— Як діла, дідусю? Драстуйте!
— Драсігуйте! Діла? Діла — нічого! Діла, як кажуть оці песиголовці, — гут!
— І по—німецькому, дідусю, навчились?
— Атож. У соприкосновенії з ворогом був, — от і навчився».
Дідусь розповідає, що од нього троє ворогів загинуло. Ось як це було.
Фашисти підходили до села, де залишилося лише кілька старих бабів, а дід Свирид був за річкою у партизанах. Він варив їм Їсти, кози пас. Одного разу дід пішов подивитись, що там фашисти роблять у нього в хаті. Човном перебрався через річку і «висадився десантом у себе ж таки в березі», «замаскувався і сидю, в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається».
Дід Свирид вирішив почекати, поки вороги заснуть. Аж ось на ґанок вийшло троє: двоє фашистів, а третій — Панько Нужник — староста, батько його колись крамничку в селі держав.
Усі троє пішли у хлів спати на сіні, бо в хаті було душно. Дід почув, що вони вже заснули, стали хропіти, узяв вила—трійчата і почав бити фашистів.
Вони кричать:
— Вас іст дас? А Нужник:
— О рятуйте! Хтось із землі з зенітки б’є!
Дід подумав: «Ага, …сукини ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде».
Зробивши свою справу, дід знову перебрався на другий беріег. Пізніше чув, що фашисти і староста за три дні померли.
Дід Свирид Не пам’ятав, скільки йому років: сімдесят дев’ять чи вісімдесят дев’ять. Тепло й з гумором згадував свою бабу Лукерку, «яка б сама на дивізію з рогачем пішла».
Від самого тільки голосу Лукерки дід міг впустити сокиру з рук.
«Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». Я з нею так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня».
Якось дід Свирид із кумом добре випили. Аж тут повернулись із церкви Лукерка.
— Держись,— кажу,— куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше — розгром. Перемеле живу силу й техніку!
Але дід з кумом припустилися тактичної помилки — не поховали рогачів. Лукерка схопилася за рогача — і на них, а вони відійшли на «зарані підготовані позиції — в погрібник». Сиділи там, в «окруженії», аж поки кум не вирішив прориватися до своєї Христі на пироги.
Кум перехрестився, рвонув і таки пробився «в розположеніє своєї Христі». А дід Свирид просидів у погрібнику аж до вечора, поки Лукерка не сказала, щоб ішов їсти галушки, бо зовсім охляне. «Бойова булгі покійниця!»
Одного разу Лукерка тіснила обох аж до водяного рубежа, до річки. А вони, не вміючи плавати, стояли так, щоб рогачем не дістало. Лукерка й каже:
— Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я з вас конопель натіпаю! Тому після такої «практики» дід вже нічого не боявся. Шкодував тільки, що кума немає. Той і льотчиком хорошим був.
Якось полізли дід із кумом трусити кислиці. Трусять, а Лукерка збирає. Вирішили чоловіки перекурити, аж тут Лукерка як гримне на них:
— Знову за люльки!
Обидва «як стій з кислиці у піке». Кум приземлився, щоправда скапотував, а Свирид з піке — в штопор, із штопора не вийшов і, протаранивши Лукерці спідницю, врізався в землю. «За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь — рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дей-ствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі—мокрісінькі…»
Врятувала Свирида жінчина спідниця: якби не вона, угруз би був у землю по самісінький руль глибини. А Лукерка ще й глузує з них: «Ех, льотчики,— каже,— молодчики!»
Коли прийшли свої, дід демобілізувався. Став робити пищики дітям у дитячий садок і виглядати колгоспну череду з евакуації. «Треба випасати, треба відбудовувати»,— сказав дід і дуже жалкував за кумом. Він запитав співрозмовників:
— Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона! «І погладив ніжно дід Свирид свої вила—трійчата…»
