Одного разу почали вони молотити і син на сніданок нарізав беззубому батькові самих шкуринок, а собі брав м’якушку. Встав батько з-за столу голоднісінький, одначе пішов — таки молотити.
Як стало вже сонечко на обід, син і кличе батька обідати.
— Почекай, сину, — сказав йому батько, — бо ще їсти не хочеться.
Почекав син трохи, а їсти дуже хоче; от він і кличе вдруге батька; а батько знову і каже:
— Та щось їсти не хочеться.
Вже й сонце з обіду звертає, а вони все ще не йдуть обідати. Дивується син, що батько й досі не йде обідати, та й питає:
— Чому це ви, тату, й досі не голодні? А в мене аж шкура болить — їсти хочеться.
— А тому, — сказав йому батько, — що їв шкуринки, а в шкуринці увесь хліб; м’якушка ж все одно, що й трава, в ній сили немає…
З тої пори став син собі шкуринку залишати, а батькові м’якушку. А тому так і треба було.
