Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках

Друкувати
Чого воно так: коли говорять “дикий кабан — так не страшно, а як — “вепр, так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починає?
Воно, мабуть, саме слово “вепр — страшнувате, — якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокає…
– Вепр!
На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, — хоч воно i не дорослий “Вепр, а тiльки маленький, тiльки ще “Веприк, але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, — ану ж вiзьме малий “Веприк та на великого “Вепра й виросте? Що тодi?!

Найстрашнiший дикий кабан — “одинець, — це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибивається до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.
Вiн тодi своïми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев’язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на весiллi у своïх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право “першоï ночi.
Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за своï величезнi страшнi iкла — сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.

Собак вони своïми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка.

А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертоï стопки:
– Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємоï форми зiйшов з рейок i болотом котить. Придививсь — а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, — у лiвому стволi в мене жакан, — я його в лоб як жахну, — а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився… А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да… Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього!

Розмахуюсь, а вiн менi й каже:
“Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли? Да… Я, звiсно…
– Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?
– Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! “Ага, — кричу, — попався, — кричу, — веп-п-пиррр. Не з таких, — кричу, — я, щоб сiкачiв боятись! Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку!

А вiн менi знову:

— “Та злазьте, — каже, — дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!

А я йому:
“Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, — кричу, — не рiшу тебе тут!

А вiн менi: “Я, — каже, — веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч…

Тут уже пiдходить хазяйка:
– Може б, — каже, — ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?
– Не злiзу! — кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу.

А вiн i на канапi ще добиває сiкача:
– Не злiзу, — кричить, — доки не рiшу! I так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку.
Сiкач — страшний звiр, так що й пiсля четвертоï стопки не дуже злiзеш…
Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача?
Бо ми — охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що…

Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами!
Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi.
Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета — сiкач.
Поросят не бийте.

Убити порося — це все’дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось.
Це — шокiнг для справжнього мисливця.
Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгає.
Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i на звiра, як сiкач бiгає.
Кузьма Дем’янович — мого приятеля звуть.

– Полювали ми кумпанiєю у Баб’ячiй балцi, — почав Кузьма Дем’янович… — А Баб’яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля… Понад балкою — лiс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далi — рiчка. Полювали ми зайцi, лисички, — що трапиться, одне слово. Був з нами й мiсцевий дiдок-охот-ник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля, сiли па горбочку, закурили, вiдпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, мiж ними де-не-де озеречка, а за очеретами срiбно-голуба стрiчка рiчки… По той бiк рiчки — лiсочок… Бiля лiсочка — хутiрець на три хати… На узгiр’ï бiля хутора овечки пасуться… Чутно, як у хуторi дiвчата “Чорноморця виводять:Вивiв мене босую,
Та й питає.

– Чи є мороз, дiвчино,
Чи не-ма-а-а-є-є-є?
Дивився б i не передивився… Слухав би i не переслухав…
Сидiли, слухали, з краєвиду милувалися.

Аж ось мiсцевий дiдок i каже:
– А в цьому, — каже, — болотi табун диких свиней є! I сiкач тут здоровенний бродить.
– Ми всi, — каже Кузьма Дем’янович, — аж попiдскакували!
– Де?
– Та отут у болотi!
– Та невже? — ми до нього. — А чи бачив ïх тут хто-небудь?
– А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та бурякiв перенищили… Я сам сiкача бачив, — пудiв на п’ятнадцять, якщо не бiльше! Страшний звiр!
– Ну, ви ж розумiєте, — вiв далi Кузьма Дем’янович, — що ми зразу ж рiшили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть чоловiк.

Рiшили так: я, як найстарший, — менi вже тодi п’ятдесят шостий пiшов, — так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта — з того боку зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок.

Загонщикiв у нас, як бачите, не було, — ми самi, мовляв, i за загонщикiв, i за стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: “Боюсь! — каже. Пiшли ми в очерет, а дiдок спустився в балку: “Мо’ — каже, — де зайчика наполохаю. Увiйшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi — сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дiдок, — сам я собi подумав… Пройшов ще трохи далi в очерет, вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став, прислухаюсь… Не чуть нiчого… Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку зашарудить болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам пiдiйти, а ïх нема та й нема.

Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою, дрiмаю! Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, — так я як пiдстрибну! Пiдстрибнув — i крутюсь на мiсцi, не знаю, куди тiкать! А воно вдруге — як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля… Почув тiльки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до рiчки! Та де там було думати, що воно… Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетiв, як хорт, добiг до лiсу, й на грушу. Сiв, звiв курка, чекаю. Довго сидiв, нема нiчого.

Аж ось чую, гукають:
– Кузьма Дем’янович! Кузьма Дем’янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!
– Я тут! — кричу. — На сiкача засiв! На грушi!
– Зла-га-га-газьте!
– Не злiзу! — кричу.
А воно й справдi, я й сунувся, був, iз грушi злазити, — не злiзу. Груша висока, стара груша, i аж до половини нi сучкiв, нi вiття — самий стовбур! Як я на неï видерся, вбийте мене, й досi недопойму…

Пiдiйшли товаришi. Зняли мене з грушi.
– Бачили що-небудь? — питаю я ïх.
– Анiчогiсiнько не бачили!
– Та як же ж, — кажу, — не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двiчi. I шелеснуло щось од мене! Я вiд нього, а воно вiд мене. А що хрокнуло, хай мене бог поб’є, — кажу, — своïми вухами чув!
– Так то ви, значить, — питає мене Iван Петрович, — на провалля прянули?
– Я ж, — кажу, — я! Воно як хрокне, — я думав, що сiкач, i з очерету!
– Та то я висякався! — каже Iван Петрович. — Тiльки я сякнувся, воно щось як шелесне бiля мене, а я думав, що сiкач, та й собi од нього до рiчки!
Аж ось дiдок пiдходить.

Ми на нього:
– Де ж вашi свинi? Де ваш сiкач?
– Нема хiба? — здивувався дiдок.
– I слiду нема, — кажемо.
Виходить, пiрнули!
– Куди пiрнули?
– Пiд воду! Куди ж!
– Та хiба ж дикi свинi пiрнають?
– Не знаю, як де, а в нас пiрнають! — каже дiдок.
– А що ви гадаєте, — мiркує Кузьма Дем’янович, — могло бути! Єсть же ж морськi свинi, могло буть, що й рiчнi є!
— Так отаке-то трапилося з нами на полюваннi кабанiв. Я й досi нiяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П’ятдесят же шостий менi… Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сiкачi бiгають! Прудкий звiр, — додав Кузьма Дем’янович.
Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спецiально на таку охоту натасканими псами, але здебiльша i найчастiше полюють його з загонщиками.

Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тодi його, ясна рiч, стрiляєте.
Стрiляти треба обов’язково кулею, цiлитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан — звiр страшно лютий, вiн кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне iкло прямо в пуп i з криком “Ага, попавсь! поре мисливця по черевнiй бiлiй лiнiï од пупа вгору до грудей.
Коли вiн сам смертельно поранений, — вiн лягає тут же, поруч охотника. I обидва вони потихеньку вiддають душу боговi.


1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...
error: Вміст захищено!!