сходить сонце над маревом нив.
Я в пальті і у фетровій шляпі,
де колись у свитині ходив.
Де колись неповторного літа
одягнув я, смуглявий юнак,
коли став на заводі робити,
не свитину, а теплий піджак.
Роки йшли силуетами станцій,
що минали на фоні заграв,
коли я гострооким повстанцем
на шинель піджака проміняв.
А коли одлунало й багнети
ми змінили на пера, тоді
я купив в церобкопі штиблети,
став ходити у шляпі й пальті.
Я життя вже заповнив анкету,
приза першого взяв у бою.
І смуглявим, і ніжним поетом
перед огнищем рідним стою.
Як колись, в цей провулок, садами,
я повз верби пройшов, через гать…
Та не вийдуть мене біля брами
ні сестра, ні Сірко наш стрічать.
Вмер мій батько. І брата не стало.
Сплять вони під хрестом край села…
Нашу хату давно поламали,
ту, що нашою і не була.
Щоки чують, як котяться перла
тихі й теплі… Вертатись пора.
Санітаркою юною вмерла
од плямистого тифу сестра.
Друга вмерла недавно від раку.
Скільки сліз я за нею пролив!
А старого й глухого собаку
від жалю я з нагана забив.
Ось і школи знайомої мури,
і до мене біжать школярі…
— Це — поет наш, Володька Сосюра! —
їх усмішка — мов квіти зорі…
— Чом це ти одягнувся буржуєм?
Одяг цей не приносить добра…—
Мені “Зиму Червону” цитує,
критикує мене дітвора.
Вийшов вчитель… Згадки — як намети…
Ми говорим про те і про те…
— Я не знав, що мій учень поетом,
українським поетом зросте…—
каже він. Запалив я цигарку,
вчитель — теж. Скільки споминів, слів!
Як колись я від нього потайки
цигарки в час перерви курив…
Марив буть я тоді інженером,
вийти з бруду на сонячний шлях…
Бив з рогатки собак і за пера
біля школи ходив на руках…
Попрощалися. Дощ уже крапа…
Марив я… Як давно це було…
Що вернусь я в пальті і у шляпі
з гомінливого міста в село…
Ах ви, мрії, ви, милі, дитячі,
як обличчя за дальнім вікном…
Над селом небо осені плаче,
дим заводу пливе над селом…
Працювать, працювать, безумовно!
Кожній хвилі нема ж вороття!
Ні! Я зовсім іще не заповнив
золотої анкети життя.
