І як радісно, що я нічого не вбив!
І як радісно, що я ще поїду (обов’язково!), щоб щось убити!
І як радісно буде, що я нічого не вб’ю.
Одне тільки: Павлушка, онук, чекає від діда зайця. А дід — без зайця та й без зайця! Перед онуком незручно!
25 січня, 52. Інтересне явище. Пригородні селяни, оті, що до Києва щодня з молоком, з яйцями, з городиною, — це все спекулятивний елемент. Неприємна публіка! І як тяжко колгоспним керівникам із ними! Розбещене, розхристане, не колгоспне, а спекулятивне!
Щодня вранці в двері: стук! стук!
— Що?
— М’яса? Свининки? Молочка? Яєчок?!
Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!..
Хіба можна собі уявити справжніх колгоспниць, настоящих майстрів наших урожаїв, щоб вони стукали в двері:
— Молочка?! Яєчок?!
Вони — Хобта, Савченко, Лисенко — думають про лани, про врожай, а ці — перекупки:
— Молочка?! М’ясця?..
Стук! Стук!
Коли вже вони переведуться?
5 лютого, 52. Тимошенко й Березін.
Естрада. Здібні дуже хлопці. Та де здібні — талановиті.
Це все так!
Скільки я їх бачиа у своєму житті — естрадних артистів!..
Сидить перед тобою — “тьо-о-омная ночь!”, і чого йому від тебе треба — невідомо.
— Напишіть!
— Що?
— Та, знаєте, так ото напишіть, щоб… той… оте… так, знаєте, здорово напишіть, щоб уся зала аж… той… розлягалася… про колгоспника… Знаєте, щоб усі сміялися… От як “Зенітку” ви написали! От і тепер…От… значить, чоловік… Ну, одне слово, щоб смішно було! Щоб усі сміялися… Та ви знаєте…
— Ну, а все ж таки про що?
— Та той… отой…
І потім цілком серйозно:
— Ви знаєте, тов. Вишня, наш народ так хоче сміятися… Він так хоче сміятися, що аж дуже хоче сміятися… Ну, а письменники, ви мене пробачте, вони якось обминають естраду, вони якось… той… оте… А народ наш дуже хоче сміятися! А ми, естрадники, для того ж і живемо, щоб… той… оте… того… Так напишете?
…І от Тимошенко…
Він не тойкає, не отойкає, не тогокає… Він упивається у вас, він ніби помпу своїх очей встромляє у вашу думку… Що? Як? Одне слово! Одну мисль!..
І ви знаєте, — він вас заражає на творчість, на дерзання, на роботу!
Для такої людини хочеться щось ізробити, бо це людина творча.
Творець!
Багато ще в нього є недосконалого, невдалого, наївного, почасти дрібного, але не в цім річ: на добірному зерні пшениці полова навіть обов’язкова.
Але це творчість…
А творчість, справжня творчість, вона не тільки радує, вона запліднює…
От вам і Тарапунька!
8 лютого, 52.
Що таке талант?
Горький правильно сказав: “Талант — це робота”.
Таланти різні бувають:
1) Талант для таланту.
2) Талант для себе.
3) Талант для народу.
Я — за третій талант.
Для таланту? Чепуха… Масло для масла…
Для себе? Сам себе по череву гладить?! Нецікаво!
Для народу?
Інтересно, корисно, але ж і трудно!
Чому?
Бо в таланті твоєму бере участь народ!
Хочеш бути талановитим — учись у народу!
Вивчився? Визнали?
Кланяйся народові!
А коли тебе вже визнали таким уже талантом, що талановитішого й у світі не було, — гордись, пишайся, задавайся, хукай, мукай, подивись у дзеркало, а потім ще раз запишайся і…
Вчись у народу!
Позадавайся, позадавайся та й… поклонись народові!
8 лютого, 52. Якби я, Остап Вишня, щось використав із попереднього… Що б мені сказали?!
Та мене б убили! Та знищили б!
Вишня — украв! Ой-ой-ой!
