Начальник виборчого штабу партії «Хай зійде сонце!» Олег Олександрович Тулиголова вранці зібрав, як він говорив, усі бойові багнети. Це були сольні співаки, танцюристи, артисти розмовного жанру і не зовсім тверезі піротехніки. Для всіх їх вибори — це «жнива». Тут вони косять і молотять долари, євро, гривні, агітуючи за найкращих, найдемократичніших, найчесніших, най- і ще раз най-…
— Сьогодні ми широким фронтом наступаємо на Соколине, Суху Балку і Ріпки… Це останні три села Зозулинського району. І відразу — вперед! До сусідньої області.
— У Ріпки можна не їхати, — зауважив представник місцевої влади, який був головою районного партійного осередку і супроводжував агітаторів.
— Це ж чого? — здивувався Тулиголова.
— Так там тільки два діди і три баби залишилося. Село вигибає…
— Ну-ну! — грізно глянув на місцевого однопартійця Олег Олександрович. — Що це за песимізм?! Голова нашої партії закликає: «Хай зійде сонце над кожною оселею!». Ці слова написані на наших партійних знаменах. Два діди чи три баби живе у Ріпках — не має значення. Нехай вони вірять: коли ми прийдемо до влади, то в Ріпках буде не три баби, а в десять разів більше! Зрозуміло? То до роботи!
Десь під обід у Ріпках заревли автомобілі. Зупинилися серед села на вигоні, що заріс густим споришем.
— Де тут у вас клуб? — запитали у баби Марини, яка підійшла до прибулих: мо’, внук із Києва з друзяками пригуркотів.
— Отам був, — показала сухою палицею баба. — Минулої зими спалили.
— Хто? — здивувалися артисти.
— Та ми самі й спалили. Зима була люта. Ані вугля, ані дров власть не дає. То клуб і пустили на дрова. Він уже й так розвалюватися почав. Бо там годів із десять тільки щурі й розкошували.
— Так, — сказали техніки, — спорудимо сцену на вигоні.
— Бабцю, передайте всім жителям села, що увечері для вас буде концерт. Артисти до вас зі столиці приїхали, — попросив представник місцевої влади.
— Господи! — перехрестилася баба Марина. — Це не к добру. Мабуть, знову ціни на хліб будуть повишать.
Заспокоїв її тільки дід Микола:
— Це, Марино, перед виборами. Я узнавав. Партія «Хай зійде сонце!» приїхала агітувати. Щоб ми віддали на виборах за неї голоси.
— А гречку не привезли? — поцікавилася баба Надя.
— Питав. Кажуть, що обоз із продовольством відстав. Під’їде пізніше.
— А що, сонце без партії тепер не зможе сходити? — спитала баба Марина, та їй ніхто не відповів.
— А я думала, передвижну церкву строять, — підійшла до односельців баба Ніна.
— Я тобі й без батюшки гріх відпускаю, — під сміх бабів мовив дід Микола. — Там того гріха було всього два з половиною рази.
А ввечері загуркотіло, зашуміло, задвигтіло, засяяло… Розпочався концерт!
— Ой, а я і без окулярів тепер усе бачу, — здивувався дід Валентин, всідаючись у першому ряду.
— А я думала, що вже зовсім оглухла, — всміхнулася баба Ніна у вишиванці. — А виявляється, все чую.
Артисти старалися. Барабани гупали так, що собаки зривалися з ланцюгів. Ревли корови, мекали кози… Динаміки ледь не репалися.
— Хай у Ріпках знають, що таке цивілізація! — відтягувалися на сцені хлопці з рок-групи.
Та останню крапку поставили піротехніки. Під завершальні акорди музики загримів феєрверк!
Від потужних залпів у баби Марини завалився льох, у діда Миколи на хату впала стара груша. У діда Валентина корова вибігла з хліва, тягнучи за собою ясла. Домашні гуси і качки, які ніколи не літали, залопотіли крильми над селом…
А агітатори швидко зібралися, сіли в автобуси і широким фронтом вирушили далі.
