Важко назвати порок, який хоча б якоюсь мірою не був притаманний нашому завові. Скнарість, дріб’язковість, егоцентризм, зверхність, хамовитість — ось лише деякі із штрихів до портрета Степана Степановича.
Розмовляючи з підлеглим, він ніколи не міг дослухати його до кінця. Перебивав безцеремонно:
— Ці байки для жінки своєї залиш!
Або:
— Розпатякався, гляньте на нього!
Підлеглий негайно замовкав, а Степан Степанович ораторствував, шокуючи присутніх винятковими жаргонізмами і дивовижно неправильними наголосами.
Він вважав себе дотепником, хоча запас жартів був у нього вкрай збідненим.
— Галино,— звертався було до друкарки,— цукерку хочете? «Вишня в шоколаді».
— Хочу,— відповідала Галя.
— А де я вам її в дідька візьму! — казав Степан Степанович.
І сам реготав до сліз із власного дотепу. А то запитував у окраси нашого відділу Олени:
— А ви, Оленочко, морозива з’їли б? Горіхового.
— А чого ж,— вкотре потурала йому Олена, наперед знаючи, що почує аналогічну відповідь…
Проте бувало,— особливо під час обідньої перерви, яку він завжди проводив у відділі,— на нього щось таке находило. Він присував стілець упритул до столу і їв бутерброд із шинкою, голосно плямкаючи і задумливо дивлячись у вікно. Його очі теплішали. То були хвилини найбільшої відвертості.
— Друже,— жебонів він, зосереджено колупаючись у зубах,— що б ви зараз з’їли?
І, не чекаючи відповіді, починав складати меню уявного обіду. То була фантазія, попурі на кулінарні теми, де варіювалися соуси, підливи, гарніри до незмінних у цих його просторікуваннях баранячих шашликів та свинячих відбивних.
Мені і моїм колегам по відділу всі щиро співчували. Дирекція вкотре обіцяла звільнити його і підшукати на місце зава більш творчу людину. Тільки кожна така спроба ще більше зміцнювала його шанси завідувати аж до пенсії, ще менше залишала нам надій на кращого шефа. Він був неприступний, мов середньовічна башта. Ніколи не запізнювався, не порушував розпорядку в установі, завдання виконував у строк. Чіткий і педантичний у роботі, він міг будь-коли і будь-кому відповісти чергою контрзвинувачень. А ще й додати застережливо:
— Не раджу зі мною зв’язуватися. Писатиму, куди
тільки можна…
І навіть сміливці пасували.
— Ну, от що,— осяйнуло якось мене,— напишу я про нього гумореску. Гумор — то велика сила. Недаремно один великий сатирик зауважив, що сміху боїться навіть той, котрий нічого не боїться. Виведу його у своєму творі. І так розмалюю, щоб усі, хто читатиме, реготалися до сліз!
Вирішив — і зробив. До чергового номера «Колючки» впорався з цією нелегкою працею. Я настільки докладно описав його зовнішній вигляд, манери і звички, що, перечитуючи, торжествував — Степан Степанович, якого я в гуморесці охрестив Семеном Семеновичем, мав стати в нашій установі справжнім посміховиськом. Хоч і розумів, що такого завідуючий мені не подарує, почне чіплятися до коленої дрібниці, випробовуючи на міцність мої нерви, але заради справедливості був готовий на все.
Того ранку л прийшов на роботу хвилин на двадцять раніше. Першим, кого я побачив у вестибюлі біля сатиричного стенда, був Степан Степанович. Він витирав носовичком очі. Я хотів було пройти далі, та він схопив мене за руку.
Ой, не можу,— аж заходився він од реготу.— Ну ти і талант! Так розписати, так розмалювати! І все точно. Наче фотоапаратом зафіксовано. Я вже йому подзвонив. Щоб хапав таксі і летів сюди. На тебе, кажу, такий шарж зробили, померти від сміху можна! Зараз він тут буде! Хто буде? — не зрозумів я.
Як — хто? Герой твого фейлетону — Семен Семенович, цапі інспектор по кадрах…
Цілу обідню перерву я витратив на те, щоб переконати Семена Семеновича, нашого інспектора по кадрах, що зовсім не він герой гуморески, що йдеться про іншу людину. Все марно. Того ж дня він подав заяву на звільнення