Так я вам скажу по секрету. Все своє життя літературне я стежив, щоб — не дай бог! — не вкрасти чогось у іншого. Чи пощастило мені це зробити, чи ні — я не знаю… Я не хотів бути похожим на інших…
Признаюсь. На зорі моєї літературної роботи я (страшенний курій), я не курив, я нічого, доки я не сів до столу, я нічого не читав, — ні газет, ні журналів, — щоб голова моя була свіжа! Ні за що не зачіпалась! Я не знаю, чи правий я був, чи треба це було робити, але я це робив…
Наслідував я когось?
Свідомо — ні!
Може, ще хтось так робив, як я, — я не знаю…
Але — їй-богу, я говорю правду! — я кожного ранку підходив до чистого аркуша паперу, як до незайманої дівчини… Щоб ніхто, і навіть я сам, не міг того аркуша порушити…
І от тепер, коли сивина, коли вже серце з камфорою, я згадую ті часи, коли вночі я схоплювався й записував окремі слова, фрази, думки…
А вранці… записував уже все як слід…
Майте на увазі — не брешу!
На схилі літ я можу сказати чесно:
— Ой, як я любив літературу!
— А вона мене?
— І я її!
І я щасливий, що доля моя дала мені змогу любити літературу! Спасибі долі!
12 лютого, 52. Переклав отож я “Ревізора” Гоголя.
Дуже (спасибі йому!) допоміг мені М. Т. Рильський.
Досконала робота?
Розуміється, ні!
Над творами Гоголя взагалі, а зосібна над “Ревізором” (перекладами) слід працювати, може, ціле життя, щоб наблизити їх до оригіналу.
Ну, а ми ж як?
Давай, давай, давай…
Ну, й дали…
Актори театру ім. Франка, що ставить “Ревізора” в моєму перекладі, переклад визнали за задовільний.
Були (та й не можуть не бути) зауваження, дуже слушні, дуже розумні, з якими не можна не погодитися, бо актор підходить до ролі з свого боку, — йому така фраза кращає, коли так сказати, а не так. Актор втілює образ, живе ним, — отже, та сама фраза в його інтерпретації оживає, динамічнішає… Як же з цим не погодитися?
А от Комітет в справах мистецтв дав мій переклад на рецензію якомусь N. Цей “рецензент” написав зауважень на цілих шістдесят, а то й більше, сторінок. Він вимагає дослівного, буквального перекладу!
Із його зауважень видно, що він, N. знає українські слова, та не знає мови.
Це якийсь шашіль у мові.
А він, кажуть, член-кореспондент Академії нашої…
І от — що виходить?..
Нашу з Рильським роботу перевіряє чиновник, причім нечесний чиновник, заробітчанин…
І хотять, щоб я наслідував його, вірив і признавав його зауваження.
Так чому ж не дати йому перекласти Гоголя?
Забуває Комітет мудрі слова В. І. Леніна:
“Один дурень може такого наробити, що потім десять (здається, так. — О. В.) не розплутають…”
14 лютого, 52. Які люди повиростали! Які люди… Колись фельдшерував я разом із Михайлом Сидоровичем Коломійченком. Розумний, чудесний, чарівний був хлопчик із синіми лукавими очима. Дотепний, веселий і серйозний.
Жінки за ним… та, боже мій, якби я був жінкою — не втримався б!
А тепер я бачу його професором, замічательним хірургом, державного розуму людиною.
Ну, як же не радуватися?!
І це не з професорів, що до них у чергу записуються, про яких говорять:
— Ви билі у професора? А какой номер? А сколько заплатілі?!
Це — наш, народний, хороший лікар, людина, що ніколи не зрадить, не продасть свого народу!
Як радісно бачити таку людину!
А Іван Іванович Кальченко!
А брат Михайла Сидоровича — Олексій Сидорович, професор-отіатр!
Дивишся на них — і душа твоя танцює: яких хороших людей дала Жовтнева революція!
А якби її, Жовтневої революції, не було?
Ну що ж?
Ну, й були б ми всі прихвоснями панськими, поневірялися — та й вже!
А тепер ходить Михайло Сидорович по землі, по своїй, по радянській, кріпко ходить, розумно ходить і говорить (мені говорить, бо мені можна — стара дружба це дозволяє), а говорить на моє: “Як, Миша?”
— Все опанував! Все роблю. Штучні піщеводи роблю! І черепну хірургію знаю!
