Коропового хутора.

Наближаючись до Коропового хутора, Пiвнiчний Донець ширшає, робиться многоводнiшим, глибшає, – тут вiн упливає в лiс, – з обох берегiв над ним схиляються зеленi вiти густо-зеленої вiльшини, гостролистих кленiв, струнких дубiв, бересткiв, грабини, утворюючи над ласкавою рiкою казкову алею-тунель…

Стоять на височеньких протилежних берегах дерева i нiби вiтаються мiж собою, простягаючи одне одному зеленi вiти-руки.

Як випливете ви з алеї-тунелю, – острiвець невеличкий на вашiй путi буде, – зелений, зелений острiвець, зарослий i вiльхами, i вербами, i кугою, i високим-високим очеретом.

А на тому на островi пiд розлогою, старою, дуплястою вербою курiнь побачите, – благенький курiнь, такий собi очеретом сяк-так прикритий, а зверху ще вiтами, та кугою, та травою, – щоб од дощу десь приткнутися було…

І в куренi зеленої трави наслано, щоб можна було при нагодi, чи як уже дуже очi злипаються, подрiмати годину-другу.

Ген там гонiв, може, за п’ять, як рiчкою, там уже пором буде, щоб з лiвого берега на правий переправитися, – бо лiвим берегом ген он аж куди пiшли луки та й луки, та й луки, – а на правiм березi величенька серед лiсу галявина, де й розлiгся Коропiв хутiр, з хатами, з садками, з городами…

Ах, який чудесний Коропiв хутiр!

I хатiв за деревами та за садками не видно, i такi ж там соняшники, i така там квасоля, тичинами пiдтримувана, росте, – ну, просто вам як лiс…

Колишнi хуторяни, а теперiшнi колгоспники вам одразу i скажуть:

– У нас не хутiр, а рай!

А ви вiзьмiть та їх i запитайте:

– А ви рай бачили?

Вони за словом у кишеню не полiзуть:

– А навiщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свiй єсть…

А коли ви вже захочете, щоб на свiй бiк їх пригорнути, ви їм скажiть:

– Нi, товаришi, у вас тут тепер краще, як у раю! Вони вам привiтно посмiхнуться i скажуть:

– Могло буть! Отакий Коропiв хутiр!

II

На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропiв хутiр ви не пливiть, а правуйте човна до отого зеленого-зеленого острiвця, тiльки обережненько правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак бiля куреня, куди вам пристати треба, – там лиманський дiд Кирило Iванович Дудка рибу вудить…

От вам i пощастило: вудочок нема, i ви спокiйно стукнулися човном об берег…

Пiдвели голову, а на березi бiля куреня дiд Кирило Iванович Дудка сидить.

У солом’яному брилi й босий…

– Здоровенькi були, Кириле Iвановичу! – весело ви до нього…

– Драстуйте, – вiн до вас…

– Живенькi-здоровенькi? Як рибка? – ви дiдовi.

– Порвало! – дiд вам.

– Кого порвало?! Хто порвав?! – iнтересуєтеся ви.

– Снасть! – сердито кидає Кирило Iванович. – Не бачите хiба! Ось! Порвало й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую i розплутати не можу! Сатана!

– Та хто ж порвав, хто ж заплутав? – не вiдстаєте ви вiд дiда.

– Хто ж, як не вiн!

– А хто вiн?

– Та що, ви не знаєте: короп! – люто вже говорить дiд i з серцем кидає на траву лiску. – Закурить нема?

– Закурюйте, дiдусю! Закурили…

Помовчавши трохи, Кирило Iванович починає розповiдати…

– Воно й брало потихеньку! Так тiльки ледь-ледь на свiт заблагословилося. Смик! I тихо… потiм ще раз – смик! I знову-тихо. А потiм повело, повело, повело, до того он, – бачите? – кущика по-о-овело! Дай, думаю, пiдсiкну! Сiп! Ех, воно ж як i рвонуло! Ех же ж, як i рвонуло! А волосiнь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Iз Рицаря, з племiнного, орловського рисака! Там така волосiнь, що на одну волосинку можна бузiвка налигати! Вудлище – дугою! Я – попускать! А воно рве, а воно рве! Я – держу! Коли ось – викидається! Їй-же богу, як ночви!

– Ну, Кириле Iвановичу, невже ж таке велике?

– Їй-богу, як ночви! Сатана! Бiльше, як сатана! Хвостом по водi як урiже, й на дно! Я – смик! А волосiнь – дзень! А я в воду з усiх нiг – лясь! I – по шию! Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досi он мокрi! Босий ходю. Так з гачком i пiшло! Бiля грузила – перервало.

– Може, грузило волосiнь перетерло?

– Е, нi! Перервало! Та хiба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й розплутую! Кiлограмiв на двадцять! Не менше!

