Ото я вам скажу:
У одного бідного чоловічка конячка одним одна була, та й ту у велику силу до Благовіщеня дозимував, а на Благовіщеня тільки живу вивіз на луку. Ото як зачала та конячка гризти траву, то трошки й подужчала. Скоро на ноги підвелась — і пішла далі, від вітру валяючись.
Ото йде, коли зустрічає її Прало, такий кінь великий та дужий, що ніякого звіра не боїться, та й каже:
— Здоров був, товаришу!
Глянув кінь на товариша та й подумав: «Це не мені товариш», та й відказав:
— Доброго здоров’я!
Ото й питає ситий худого:
— А куди ти йдеш?
— Та йду світ за очі.
— Та й я туди ж, так нум товаришувати.
— То й нум! — сказав худий кінь.
Ото й пішли вдвох.
Ото йдуть та й балакають; а ситий і каже:
— Скажи мені, як тебе звуть? А худий відказав: «Пакінь».
— А я Прало, — сказав ситий, — ходім же тепер на залізний тік пробувати сили, хто дужчий.
— Ходім! — сказав тоненьким голоском Пакінь, бо він світові рад.
Прийшли на тік. Ото Прало каже:
— Бий, Паконю!
А той:
— Бий ти!
От Прало як ударить, то аж тік гнеться, а Пакінь як ударить, то вогонь креше. Ото Прало й задумався: «Який він сильний, не мій товариш: я як ударю, то іскри не сиплються, а тільки тік гнеться, а від нього сиплються іскри!» А того й не знав Прало, що Пакінь підкований: хазяїн на зиму підкував та й забув вирвати підкови, як на луку витяг.
От Прало й каже до Паконя:
— Ходім, товаришу, ще до моря: хто більше води видме?
— Ходім, — сказав Пакінь.
Ото пішли. От Прало як духне, то за малим риби за хвости не вхопить — аж до сухого. А Пакінь похнюпив голову в воду, язик висолопив, бо тільки живий, а щука думала, що м’ясо, — хап його за язик, а Пакінь — клац її зубами та й каже до Прала:
— А що, товаришу, чи ти що піймав?
— Ні, — сказав Прало.
— А я піймав!
Ото глянув Прало на Паконя та аж ізлякався, що таку щуку велику держить Пакінь у зубах, та й каже:
— Ходім варити, товаришу, тепер є що!
А сам тільки голову почухає та поглядає на Паконя та й думає: «Оце знайшов чорта не за свої гроші!»
Ото розіклали вогню, щоб варити ту рибу. Прало й каже:
— Сиди ти, товаришу, тут біля вогню, а я дров принесу.
— Ну, й добре! — сказав Пакінь.
Сів і голову похнюпив: сказано — три чисниці до смерті; а сорока думала, що неживий, та хап його за язик! А Пакінь — клац зубами та й держить у роті. От Прало приходить, а Пакінь питає:
— А що, товаришу, чи піймав що?
— Ні, — сказав Прало.
— А я піймав! — відказав Пакінь.
Дивиться Прало, аж справді держить сороку в зубах Пакінь.
Здивувався Прало та й каже:
— А де це ти, товаришу, взяв сороку?
— Е, товаришу, — сказав Пакінь, — я під небесами літав та й піймав!
Дуже зажурився Прало та й каже: «Е, це не мій товариш: коли він рибу в морі ловить і птицю попід небесами, так куди мені зрівнятися! Хоч я дужий і дуби з корінням ламаю, так я птиці попід небесами і риби в морі не піймаю!» Отак думав Прало сам собі і міркував: яким би побитом від Паконя втекти?
Ото каже, подумавши, Прало:
— Вари, товаришу, а я піду, може ще дров принесу.
— Добре, — сказав Пакінь.
І пішов Прало, та навкруги, та навтікача, біжить та оглядається, та й каже: «Нехай тобі нечистий батько! Ти не по моїй силі, хоч би утікти від тебе!»
От біжить Прало, коли зустрічає вовка. Вовк і каже:
— Здоров будь, Прало.
— Здоров, вовче, та мовчи! — сказав Прало бозна яким голосом.
— Та що там таке? Розкажи! — сказав вовк Пралові.
— Ось що!— став Прало розказувати. — Я зустрівся з товаришем і хотів із ним побрататися; ото й пішли сили спробувати — хто дужчий. То як ти скажеш? Я як ударю, то залізний тік гнеться, а він як ударить, то вогонь креше. Ото пішли води дути до моря; то я як духну, то аж до сухого, а він і рибу піймав. От пішли варити тієї риби, то як на твою думку? Я поки дров приніс, а він уже й сороку піймав! Так я оце подививсь, що не по моїй силі, та й давай тікати від нього.
— Та як же його звуть? — спитався вовк Прала.
— Пакінь, — сказав Прало.
— Е, так я таких умію підголювати, — сказав вовк, — тільки покажи, де він.
— Е! — каже Прало, — я тебе туди не поведу, а покажу: ген там на долині, під могилою, вогонь палає — то товариш мій Пакінь розкладає.
Ото подивився вовк, увесь затрусивсь і сказав:
— Сиди ж ти, Прало, та дивись, а я піду і тобі шкуру принесу на чоботи, щоб нікого не боявсь, а нам віри йняв, що ми таких братчиків уміємо підголювати.
Ото пішов вовк до Паконя, як ухватив за хвіст — і до голови обдер шкуру і Пралові подарував. Остався Прало сам, а Пакінь пропав ні за цапову душу.
Оце вам казка, а мені бубликів в’язка.