Передо мною Михайло Сидорович не вихваляється, ні, він просто мені говорить, чого він “достиг” (не придумаю зараз іншого слова), — він, пам’ятаючи колишню нашу дружбу, ніби передо мною звітує про те, що зробив він…
А мені так хотілося кинутися на нього, обняти, стиснути його, поцілувати….
Було незручно це зробити при людях: він-бо професор, головний хірург Міністерства охорони здоров’я і т. ін.
А мені гопки хотілося!
Щоб знав старий Коломійченко, робітник залізничний, які в нього сини!
Щоб і на тім світі гордо кістки його лежали…
23 лютого, 52. Кажуть, що переклад “Ревізора” — хороший.
Пишуть так!
Мені сором! Над перекладом Гоголя можна працювати цілий свій вік!
Тільки без словників!
Без отих рецензентів!
Як би можна було нашою, українською, мовою подати Миколу Васильовича!
Тільки б попрацювати!
Не можна так, як це було зо мною: “Дай! Дай! Давай! Давай!”
Спасибі Рильському, а то б ми “надавали”!
ЗО квітня, 52. Завтра 1 Травня!
Веселий май! Народний май!
Яка честь належати народові!
Яка радість, коли згадає тебе теплим словом народ!
Для цього слід жити і слід працювати…
Їй-богу, не гонорар! Їй-богу, не гонорар! Їй-богу не гонорар!
Щоб народ усміхнувся!
І тільки!
Віддам усі гонорари — тільки скажіть мені, що треба для того, щоб народ (народ!) усміхнувся!
25 травня, 52. Як багато погано, коли всього багато.
У мене, приміром, єсть “Побєда”.
Я їду, і мені дуже гірко, коли путями-шляхами чимчикують подорожні.
Чому саме я їду? А вони йдуть?
Таж моя мати отак колись, згорблена, ходила… Для кого моя мати ходила? Для мене…
А я от їду барином — і страшенно задоволений… Радий…
Не думайте, що я ото “нігіль-мігіль”…
Але… єсть межа, грань…
І єсть іще час… Час!!!
Не можна, по-моєму, тикатися із своїми особистими котеджами-дачами туди, де ще корівників, свинарників, птахарень колгоспники не побудували.
Чого ти туди лізеш?
Хочеш, щоб усі говорили: оце дача Вишні, он яка, он бачиш!’
Єсть — грань! Межа!
Оцієї межі не можна переступати!
І все!
Ніколи нетреба забувати, що ти від народу і що твоя робота — для народу! А не для дачі!
26 травня, 52. Побудували будинок для письменників!
Хороший будинок, в поганому (для письменників!) районі — на розі Червоноармійської і б. Шевченка.
Розподіл квартир. Ажіотаж! Крики! Скандал! Кому? що значить — “кому”?
Чому крики? Чому ґвалт?
Ну чому?
Невже не ясно: тому, кому треба, тому, хто своєю роботою заслужив, тому, хто для роботи заслуговує, потребує кращих квартирних умов!
Іменно — потребує!
А що робиться?!
Скільки галасу, шуму, гармидеру?!
А скільки в тому галасі справжнього бажання допомогти розвиткові літератури?!
Чи можемо ми уявити такий, приміром, випадок: от Спілка письменників бачить, що талановитому, скромному, тихому письменникові потрібна квартира…
Чи зможе Спілка (колектив!) прийти до того письменника та й сказати йому (знавши, що він своїм характером не проситиме):
— Товаришу! От вам квартира! Вам для вашої роботи вона потрібна! Живіть і працюйте!
Такого, на жаль, не помічаємо.
А що бачимо?
— Діти! Жінки! От я! От я!
Крики, шум!
Та хіба хтось проти дітей? Проти жінок? Проти бабушок?
Всіх я їх, дітей, бабущок і т. д., люблю, але це, проте, не література!
І не тикайся в літературу з своїми двома, трьома чи чотирма жінками, а тикайся романами, поемами баладами…
…Скільки ще в нас, серед нас, людців, що для них важить найбільше не те, що він для літератури зробив, а те, що він член Спілки РП.
Виявляється, що це — член СП — не так просто.
