Своїм дітям мати:
— Їду, дітки, до вас в місто
Віка доживати.
Я продала всю худобу,
Город і хатину,
Грошенята, як годиться,
Склала у торбину.
Як приїду — порадимось,
Як нам жити далі,
Отож, прошу, зустрічайте
Мене на вокзалі.
Одержавши таку звістку,
Дітки враз ожили
І раненько до вокзалу
Усі прикотили.
Старший син багато років
Прожива в Одесі,
Отож виїхав на зустріч
Він на «Мерседесі».
І молодший вже давненько
В місті прописався —
«Жигулем» біля вокзалу
Теж припаркувався.
Ну і дочка з чоловіком
На зустріч подались
Й до вокзалу помаленьку
Трамваєм добрались.
Стоять усі на пероні,
Потяга чекають,
А брати поміж собою
Жваво розмовляють.
— Мама буде жити
в мене, —
Старший братик каже, —
В мене дім — кімнат
аж вісім,
Де схоче — там ляже.
— Ні, я маму, —
каже менший, —
Заберу до себе,
В мене хата — два поверхи,
Ще краща, як в тебе.
Тільки дочка з чоловіком
Мовчки вдвох стояли,
Все на рейки дивилися —
Потяга чекали.
Ось і потяг підійшов,
Вийшла з нього мати,
Всі кинулись, як годиться,
Її зустрічати.
Стали неньку обнімати,
В щоки цілувати,
Та одразу помітили —
Чогось сумна мати.
— Чому, мамо,
засмучені? —
Почали питати. —
Чи не раді, що вас діти
Вийшли зустрічати?
— Ой, діточки мої любі,
Якби ж то ви знали!
У поїзді в мене гроші
Геть з торбою вкрали.
У синів (помітно зразу)
Обличчя скривились,
Туди-сюди на пероні
Враз заметушились.
Старший каже:
— Вибачайте,
Я вас полишаю,
Бо сьогодні на роботу
Дуже поспішаю.
Син молодший теж
крутнувся,
Пішов до машини,
— В мене, — каже, —
побачення
Через півгодини.
— Ой, синочки дорогенькі, —
Промовила мати, —
Куди ж мені тепер іти,
До чиєї хати?
Підійшов до неї зять,
Взяв за руку маму:
— Доведеться вам, матусю,
Жити разом з нами.
В нас квартирка —
дві кімнати,
Діток двійко маєм,
То вже якось вам куточок
В себе обладнаєм.
— Бачу, синки,
— мовить мати, —
Дітки ви «хороші»,
Та стрічали не мене ви,
А ті кляті гроші.
Вони в мене цілісінькі,
Я їх приховала…
Вибачайте, що неправди
Трохи вам сказала.
Хотіла я поміж вами
Гроші розділити,
Та віддам їх доньці з зятем,
Бо в них буду жити.
