Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках

Друкувати
Як пiдете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вiтряк, а потiм звернете на межу, помiж пшеницями, та спуститесь тою межею трохи нiби в дiл – на шлях, що простягся з хутора В’язового до церкви, що в нiй на Покрову храм бував, так ви собi i йдiть тим шляхом далi. Минете церкву, а потiм Куликами, Куликами (це куток на селi, де всi Кулики живуть) аж за мiстечко вийдете. Вийшли ви за мiстечко й прямуйте далi. Перша дорога, праворуч, буде на Тернiвщину, а друга – далi, на Шенгерiївку.

Нi на Тернiвщину, нi на Шенгерiївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдiть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб’яги будуть.

Од вашого хутора до Дуб’ягiв буде не бiльше, мабуть, як кiлометрiв iз вiсiм.

Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, iдучи межею помiж пшеницями:

По ниве прохожу я узкою межой,

Поросшей кашкою и цепкой лебедой!

Так ви ж не вмiєте ще такого проказувати, бо вам iще тiльки сiм рокiв…

Проказувати ви таке вмiтимете тiльки через два роки, коли Марiя Андрiївна, старенька-старенька вчителька, яка, коли надворi i весна, i сонце, – так i тодi вона в теплу хустку кутається, бо вже вона старенька, i все, бiдна, кахикає, – навчить вас.

Так тiльки через два роки вона вам скаже:

– Оцi два рядочки, дiтки, ви менi на завтра щоб напам’ять вивчили! Оцi:

По ниве прохожу я узкою межой,

Поросшей кашкою и цепкой лебедой!

– От ви їх i вивчiть напам’ять! Усе вам тут зрозумiло? А хто знає, що тако “цепкая”?

– Я знаю, – пiдносите ви руку, всю в чорнилi.

– Ну, скажи!

– “Цепкая”… То є цiпок, так це – патериця, вродi як хлопець, вiн, а “цепкая” так це – патериця-дiвчинка, вродi як вона…

Марiя Андрiївна смiється i вiд смiху ще дужче кахикає:

– Нi, не те, не те, – каже вона, – “цепкая” це така, що дуже чiпляється!

– Чiпка, значить? – вигукуєте ви з усiма в хорi.

– Ну да, чiпка! Так “чiпка” це буде по-нашому, а “цепкая” – це по-росiйському! Розумiєте?

– Ага! – знову хором.

А на другий день ви вже впевнено проказуєте Марiї’ Андрiївнi:

По нивi проходжу я вузькою межою,

Поросшей кашкою й чiпкою лободою.

– Та не “чiпкою”, а “цепкой”!

– А я забув, що так треба! Так я вдруге!

– Ну, ну!

– Поросшей кашкою i…

Тут ви зупиняєтесь, думаєте трохи, потiм у думцi самi собi кажете “Ага!” й з притиском переможно кидаєте:

– I чiпкою лободою!

Марiя Андрiївна, посмiхаючись, лагiдно махає рукою:

– Сiдай!

Де тепер могилка лагiдної-лагiдної Марiї Андрiївни? Уклонився б я могилцi її, бо вона ж, було, навчить нас “О” писати: “Бублик, бублик, дiтки, пишiть! Кругленький! Оце й буде “О”! – а потiм розглядає зошити:

– Ой, хороший хлопець! Яке “О” гарне написав! I руки не дуже в чорнилi! На ось тобi – цукерка!

Хай би на її могилцi навеснi, як бузок розпускається,. хай би весь час соловейко тьохкав!

Так виходить, значить, що про “кашку” й про “цеп-кую лебеду” ви, йдучи межею помiж пшеницями, ще проказувати не вмiєте, бо ще не навчились.

Так ви волошки рвiть… Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цiлий великий-великий снiп ви тих квiтiв нарвете, а потiм березкою його зв’яжiть i несiть!

А як iще вам сумно, тодi ловiть на колосках жучка-кузьку. Вловили – й за пазуху. А як уже назбираєте кузьок аж пiвпазухи, вони там лазять, шелестять i лоскочуть вас, лоскочуть.

Вам не сумно тодi буде i ви, пiдстрибуючи, аж на Дуб’ягах опинитесь!

А на Дуб’ягах куркуль живе, що з глечика горiлку п’є.

Приходите, а в садку за столом куркулi два сидять та горiлку з глечика п’ють.

А потiм, як нап’ються, то й крикнуть:

– Даниле! Запрягай Жолудя й Горiлку в гарбу, та щоб повнiсiнька гарба сiна була! На дрохви поїдемо! А ти з нами поїдеш? – питає мене куркуль.

– Поїду, – несмiливо кажу я.

– От i добре! На гарбi сидiтимеш, конi поганятимеш! Добре?

– Добре!

– От i гаразд!