Член Спілки — він уже узаконений громадянин він має право ніде не працювати, він — писатель. Все! Що він робить, де він працює, ніхто цим не цікавиться… Він — писатель. Він або його кревні можуть торгувати на базарі кроликами чи ґудзиками, — але він писатель.
11 червня, 52. Не завжди все те записується, про що думається!
Сьогодні йшов вулицею і думав: “Чи може, приміром, засміятися людина, коли я хочу, щоб вона засміялася?” ;
Кіоск… Книжковий…
Прошу свої книжки…. Одне слово про автора. Яке? Та, може, це й не слово, а жест, рух, міміка?
Сміється, уявіть собі! Стара жінка — сміється!
Ларьок… Підійшов, спитав цигарок, “Казбеку”…
Кілька питань (Яких? Хіба я пам’ятаю?) — людина сміється! Та як!
Який же, спасибі йому, у нас веселий народ!..
27 червня, 52. Треба лаятись, а лаятись не хочеться!
От і давайте: пройшов дощ, повезли Павлушку (онука) в Чигирин!
А я люблю Павлушку, онука.
І як собі хочете — люблю його, отого маленького, біленького, що щебече:
— Зім, діду, зім! Зім! Зім!
Мабуть, нам треба бути — як наші онуки, як Павлушка!
Якби ми були такими чистими, світлими, радісними, як Павлушка, — яка б у нас була література!
Хай живе література!
Хай живе слово!
А слово в Павлушки таке:
— Девело!
Не дерево, а “девело”…
Скаже й засміється, та як засміється, розлягається й сміється:
— Девело!
А “девело” росте, квітне, розлягається, цвіте…
Бо Павлушка мій під отим “девелом” підскакує…
Хай живе Павлушка!
Хай живе “девело”!
28 червня, 52. Помер Стражеско. Ціла епоха відійшла у вічність!
І яка епоха! Краса медицини! Розумної, гуманної, чесної медицини! Медицини, що любила народ!
Образцов… Стражеско!
А я мав щастя і Образцова бачити… Говорити з ним…
І досі в моїх очах стоїть благородна, велична постать професора Образцова, учителя Стражеска… Учителя, батька…
Наслідник Образцова….
Честь, славу і гордість України, гордість Києва пронесли вони, славні мужі наші — Образцов і Стражеско!
Хай вічно живе пам’ять про славних, про мудрих, про великих…
Про Стражеска й Образцова!..
28 червня, 52. Умер Стражеско!
От людина, яка своєю особою прикрашала Київ.
Скільки благородства, скільки розуму, скільки серця було в цієї людини!
Скільки ця людина знала!
Скільки ця людина навчила!
Хай же ніколи не заросте стежка до його могили!
Скільки ж наш народ дав видатних людей! Я згадую тут тільки медицину:
В. П. Воробйов!
В. П. Образцов!
М. Д. Стражеско!
Я. І. Пивовонський!
Гіршман (Харків)!
Шатилов (Харків)!
Я згадую їх з почуттям найсердечнішої подяки.
І гордості!
І щастя, що я жив із ними, бачив їх, великих, мудрих!..
Я ніколи не забуду величної постаті В. П. Образцова!
“Величественный” старик (я іншого слова не підберу!), високий, з ясними (як зірки!) очима…
Одна сама тільки усмішка чого варта була в нього!
Я — невеличкий тоді хлопчак (пацан) (1915 р.), — я розгубився перед його статурою, перед його фігурою (ой, нехороше слово!).
І досі на моїй лисині тремтить тепло його великої руки (він погладив мене по голові!)…
І тепле, ласкаве слово:
— Колега!
Я — фельдшером був!
І от пішли, одійшли…
Але як красиво прожили ці люди!
Хай благословенне буде ім’я їхнє!
28 червня, 52. Не люблю я писати мемуарів.
По-моєму, мемуари — некролог…
Але треба, по-моєму, все-таки записати деякі факти.
І
Повернувся з-за кордону М. К. Садовський. У Харків. Якраз був у Харкові П. К. Саксаганський.
Франківці (і я з ними) зустрічали Садовського. Зустрічав і Панас Карпович.
Пам’ятаю:
Виходить із вагона Садовський, весь у сльозах, сльози течуть по лицю, капають з усів…
Обнімає його Саксаганський (а вони були в сварці все життя).
