— Вода в цій криничці, дочко, дуже добра — джерельна. Я оце варила варенички з квасолею й грибами, так поварила трохи квасолю, а вона геть розварилася. Я її тоді на друшлячок і лушпиння викинула. А ти ж чия будеш? Чи не Онищина часом?
— Онищина, Наталка,— пояснює молодиця.
— Наталочка… А як мати, не хворіє?
— Нема вже матері — померли торік.
— Он як… Нічого не знаю, дочко, що робиться у селі…
— А ви, бабо, до дочки перебралися б чи до котрогось з синів до міста.
— До дочки, Наталю, не піду! Зобидив мене зять. А до
міста? Куди мені вже до міста? Вирви мене тепер із цієї
земельки — зів’яну, засохну… Молодший мій, Тарас,
прихильна дитина. Було б мені добре з ним, тільки ж п’є
забагато, і сварки в них завжди через ту горілку. І онуки до мене горнуться. Петько хотів навіть папугу по
дарувати, коли гостювала в них минулої осені. «Заберіть,— каже,— бабо, собі папугу і будете мати з ким розмовляти, а то через нього тільки сваряться батько з матір’ю».
— «Як же,— кажу,— синку, я буду з ним розмовляти, коли не знаю його мови?» А Петько: «Навчитеся, бабо. Балакаєте ж ви з котом, хоч Мурлика не знає жодного слова людського. А папуга розумний: багато знає наших слів».
— Воно і справді, ця птаха балакає по-нашому, Наталко. Тільки десь навчилося поганих слів…
— То треба було забрати його з собою: було б з ким словом обмовитися.
— А хіба ж я знаю, дочко…— вже шкодує баба Мальва, що не забрала папугу.
Та якось невдовзі після цієї розмови до Мальви приїхав син і сам привіз папугу, бо птах аж надто дратував його. Як тільки жінка почне вичитувати Тараса, папуга тут як тут:
— Ан-ко-голик! П’янюга!
— От-от! Послухай, вже й папуга з тебе сміється,— доконує жінка.
А папуга, мов навмисне, підтакує за нею:
— Ан-ко-голик! П’янюга!
Коли ж Тарас на нього кишне, то літає по кімнаті і кричить, мало по лусне:
— Дуронь, дурень!
Тарас спочатку сприймав це за жарт, та папуга на синових іменинах прокричав перед гостями:
— Ан-ко-голик! П’янюга!
— От послухайте, людоньки, до чого мій допився,— підштрикнула жінка, а папуга знай своє:
— Ан-ко-голик! П’янюга!
Другого дня Тарас хотів віднести папугу на базар, та син розплакався:
— Усе вам мало, вже й птаху хочете пропити!
— Не потрібний мені в хаті твій папуга! Не хочеш, щоб я продав його, то відвезу до баби. Може, і ти хоч раа навідаєшся туди, як буде у баби жити папуга…
Мальва прийняла птаха з осторогою. А коли кіт став ганятися за ним по всіх кімнатах, зовсім сполошилася. Спіймала кота і, випровадивши його з хати, зітхнула:
— Оце привіз біду на мою голову!..
– Ан-ко-голик! П’янюга! — відповів Мальві папуга.
– Ой, не кажи, голубе, та він того зілля колись і не нюхав — вступила Мальва в розмову з птахом.
– П’янюга, дурень!
То невістка, голубе, у всьому винна.
— Скупердяга! Скупердяга! Троячки шкода!
— Та не шкодувала я нічого для своїх дітей. Все, що мала, їм повіддавала.
— Ан-ко-голик!
— Може, й так. Тобі видніше: жив разом з ними у хаті. Але як же мені про свою кров отаке слухати?
— Ан-ко-голик!
— О господи! Та помовчав би ти, іроде, хоч трохи! Зарядив одне: «Ан-ко-голик! Дурень!» А сам також невеликого розуму, та ще й невдячний. Годував же він тебе, поїв!.. Так нема, щоб сказати матері щось втішне про сина. А як я тобі їсти не дам, та ще до хати кота впущу, якої тоді про мене заспіваєш?
— Скупердяга! Трояка шкода!
— Згинь ти, сило нечиста! — І ображена
Мальва ви
йшла з хати, не зачинивши за собою дверей.
