— Що там? Що сталося? Що таке?
Ополониченко тримався за праву щоку. Відняв руку
й повідомив:
— Кутній… Нариває… Клятий…
Зуб — питання гостре,— почухав потилицю найдосвідченіший.— Та вирішувати його можна…
— Не лише можна, а й треба! — підхопив наймолодший.— Взагалі, це було в Уругваї. Запалення від зуба йшло просто в мозок. І — з музичним привітом!
— Тіпун тобі на язик! — затюкали наймолодшого.
Тіпнуло, однак, Ополониченка.
— Це суто теоретично! — виправдовувався наймолодший, ст- І взагалі, це було в Уругваї.
— А не в Парагваї?
— Це чому?
— Тому, що їх плутають. Особливо непідготовлені.
— Я підготовлений! — скипів наймолодший.
— А як підготовлений, що запропонуєш?
— В якому аспекті?
— В аспекті зуба,— пояснив найдосвідченіший.
— Анальгін! Побігли за анальгіном.
— Ковтай одразу дві пігулки! — радили Ополониченку.— І води побільше — хоч і півграфина, ліки швидше
розчиняться.
— Може, хай кавою зап’є? — вніс пропозицію наймолодший.— У мене трохи є розчинної.
— Дурниці! Кава б’є по нервах. Як вип’є — під стелю
злетить!
— Чай! Чай! — пролунали голоси.
— Ні в якому разі, колеги! — заперечив найдосвідченіший.— Чай, щоб ви знали, в’яже ясна. Ополониченко потім рота не розтулить…
Ополониченко махнув рукою, злизав з руки пігулки й одчайдушно висьорбав півграфина. Потім вхопив голову обіруч, ніби збирався вкидати м’яч з аута, і закляк у трагічній позі.
— Зараз ойкне…— шепнув наймолодший.
Усі навшпиньки, один за одним, вийшли в коридор. Закурили. Приєдналися також уболівальники з сусідніх відділів.
— Як він там?
— Ніби затих. Оце анальгін прийняв…
— Анальгін — то на півгодини. Сода! Содою прополоскати, як рукою зніме!
— Як сказати! Для мене сода — як йод на свіжу рану. А от шалфей — як жива вода. Спочатку ніби й стьобне, а потім біль стихає.
— А справді, чи не збігати в аптеку? Взяти і соди, і шалфею, перемішати — хай прополоще…
— А от йоги, кажуть, на голову стають…
— Це не наш метод…
У відділі щось глухо стукнуло. А потім почувся зойк.
Всі побігли туди.
Ополониченко сидів блідий як стіна.
— Що?!
— Закуняв… І головою об стіл… Ой!
— Все! — сказав найдосвідченіший.— Рятуємо радикальним методом.
Він дістав з портфеля стограмову сувенірну пляшечку коньяку.
— Відкривай рота…
Ополониченко слухняно відкрив. Видно було, що йому все одно — чи коньяк, чи смола.
— Одразу не ковтай,— давали інструкції зцілителі,—
а полощи зуби. Буде тобі дезинфекція, антисептика, так би
мовити, і навіть наркоз. А потім ковтнеш — памороки
заб’є. І порядок!
Ополониченко закрив очі й почав полоскати.
На очах уболівальників щока нещасного спухла, як на дріжджах. Наймолодший і найдосвідченіший підхопили його попід руки.
— Додому повеземо! Хай приляже… Щока, як подушка… Вахтерка на виході сплеснула руками:
— Що сталося? Куди?
— Додому… Зуб нарвав… Ми вже все перепробували…
— Що там пробувати? Як зуб — до стоматолога треба.
І хутчій!
Трійця аж скам’яніла. І стрекотання бормашини ніби вчулося, та ні — просто на сусідню вулицю в’їхав бульдозер.
— Ну й порада…— процідив крізь зуби найдосвідче
ніший.
Все ж трапляються серед нас черстві, бездушні люди!