А я й питаю вусатого дядька:

– Дядьку! А що воно таке за дрохви?

– Хiба не чув?

– Не чув!

– Птиця така велика, як двi гуски вкупi! Степова! В степу плодиться! Полохлива!

– Ага!

От на гарбi й поїхали! Повна гарба сiна, та ще кругом i бур’яном обтикана! Я спереду сиджу, конi поганяю, рушницi на сiнi лежать, кошик з глечиками та з харчами.

А дядьки лежать горiлиць на гарбi й намагаються спiвати:

Вилiтали орли з-за крутої гори…

Але дотягали вони тiльки до “крутої”, а на “круту гору” видертись нiяк їм не щастило, вони з “крутої” зсовувались на початок, звiдки знову “вилiтали орли”.

Так усю дорогу тiльки те й робилось, що “вилiтали орли”, а що з тими орлами далi було, куди вони вилiтали й чого вони вилiтали, – для мене й залишилося тодi таємницею.

Оце було моє перше полювання на дрохву!

Коли далеченько ми вже в степ од’їхали, один з дядькiв каже:

– Подивись-но, Дороше, чи не видно?

Дядько встав на гарбi, я спинив конi, i почав дядько дивитись на всi боки! Дивився вiн довго, а потiм i каже:

– Отам за ожередом нiби щось таке бовванiє! На конюшинищi! Звертай на оцю межу й прямуй на ожеред! – каже менi дядько.

Поїхали межею…

Стали бiля ожереду. Дядько вилiз на ожеред, подивився сюдн й туди, злiз, пiдiйшов до гарби:

– Єсть! – каже. – Семеро! Тiльки ж як до них пiд’їхати?

Говорили щось вони, говорили, а потiм мене почали вчити, як менi їхати.

– Ми, – кажуть, – їхатимемо та по дорозi непомiтно з гарби попадаємо й заляжемо отам у пшеницi, а ти їдь аж отуди, та, не доїздячи байрака, звертай лiворуч i об’їзди їх, дрохви, з того боку. Трохи проїдеш, а потiм завертай конi i їдь назад, трохи вже до дрохв ближче. Як доїдеш знову до байрака, вертайся назад i їдь ще ближче до них. Наганяй нiби їх на нас. Та не витикайся з гарби, щоб вони тебе не побачили! I не нокай, i не цмокай! Потихеньку їдь! Зрозумiв?

– Зрозумiв!

– Паняй!

Поїхали…

Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там звернув лiворуч і поїхав. Як доїхав до конюшинища (конюшину вже було викошено) – побачив оддалiк табунець якихось великих птахiв, що паслися на конюшинищi.

Я все робив так, як казав менi дядько Дорош.

I туди їхав, i назад повертався, i знову туди повертався, все до тих птахiв наближаючись.

I дуже вже менi закортiло роздивитися їх. Особливо отого, найбiльшого, що весь час, голову високо пiдвiвши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур’яну погано було видко. От я встав на гарбi й визирнув через бур’ян. Як розженеться найбiльший, а за ним i всi, – знялися й полетiли. Я так i впав у гарбу! А вони полетiли не на дядькiв, а вбiк!

Пiд’їхав я до дядькiв:

– То ти їх наполохав? – питає дядько Дорош.

– Їй-бо, дядечку, нi! Я сидiв, як ви сказали, а вони чогось налякалися й знялися!

– Ох, i полохлива, ох, i сторожка птиця! – зiтхнув дядько Дорош. А другий:

– А ну їх к лихiй годинi! Пiдвертай до ожереду! Пiд’їхали ми до ожереду, витягли дядьки з гарби кошика, прослали пiд ожередом попону…

– А ти коням сiна пiдкинь! – наказав менi дядько Дорош, – та розгнуздай! Умiєш?

– Умiю!

Ну, потiм уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з глечикiв у чарки наливали та закусювали. А потiм спiвали, – i пiд ожередом, i на гарбi, як додому їхали, i в садку, як додому приїхали, а я на ослонi дрiмав.

А дядько Дорош все намагався довести, що:

– Дрохва, – вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А ви кажете! Я заснув.

А дрохва таки справдi дуже полохлива i дуже сторожка птиця.

Полюють її отак, як ото ми колись iз дядьком Дорошем полювали: гарбу i воза обтикують бур’яном, гiлками з листям, а потiм, об’їздячи табуна, наганяють поволеньки на схованих охотникiв. – А найцiкавiший спосiб полювати дрохву – це пiдкрастись до табуна на пострiл i торохнуть.

Пiдкрадатися треба дуже обережно i дуже здалеку.

Забачили ви табун далеченько, так кiлометрiв на три в степу, – лягайте й починайте лiзти.

I все придивляйтесь, щоб так перелазити – од кущика травицi до кущика будякiв чи бур’янцю якогось, кураю тощо…

Лiзти найкраще на черевi, кашкета – в кишеню, голову пригнути низько до землi, бо дрохва найбiльше голови людської лякається!

