Ми з сусідом Юрком ідемо на сесію сільської ради. А по дорозі розробляємо тактику. Генеральну лінію визначаємо.
— Сьогодні, — каже Юрко, — будемо про місток говорити.
Це про той, що над канавою біля ферми. І невеличкий він, метрів два довжиною, а багатьом уже в’ївся в печінки. Колеса від возів на ньому, як сірники, ламаються. А деякі доярки вже по три рази в канаві побували. У дірки провалюються.
— Давно вже пора його полагодити, — і я розмірковую по-хазяйськи.
— А пора, — зітхає Юрко.
— Це чого так важко? — питаю.
— Позавчора в тій канаві бабралася й моя Ольга. Прибігла додому з обчухраними ногами, люта, як тигриця. Ночував у хліві на сіні.
— Добре, що хоч лупня не дала.
— Якби зазівався, то дісталося б, як Сидоровій козі.
— І хто ж це запропонував поговорити про ремонт містка?
— Василь Кожух.
— Це той, що верховодить у товаристві по захисту бездомних котів?
— Той.
— Будемо голосувати «за». Василь — позитивний чоловік. Минулого разу підтримав нас, — визначив я нашу з Юрком позицію щодо першого питання.
— А друге питання — про Глинянку, — прокашлявся Юрко.
Не від простуди шкребе в Юрковому горлі. Ота миршава річечка Глинянка за дурної голови може підступитися нам аж до самісінького порога.
— А це вже зовсім нікуди не годиться, — пропав і в мене настрій. — Це ж половині села заллє городи.
— Буде, ой буде людям клопоту…
— Коваль коня підковує, а жаба й собі наставляє ногу, — розбирає мене зло. — Вже й Курячий Перелаз надумався із рівчака зробити Каховське море.
— І для чого, питається? Краще б відремонтували медпункт.
— І хто ж це до такого безглуздя додумався?
— Степан Кнур.
— Це той, що в спілці благородних?
— Той.
— Гм… Ти дивися… Непоганий же чоловік.
— Та наче нівроку.
— Заковика, — взяв мене великий сумнів. — Благородні ж ні разу не стромляли нам палиці в колеса.
— Не було такого.
— То якось же не того… Не годиться ставати їм упоперек.
— Таки буде по-свинськи.
— Значить, треба підтримати Кнура. Будемо голосувати «за», — визначились ми з Юрком і щодо другого питання.
— А на закуску буде на сесії про газифікацію села, — розцвів як маківка Юрко.
— Хороше питання, — потеплішало і в мене на душі. — Так уже набридло махати біля дров колуном, що скоро нагупаю собі грижу.
— А я вже її маю, — признався Юрко.
— Нічого, тепер заживемо, наче в раю.
— Ніякого тобі не треба буде виносити попелу, ніякої тобі не буде копоті, — розсміявся Юрко.
— Чия ж це розумна голова таке добре діло запропонувала?
— Федір Ряжанка наполіг.
— Це ж який Ряжанка?! — кольнуло мене в ребро.
— Та він же в нас один, — здивувався Юрко. — Свиням товч видає.
— Та я не про те, — відчув я, що пахне якоюсь халепою. — Ти мені краще скажи, чи той Ряжанка не в капосній спілці чуйних?
— Він уже звідти переметнувся до справедливих.
— Що?! — ледве не впав я посеред дороги. — Він уже в справедливих?! Тим паче, будемо голосувати проти! Категорично проти!
— Слухай, — покрутив Юрко біля скроні пальцем. — Ти часом не вдарився головою об одвірок? Наші ж хати крайні. Нам найпершим проведуть газ…
— Юрко, — кажу, — не розпускай нюні. Краще я наживу сім гриж, краще топитиму сирою вербою і зроблю з хати кузню, а Ряжанці не поступлюся. Він із своїми справедливими вже тричі голосував проти наших пропозицій. Нам теж треба провчити їх. Тут діло принципу…