Я прислухаюсь.
Що скаже великий брат своєму великому братові?
Що він сказав?
Панас щиро обняв Миколу, притис до своїх грудей і сказав:
— Миколо! Держи хвоста бубликом!
І все!
ІІ
Л. В. Собінов був у Харкові на гастролях. Співав Ленського по-українському.
Я зайшов до нього за куліси привітати його… Він мені сказав:
— Мне по-украински гораздо легче петь, чем по-русски! И по-итальянски труднее!
Це було, мабуть, в 1915 — 1916 році… Він уже був старенький, але співав — як бог! Подарував він мені тоді ноти арії Ленського з написом і (здається, не запевняю!) написав присвяту по-українському.
Все пропало! Все війна клята знищила!
III
Був колись (1926 р.) на гастролях у Харкові грузинський театр Коте Марджанішвілі.
Чудесний театр.
І був у тому театрі замічательний артист Чхеїдзе.
Харків’яни дуже полюбили театр, а ми, письменники, буквально не вилазили з нього.
Щодня, після вистави, вечеряли з артистами в “Красній”…
Не пам’ятаю, в якій п’єсі Чхеїдзе по ходу п’єси говорить шепотом…
Але цей шепіт буквально розлягався в залі громом.
Вечерявши, я запитав Марджанішвілі:
— Як ви так могли зробити, що шепіт — грім?
Поруч сидить Чхеїдзе… Красавець мужчина і лагідний, скромний, тихий…
Що сказав Марджанішвілі?
— Пускай не сделает! Убью! І поцілував Чхеїдзе…
IV
Це, мабуть, 1908 — 1909 рік.
Театр Соловцова…
Була така актриса Янова…
Ми були хлопчаками, завжди голодними, але театр ми любили до безтями (чи є таке слово?).
І от, пам’ятаю, бенефіс Янової…
Все було спродано, все було загнано, щоб купити букета квітів для Янової…
Купили.
І мені (який же я був з того гордий!) доручили того букета піднести…
Ніколи не забуду…
Отой “привратник” провів мене до убиральні:
— Здесь вас какой-то мальчик спрашивает!
— Войдите!
І я не ввійшов, а буквально впав в убиральню і ткнув того букета…
В убиральні було багацько “панів”, пам’ятаю, дуже гостро пахло…
Вона, оте саме божество, навіть не обернулася до мене…
А хлопці ж чекають:
— Ну як?
Я не знаю, що я сказав на оте “Ну як?”, — мені було так боляче, так мене пекло, що на найкращі мої (наші) почуття — навіть не обернулися!
V
От тепер гастролюють у Києві заньківчани. Хороший театр.
А я, грішний, не хвастаюсь, — я колись на зорі його роботи, ще з Корольчуком, за столом у “Краснім ресторані” в Харкові, бідкалися, що зробити, як зробити, щоб театр не вмер, не загинув…
Я не знаю, що саме, але щось було зроблено (чи я зробив, чи хтось ізробив), що театр залишився, виріс і прославив нашу культуру.
І зробив це Б. В. Романицький.
І В. С. Яременко!
І тільки роботою, і тільки трудом, і тільки чесністю!
Скільки ж треба було сили, снаги, любові до театру (а значить, і до народу!), щоб винести це все на своїх плечах, на своїй голові!
А голова (скажемо це щиро) — клалася!
По-настоящому — клалася!
І от дивлюся я на них, на Романицького, на Яременка, — такі ж чисті, такі ж свіжі, такі ж мудрі, як і колись були, за нашої молодості!
І згадую чесний, прямий, трудний і чудесний шлях театру ім. М. К. Заньковецької!
От уже не заплямували імені Марії Костянтинівни.
От уже достойні достойної!
І як радісно тепер, сивою головою киваючи, згадати про прекрасний шлях театру, про його великий труд, і основне (я це підкреслюю!) — про його чесність!
Слава Вам, мої друзі! Слава Вам, мої поплічники!
І який я щасливий, який я гордий, що мав щастя бути з Вами, бачити Вас, працювати з Вами!
Спасибі Вам за роботу, за щастя, за радість!
1 липня, 52. Мене вважали, а може; й досі хтось уважає, за націоналіста.
Чому?
Не розумію!