Вам краще повiрити Кириловi Iвановичу, щоб його не розгнiвати, бо Кирило Iванович Дудка, як розгнiвається, – замовкне, i нiколи в свiтi не розкаже вам, як вiн позатої весни на Лиманському озерi лебедя стрiляв…

Кирило Iванович дуже неохоче про того лебедя розповiдає, отже вам треба дуже тонко й дипломатичне роз’ятрити його рану, щоб вiн у гнiвi на свого онука Васька розказав вам про той випадок, пiдкреслюючи:

– А все той гемонський Васько! Якби не вiн, був би лебiдь мiй…

ІІІ

– Ой, той менi Васько! I досi забути не можу, – починає Кирило Iванович, запалюючи цигарку. – Да… Ви ж знаєте наше озеро Лиман. Воно звiдси, вiд Дiнця, кiлометрiв iз дванадцять. I село Лиман називається, i озеро Лиман. Кiлометрiв на сiм те озеро простяглося, аж до села Андрiївки. Чудесне озеро. На ньому андрiївськi колгоспники силу качок свiйських i гусей розплоджують у природних, сказать, умовах. А якi там карасi!… Вони й невеличкi, i не золотi, а срiблястi якiсь, – а до чого ж смачнi – i в юшцi й на сковорiдцi. Харкiв’яни на базарi завжди питають: “Чи не лиманськi, часом, карасi?” – “Лиманськi!” – “Давайте, дiду, давайте, спасибi, що привезли!” Да… Так отак, значить, озеро Лиман, а сюди ближче до села Лиман друге озеро, Чайки зветься… А мiж тими озерами такий собi перешийок, метрiв так iз п’ятсот, а може, й бiльше. Добряче там полювання на качок восени. На перешийку викопуються ямки, маскуються бур’яном, сiдаєш у ямку й сидиш: качка вранцi i ввечерi тягне, перелiтає або з Чайок на Лиман, або з Лиману на Чайки… i таки iнодi добре попострiляєш… Да… От позатої весни, якось надвечiр, прилiтає Васько, онук отой мiй гемонський, i ще з вулицi криком кричить:

– Дiду-у-у! На Лиманi два лебедi сiло! Їй-бо, правда! Швидше, а то полетять!

Я за рушницю та туди. Васько бiжить за мною й командує:

– Ви, дiдусю, бiжiть, сiдайте в ямцi, ми з Федьком побiжимо та забредемо озером, бо вони недалечке з цього боку сiли, на мiлкому!

– Обережно, – кажу, – забрiдайте, щоб не потопилися!

– Нi, там, дiду, мiлко! Не бiйтесь! – подавсь Васько до озера, де вже його чекав Федько.

Сiв я в ямцi, прикрився бур’яном, звiв курки, чекаю… А як спускався з гiрки, бачив, що справдi на Лиманi, недалечко вiд берега, з цього боку два лебедi плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп’ята ж ото забрели та потихеньку до лебедiв пiдходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене i спина болить, уже й очi злипаються, i ноги терпнуть… Я терплю, – аякже: лебiдь! Коли ось чую Васькiв крик: “Дiду-у-у! Пильнуйте!” Пiдвiвся я трошки в ямцi, зирк у той бiк крiзь бур’ян, – бачу, справдi знялися з озера лебедi I летять просто на мене. I низько, так низько пливуть… Бiлi, бiлi, – аж нiби блищать… Сонечко якраз заходить, i як сонячний промiнь упаде на лебедя, – так у нього одно крило нiби золоте, а друге – срiбне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий – нижче, – i той, що нижче, прямує просто на мою ямку… У мене аж зуби цокотять i руки пiдскакують. Ось-ось уже лебiдь мене крилами накриє. Я беру його на мушку, вiрно беру, даю, як і треба, вперед: клац! не спалило!… Аж я зубами заскреготав. – Клац – з лiвого! – не спалило! А я ружжо об землю! А я картуза об землю! Та впав у ямку i за чуба себе вхопив! Пiдбiгають Васько з Федьком:

– Чого ж не стрiляли, дiду?!

А я не сказав, а нiби аж заревiв:

– Не спа-га-га-ли-ло!

Васько пiдбiг до ямки, вхопив рушницю, – а в мене централка, тулка, добряче ружжо! – розкрив її.

– Та вона ж у вас, дiдусю, без набоїв! Не заряджена! Оце охотник! Я як закричу:

– Як не заряджена?!

– Дивiться самi! – смiється Васько. – Де ж вашi набої?

Так отаке буває! Раз у життi довелося лебедя стрiляти, i забув рушницю зарядити! А все той Васько гемонський. “Швидше, – кричить, – швидше!” От тобi й швидше!

IV

Ви не смiйтеся з дiда Кирила Iвановича Дудки, бо вiн розсердиться…

А ви його так лагiдненько запитайте:

– Весною це, дiдусю, було? А чи дозволено тодi було весняне полювання, не пам’ятаєте?

– То ж бо й є, що не дозволено! Так хiба ж отямишся, коли Васько, як навiжений, кричить: “Швидше, дiду, бо лебедi сiли!” Хiба той Васько не спантеличить?

– А цiєї весни, дiдусю, сiдали лебедi на Лиманi?

– Сiдали! Васько бачив!

– I що: не прибiгав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедiв стрiляти?

– Таке скажете? Тепер Васько в пiонерах, та ще й за голову отих, – як їх там? – юннатiв, що ото птицю оберiгають! Так такий завзятий, що як побачить когось iз ружжом у заборонений час, – зразу до сiльради! Та ще й менi навеснi наказує:

– Ховайте, дiдусю, рушницю аж до осенi! Кирило Iванович Дудка докурив цигарку i взявся знову розплутувати снасть…

Мовчав, мовчав, а потiм додав потихеньку:

– Та воно, може, й краще, що тодi ружжо не “спалило”, мав би я мороку, що навеснi лебедя встрелив.

…Тепер ви можете пливти Дiнцем на Коропiв хутiр i далi повз Козацьку могилу, аж до… та куди, хочете…

1951


1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...