— Котра з вас як мене любить?
Старша каже:
— Я вас люблю так, як вино.
Каже середуща:
— Я вас люблю, як хліб.
Каже наймолодша:
— Я вас люблю так, як сіль.
Розсердився цар на молодшу доньку, прогнав її з дому. Бідолашна дівчина пішла, плачучи, лісами, полями, пустелями. Ходить по світу, не має, небога, де голову прихилити. Зустріла раз вона стару жінку.
— Чого ти, дівчино, так гірко плачеш?
— Як мені, бабусю, не плакати, коли було нас три у батька, а мене він прогнав.
— Та чому тебе прогнав?
Розповіла дівчина, як старий цар покликав їх до собе, як питав їх і як вона сказала.
— Не плач, не журися! Йди до мого брата! Будеш у нього добре жити.
— А як я його знайду?
— А так. Підеш до лісу, побачиш велике озеро, коло озера — хата, а в хаті мій брат.
Пішла дівчина до лісу. Справді, знайшла велике озеро, коло озера красну хату. На дворі побачила чоловіка.
— Чи ви мене не взяли б до себе служити?
— А чому ні? Служницю мені треба…
Так дівчина залишилася в лісі. Одного разу дівчина на поточку прала білизну. І якось непомітно загубила з пальця дорогий перстень. Та до озера ходив купатися царський син, побачив він перстень — вода його принесла, — підняв і думає собі: «А чий він може бути? Хто його мав на руці?» Зайшов царський син до хати в лісі. Дивиться, а тут сидить засмучена дівчина.
— Чого ти, дівчино, така сумна? — питає.
— Та як мені не сумувати, коли я загубила перстень?
Царський син показав перстень дівчині.
— Ой, перстень мій! — скрикнула радісно дівчина.
Парубок дівчині надів перстень на палець, посміхнувся до неї привітно і промовив:
— Ходи зі мною! Ти моя суджена.
Дівчина хоче йти, бо парубок теж красивий, а господар каже:
— Чекай, я тобі за добру службу мушу віддячити.
Поклали слуги на віз багато добра і запрягли до воза коней. Повінчалися молоді й покликали на гостину велику громаду людей.
Прийшов на гостину і Поганий цар. Відданиця наказала куховаркам наготувати всіляких варенин і печенин, та щоб нічого не було посолене. Несолену страву подали Поганому цареві.
— Що таке? Чому тут нема солі? — розсердився Поганий цар, кинув ложкою і пішов з-за столу.
Відданиця підійшла до батька й каже:
— Світлий царю! Ви не любите несолену страву? А чи пам’ятаєте, як ви свою молодшу доньку прогнали з дому за те, що вона вам сказала: «Я вас люблю так, як сіль».
Цар впізнав свою доньку тільки тепер. Він розцілував її і почав просити, щоб вернулася додому.
Летів через високі гори сірий горобець, а цій казці — кінець.
