– Отой,— показують.— Але він нікому нічого не підписує. Це не людина, а скеля! І не сподівайтесь…
Та я сподіваюсь і йду до «скелі». Кладу папір на стіл.
— З цим до мене приходили вже двісті сорок три рази! — тиче в мої руки мій папірець.
-Я приходжу вперше,— повертаю документ на стіл.
-А мені байдуже! — він жбурляє. Підпишіть,— повертаю.
– Не підпишу!
— Підпишете,— повертаю і відчуваю, що починається…
нервове явище.
Він уважно дивиться на мене. Погляд теплішає, людянішає, співчутливїшає. Нерішуче підтягує папір.
— Гаразд, я підпишу, але отой не підпише. Битий
вовк! І не сподівайтесь.
Іду до «битого вовка». Кладу папір на стіл, але він не помічає — ні мене, ні папірця.
— Треба підписати,— кажу.
Не помічає.
— Чуєте? — підвищую голос. Не помічає.
— Я до вас звертаюсь! — ще підвищую.
Не помічає.
— Під-пи-шіть,— зловісно стишую голос, і в мене
починається… нервове явище.
Зразу ж помічає. І Мене, і папір. Діловито підписує. Озирнувшись, шепоче:
— Ген той не підпише. Принциповий! І не мрійте.
Та я мрію і прямую до «принципового». Він зустрічає
люб’язно, пропонує каву, сигарети. Дружньо кладе руку на талію.
— Розумію, співчуваю, але нічим зарадити не можу.
– Я…— вириваюсь. І — починається. Оте… нервове явище…
– Переконали! — рішуче підписує.— Принцип принципом, але ж бувають винятки. Одержуйте і заходьте.
Одержую, та не заходжу. Знаю, що більше мені сюди вже не зайти.
На виході троє перетинають шлях. «Скеля», «битий вовк» і «принциповий».
– А де оте? — суворо питають вони.
– Що? — не розумію.
– Оте! — ще суворіше.
– Не розумію.
Три сталеві руки хапають мене за барки і піднімають у повітря.
— А чого ж ти, сучий сину, підморгував лівим оком?
— Це в мене ще з минулого року… Нервове явище!!!
