От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — нічого не помага!
От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це ще за панщини. І дума він: «Як довідається економ, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому селу рознесе. Що його робити?»
Думав, думав бідолаха та й надумав: «Треба, — каже, — одучити її од такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали».
Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого не каже. А другого дня Петро — в базар; купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, привернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця положив у вершу.
Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а ті бублики взяв та й почіпляв на одній груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому, пообідали з жінкою, от він і каже їй:
— Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо!
А Хвеська каже:
— Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває у лісі риба?
— Авжеж, буває, — каже Петро, — здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш!
Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходить у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже:
— А що, Хвесько? Не казав я тобі?
— Оце диво! — говорить вона. — І родилася, і хрестилася, а такого дива не бачила.
— Ну, добре, — каже Петро, — ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або у вершу!
— Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — каже Хвеська. — Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?
— Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! — каже він.
Пішли… Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно — аж віти гнуться. Хвеська кричить:
— Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? Бублики на груші!
— Та бачу, — каже чоловік, — то що?
— Та як же таки: бублики на груші! Хіба ж таки бублики ростуть на груші?
— Звісно, не ростуть, — каже він. — А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс, оце й зосталися бублики.
— Нум же, чоловіче, струшувати!
Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витягає другий — нема; тоді вершу, аж у ній заєць.
— Ох ти ж моя ненько! — аж скрикнула Хвеська. — Заєць у верші! І родилась, і хрестилась, такого не бачила.
— То що, що не бачила? — каже Петро. — Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.
Ото позабирали та й пішли. Приходить додому, жінка й почала:
— І що то, чоловіче, за день такий! І родилась, і хрестилась, такого дня не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!
— Це ще нічого, — каже Петро. — От що диво, я сьогодні й гроші знайшов.
— Йо!?
— Їй-бо знайшов!
— А де ж вони, чоловіче?
— Та ось! — Витяга ті гроші.
— Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!
— Будемо, — каже чоловік, — та не дуже, бо як економ довідається, то зараз одніме.
— От! — казже жінка. — А як же він довідається? Щоб мені те та се — я нікому не скажу!
— Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, що це був такий день, то зараз догадаються, що я гроші знайшов, бо в такі дні звичайно скарби знаходять.
Отак Петро каже жартуючи, а Хвеська:
— Добре, — каже, — нікому в світі не скажу. Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.
— Чоловіче, що таке? — Хвеська питається. — От там! — каже.
— То що-бо там таке? Я піду подивлюся!
— От не дивись та не слухай поганого, — каже Петро.
А Хвеська:
— Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!
— Та то, — каже чоловік, — наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав!
Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.
— Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — скрикнула Хвеська та так і схопилася з місця.
— От не ходи краще та сиди дома! — каже чоловік. — Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про його таке розказувала, то й тебе й мене з’їсть.
Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі не втерпіла — як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла. Сидить, от-от хочеться сказати, та боїться. А далі:
— От горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що й справити.
А кума Меланка й собі:
— Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!..
А Хвеська не дає їй і доказати та зараз своє:
— Ну, та, може, бог дасть, скоро не будемо вбогі…
— Як-то так? — питається кума Меланка, а саме вже й вухо нашорошила.
— Ох, кумасю, не знаю, як і казать…
— Та кажіть-бо, кажіть, — умовляла кума Меланка.
— Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!
— Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка.
— Ну, куманю, — каже Хвеська, — це вже я вам тільки та глядіть же — нікому, нікому!
Та й давай пошепки про ті гроші.
Тільки Хвеська з хати, а кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:
— Ох, кумочко, чи ви чули?..
А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, в неї вже є кума Явдоха — вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.
А тут саме на той день Петро та й посварився за щось на Хвеську і добре-таки нагримав. Вона тоді:
— Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..
І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все.
Ото день чи два поминуло — кличуть Петра в контору, до економа. Той на його зараз мокрим рядном:
— Кажи, такий-сякий, знайшов гроші?
— Ні, — каже Петро, — не знаходив.
— Як не знаходив? Адже твоя жінка каже!
— А що ж, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема наплете!
— А так чи не так! — каже економ. — Покликать сюди жінку! Ото зараз тую Хвеську приводять. Питається економ:
— Знайшов твій чоловік гроші?
— Знайшов, — каже, — паночку, знайшов!
— А що, — питається тоді економ у Петра, — бачиш?
— Та що, — каже той, — вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли се було?
— А коли се було? — питається економ.
— Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся, ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.
— Що ще далі скажеш? — питається Петро.
— Еге! Що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали, і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.
— Ото слухайте, пане, — каже Петро, — чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли й як то було.
— Еге, коли й як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…
— А чого мене водили по селу? — питається економ.
— Коли ж… вибачайте, пане… Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали…
Як скрикне ж економ:
— Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хльосту, щоб казна-чого не базікала!
Тут Петро оступився, почав просити, що його жінка несповна розуму.
Ото пан подумав, подумав — і справді дурна, узяв та й пустив.
От ідуть вони вдвох, Хвеська і Петро, він собі сміється з-під вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:
— Так ти, — каже, — мене підвів!
— Хвесько, жінко моя люба, — каже Петро, не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то й нічого не буде. А тепер не сердься, та давай помиримося.
Ото й помирились, живуть та потрошку ті гроші тратять. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.
