Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках
Друкувати

ПТАШКА-ПУНОЧКА

Жила на березі річки пташка-пуночка.  Була в неї дочка. Просить пташка свою дочку:
—    Сходи по воду!
А та відповідає:
—    У воду впаду,
—    А ти тримайся за кущ!— порадила їй Пташка.
А дочка у відповідь:
—    Кущ похилиться, і я не втримаюсь.
—    Тримайся міцно!
—    Руки подряпаю.
—    Рукавиці надінь!
—    Рукавиці порвуться.
—    Голкою заший!
—    Палець уколю.
—    Наперсток візьми!
—    Наперсток  загублю.
Набридло пташці відмовки слухати, розсердилася вона, сказала:
—    Ну й ледача ж ти! Ніби й не моя дочка!
—    Як не твоя?! — злякалася дочка, схопилася й миттю води принесла. Багато води. Чай зварили. Самі пили, сусідів пригощали, й іще залишилося.

ВОРОН І ЛИСИЦЯ НУТЕНЕУТ

Давно це було. Дуже давно. Ой, як давно! Сидить біля своєї яранги ворон, думає: «Куди йти поживу шукати: на морський берег чи на річку?»
Думав, думав, вирішив:
—    Піду на річку.
Прийшов на берег річки. Ходив, ходив. Кожен камінчик перевертав, під кожен кущик зазирав.— нема поживи, хоч плач. Ну геть нічого не трапляється!
«Дай,— думає,— на іншому березі пошукаю!»
А там мишенята граються. Побачили вони ворона, зраділи:
—    Дідусь прийшов! Дідусь прийшов!
Підбігли до ворбадь в ярангу повели. Посадили на м’які шкури, чаєм напоїли, пір’ячко розгладили.
Задоволений ворон.
—    Дякую,— каже,— мене, голодного, Загодували, моїм стомленим нбгам відпочинок діли.
Став додому збиратися, а мишенятаї йому гостинець несуть — трошки корінців. Поклали їх на нарту, кажуть:
—    Іди, та дивись, дорогою не оглядайся!
Іде ворон, тягне нарту, а вона що крок то важчою стає.
—    Що воно таке? Нарта легка, а тягти важко! — дивується ворон. Та ще швидше попростував: додому, до своїх діток поспішає.
Ось уже й ярангу видно. Назусріч діти вибігли, нарту дотягнути допомогли. Тільки тепер ворон оглянувся— очам своїм не повірив, підійшов, торкнувся: корінці, оті, що мишенята дали, в рибу та м’ясо обернулися. Усе купкою на нарті складено!
Мимо біжить лисиця Нутенеут.
—    Де ти стільки їжі роздобув? — питає.
—    Біля річки,— відповідає ворон. І розповів, як мишенята йому на дорогу корінців дали, а корінці в рибу та
м’ясо обернулися.
—    Ну і я туди збігаю! — каже лисиця.
—    Не треба! Не ходи, Нутенеут! — просидь ворон.— Я з тобою поділюся.
Не послухала його лисиця, у відповідь тільки пирхнула. Схопила свою нарту, котра найбільша, і мерідій подалася на річку.
Іде лисиця вздовж берег.а річки, мишенята її побачили, назустріч біжать, кричать:
—    Бабуся прийшла! Бабуся прийшла!
А лисиця:
—    Яка я вам бабуся! — каже.— Подивіться на себе! Ви негарні! Ви витрішкуваті! А хвости?! Тьху! У вас хвости не пухнасті!
Образилися мишенята, побігли додому розповіли все батькові й матері. А лисиця слідом за ними йде торбаси не обтрусила, увійшла, каже:
—    Еге-е! Яка маленька яранга! Та погана!
Тоді вмостилася зручніше, наказує:
—    Принесіть мені що-небудь попоїсти! Та хутчіш!
Пригощають мишенята лисицю, а вона на них покрикує:
— Що це ви мені даєте? Несіть що смачніше!
«Оце-то гостя,— дивуються мишенята,— у самої Нутенеут і взимку; жмені снігу не випросиш».
Усе ж таки і їй корінців дали, як зібралася вона додому. І їй звеліли дорогою не оглядатися,
Біжить лисиця, чекає не- дочекається, коли ж нарта поважчає. Ну коли ж нарешті корінці в м’ясо обернуться? А нарта все легко котиться, тільки полозками порипує. Не витримала лисиця — оглянулася: на нарті як лежали кориці, так і лежать. Лисиця Нутенеут з досади лапою нарту штовхнула, корінці й порозсипалися. Підхопив їх вітер, розкидав по тундрі. Отак лисиця Нутенеут ні з чим і залишилася.