Ну, чому я повинен не любити руський народ?
Чому?
Царя не любив, царату не любив, — ненавидів, — це правда!
Але… народу?!
Я мало в своєму житті зробив для народу. Це правда!
Але зрозумійте одне: тридцять два роки пішло в мене на те, щоб бути грамотною людиною.
Коли ж було робити?
Я не виправдуюсь, — я говорю те, що було.
Чому б (ще раз говорю) я не любив руського народу?
Хіба не давав мені насолоди геній Пушкіна, Гоголя, Л. М. Толстого?
Хіба я не розумію, що без допомоги руського народу я був би батраком у польського або німецького пана?
А може б, де-небудь конав на турецькім (я забув, як вони звуться) човні? Каторжнім?
2 серпня, 52. Помер Михайло Харлампович Пилипенко, заслужений артист УРСР…
Це — офіціально.
Для нас, для моєї родини, — це Миша Пилипенко замічательний артист, чесний, скромний, хороший, лагідний Пилипенко, що приніс себе в театр, свою до театру любов, душу й серце.
Селянин, — в кращому розумінні цього слова, — він прийшов у наше мистецтво сам, як стій, як він є…
І яскравий йому бог дав талант! Отакий, як народ, — як сонце, як вітер, як тіні від верб, як шарудіння очерету від вітру…
І з сонця, і з вітру, і з очерету завжди витикалося усміхнене обличчя Михайла Пилипенка…
І завжди ми сміялися, і завжди ми радувалися…
І, може, іноді стискувалося наше серце, що талант Пилипенків, яскравий і самобутній, ніби іноді застигав тупцювався на місці…
Але не він в цьому винний.
Скромний, лагідний, сумирний і тихий, він робив те, що від нього вимагалося.
А вимоги були половинчасті, а використати його, як на те він мав усі дані, не спромоглися…
А якого було у Миші Пилипенка сміху — здорового, веселого, забористого і задеричастого…
Вічна йому пам’ять.
Мене особисто опечалила смерть Миші (а він для мене — Миша!) через те, що своїм талантом він дуже був споріднений з моїми роботами, з моїми спробами звеселити людину…
Він багацько читав те, що я понаписував…
Спасибі йому за це!
М. X. Пилипенко — багата була натура, творча була натура, невсипуща й невгомонна!
Приклади?
Якось прийшов він до мене, подивився і сказав-“Добре!”
За кілька день, бачу, перед моїм балконом посаджено три дерева: два каштани й явір…
М. X. Пилипенко, виявляється, рано-вранці прийшов, сам викопав три ями і сам посадив три дерева. Причім він сам, на своїх плечах приніс ті дерева й посадив…
І досі ті дерева ростуть.
Щоправда, міськрада випрохала в мене один каштан (чудесний каштан!) і пересадила його кудись (для ансамблю), а натомість посадила мені “дорослу” липу..
І тепер перед моїм балконом ростуть три дерева, що їх посадив Михайло Харлампович Пилипенко.
Вони ростимуть довго! Але пам’ять про М.
X. Пилипенка, про замічательного артиста, про к р е п к у людину, чесну людину, переросте ці дерева…
Пам’ять йому буде вічна!
Що ще хочеться сказати?
М. X. Пилипенко за все своє життя не випив, мабуть, і отакунької чарки горілки, не викурив жодної цигарки, — і ви дивіться: інфаркт! Серце! І людини нема! Фізично він був як дуб! Та він же сам, своїми руками повикопував ями біля театру ім. Франка, посадив дерева, — сам, самотужки, тягав воду, поливав ті дерева і т. ін.
Здавалося, що здоров’ю цього здоров’яка кінця не буде.
І от вам: інфаркт — і людини нема.
Хай же буде йому земля така легка, така весела, як він був сам!
24 серпня, 52. Я прочитав у “Вітчизні” статтю “Радянський патріотизм”.
Ой, неправильно. Обвинувачувати Ол. Прокоф’єва в непатріотизмі?
Цього ладозького бідняка, комбєда, мужика, безконечно залюбленого в Росію, в Батьківщину…
Я не знаю — треба або нічого не розуміти, або… краще не говорити…
А Маяковський?
Я не знаю, чи буде в мене час, щоб написати про В. В. Маяковського так, як я його знаю.
