Ось на цій кладочці зустрілися одного погожого дня два цапики. Один, біленький, свійський, довго пасся на крутому березі річки, і йому обридла трава, закортіло посмакувати листям кущів, що росли на леваді. А другий, рудий, дикий, хотів вилізти на гору, до своїх родичів.
Отож як зустрілися вони на кладці, білий цапик і каже гречно:
— День добрий, любий мій. Даруй мені, але нам тут не розминутися. Будь ласка, біжи назад, дай мені перейти, а потім і ти перейдеш.
— День добрий,— відповідає рудий,— але я не збагну, чому мушу вертатися я, а не ти.
— Бо я перший ступив на кладку…
— Ні, то я перший! Ти ще тільки підходив, коли я був уже на кладці.
— Далебі, ти недобачаєш, бо якби мав добрий зір, не казав би так. Я перший зійшов — я й перейду перший. А до того ж знай — ти мені не рівня!
— Не рівня? А то чому?
— Хоч би тому, що я не дикун, як ти. Я шляхетного роду, отже всюди маю першенствувати.
— Шляхетнішого за мій рід не буває! — гордовито відказав рудий.— Ми завжди здорові та дужі. Ми їмо гірські трави й п’ємо кришталеві джерельні води. Ми мчимо високими горами разом з вітром; нас не лякає ні дощ, ані сніг. Та звідки все те тобі знати, як ти народився й живеш у хліві?
І дикий цапик зневажливо посміхнувся.
— Так, у хліві, в затишку й теплі! — вигукнув білий, не тямлячися з гніву.— Ану геть, дай пройти!
— Ба ні! Спершу я перейду! — затявся рудий.
— Ниций, невихований цаписько! Що за лиха година мене з тобою звела! — шаленів білий.
— То дай мені дорогу, як ти вихований!
— Тобі не поступлюся! Та чи таке десь чувано, щоб цап шляхетного роду давав дорогу нікчемам? Поглянь лишень на мою шерсть — яка вона довга та тонка! А як блищить! Справжнісіньке руно! А які в мене вуха! А сережки!
— Ти краще подивись на мої роги, які вони міцні та гострі!
— Е, що там довго балакать! Уступися!
— Ти уступися!і
— Я перший став на кладку!
— Ні, я!
— Я, я, я! І я кращий за тебе!
— Ні, я! Далеко куцому до зайця!
— Повертай назад!
— Не поверну!
— І я не поверну! Трах-тара-рах!
Зійшлися цапики посеред кладки, пхнули один одного рогами раз. другий, та й… шубовсть у воду! Добре, що вміли плавати, то врятувалися. А якби не вміли?..