КУЛИЧОК І ВОРОН КУРКИЛЬ

Це було так давно, що ніхто й не пам’ятає, коли воно було. Надумали якось ворон Куркиль і куличок одружуватися. Приходять вони в лебедине стійбище наречених вибирати. Посадили їх лебеді в найбільшій яранзі, гостинно зустріли, розмову завели. А тут раптом зима серед літа заявилася: лапатий сніг густо, з неба посипав. Здійнялася хуртовина. Яранги по саму стріху снігом замітає.
Лебеді питають:
—    Хто з вас уміє робити гарну погоду?
—    Я,— каже ворон Куркиль.— Дайте мені теплої одежі, харчів побільше. Піду зроблю гарну погоду.
Дали ворону нову кухлянку, міцні корбаси на ноги, м’яса, скільки загадав. Ворон усе те взяв. Вийшов на-двір – сніг так і сипле, очі застилає. Не довго душачи, пішов ворон та неподалечку за заметом від вітру-сніговію і заховався. Сів, зігрівся, до їжі взявся. Усе з’їв, назад повертається:
—    Не можу я зробити гарну погоду,— каже.
Тоді пішов куличок. Попрохав тільки шматок сушеної риби. Проторував доріжку в снігу, вийшов у тундру. Налетів вітер. Підхопило куличка, закружляло, завертіло і понесло на північ. А там темні хмари понад самою землею понависали. Вчепився куличок за край однієї хмари. Вітер далі полетів, а куличок на хмару заліз. Огледівся. На тій хмарі — все як у тундрі. Тільки снігу більше. І  холод пекельніший. Бачить:  біля крижаної яранги стоїть сам господар — Мороз, сніг на землю лопатою скидає.
—    Дай допоможу тобі! — каже куличок.
—    Та лопата тільки одна! — зітхнув Мороз.
—    Ну, тоді ти посидь, відпочинь, рибки поїж, а я попрацюю, —каже куличок. І віддав Морозу рибу, ту, що з собою узяв. Мороз сушеною рибою ласує, а куличок маху не дав — схопив лопату, побачив просвіт між хмарами — й мерщій на землю.
Кинувся Мороз у погоню. Та хіба  куличка доженеш? Біжить, летить — і нема його!
Без лопати нічим стало Морозу сніг на землю кидати. Вщухла завірюха. Сонце сніг розтопило.
Лебеді кажуть:
—    Час оленів переганяли на нове пасовисько. Хто з вас знає гарне місце?
Ворон Куркиль визвався.
—    Я відведу вас,— каже.
І привів. Ну й місце — гірше нікуди. Колись було там стійбище. Ворон туди ходив сміття дзьобати.
—    Нашим оленям тут нічого буде їсти,— сказали лебеді. І не стали туди оленів переганяти.
Тоді куличок повів. Вибрав місце, де ніхто не ходив, ніхто не топтав. Під ногами оленів моховиння стелиться.
Гриби — вищі за дерева. Ягоди самі до рота просяться. Сподобалося лебедям. Поставили вони свої яранги на новому місці.
—    Чаю б зварити,— кажуть Лебеді.— Хто з вас дров принесе?
—    Я принесу,— зщ>ву ворон Куркиль зголосився.
Узяв велику  нарту, подався у тундру. Трапився   йому на очі трухлявий сучок. Він його й привіз.
—    Ні,— кажуть лебеді,— на ньому чаю не звариш. Тоді куличок узяв нарту, пішов по дрова. А ворон ліг спати. Привіз куличок повну нарту дров. Лебеді чай зварили. Посідали чай пити — казанок чаю випили. А ворон до ранку проспав. Нарешті прокинувся. А йому кажуть:
—    Ледачий ти! Недотепний! Тільки хвалишся. Нема в нас для тебе нареченої! Іди геть!
Пішов ворон по тундрі сердитий. А сонце світить — аж очі засліплює. Мружиться ворон на сонце, ще дужче сердишся. Підстрибнув, злетів угору штовхнув сонце. Загойдалося сонце, замиготіло. Знову світить. Тоді ворон схопив його, поклав за щоку. Огорнула землю пітьма.
Злякалися лебеді, а куличок здогадався:
—    Це ворон Куркилій зробив!
Піщов куличок шукати ворона. Шукав близько— не знайшов. Шукав далеко — немає ворона. Нарешті побачив: на скелі сидить ворон. Настовбурчився, насупився. Щоки надув.
—    Ти навіщо, Куркилю, сонце сховав? — питає куличок.
Мовчить ворон, дзьоба не роззявляє. Підійшов до нього куличок, полоскотав під крилом. Не втримався ворон та як зарегоче. Сонце вилетіло, знову засяяло на небі. Зраділи лебеді. Влаштували велике свято. Добре всім було, весело. А ворон Куркиль подався в інше місце собі наречену шукати.

ОЦЕ ЯРАНГА!

Ходив-блукав гірський баранчик: на сопку підніметься, у полонину спуститься. Раптом бачить — щось у кедрівнику стоїть. Вище від куща, нижче від дерева, шкурою вкрите. «Може, поселився хто, свою ярангу поставив?» — подумав баранчик. А яранга заворушилася і до нього рушила.
—    Еге, та це ж бурий ведмідь у кедрівник забрів, по горіхи,— здогадався баранчик.
А ведмідь підходить ближче, ближче. Вже чути — горішками полускує, губами плямкає. Баранчик шмигнув у кущі й зачаївся там.
А ведмідь до кущів лапу простягує — шукає, чим би ще йому поласувати. Що баранчику робити? Рятуватися треба. Він як зарегоче:
—    Ха-ха-ха-ха! Яранга! Яранга!
Ведмідь аж підскочив од несподіванки:
—    Де? Де яранга?
А баранчик знову:
—    Гей, яранга з ногами!
Сполошився ведмідь, не тямлячи себе, кричить:
—    Ой-ой-ой! Яранга! З ногами! Яранга з ножиськами!
Озирається ведмідь, не збагне, хто з ним розмовляє.
У кущів питає:
—    Де яранга? Де ноги-ножиська?
Баранчик із кущів відповідає:
—    Он вона йде! Ножиськами гупає!
Ведмідь глянув униз, свої ноги побачив, з переляку не розібрав чиї — та й пустився навтіки.
—    Ой-ой-ой! — репетує, —    Ноги-ножиська на мене йдуть!
Виліз із кущів гірський баранчик, регоче.
—    Ну й полохливу надибав я ярангу! Проте голос гучний. І сила нимала. Піду-но я краще звідси, поки цілий. Раптом повернеться?! — І пішов в інший бік.


1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...
error: Вміст захищено!!