Отак i пiдлазьте, пiдкрадайтеся!

То нiчого, що на другому кiлометрi вашого пiдкрадання ви вже не штанами будете лiзти i не сорочкою, а голими лiктями й голими колiньми, що на третьому кiлометрi вже з колiн i з лiктiв кров капатиме, – то нiчого, – то якраз i найсильнiшi i найпекучiшi суть моменти полювання дрохви, – нiяка благородна й велика дичина задарма не дається, а дрохва, коли це не вона, а вiн, дудак, майте на увазi, що вiн важить пуд, цiлий пуд, а смальцю з нього цiлий глечик, а вишкварок – пiвпiдситка.

Та ше майте собi на увазi, що дрохвячий смалець не тiльки для кашi, бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохвячий, – вiн од бешихи сильно дуже допомагає!

От вам: пуд м’яса, глечик смальцю, пiдпiдситка вишкварок і нiякої нi у вас, нi у сусiдiв бешихи.

От що значить дрохва!

Та ще до всього цього й гордовите:

– Дрохву вбив! О!

Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кiлометри пiдкрадання, на штани та на сорочку й на обiдранi колiна та лiктi!

Дрiбницi то все!

Не звертайте на них уваги й пiдкрадайтеся далi.

Пiдлiзти треба на пострiл, – це, значить, метрiв на п’ятдесят-шiстдесят, не бiльше!

Шрiт має бути крупний – два-три кулi, а то й картеч, бо птиця велика.

Ну, вже недалечко залишилося, метрiв з п’ятдесят!

Останнi зусилля, ще метр – i дрохви… здiймаються й летять!

Ви стрiляєте “у божий свiт, як у нову копiйку”, сiдаєте, дерете натiльну сорочку i перев’язуєте колiна й лiктi!

А потiм уже потихеньку йдете додому.

I уявiть собi, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тодi, як вам залишилось пролiзти ще тiльки не бiльше як один чи два метри.

Характер у них такий!

Ви, ясна рiч, не повiрите, але одного разу я таки вбив дрохву.

Убив, не пiдкрадаючись, а просто так – устрелив та й вже!

Невеличкий, так iз десяток, табунець дрохв, бачу, летить i сiдає на буряках…

Я бродив з рушницею в степу, полював перепiлки, а в запасi було в мене кiлька набоїв з крупним шротом.

Перезарядивши свою централку, пiшов я проти вiтру по буряках на те мiсце, де сiли дрохви.

Було це в серпнi, вiяв невеличкий вiтерець.

Бурячиння було високе й лапате, вiтерець по нiм тихенько лопотiв, я поволi й потихеньку йшов, i дрохви мене пiдпустили, бо, очевидно, шум моїх крокiв заглушало лопотіння гички. Знялися вони недалечко, метрiв за сорок, – я вистрелив, i-о, радiсть! – одна з них каменем на землю.

Пiдбiг – єсть!

Я не скажу, щоб це був дудак, на цiлий пуд вагою, це не був дудак, а скорiше – дудочка, i до пуда їй було дуже далеко.

А проте ж – дрохва! Справжня дрохва!

Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увiйшов у хату, нi на кого i не дивлюсь.

Домашнi всi питають:

– Що за птиця? А я крiзь зуби:

– Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi.

– Правда, що дрохву вбив?

– Убив!

– Коли ж на дрохву?

– Та заходьте, – кажу.

Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, – вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу дружинi:

– Знаєш, – кажу, – що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поїмо!

– Добре, – каже дружина, – клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди, – питаєте, – однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й прошу:

– Приготуйте, будь ласка, на завтра!

– Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати, потiм – добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде.

– Ну, добре! – кажу.

Сповiстiв я всiх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.

Зiбралися їсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк.

А я ще раз кажу, що дрохвi моїй до пуда дуже далеко було!

Та й чи вистачило б для такої кумпанiї й дудака на пуд вагою?!

Поїли дрохву, з’їли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв’є порцiй з п’ятнадцять з’їли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику!

Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини!

Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було “нi пера нi пуху”, а потiм спiвали.

На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.

Балачки закiнчилися сентенцiєю приблизно такого змiсту:

– Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму?

– Та ти ж сама розумiєш: дрохва! Не часто вона трапляється!

– Дрохва?! – перебивають вас. – Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжає! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця!

– Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що?

– Слава богу, що не часто вона трапляється, – перебивають вас iзнову.

А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете:

– Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити?

– Не менше! – одказує Микола Iванович. – Тодi вона позбавляється специфiчного, не дуже приємного запаху!

– Слухайте, – кажу, – Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два!

– Не витримає, – зогниє!

– От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.

1946


1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...
error: Вміст захищено!!