— Синку, кинь у посудину пару рибин. Буде бабі чим середину задобрити.
Санько нікому не відмовляв. А чого б і не поділитися уловом зі старенькими! Завтра собі знову навудить… І селяни сюркотіли біля Санька, мов цвіркуни теплого літнього вечора.
Господь наділив Санька неабиякою тямою рибалити. Буває, візьме якийсь чоловік найдорожчі рибальські снасті, всядеться біля річки на кілька годин, а риба й поплавця не ворухне. То вудкар поклює-поклює носом і бреде додому ні з чим.
У Санька все навпаки: візьме звичайнісіньку шпильку, зробить із неї гачок, прилаштує його до волосіні — й улов забезпечений. Принаймні половина парусинової торби завбільшки з відро завжди наповнена рибою. Ніколи не були порожніми й мисочки бабусь, котрі зустрічали рибалку майже щодня.
От тільки допікала його навратлива баба, яка жила при самій Ятрані. Її хата, що звисала над річкою, цілодобово зирила вікнами на плесо, й ніхто не міг сховатися од тих очей. Господиня щоразу, запримітивши, що Санько йде додому, бігла по каструлю й хутко виходила на шлях.
— А поділися, чоловіче, зі мною свіженькою рибкою! — вигукувала.
Не дочекавшись одвіту, засовувала руку в рибальську сумку і вибирала собі найзамашніших окунів, карасів чи коропчуків.
Попервах рибалка все це сприймав терпляче. Та коли воно переросло майже у вимогу, у чоловіка з’явилася до баби відраза. Закралася думка: «І що стара робить із рибою? Чи, бува, хтось не торгує нею в Умані? Мені риби не шкода, але щось тут не так. Вона ж бо сама-самісінька!»
І надумав він пожартувати. Одного ранку заповнив торбу наполовину карасями, нарвав жалкої кропиви і прикрив нею рибу. Опісля поліз у воду, надіставав із нірок клешнюватих раків, якими аж кишів крутий берег Ятрані, та й поклав їх у сумку зверху кропиви.
Коли Санько порівнявся з бабою, котра вже стояла на дорозі з каструлею, кивнув їй, мовляв, бери свою порцію риби.
Стара вправно запустила правицю в сумку… і зарепетувала:
— А-а-а-й! А-я-я-й!
Нараз крик перейшов у брудну лайку… Баба висмикнула з торби руку, на кожному пальці якої висіло по раку.
Махаючи рукою, гайнула на своє подвір’я… Ось її червона кофтина майнула поза курником… І вже звідти долинало:
— Ой-й-о-йо-йо! Ой-й-о-йо-єч-ки-и!
За втікачкою, запримітивши відчинену хвіртку, метнувся табун сусідських індиків. Певно, птицю підохотила червона кофтина, що аж горіла на бабі.
А Санько гукнув їй услід:
— То рибу братимете сьогодні? Чи вам і раків задосить?
…Згодом, повертаючись із риболовлі, Санько зупинявся біля бабиного подвір’я, клав на лавицю кілька чималих карасів. Ті підстрибували, хапали ротами повітря, ніби гукали до господині: «Вичапуй зі своєї схованки та бери вранішній гостинець!»
