Одягаюсь, виходжу на вулицю. Там ще тихіше. Кому треба на роботу, поїхали; кому треба на прогулянку, ще сплять. Повільно крокую бульваром, загрібаючи ногами мерзле листя. Думки сірі, як цей ранок… Краще б я пішов на роботу.
Намацавши в кишені монету, рішуче відчиняю двері телефонної будки.
– Ти?! — дивується Світ ланка. Ці — Я,— тихо промовляю.
-Ти сто років не дзвонив мені на роботу…
-Давай побачимось! — раптом пропоную я.
-Що-що? — дивується вона.
-Ну, сходимо куди-небудь,— уточнюю я. Світланка роздумує і погоджується.
-Гаразд, у неділю.
-Краще в суботу! — похоплююсь я.— В неділю ми з хлопцями зібралися на рибалку…
-В суботу у мене прання. Ти ж знаєш…— сумно каже вона.
-А сьогодні? Давай сьогодні! — поспіхом кажу я.
-А як же твоя робота? Ти завжди так пізно закінчуєш…
-У мене сьогодні відгул.
-Невже? Що ж ти раніше не сказав?! Тоді купуй квитки годин на сім,— радісно пропонує Світланка.
Я повертаюсь додому й до самого вечора прасую штани і вибираю краватку. О пів на сьому вже зустрічаю її з букетом і квитками.
Ми дивимось кіно, а потім довго гуляємо містом, розмовляємо про всілякі дрібниці, і я навіть два… ні, три рази цілую Світланку.
-Тепер ми довго не побачимось,— раптом каже вона.
-Чому?
-У мене цілий тиждень буде конференція.
-А у мене відрядження,— зітхаю я.
Вранці я прокидаюсь і довго, блаженно згадую вчорашнє побачення. Світланки немає. Вона вже на роботі. Хороша у мене дружина!
