Друкувати
Баба Мальва живе в кінці вулиці, біля Лисячого яру і Вапняної гори. Занедавна гору стали потроху розбира­ти, то й прогуркотить інколи біля хати якась машина чи трактор з причепом. А бувало, місяцями не потикалась на висілок жива душа. Хіба що надумається хто з доброго дива прийти до кринички, і тоді Мальва швидко виходила назустріч, щоб перекинутися словом-другим.

—   Вода в цій криничці, дочко, дуже добра — джерельна. Я оце варила варенички з квасолею й грибами, так поварила трохи квасолю, а вона геть розварилася. Я її тоді на друшлячок і лушпиння викинула. А ти ж чия бу­деш? Чи не Онищина часом?

—   Онищина, Наталка,— пояснює молодиця.

—   Наталочка… А як мати, не хворіє?

—   Нема вже матері — померли торік.

—   Он як… Нічого не знаю, дочко, що робиться у селі…

—   А ви, бабо, до дочки перебралися б чи до котрогось з синів до міста.

— До дочки, Наталю, не піду! Зобидив мене зять. А до
міста? Куди мені вже до міста? Вирви мене тепер із цієї
земельки — зів’яну, засохну… Молодший мій, Тарас,
прихильна дитина. Було б мені добре з ним, тільки ж п’є
забагато, і сварки в них завжди через ту горілку. І онуки до мене горнуться. Петько хотів навіть папугу по­
дарувати, коли гостювала в них минулої осені. «Заберіть,— каже,— бабо, собі папугу і будете мати з ким розмовляти, а то через нього тільки сваряться батько з матір’ю».

 

—   «Як же,— кажу,— синку, я буду з ним розмовляти, коли не знаю його мови?» А Петько: «Навчитеся, бабо. Балакаєте ж ви з котом, хоч Мурлика не знає жодного слова людського. А папуга розумний: багато знає наших слів».

—   Воно і справді, ця птаха балакає по-нашому, Наталко. Тільки десь навчилося поганих слів…

—   То треба було забрати його з собою: було б з ким словом обмовитися.

—   А хіба ж я знаю, дочко…— вже шкодує баба Мальва, що не забрала папугу.

Та якось невдовзі після цієї розмови до Мальви приїхав син і сам привіз папугу, бо птах аж надто дратував його. Як тільки жінка почне вичитувати Тараса, папуга тут як тут:

—   Ан-ко-голик! П’янюга!

—   От-от! Послухай, вже й папуга з тебе сміється,— доконує жінка.

А папуга, мов навмисне, підтакує за нею:

— Ан-ко-голик! П’янюга!

Коли ж Тарас на нього кишне, то літає по кімнаті і кричить, мало по лусне:

— Дуронь, дурень!

Тарас спочатку сприймав це за жарт, та папуга на синових іменинах прокричав перед гостями:

—   Ан-ко-голик! П’янюга!

—   От послухайте, людоньки, до чого мій допився,— підштрикнула жінка, а папуга знай своє:

—   Ан-ко-голик! П’янюга!

Другого дня Тарас хотів віднести папугу на базар, та син розплакався:

—   Усе  вам  мало,  вже й птаху хочете пропити!

—   Не потрібний мені в хаті твій папуга! Не хочеш, щоб я продав його, то відвезу до баби. Може, і ти хоч раа навідаєшся туди, як буде у баби жити папуга…

Мальва прийняла птаха з осторогою. А коли кіт став ганятися за ним по всіх кімнатах, зовсім сполошилася. Спіймала кота і, випровадивши його з хати, зітхнула:

— Оце привіз біду на мою голову!..

–    Ан-ко-голик! П’янюга! — відповів Мальві папуга.

–    Ой, не кажи, голубе, та він того зілля колись і не нюхав — вступила Мальва в розмову з птахом.

–    П’янюга, дурень!

То невістка, голубе, у всьому винна.

— Скупердяга! Скупердяга! Троячки шкода!

—   Та не шкодувала я нічого для своїх дітей. Все, що мала, їм повіддавала.

—   Ан-ко-голик!

—   Може, й так. Тобі видніше: жив разом з ними у хаті. Але як же мені про свою кров отаке слухати?

—   Ан-ко-голик!

—   О господи! Та помовчав би ти, іроде, хоч трохи! Зарядив одне: «Ан-ко-голик! Дурень!» А сам також невели­кого розуму, та ще й невдячний. Годував же він тебе, поїв!.. Так нема, щоб сказати матері щось втішне про си­на. А як я тобі їсти не дам, та ще до хати кота впущу, якої тоді про мене заспіваєш?

—      Скупердяга! Трояка шкода!

—        Згинь ти, сило нечиста! — І ображена

Мальва ви­
йшла з хати, не зачинивши за собою дверей.

Рейтинг