Здохну, може, — і не напишу!
Повинен поки що сказати, що Маяковський був в е л и к и й чоловік, з отакенним серцем.
Благородства надзвичайного.
Мені пощастило знати Маяковського так, як, може, ніхто його не знав.
Грудень, 1954. Якби я мав такий талант, щоб описати, щоб змалювати всю чарівність, всю її лукаву посмішку, всю її, — а де слів ізнайти?! — щоб познайомити Вас з її тільки непомітними рухами, її хитрими оченятами, її закопиленими губенятами.
Ось вона біжить до мене:
— Дзід! Дзєд! (Це значить: “Діду! Діду!”)
Їй півтора року…
У діда на столику лежать цукерки…
Скільки хитрощів у Мар’янки (її звуть Мар’янка), щоб отой цукерок до неї потрапив.
Вона (їй півтора року) — хитрує. Вона діда гладить, вона до діда посміхається, вона діда забавляє, щоб дід не помітив, як вона простягає рученятко і бере цукерка.
А ви бачили, як у дитини засвічуються огні-оченята? І які в неї робляться щічки? І як губенята розтягаються в лукаву посмішку?
Яким треба бути письменником, щоб змалювати це все!
З чим порівняєш посмішку дитини?
Я дивлюсь, дивлюсь на оте мале, що стоїть передо мною, і не знаю, як передати моїм читачам все те хороше, що дитячі очі випромінюють.
І я знаю, що коли б мені пощастило висловити всю ту любов, усю ту безконечну мою приязнь (та що приязнь! Не знайду слова!) до народу, — який би я був щасливий!
От тепер — старий я! — дивлюсь я на дітей — і вірю, що буде їм краще!
17 грудня, 54. Сиджу й слухаю радіо.
Говорять бригадири, ланкові.
Говорять вони про те, скільки вони вносять удобрень, угноєнь, як вони закривають вологу, як вони б’ються за врожай!
Який народ! Який народ!
А я сиджу й плачу! їй-богу, плачу! Якби ми, письменники, вносили стільки “удобрень” у свою ниву, якби ми так добросовісно працювали! Який би був урожай’
18 грудня, 54. От я перекладаю оповідання Юрія Яновського… Перекладаю з російської мови на українську. Ми знаємо Юрія Яновського як прекрасного знавця української мови. Чому він написав свої оповідання по-російськи? Що це? Підлабузництво? Нічого подібного! Якби я, Остап Вишня, міг написати мої думки по-англійськи, по-французьки, по якому хочете, — невже це принизить мене як українського письменника?
А як би мені хотілося зрозуміти слово товариша з Нігерії, зрозуміти й поцілувати уста, що це слово вимовили…
Але, на жаль, на превеликий мій жаль, я не доживу до того часу, коли чорна людина з Нігерії поцілує мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в домі бігали, може, чорняві, може, коричневі мої онучата… Такі, як Мар’янка… До цього я не доживу.
19 грудня, 54. 2-й з’їзд письменників СРСР. Я не на з’їзді. Здоров’я не дозволило. Хай знає мій стіл про те, як капали мої сльози, не капали, а лилися…
Хороша доповідь Симонова на з’їзді Як не вітати такі слова (перепишу їх по-руському):
“…Партия всегда указывала нам на воспитательную задачу, стоящую перед всей литературой, подчеркивая при этом, что воспитывать людей можно правдой и только правдой”.
Правда… Тільки вона, правда, була поводирем у моєму житті.
Я ніколи не зрадив правди…
19 грудня, 54. Бігають круг мене мої онучата: Павлушка та Мар’янка.
Маша — не моя дочка, не від мене вона народилася. Живе Маша зо мною вже тридцять літ, — півтора їй року було, як я її побачив, — і я вам скажу, що навряд чи можна більше й дужче любити свою дитину, як я люблю свою Машу. Не в крові, не в гормонах, виходить, справа. Я не уявляю себе, не уявляю свого життя без Маші.
