Петрик підріс, навчився полювати. Якось вийшов на одну галявину, а там росла шовкова трава. Він не хотів травичку столочити — ліг скраю під корчем і почав дрімати.
Раптом чує: фах-фах-фах! То прилетіли три дівчини. Такі гарні, аж рота роззявив. Вони скинули крила, поклали їх у шовкову траву і красненько взялися за руки, щоб танцювати. Коли вони натанцювалися, знову почепили собі крила і полетіли. Петрикові уже не дрімалося. Подався додому.
Другого дня прийшов на галявину і ліг на те ж місце, де лежав учора. Дівчата прилетіли і затанцювали, аж листя шелестіло. Потім — фах-фах-фах! — і сховалися десь за горами, за лісами…
Петрикові найбільше сподобалася найменша. Він пішов додому і не їсть, не спить, а все думає про ту дівчину.
— Чого ти, Петрику, сумний? — спитав його батько.
І хлопець зізнався:
— Біда, тату, я полюбив дівчину.
— Чого біда — добре, буде в нас весілля.
— Ні, тату, не буде, бо дівчина з крилами, — і Петрик розповів, як то все було.
Батько подумав трохи і відповідає:
— Встань раненько, візьми лопату і викопай яму коло того місця, де ті дівчата залишають крила. Потім залізь у яму, накрийся там й чекай. Коли найменша скине крила й піде танцювати, ти візьми їх і сховайся знову. Старші сестри полетять собі, тоді поговориш зі своєю дівчиною.
— Добре, — втішився парубок.
Устав рано-раненько, узяв лопату і пішов на галявину з шовковою травою. Там викопав яму і сховався в ній. Раптом — фах-фах-фах! Прилетіли чарівні дівчата. Скинули крила й пішли в танець: крила наймолодшої впали майже перед носом парубка. Він взяв їх і стягнув у яму. Накрився й не дихає навіть.
А дівчата знов натанцювалися скільки душа бажала. Потім старші причепили крила і полетіли геть, а найменша шукає свої і не може знайти. Сіла та й заплакала:
— Хто забрав мої крила? Де я тепер дінуся?
Петро виліз із ями і каже:
— Не плач, дівчино, твої крила в мене. Та я тобі їх не віддам, бо полетиш геть. А я люблю тебе і хочу, щоб ти була моєю…
Що мала робити бідна дівчина? Вона відповідала:
— Буду, легіню, твоєю, але віддай крила.
— Ні, крил не віддам.
Петро повів її додому, сховав крила в скриню. Скоро справили весілля. Коли гості з усього села відтанцювалися, молоде подружжя зажило щасливо. Минув якийсь час, і в родині народився хлопчик.
А одного разу сусіди їх покликали до себе на весілля. Жінка танцювала так красиво, що все село збіглося дивитися. Її спитали:
— Де це ти навчилася так красно танцювати?
— Мене моя мама навчила. А якби мій чоловік віддав мені хоч на хвильку крила, то я би ще краще танцювала. Попросіть його, нехай віддасть…
Петра обступили з усіх боків і почали просити:
— Дай, чоловіче, крила, хай жінка потанцює, доки ще молода.
— Не тримай задурно крила у скрині, бо сплісніють.
— Вони там не варті печеної цибулі. Навіщо їх ховаєш?
Так гавчали всі, що Петро не витримав. Побіг додому й приніс жінці крила. Вона їх почепила і станцювала один танець. Петро дивився, наче зачарований: його жінка була, як принцеса! Але коли закінчила танець, схопила свого сина і — фах! — полетіла.
— Оце та так — здивувалися люди.
А у Петра потекли сльози із очей:
— Я знав, що таке буде. Послухався дурних, — і пішов додому. Вдома більше не було ні жінки, ні дитини.
Петро взяв на плече рушницю і пішов у світ. Ішов, ішов — полями, лісами. Три торбини хліба з’їв і п’ять пар постолів порвав — не ставав ні на хвильку. А раз вийшов на широке поле, дивиться — три легіні так чубляться, що аж дрантя з них летить.
— Агов! — сказав Петро.
— Що ви не поділили?
Хлопці розчепилися. Найстарший відповів:
— Розсуди нас, добрий чоловіче. Помер наш батько і залишив, каструлю, чоботи, кримку-невидимку. Кому все це має належати? Я кажу — мені, бо я є найстарший.
— Ні, мені!
— Мені! Тато мене найсильніше любили. Брати знову до бійки.
— Агов! — гукнув Петро.
— Тримайте руки при собі. Я вам, дурням, зроблю справедливий суд.
Брати дивляться на нього, чекають його слова.
— Я зараз вистрелю, і маєте принести мені кулю. Хто скоріше принесе, тому дам і каструлю, і чоботи, і кримку-невидимку.
— Нехай буде! — аж підскочили брати.
Петро взяв рушницю із плеча і вистрелив. Брати зірвалися із місця, побігли за кулею, як три конячки. Петро засміявся:
— Не знають дурні, що рушниця набита лише порохом і шротом. Будуть шукати оту кулю до кінського великодня!
І сам узув чоботи, надів собі на голову кримку-невидимку, взяв каструлю — та й далі. А що не крок ступить у тих чоботях — то на цілий день ходьби. Пройшов так далеку дорогу і скоро дійшов до своєї жінки. Дивиться, між яблунями — хата, а на травичці грається хлопчик. То був його син. Петро зняв на хвильку кримку-невидимку і спитав:
— Михайлику, а мама вдома?
— Сидить у хаті з тіткою.
— Піди і скажи, що тато прийшов.
Михайлик до хати.
— Мамо, прийшов тато!
— Сюди людина не дійде і птах не долетить.
— Ні, мамо, справді тато зі мною говорив.
Тоді мати сказала:
— Якщо прийшов тато, нехай нарве мені яблук з тої яблуні, з якої яблука ніколи не падають.
Михайлик вибіг і переказав, що говорила мати. Петро підійшов до яблуні, з якої яблука ніколи ще не падали, і потримав каструлю під нею. Яблука западали до нього, ніби хтось тряс деревом. Петро наклав синові повну пазуху плодів і мовив:
— Неси мамі!
Хлопчик відніс яблука.
— Тато нарвав…
— Нехай заходить до хати, — зраділа мати.
Михайлик радо вискочив надвір, та за якусь хвильку повернувся сумний.
— Ну, де є твій батько? — спитала мама.
— Немає, — хлопчик заплакав.
— Він тобі приснився…
Петро скинув кримку-невидимку:
— Ні, не приснився, жінко!
Вона дуже зраділа. Повернулися додому і знову стали жити у злагоді й любові. Мабуть, живуть ще й тепер, як не повмирали.
ЦІКАВА КАЗКА. ДЯКУЮ!