Щоки випещені.
Стрів дружка на путі:
— Чарку вип’єш чи ні?
Друг не зміг — він причин
Не дошукується.
І про друга вже він
Так відгукується:
— Ну, «большой человек!»
Це — з іронією
.— З паці, цур йому пек,
Став хавронією…
І очима блука
З-під острішків отих
(Із лукавих Лука,
Із насмішкуватих!).
Не буває Лука
Задерикуватий,
В нього вдача така —
Підгарикувати.
Фейлетона уздрів
— Хтось там згадується.
«Погорів! Погорів!»
— Не нарадується.
Як забити вам клин
— Все докопується,
Бо від заздрощів він
Ледь не лопається.
Сік би голову вам,
Бив кинджалищами.
А стріча — співчуттям,
Навіть жалощами.
Він мурличе, бува,
Ходить кішечкою.
Кусь — і зубки схова
За усмішечкою…
Талану чоловік
Був природженого,
Ще й від лиха навік
Огородженого.
Мина Юр’евич — зав.
Він — гроза. Не з хлоп’ят
А Лука все лизав
Мині геть аж до п’ят.
А Лука встав і ліг
В Мини Юр’євича.
В нього діяв, як міг,
За підбурювача.
Став на вас шепотіть
Та набріхувати
— Вже й догана летить,
Щоб вас «виховати».
Хоч у мить отаку
Ви й задумаєтесь,
Запідозрить Луку
Не додумаєтесь…
Тут конфлікт щось не той,
Не закінчений,
Бо чому ж наш герой
Не розвінчаний?
Так не був же Лука
Задерикуватий,
В нього й звичка така —
Не викрикувати.
Репутацію мав
Непідмоченую.
А душа у Луки
З червоточиною…