А тепер, коли біля мене стрибають онуки, Машині дітки, я не уявляю свого життя без цих онуків, без Павлушки й Мар’янки. Я не знаю, чи мої онучата виростуть хорошими, справжніми людьми, — гадаю, що буде так, бо всі ми робимо все для того, щоб саме так сталося, — але я знаю, що і Павлушка, і Мар’янка прийдуть колись на дідову могилу. І прийдуть — я в це вірю! — не для того, щоб плюнути на могилу…
От вам і “чужі” діти.
Це — в хаті… А хіба є, хіба можуть бути для мене, для письменника, десь чужі діти? Нема! І діти Нігерії, і чорні, і червоні, і жовті, і білі — всі вони діти, і всі м о ї діти, і моє горе, велике горе, в тому, що я, маючи у себе в хаті хліб, не маю змоги дати шматок хліба голодній чорній, жовтій, червоній і всякій іншій дитині, не можу викликати у неї веселої посмішки, не можу вгамувати її сльозу…
У мене є зять, батько моїх онуків. Чужий він. мені? Ні! Не чужий! Він — мій син! Він навіть більше, як син. Він — батько моїх чудесних онучат! І велике йому спасибі за те, що в моїй тепер хаті лунає чудесний дитячий сміх, лунають дитячі голоси.
Січень, 1955 р. Як би я виступив на 2-му з’їзді письменників СРСР?
1. Я б перш за все привітав справедливий виступ М. О. Шолохова.
Благородний біль за судьби літератури був у його виступі.
Біль за літературу, а не за літераторів.
Що б я сказав на 2-му з’їзді письменників?
2. Я б сказав так: Москва — наша мати. Ми її любимо. У чім ця наша любов має вилитися? В тому, що ми, так звані периферійні письменники, приїхавши до Москви, станемо навколішки? Цілуватимемо брук Красної площі і т. д., і т. ін.?
Ні! Любов до Москви, по-моєму, полягає в тому, що, приміром, один письменник, приїхавши до Москви, говорить, має право сказати:
— Москва моя! Люблю тебе! І як любов до тебе, привіз от я “Тихий Дон”. Дивись, який я у тебе “Тихий Дон” єсть… А от твоя “Піднята цілина”. Дивись!
Візьми!
Підходять до Москви ще письменники. …Дивись, які чудесні пісні, які прекрасні в тебе люди біля Ладоги! І як вони віршують! (О. Прокоф’єв). …Слухай, Москва, як у нас “Реве та стогне Дніпр широкий”…
…Дивись, як танцюють лявониху.
…Любуйся, як “Алитет уходит в горн”.
…Москва… Радуйся, як воював “Вася Тьоркін”.
…А які “Витязі в тигровій шкурі”… …А як ріс “Абай”!
…Дивись, Москва, як ми тебе любимо…
…Навіть “Последний из удэге” у тебе перший…
…Как близко к тебе “Далеко от Москви”…
Отак би я говорив на з’їзді…
Січень, 1955 р. Що таке творчість?
Творчість — це народ! Тільки!
От я, письменник, творю… Думаю… Видумую… Записую…
І коли я чесно аналізуватиму всю мою творчість, — усі її етапи, перипетії, — завжди я наткнуся на спогади, на оте, на оте… Отак я чув, а це я бачив, а це хтось розповідав… Пейзаж? Природа? Вони перед тобою… Від тебе залежить одмітити і переказати те, що ти бачив… Природа, фарби, звуки, шарудіння, мелодії, все, все, все… Все це єсть. Умій схопити й розповісти…
Творчість — народ!
Моя задача — показати, підкреслити, пофарбувати (не у вульгарному смислі) те, що я бачив…
Сміх?
Сидить жінка… Годує немовля. Під цицькою… Серйозна… Глибока… Задумлива… І, може, навіть печальна… І от я, дивлячись на все це, сповнений ущерть повагою до цієї матері, хочу її розвеселити. Я в цім процесі годування дитини можу — і маю змогу! — підмітити якусь риску, — дитина плямкає губами, — а ви візьміть і, наслідуючи дитину, плямкніть так само. Прихильно плямкніть… Що вийде? Сміх! Чому? Контраст: дитина плямкає і дорослий. Який сміх виникне? Прихильний! Чому? Мати усміхнеться, бо ви звернули увагу на її дитину.
І так всюди і завжди…
Злий сміх? Сатира?
Ловіть, спостерігайте контрасти — і буде сміх!
